Загублені в краплях дощу

— Кусатись уже не хочеш? — спершу запитує, натякаючи.

Чонгук сповільнює темп, оцінюючи реальність такого питання по інтонації, тому що єдине джерело — місяць — уже не світить. Блискавиця знову проходить між хмарами, освічуючи Техьона, велично завмерлого. Його оголене через сповзлий воріт халата плече, зухвалий погляд з-під знову спалого на очі волосся та зарозумілу посмішку, яка здіймає справжню бурю всередині.

Саме тому у відповідь він посміхається, на мить ховаючи обличчя у згині ліктя.

— Я не знав, що мені можна.

—————————

Дощ. Чонгук його недолюблює. Чи правильніше буде сказати «майже ненавидить»?

Важкі краплі падають на парасолю, створюючи свою, лиш їм відому симфонію, поки хлопець та його бабуся крокують незрозуміло куди.

— Ба, йдемо додому. Куди ми взагалі прямуємо?

— Тихо! — вимогливо та голосно шепоче стара. Грім, що пробіг під небом після її слів, змушує Чона ввібрати голову в плечі. — Ідемо туди, куди треба. Не задавай зайвих питань, золотко, баба краще знає.

«Золотко». Чону вже скоро двадцять стукне, але ж хіба бабусям доведеш? Дратує. Він не малий, урешті-решт, давно на роботу ходить, та й послуги сам платить. Якщо не це — то що є показником зрілості? І дощ цей дратує. Ба ні — справжня злива! Посеред серпня, коли ще вчора літневе палюче сонце ледве не плавило асфальт доріг.

Перестук дощу заспокоює, а прохолода м’яко осідає на обличчі. Проте на улюблені білі кеди вже без сліз не глянеш — мокрі, брудні, нерозбірливо сірого кольору. Шаркають собі по калюжах, доки стара виглядає з-під завіси води, що стікає з парасолі, і нарешті вигукує радісне:

— Ось він! — усмішка торкається її зморшкуватого обличчя. — Насилу знайшли, — і видихає так полегшено, що може здатись, наче диво якесь побачила.

Вони двоє, єдині добровольці серед абсолютно німої через погоду вулиці, підходять до одного з будинків, на дверях якого прикріплена цифра «7». Її позолоту можна добре роздивитися завдяки блискавці, що несподівано осяяла темні хмари, а через грім, що миттю пізніше вдарив над вулицею, — вловити її моторошність. Чонгук кидає погляд на жінку, очікуючи побачити хоча б здивування, але та швидко, незважаючи на свій вік, вибирається сходами і впевнено тисне на дзвінок.

Зрозуміло, що його не чути, замість нього слух далі дратує стукіт дощу по натягнутій спицями тканині та скрип шин авто по мокрій дорозі. Через кілька секунд нічого не відбувається, крім сильного чонгукового потягу додому.

— Ходімо вже, ба, — закидає голову назад, втома дає про себе знати: дорога зайняла немало часу. — Ніхто нас не прийме, пора вже повертатись.

Та, як на зло, через мить важкі двері відчиняються, про це можна здогадатися через моторошне скрипінню не змащених петель. В отворі з’являється чоловік та хутко кутається у свій шовковий халат, наче ця тонка тканина має не дозволити дощовій прохолоді потрапити йому за виворіт.

— Вітаю, — починає глибоким голосом, спираючись плечем. — Чим можу допомогти? — мова ввічлива, однак обличчя холодне, наче та вода, що зараз стікає з парасолі на поріг.

— Пане Кім, добрий вечір, — жваво починає бабуся. — Я так рада, що ми Вас знайшли, — тепло усміхається. — Ходи сюди, — звертається до свого внука, що незграбно складає парасолю та стає під покрівлю ґанку. Стара одразу ж хапає його під лікоть та знову переводить всю увагу на чоловіка. — То мій внук, Чон Чонгук. Хлопцю двадцять через два тижні, тому намагалися чимшвидше добратися до Вас, — знову всміхається, поки вираз обличчя Чонгука змінюється. У її словах взагалі є сенс? Та якби то не його рідна бабуся, з якою він спілкується кожного дня, то б подумав, що та з глузду, може, зійшла на старість.

— Я перепрошую, мені тут хтось щось пояснить? — хлопець накриває жіночу руку своєю, але родичка не звертає уваги. Тоді він переводить очі на господаря будинку, до якого вони з якоїсь причини прийшли, і не може й слова вимовити через пронизливий погляд очей навпроти.

Темно-карі та холодні, від них мурахи по спині. Дивляться уважно, прискіпливо і… Зацікавлено. Хоча Чон абсолютно точно бачить цього пана вперше, тому що такого він, попросту, не забув би.

Чорняве волосся трохи скуйовджене і хвилями підняте догори — ймовірно, через підвищену вологість. Тіло підтягнуте та струнке, стан туго підв’язаний поясом від чорного халату, що довгими рукавами може накрити й пальці. Його поділ досягає щиколоток, а химерні сплетіння золотих та срібних ниток чимось нагадують полотно японського художника, що вклав душу у візерунки рукавів і низу халата.

— Ви — мати Чольхі? — чоловік ігнорує його питання та задає власне, на яке стара миттєво відповідає:

— Так! — розтягує губи в усмішці, радіючи, що їх впізнали. — Чонгук — син Чольхі та Чон Джийона.

— Ясно, — коротко відповідають, не зводячи очей з хлопця.

Чонгуку дуже хочеться сказати щось на кшталт: «Ти сліпий, може? Надворі гроза, яке ясно?» — та втримується, роздратовано прикушуючи язик.

— Тоді нехай залишається в мене на місяць, — повертається, даючи зрозуміти, що на цьому розмова завершена. — Побачимо, що буде.

Бабуся радісно киває, погоджуючись, і штовхає Чонгука вперед, аби заходив слідом. Сама ж знову розкриває парасолю і, схопивши сумку, готується йти.

— Всього лиш місяць, Чонгук. Ти й не помітиш, як цей час пройде, — усміхається. — Це заради твого блага, тому слухайся пана Кіма й виконуй усе, що каже. Він усе тобі пояснить, і зробить це краще, ніж така стара, як я, — підходить ближче, цілуючи збентеженого ситуацією внука в обидві щоки. — Бажаю удачі, золотко, — і ступає на землю, ідучи назад.

Краплі дощу далі грають свою мелодію по парасолі, а грім, що звучить десь далеко, лише додає драматичності ситуації, у якій Чонгуку хочеться побігти і схопити жінку за лікоть, щоб прояснити ситуацію.

— Що, трясця, відбувається? — розводить руками. Усвідомлення, що він сказав це вголос, приходить з чужим баритоном:

— Заходь уже всередину, золотко.

Чонгук відчуває, як роздратування починає переповнювати келих, однак, стиснувши щелепи, заходить до вітальні. Скрипіння дверей знову тривожить слух, і хлопець дає собі обіцянку, що обов’язково з цим щось зробить, бо цілий місяць з цим звуком він не витримає.

Роззувається, відкладаючи брудні кеди вбік, і подумки хвалить продавця: той не набрехав, що вони водонепроникні. Слідом за взуттям Чон позбавляється й від вітровки, що таки намокла в деяких місцях. За вікном не перестає періщити дощ, а в кімнаті приємно пахне незрозумілими пряностями та димом цигарки, котру мить назад запалив хазяїн будинку. Широкий рукав спав до ліктя, тонкі пальці бережливо тримають фільтр, а карі очі прикриті від насолоди.

— Ну так що? — перебиває потік думок у себе в голові. — Ви мені поясните хоч щось? — піднімає брови, розуміючи, що на минуле речення Кім навіть не розплющив очей. — Чи мені таки варто догнати свою бабусю і вважати цей вечір одним із чудацьких снів, що не мають важливого підґрунтя?

— Як хочеш, — видихає дим чоловік, знизуючи плечима. — Мені абсолютно байдуже що на тебе, що на твою бабусю. Єдина причина, через яку ти стоїш у моїй вітальні — це твої батьки.

— І що ж вони такого зробили? — видає нервовий смішок, невдоволено штовхаючись язиком у щоку.

Батьків своїх він не пам’ятає — тих забрала автомобільна аварія, ще коли йому було три. Бабуся часто тепло про них розповідала, показувала безліч фото та й не одну ніч зачинялась у себе в кімнаті, пускаючи сльозу через минуле. Однак… Розповіді і власні спогади — це не одне й те ж.

— Врятували мені життя, — сухо відповідає Кім, видихаючи сизий дим та тушачи цигарку об скляну попільничку. Складає руки на грудях і, опершись на край столу, розмикає губи, оглядаючи юнака перед собою. — Ти схожий на батька, — промовляє без емоцій, наче зачитує факт з наукової статті. — Думаю, з цим і пов’язана твоя проблема.

— Яка проблема?!

— Ти — вовк, — миттєво дають відповідь.

Декілька секунд спантеличеного мовчання.

— Що за?..

— В тобі тече кров перевертня, — перебивають, повторюючи факт. — І якщо не контролювати твоє перше перетворення — ти можеш оскаженіти й назавжди залишитись у тілі звіра.

Чонгуків запал швидко сходить на нуль, поки сам він здивовано видихає. Перевертень? Серйозно? Що за казки йому тут розповідають.

— Вірити чи ні — твоя справа, — байдуже знизує плечима, протягуючи руку до чашки ще гарячого чаю. Паузу заповнює стукіт води по підвіконню, а грім, так вчасно пробігший між хмарами, як до не можна краще описує його теперішній стан. — Проте місяць життя, яке майже не зміниться, окрім місця проживання, може запобігти твоєму шаленству. На твоєму місці я б залишився, нічого, по суті, ти не втрачаєш, — зітхає, руками спираючись на стіл позаду.

— Я… — супить брови. — Я б хотів випити чогось міцного, — сідає на одне з крісел.

— Ох, так, — повільно піднімається з місця чоловік. — Я міг би й сам додуматись, — шурхіт шовку сплітається з кроками. — Соджу, віскі, коньяк, — скидає брови. — Що бажаєш? Є ще вино і…

— Соджу, — автоматично вибирає Чон. Назвав те, що добре йому знайоме.

— Гаразд, — гмикає Кім, дістаючи пляшку. — Гарний вибір, — хвалить, однак говорить зовсім не про алкоголь.

***

Золотце.

Прізвисько, що стало звичним, майже другим ім’ям. Ще б не стало, коли впродовж двадцяти років бабуся називає саме так, і ніяк інакше. Усе через колір очей — розплавлене золото з майже непомітним обідком, що робить колір темнішим. Чонгук прекрасно знає про нього, про цей обідок, адже не раз роздивлявся у відображенні такі незвичайні «дзеркала душі».

І розвивався він швидше за однолітків, чому був дуже радий. Бабуся завжди нахвалювала, а дівчата не обділяли увагою, тому що він був найвищим у класі до певного періоду. Ніколи не звертав особливої уваги й на те, що заживає на ньому, наче на собаці. А… Потрібно було.

Журчання кави, яка ллється в паперовий стаканчик, змушує ковтнути в очікуванні. Напої з автомату — задоволення таке собі, чесно кажучи, але в таку погоду слугує гарним покращувачем настрою та джерелом тепла для онімівших фаланг, тим більше для студента, що аж надто затримався через прохання викладача. Чонгук хапає стаканчик та з задоволенням вдихає ароматну пару, подумки нарікаючи на негоду. Хмура погода не припиняється вже цілий тиждень, змушуючи кожного ранку зі скигленням вимолювати хоч трохи сонячного проміння, аби продерти очі. Дякувати Богу, що хоча б його улюблений дощ нечасто заходить у гості.

Ковток за ковтком, Чон і не усвідомлює, як кава закінчується, а цифри на екрані телефона стрімко прокручуються вперед, нагадуючи, що пора вже повертатись, дарма, що не до свого дому. Тому хлопець спішно викидає непотрібний стакан у смітник та, накинувши на голову капюшон, забирається на велосипед, миттю рушаючи з місця. Добре, що дощ лише мрячить, а не щедро заливає дороги, як у той вечір.

З паном Кімом вони зжились. Той, здається, письменник — постійно друкує щось та регулярно записує в щоденник думки. Курить, грає на скрипці та часто слухає музику. Готувати не любить, постійно замовляє доставку, а на всі спроби розговорити до всього байдужого господаря будинку відповідає сухо й коротко, суто по справі. Їх, таких спроб, було небагато — Чонгук не дурень і прекрасно розуміє, коли людина не горить бажанням спілкуватись.

Холодне повітря змушує прищуритись, дрібний дощ січе неприкриті щоки. Здавалося б, має бути холодно, та Чонгуку навпаки — шалено спекотно. Чи то від кави, яку він поспішно випив, чи то від ритмічного крутіння педалей велосипеда. Думки про те, що такий стан його супроводжує вже який день, успішно зникають, коли погляд золотих очей оббігає простір безкрайого й чарівно забарвленого неба.

Сонце сідає. Вогняні хмари, кольорами в хвіст жар-птиці, манять до себе, чарують, приковують усю увагу. І Чонгук, захоплений красою, гальмує, опираючись ногами по боках і не відводячи очей від незвичайного полотна. Погляд ковзає по кожній з хмар, унікальній та швидко пливучій через нестримний вітер. Коли голова повертається до іншого краю неба, Чонгук здивовано привідкриває рот.

Веселка. Та ще й подвійна.

Видовище, котре наспіх оперезало небокрай і так само швидко може зникнути, варто лиш сонцю зайти за обрій. Чотири, п’ять, сім. Чон може розрізнити всі кольори, з певними зусиллями, звичайно, але все ж таки може. Дивно, що певний час назад небо було наче віддзеркаленням асфальту — таке ж темне, сіре, меланхолічне, а тепер — творіння невідомого художника, що ненароком перекинув яскраві фарби на графітний малюнок.

 

— Я вдома! — сповіщає про прибуття, роззуваючись.

— Щось хороше сталось?

Чонгук піднімає погляд на чоловіка, що з’явився у вітальні, і не перестає усміхатись. Ще й як сталось — рази, коли йому пощастило побачити веселку можна на пальцях порахувати.

— Дрібниці, — знизує плечима хлопець, прямуючи на кухню та кладучи на стіл величезний пакет. — Але настрій сьогодні гарний, тому вечеря з мене, — скидає вологу кофту, залишаючись у футболці.

— Гаразд, — як завжди сухо погоджується Техьон, тушачи цигарку і крокуючи в напрямку своєї кімнати. — Покличеш.

— Ну й зануда, — закочує очі Чон, миючи руки.

Кухнею розходиться шелестіння пакета, з чужої кімнати починає грати музика. Певно, знову щось пише.

Вміння готувати — це від бабусі. Та зі своїм чоловіком, дідусем Чонгука, володіє невеликим ресторанчиком, що досі інколи буває до країв заповненим. Ось рецепти й перехопив від неї, так би мовити.

— Ну, довго ще? — Кім виходить з кімнати, не в змозі терпіти виття живота через приємний запах смаженого м’яса.

— Можеш сідати, — усміхається хлопець, викладаючи готові шматочки зі сковорідки на тарілку.

Кім старший лише на шість років, а тому одноголосно (насправді іншу сторону навіть не питали) було вирішено перейти на неформальні звертання. Тим більше, що брюнет так і робив ще з першої хвилини їхнього знайомства.

Техьон облизується, коли тарілка зі стуком опиняється на столі, і, не дочекавшись поки Чон сяде, швидко хапає палички, буркнувши нечітке:

— Смачного.

Чонгук на це усміхається.

— І тобі.

Вечеряють вони в тиші, як і всі рази до того. Їжа надзвичайно смачна, тому Кім декілька разів блаженно заплющував очі, поки Чонгук задоволено ховав розтягнуті в усмішці губи за склянкою соку.

— Ти… — зітхає Кім. — Не помічаєш за собою нічого дивного? — відкидається на спинку стільця, підпалюючи цигарку.

— Наприклад? — Чонгук цокає посудом, збираючи зі столу порожні тарілки й перекладаючи в раковину.

— Хм-м… — дим повільно розвіюється в повітрі. — Дивні бажання, сильні емоції… Надмірне збудження, — заплющує очі, поки Чонгук шоковано роззявляє рота.

Повертається, утикаючись спантеличеним поглядом у спокійного сусіда, і не може слів докупи зібрати. Надмірне збудження? Правда? Невже це і є симптомом першого перевтілення?

— Ломоту в тілі, — продовжує Кім. — То в жар кидає, то в холод.

— Жар, — приходить до тями Чон, забуваючи і про посуд, і про все інше. — Мені останнім часом спекотно, хоча погода на вулиці не шепче.

— Як довго?

— Днів… Зо три.

Техьон гмикає. Чонгук прилипає поглядом до чужих губ, що м’яко охоплюють фільтр, і несвідомо облизує свої. Тиша трохи затягується, але її таки перебивають:

— Я зрозумів.

Безшумно встає на ноги, тушить сигарету й зустрічається поглядом з чужим, зніяковілим від власних думок. Так триває кілька секунд, поки Чонгук першим не відводить погляд, аби не зашарітися від надто інтимної атмосфери, що непомітно повисла в повітрі.

— Даси мені склянку соку? — Кім нахиляє голову вбік, зацікавлено спостерігаючи за хаотичними рухами.

— Так… Звичайно, — погоджується, хоча не до кінця розуміє потреби: міг і сам дістати.

Стискає губи, наливаючи холодний напій у склянку, і поспішно ставить на стіл поруч із Кімом, аби ще ненароком не зіштовхнутися пальцями, як в отих вечірніх дорамах, які так полюбляє його стара. Тиша починає душити, тому Чон задає тему для розмови:

— А ти… Ти теж перевертень? — вмикає воду та починає мити посуд.

— Наполовину. Я не можу перевтілюватись — у мене немає домінантного гену, немає золотих очей.

— Тоді звідки?..

— Друзі, — знизує плечима. — Дякую за вечерю. Готуєш так, що пальчики оближеш, — ставить склянку на стіл і знову ховається в кімнаті.

Чонгук, почувши хлопок дверей, полегшено видихає і спантеличено супить брови. Треба буде сходити до кардіолога, перевірити неслухняне серце.

***

Спекотно.

Чонгук дихає через розімкнуті губи, вихоплюючи вируючі думки, аби з’ясувати причину такого стану. Причину його збудження. Нічого путнього, окрім ймовірності вологого сну, якого, на жаль, він не пам’ятає, та скачку гормонів на фоні першого перевтілення, у голову не приходить.

Безнадійне зітхання доповнюється шурхотом покривала, від якого Чон позбавляється. Прикушує губу, відтягуючи пояс вільних штанів, і закидає голову на подушку, коли змикає пальці навколо пульсуючого збудження. Змочує долоню слиною, водить по довжині, однак вже через кілька хвилин ховає почервоніле обличчя у згині ліктя.

Не виходить.

На поміч приходить усім відомий чорно-помаранчевий сайт і пара навушників, що вмить затикають вуха. Перше, друге, десяте — Чон передивився багацько різних відео, однак… Напруження внизу лише збільшується, глумливо тягнучи низ живота й доводячи до дискомфортного болю.

Босі ноги спускаються на підлогу, губи вмить опиняються під жорстоким натиском зубів.

— Техьон, — шепоче, ледь привідчинивши двері. — Ти… Спиш?

Двадцять на третю ночі — ну звісно спить! Що за безглузді запитання?

— Уже ні, — відповідають низько й заспано. — Щось сталось?

Чонгук мовчить, не розуміючи, як описати цю ситуацію, тому Кім клацає світильником на шафці біля ліжка і, протерши очі, сам її оцінює. Хлопець очікував почути насмішку або ж уже звичне «ясно», тому трохи гальмує, коли замість надуманого чує:

— Ходи сюди.

Кроки поширюються тихим відлунням у кімнаті, та Чон не чує його через власне шалене серцебиття й шум крові у вухах.

— Я хочу спати, тому давай зробимо це швидко.

Смикає за руку, змушуючи сісти на ліжко, і вправно залізає зверху, на коліна. Хлопець заплющує очі, аби не заскиглити, та намагається сидіти спокійно, поки його обіймають. Техьон відчуває чуже шалене серцебиття і здивовано піднімає брови, коли своє починає підлаштовуватись.

Чон невпевнено обіймає у відповідь, носом втикаючись у плече, і шумно вдихає повітря. У кімнаті сильніше ніж у інших пахне цигарковим димом і… Техьоном. Індивідуальний аромат, котрий ти не опишеш словами, але, почувши, обов’язково згадаєш про людину. Шум у вухах не в змозі перекрити метушливі думки на кшталт того, що серце зашвидко б’ється або дихання надто поривчасте. О, і не забуваймо про член, який із закликом здригається, лише б отримати розрядку.

Техьон же на це навіть уваги не звертає, тонучи у власних думках чому його тіло так відгукується. Не варто чекати, поки збудження Чона зійде само — потрібно чимшвидше з цим закінчити самому, адже не знати як буде реагувати своє тіло через стільки часу. Він відсувається, оглядаючи збентежене обличчя навпроти, і навіть мусить тримати себе в руках, аби не торкнутись вертикальних зморшок між насупленими бровами, мовляв, розслабся.

— Я… — гаряче повітря від видиху осідає на чонгуковій шкірі, змушуючи того стиснути простирадла в кулаки. Техьон повагом пробирається рукою під чужу білизну, хапаючи твердий член. — Дозволиш? — робить паузу, супротиву не спостерігається. — Я поясню, чому це з тобою відбувається. Думаю, тобі цікаво.

О так, «цікаво» — надто мізерне слово для виміру цікавості Чонгука, але той зараз не може сфокусуватися на реченнях; слух вловлює тільки низький оксамитовий голос, такий спокусливий і… такий гріховний.

— Оскільки тіло зараз підходить до критичної точки для перевертнів — гормони накривають тебе з головою, — слова трохи збиваються через ритмічні рухи руки. Чон опирається на ліжко позаду, відкидаючи голову, і прикушує губи, щоб не застогнати. — Вовки проходять цей період, коли інстинкти загострюються, з «обраними». Це можуть бути особи, вибрані серцем або ж, у крайньому випадку, зграєю, до якої ти належиш. Коли такої можливості немає — як у тебе, хто не знав навіть про свою натуру — поруч мусить бути досвідчений представник виду, зазвичай це батьки чи рідні.

Дихання стає важким. У голові туманиться, бажання отримати оргазм займає головні позиції серед хаосу всередині. Серед сутінків, в які занурена кімната, добре видно витончену постать, що сидить у Чонгука на колінах, та хвилясті пасма неслухняного волосся, спадаючого на очі.

— Зазвичай цілком вистачає обіймів, аби відчути чужий запах для втихомирення.

Запах.

Чонгук раптово розплющує очі, що відливають золотом у напівтемряві. Очі хижака, Техьон це прекрасно знає, та однаково не може відвести погляду від такої магічної феєрії. І саме з цієї причини, коли поверх його спини з’являються руки, що міцно притискають до себе, а по ключиці водить ніс, — він не дивується. Лиш на мить важко видихає, заплющивши очі, і завмирає з кільцем пальців на чужому члені.

Потоки видихуваного повітря лоскочуть чутливу шкіру, кінчик носа далі ніжно виводить химерні візерунки на плечі, вигину шиї, і врешті-решт, заривається в чорняве волосся, поки руки так міцно обіймають, що продовжувати рухи стає неможливим.

— Оскільки в мене слабкий запах, — Техьон привертає увагу голосом, і хватка потроху слабіє, — я… займаюсь цим, — невпевнено завершує пояснення, відновлюючи ковзання. Чонгук же повірить?

Проводить долонею по головці, грається великим пальцем з вуздечкою. У відповідь чується глухий стогін, стегна майже невідчутно подаються вперед.

Жар лише продовжує наростати, затоплює його наче лавою, і доводить до тієї точки, де розум важко назвати тверезим. Чонгук ковзає рукою по чужому попереку, дозволяє собі нирнути під тканину футболки, щоб торкнутися виступаючих хребців. Рахує їх, піднімаючись наскільки можливо, затягується ароматом чужої шкіри, якомога довше розтягує свій крок у шаленство.

Техьон пахне ледь уловимим димом та якимись дорогими парфумами, назви яких Чонгук, ясне діло, не знає. І ще чимось солодким — здається, сік, котрий Те взяв сьогодні до кімнати замість води. Його хочеться скуштувати, тільки не зі склянки, ні. Хочеться злизати останні краплі з чужих губ. Неймовірно кортить поцілувати, щоб найсолодші, адже ж бо вони останні, краплі навіки розділили цю мить двох людей, що ділять одне дихання на двох.

Руки внизу доводять до межі, граючись, як тільки їм заманеться, і Чонгук, здається, переступає її край, не до кінця собі звітуючи.

— Ти сам винен… — шепоче, подумки вже замовляючи квиток до лікарні. Не лише кардіолог, йому й до психіатра потрібно.

— М?

Техьон іншою рукою торкається плеча, намагаючись відсунутись, аби краще почути. Шкіра на мить ловить дотик вологих губ, та ті швидко замінюються зубами, що нещадно змикаються на поверхні плеча.

— Дідько, ти серйозно…

Від болю він протяжно стогне, неконтрольовано сильніше стискаючи головку, і завалюється на чуже плече, важко дихаючи. По його руці стікають вниз білі краплі, а плече віддає болем аж у шиї. Чонгук також судомно переводить дихання, втискаючи в себе чуже тіло, і явно не розуміє ситуації, непомітно для себе самого провалюючись у сон.

Кім допомагає йому лягти на спину, обережно підклавши під голову подушку, і, клацнувши світильником, напускає на кімнату пітьму. Через кілька годин сходитиме сонце, а приголомшений Техьон завмерши стоїть у ванній, вглядаючись у своє віддзеркалення, і тільки зараз усвідомлює, що саме він тільки-но накоїв.

***

Літери завжди самі складались у слова, а ті — у речення, скільки Техьон себе пам’ятає. Це, певно, і відбилося в причині вибору письменництва як справи свого життя. Та ось що сказати їм, цим літерам, щоб вони перестали наганяти неясності в ситуацію? Що їхнє хаотичне миготіння в голові ніяк не допоможе йому зібрати логічно змістовне речення?

— Все добре? — Чонгук запитує бентежно, не розуміючи, чому Кім уже десяток хвилин сидить і поглядом дірявить тарілку. — Несмачно?

— Та ні, — відповідають йому. — Дуже навіть… Смачно.

Підтискує губи, важко видихаючи. Перехоплює зручніше палички і відправляє до рота порцію рису з приготованим Чонгуком м’ясом. Останній же незрозуміло підіймає брову, хвилюючись, але також мовчки продовжує їсти, залишаючи й Кіма насолоджуватися своєю тишею.

І Техьон нею насолоджується, так. Хвилинами може випадати з реальності, гублячись у вирі думок та сум’яттів, незліченні рази може дивитися в одну точку, роздумуючи над тим, як розповісти йому про те, що відбувається ночами, і як пояснити свої емоції. Проблема в тому, що Чонгук став його тишею. Заповнив думками про себе весь спокій, хоча, певно, навіть не бажав цього.

Талант письменника вмить стає мізерним, знецінюється до неможливості, адже якась там невпевненість не дає й рота розкрити.

А йому справді… Смачно.

 

— Як же… Дурманить.

Чонгук закидає голову назад, знову будучи на ліжку в чужій кімнаті. І знову зранку нічого не згадає.

Він має рацію — дурманить — це слово, що ясно й по факту описує те, що триває вже стільки ночей. Чонгук, не в змозі контролювати своє збудження, приходить за заспокійливим запахом, а Техьон… Просто сходить з розуму.

— Ти так п’янко пахнеш, — Чонгук втискається носом у вигин шиї, не відмовляючи собі в бажанні прикусити ніжну шкіру, аби почути тихе зітхання, що злітає з чужих губ.

— Це парфуми, — хрипко говорить Кім, стимулюючи рукою чуже збудження.

Легкими обертаючими рухами доводить Чонгука до глухого гарчання, що рветься з грудної клітки. Руки хлопця повзуть по стегнах доверху і граються з його розхитаним терпінням, як тільки заманеться.

— Ні, — заперечує Чон. — Це пахнеш ти, — шепоче, цілуючи підборіддя. Піднімається вище, на рівень губ, та Техьон повертає голову вбік, продовжуючи рухи на плоті.

— Не варто.

— Чому? — глибоко видихає, відчуваючи, як всередині все клекотить. — У мене завтра день народження, невже я не заслуговую на подарунок? — прикушує губи, поглядом відмічаючи як чарівно виглядають чужі вії в напівтемряві кімнати.

Позаду, з вікна, ллється місячне сяйво, срібне, холодне. Огортає тіла обіймами, дарує казковість, сокровенне таїнство, розділене на двох. Ніч — сама по собі та ще містерія, а місяць, як її основний представник, наче обіцяє зберегти таємницю, сховати її на дні якогось забутого всіма моря, де ніхто не зможе її дістати.

— Ти не дозволяєш мені тебе поцілувати, тому що бережеш його для когось особливого? — шепоче в шию, накриваючи чужу руку своєю, і починає керувати процесом, робить його плавним, повільним. — Тому що я черговий перевертень, якому ти допомагаєш з цим? Скільки… Побувало в цьому ліжку?

Насправді Чонгук не має таким цікавитись. Техьон — його вчитель, грубо кажучи, що має провести й показати всі тонкості його прихованого досі життя. І байдужий холодний погляд, що нагадує те місячне сяйво, слугує доказом цього. Чонгуку має бути все одно, але… Хіба вовки не божевільні власники, що завжди ревнують своє?

Правильно, і Техьон має про це прекрасно знати.

Чонгук притискає до себе й раптово перекидає спантеличеного Кіма спиною на ліжко. Той уривчасто дихає та часто кліпає, тому Чонгук зачаровано спостерігає за пухнастими віями. Під оком ще є родимка, Чонгук знає, і тому без непотрібних вагань нависає, цілуючи її. Цілує заплющені повіки, щоки, спускається до лінії щелепи. Техьон заривається пальцями руки в каштанове волосся, не перешкоджаючи чужій втісі. Знає, диявол, що Чонгук не дозволить собі порушити заборону.

І дивиться так… Чаруюче. Гук спершу подумав, що вони будуть як кішка з собакою, але, здається, один для одного вони як паливо й нестримний вогонь.

— Я не буду цілуватись з тим, хто оп’янів, — починає Те, на ходу придумуючи геть нелогічні аргументи. — Потім, коли голова буде твереза — розбиратися з цим та ще морока.

— Я хочу подарунок, — шепоче над губами.

— Чонгук, ти говориш, мов мале дит…

— І я буду дуже радий, якщо ти дозволиш мені його отримати, — вирівнюється, кладучи чужі стегна поверх своїх.

— Ти хочеш, щоб ми поцілувались? — Техьон здіймається на ліктях, піднімаючи твердий погляд і шумно видихаючи повітря ротом. — Я не думаю, що це…

— Ні, — перебиває, рукою ковзаючи по внутрішній поверхні стегна доверху.

— Ні? — здивовано піднімає брови. — А що ж?

— Я б хотів тебе повністю, — посміхається Чонгук, задираючи кінчиками пальців низ широкої футболки й ледь відчутно проходиться по шкірі живота. — І назавжди, — видихає. — Але… Можу я отримати подарунок хоча б у таку ніч? — накриває пах.

— Послухай, Чонгук, — хитає головою Кім, заплющуючи очі та ковтаючи в’язку слину. — Це гормони, і ти цього завтра навіть не згадаєш.

— Душу готовий закласти, що таке не забувається, — продовжує погладжувати й так збудженого чоловіка.

— Чонгук, це просто гормони…

— Ні, Техьон, — твердо заперечують. У темряві кімнаті видніється блиск золотих очей. — Це не просто гормони.

Чонгук зачіпає пояс піжамних шортів, приспускаючи донизу, і, коли Кім підіймає стегна, даючи негласний дозвіл, задоволено посміхається. Розсуває стрункі ноги в сторони та томно видихає, коли бачить як неспокійно здригається чужий член, привертаючи увагу. Не тільки він бажає, не тільки він сходить з розуму. І, поки Чонгук подумки цьому радіє, Техьон дякує за можливість зашарітись у темряві, без сторонніх очей. Що за дурощі він витворяє? Цілувати не дозволяє, а пестити — так будь ласка?

— Я не готовий до сексу, якщо ти бажаєш його, — відкидається на подушки, заплющуючи очі. — До того ж, ти ще не досяг віку спарювання мірками вовків.

— Я й не говорив про нього, — гмикає Чон. Певно, зрілість для вовків визначається першим перетворенням.

— Тоді про що… Ха-а!.. — видих виходить судомним, за ним іде точно такий же вдих.

Грудна клітка стискається, поки пальці зминають простирадла. Гарячий язик проводить вологу доріжку по довжині, а губи змикаються на налитій головці. Чонгук притримує стегна, аби Техьон їх не звів, і далі стимулює язиком чутливу плоть, вловлюючи тихі стогони та шурхіт простирадл, за які Кім так відчайдушно чіпляється.

Власний член здригається від солодкої млості, по тілу проходиться тремтіння від нестримної жаги, і Чонгук старається ще більше, аби довести брюнета до аналогічного стану, у котрому він перебуває через нього.

— Чонгук, стій…

Ім’я звучить хрипко через постійні глибокі вдихи, а збудження накриває з незвіданою досі силою, через появу чужих пальців у волоссі.

— Та стій, кажу ж!.. — підвищує голос, тягнучи за пасма, щоб відсторонити.

Чонгук зі стогоном слухається, тут же відчуваючи запаморочення через глибоке та часте дихання. Приходить до тями, кілька раз прокліпавшись, і нависає над таким же загубленим у реальності Техьоном, що відкинув голову на подушки. Чон не марнує часу — охоплює їхні збудження кільцем із пальців, повільно стимулюючи.

— Дідько, — лається Техьон, ховаючи очі в згині ліктя, на що Чонгук голосно сміється, продовжуючи.

Звуки, що з’являються через його слину на плоті, змішуються з тихими поцілунками, якими він обдаровує відкриту шию. Ключиці, кадик. Проходиться язиком по яремній ямці, піднімаючись доверху та прикушуючи відкинуте підборіддя. Він облизав би Техьона всього, дай лиш дозвіл.

— Мої укуси так чарівно виглядають на тобі, — спокусливо шепоче на вухом, пришвидшуючи рухи знизу.

Адажіо. Прекрасне слово й тим більше прекрасним ритм, та от… Йому не підходить. І для цього він може навести одну ґрунтовну й переконливу причину: якщо все буде так повільно, то… на Техьоні можуть бути вже й чужі укуси.

— Ти мені подобаєшся… — шепоче, наче в дурмані, хаотично мажучи губами по шиї та обличчю. Зрештою, утикається носом у щоку, продовжуючи марити: — Хоча це дуже вбоге слово для тих почуттів, що ти в мене викликаєш, — задихається, робить перерви між словами, аби таки закінчити. — Я тебе… Кохаю?

— Трясця, — шипить Техьон, стискаючи щосили чужі плечі. Чонгук до завтра все це забуде, а йому коти на душі скребти будуть. — Чонгук, це… Це просто гормони, — проговорює завчену відговорку та прикушує губу, підходячи до піку. Чонгук, здається, також, судячи з частих низьких стогонів і швидкому темпу руки.

Вони кінчають з різницею в секунди, і Чонгук знесилено падає на Кіма, впираючись лобом у плече.

— Ні, Техьон, — заперечує, а голос хрипкий, потаємний. — Це — не просто гормони, — шепоче, важко дихаючи, і поринає в сон.

— Аякже, не гормони, — брюнета пробиває на нервовий сміх, котрий він глушить, ховаючи обличчя за ліктем.

Він зробив це. Повторив уже хтозна-яку по рахунку ніч з Чонгуком.

Знову.

***

Шкварчання їжі на сковорідці змушує Чонгука прокинутися раніше через буркотіння зав’язаного вузлом шлунка. Він виходить з кімнати, потираючи очі, які ріже ранкове світло, і намагається сфокусуватись.

— Чому так рано? — збентежено запитує, пригладжуючи своє скуйовджене волосся. — На годиннику лише сьома ранку.

— Сьогодні перше вересня, тобі на пари, — знизує плечима Техьон, дістаючи млинці зі сковорідки. Живіт Чонгука радісно реагує на них своєю какофонією, змушуючи ніяково прикрити його руками. — Я… Приготував сніданок. З днем народження, золотце, — кладе тарілки на стіл і піднімає очі на спантеличеного хлопця.

Техьон стоїть у своєму улюбленому чорному халаті, який Чонгуку, до речі, неймовірно подобається, і ніяково переминається з ноги на ногу, не розуміючи, чому той не сідає.

— Я не вмію готувати, — прочищає горло Кім, вирішуючи згладити тишу. — Тому суп з водоростей надто складний для мене, — відводить погляд. — На щастя, у холодильнику були продукти для млинців, тому я…

— Дякую, — нарешті приходить до тями Чон і усміхається.

Слова закінчуються, тому Чонгук сідає за стіл, запрошуючи й Кіма. Млинці виглядають трохи підгорілими, поруч є багато ягід та мед. Очевидно ж, що ягід удома не було, потрібно було або замовити, або сходити в крамницю.

Вони, як завжди, їдять у тиші, що заповнюється звуками приборів по тарілках. На кухні пахне тістом, що приємно розбавляє звичайний аромат у будинку, а парфуми Техьона майже не відчуваються, можливо, він і не встиг їх нанести.

— Дякую за подарунок, — усміхається, допомагаючи донести тарілки до умивальника. — Було… Смачно.

Техьон ніяковіє, буквально відчуваючи, як кров приливає до щік, тому просто починає мити посуд, заглушуючи відчуття провини шумом води. Тепер спробуй розібратись чи то про ніч, чи про сніданок.

— Ще б ти пам’ятав, що вночі витворяв, — буркає собі під ніс, намилюючи виделки.

— М? — звучить позаду.

— Та нічого, — безнадійно видихає, даючи собі подумки потиличник: Чонгук йому нічого не винен. Залишилось дочекатися його перетворення і вони… знову стануть незнайомцями.

Від цього Кім завмирає, слухаючи шум води, і тоне у власних думках. Правильно — вони один одному ніхто.

— Щось сталось? — запитує Чонгук, кладучи голову на чуже плече. Техьон здригається.

— З чого це ти взяв? — запитує холодно, на що Чонгук дує губи.

— Добре, якщо все гаразд, — гмикає, оплітаючи руками чужу талію. Мовчить декілька секунд, роздумуючи. — Дякую за подарунок, — шепоче, ніжно змикаючи губи на шиї. Техьон знову завмирає, заплющуючи очі, і повільно, аби Чон не помітив, видихає. — Можна мені залишитися сьогодні з тобою?

— Для чого? — здивовано. — Ми не в таких стосунках, щоб гратись у подружжя, — натякає на нещодавній поцілунок у шию.

— А раптом я перетворюсь? Мені ж сьогодні двадцять, — виводить носом візерунки на загривку та ще щось шепоче. Техьон, домивши посуд, розвертається в обіймах і твердим поглядом буравить обличчя навпроти.

— Не перетворишся.

— Чому ти такий впевнений? — прикро супить брови, розуміючи, що йому натякають відійти.

— Інтуїція, — веде плечем, спираючись поясницею на стіл. — Так що, тобі на пари не пора збиратись?

— Вони можуть і почекати, — тягне шатен, посміхаючись. Нахиляється ближче, не відводить своїх золотих очей. — Так що, можна мені залишитися сьогодні з тобою?

— Ти можеш і почекати, — посміхається у відповідь Техьон, та вже за мить його обличчя знову набуває байдужого вигляду, а руки відштовхують хлопця від себе. — Тим більше, сьогодні ввечері я буду зайнятий, — темноволосий направляється до кімнати.

— А якщо я перетворюсь і зійду з розуму, що будеш робити? — Чонгук зухвало задирає підборіддя, спираючись руками на стіл позаду.

— Застрілю, — злісно й без коливань відповідає Техьон. У відповідь гнітюче мовчання, тому він таки дає нормальну відповідь: — Ти настільки просочився моїм запахом, що такого не станеться. Максимум — це задишка та легке запаморочення перед перетворенням. Глузд ти не втратиш.

І, нирнувши в кімнату, голосно зачиняє двері. Чонгук посміхається.

— Добре, якщо так, — і, співаючи, іде збиратись.

День має бути цікавим.

***

Перше вересня — день, коли ти ніколи не зможеш нормально відсвяткувати своє народження. Спочатку перші дзвоники в школах, що ще пів біди, а потім і взагалі початок навчального семестру та перші пари в універі.

— О! Іменинник прийшов! — хором кричать друзі, від того й голосно.

Декілька студентів, що також стоять перед корпусом, зацікавлено до них повертаються, змушуючи Чонгука зніяковіти.

— Радію, що не приплив, — сміється, обіймаючись з кожним із компанії, та вислуховує щирі й подеколи дивацькі побажання.

— Маєш рацію, погода сьогодні не цукерочка, — цокає язиком Намджун — високий та смуглявий парубок. — Добре, що хоча б дощ не вперіщив, — усміхається, показуючи милі ямочки.

— Щастя, здоровля, діточок, як на небі зірочок, — починає Чімін, сміючись, та міцно хапає бідолаху за вуха. — От вимахав, — пирхає. — Будь найщасливішим, — говорить серйозно, тягнучи їх доверху. — Інакше отримаєш на горіхи і від мене, і від усіх інших, — буравить поглядом.

Чонгук сміється.

— Гаразд-гаразд, тільки перестань відривати мені вуха, — накриває чужі руки своїми, відчіпляючи від почервонілої шкіри хрящів. — Ходімо вже? — киває в бік входу, й одразу ж туди направляється.

— Ми підемо святкувати? — захоплено запитує Чімін, широко розплющуючи очі.

— А що, напитися хочеш? — сміється Чонгук і миттю дістає удар у плече.

— Відкрутити тобі голову хочу, — люто жмурить очі Пак. — Тобі двадцять, а ти хочеш просидіти весь день удома?

Чесно кажучи, якщо це поруч з Техьоном, то Чонгук тільки за.

— А тобі яке діло, — фіксує чужу голову, натираючи маківку. Всю зачіску зіпсував. — Як треба буде — то відсвяткую на твоєму двадцятиріччі.

— О ні-і, — обурено тягне Пак, вириваючись, і пригладжує скуйовджене волосся під смішки Намджуна. — Це буде тільки мій день, і нічий інший.

— Ага, як скажеш, — закочує очі Чон і стопорить на місці, задивляючись у вікно.

Небо затягнуте темними хмарами, через що таке враження, що лише світає, хоча на годиннику вже дев’ята ранку. Здається, погода не те що не в настрої, вона, зі стовідсотковою ймовірністю, впала в серйозну депресію.

 

— Я вдома! — радісно викрикує, знімаючи промокле наскрізь через озера калюж взуття, і так же швидко справляється з вітровкою.

— Чудово, — тихо відгукується Техьон зі своєї кімнати.

Двері прочинені, й Чонгук не може протистояти спокусі туди заглянути, тому тихо штовхає двері ширше, роззявляючи рота в захопленні. Білі брюки, такого ж кольору сорочка, що зверху розстібнута на кілька ґудзиків та не заправлена за пояс. На шиї видніється тоненький срібний ланцюжок, який ще більше приковує увагу до ключиць. Чорне волосся все таке ж хвилясте й таке ж не вкладене, та це додає лише шарму й аж ніяк неохайності.

— Ти щось хотів? — Техьон помічає чужий пильний погляд на собі й першим порушує тишу, продовжуючи застібати сережки.

— Ти виглядаєш просто казково, — щиро промовляє Чонгук, нарешті підбираючи свою щелепу.

— Дякую, — коротко відповідає, привідкриваючи рот — зосередився на сережках. Срібні ланцюжки, прикрашені перлами, так і підкреслюють його витончений образ.

— Ти кудись ідеш?

— Ага.

Чонгук не дуже задумується над питаннями, продовжуючи споглядати неймовірну красу перед собою, але чужі короткі відповіді трохи засмучують.

— На побачення, чи що? — спирається плечем у двері, ховаючи руки в кишенях. Погляд золотих очей пестить смоляні розсипчасті пасма, поки Техьон робить декілька кроків назад, аби оцінити свій вигляд.

— Точно, — гмикає, киваючи, і прямує до столика, аби пирснути улюблені парфуми.

— Що? — Чонгук здивовано піднімає брови, стискаючи в кишенях кулаки. — У таку погоду? З дівчиною?

— Погода ні до чого, ми ж не на пікнік ідемо. І ні, не з дівчиною, — зітхає Кім, хапаючи пальто зі спинки стільця. — Надто багато подробиць, Чонгук. Не варто задавати питань, на які не хочеш почути відповідь, — важким поглядом придавлює до підлоги, не даючи навіть розтулити рота, аби щось запитати.

Так він і стоїть кілька хвилин, повністю вибитий із колії. У голові ж на повторі кружляє кинута Техьоном, одягаючим пальто, фраза:

— Щасливого дня народження, золотце.

Вона повторюється десятки, сотні разів, перш ніж Чонгук розуміє, що в будинку він залишився один. Дихання рівне, серцебиття гулке. Щось всередині абсолютно точно ринуло вниз, і, здавалося б, серце, та воно надто відчутно тріпотить за ребрами. Чонгук несвідомо зминає в кулак тканину футболки на грудях, намагаючись заглушити нерозумний м’яз, та від цього він щемить тільки більше.

Тоді хлопець стрімголов кидається до рюкзака, що залишив у вітальні, і неслухняними пальцями тисне на номер Чіміна. Чекає кілька довгих гудків, що лунають у слухавці, і, як тільки замість них чується збентежене «алло», швидко проговорює, продовжуючи стискати футболку:

— Сьогодні, о восьмій, у нашому барі, — кліпає, приходячи до тями. — І ми нап’ємося до безпам’ятті, Чімін.

 

— Щасливого дня народження! — вигукують хором усі, кого встиг запросити Пак. Чарки під час зіткнення віддають цоканням, алкоголь зовсім трохи розливається.

Та ні, не трохи, тому що це вже ген який тост, і гості не дуже вправно контролюють свою координацію. Сміх лунає над столиком, шкварчання м’яса змушує ковтати в нетерпінні. Чонгук п’є частіше, ніж інші, тому що ціль цього застілля в нього відрізняється — напитись до забуття, а не відсвяткувати свій день. За вікном вдаряє грім, і між запрошеними проходяться перешіптування подяки, що ще не вимкнули через грозу світло.

І, наче на зло, миттю пізніше весь бар занурюється в непроглядну пітьму, дівчата через це починають перелякано пищати. Можливо, й не через це, а через хлопців, що, користуючись моментом, лякають їх різкими звуками. Згодом за столом знову звучить сміх.

— Хазяйко, що сталось? — весело запитує Намджун. Потім звучить дзенькіт скла й тихе «ой». Певно, в черговий раз щось розбив.

— Через грозу вибило світло. Не думаю, що воно з’явиться найближчим часом, — прояснює ситуацію жінка, виходячи в зал з ліхтариком. — У нас є лампи для свічок, тому зараз повернемо вам освітлення. Насолоджуйтесь.

Компанія радісно вигукує, Чонгук же розуміє, що його веде. Видно, перебрав-таки, і неабияк. Вертольоти, котрі він через їхнє розмаїття вже майже й не помічав, починають кружляти з новою силою, у шлунку також усе перевертається догори дригом.

— Чімін, — торкається до ліктя друга, аби привернути увагу. — Ось моя картка — розплатишся, — дістає з кишені названий предмет. — Мене щось надто криє, тому я піду додому.

— Що? — той скидає брови. — Іменинник і першим покидає свято? — дорікає, але, оцінивши стан друга, змиряється. — Може, тебе провести додому? Сам-то дійдеш?

— Не переймайся, — усміхається Чонгук, встаючи. Бажання вдихнути холодне повітря з кожною миттю сильнішає. — Все, гарно вам розважитись, — сміється, хлопаючи Пака по плечу. Чімін проводжає шатена, що хитається, бентежним поглядом, але його увагою швидко оволодіває хлопець, що розливає алкоголь.

Холодне повітря щипає за щоки й швидко проникає в легені, приводячи свідомість у більш-менш стабільний стан. У голові трохи прояснюється, шлунок теж заспокоюється. Чонгук стоїть під покрівлею і відчужено дивиться за цівками дощової води, що стікають з даху. Бажання повертатись у будинок, який зараз пустує, абсолютно немає, але й залишатись і доводити себе до стану коми також не хочеться, хоча саме з цією метою він усіх і скликав.

Атмосфера навіює бажання поцупити одну із цигарок Техьона, котрі той так часто скурює, і запалити, видихаючи сизий дим. Він буде розвіюватися подихами вересневого вітру і приносити полегшення. Хоча хтозна, Чонгук ж ніколи не пробував.

Відкривається парасоля, кеди ступають у калюжу. Їх білина давно заляпана сірістю погоди та брудом доріг, котрими Чон зовсім неквапливо крокує, незважаючи на дощ. За комір пробирається холодок, та хлопець не здригається — йому спекотно. Так буває завжди, варто йому тільки сп’яніти.

Шлунок знову скручує нудотою, та, на щастя, не до такого степеня, щоб хотілося блювати. Стояти за будинком і робити це, як у американських серіалах, де кожен другий залежний від наркотиків, бажання, їй-богу, немає.

Проте стан стрімко гіршає, і Чонгук, який пройшов уже половину шляху, подумує взяти таксі. Хоча ні — ще закачає, а так хоча б свіже повітря його тверезить. Хлопець таки заходить у темний провулок — світло ж бо по всій вулиці вимкнули — і, попри відразу, присідає, спираючись на вологу стіну. Та віддає холодком по хребту, і в голові виникають застереження бабусиним голосом, мовляв, «застудишся», однак на душі так плюгаво, що фокус уваги на них зовсім не зупиняється.

Вона навпаки нишком пливе до шовкового халата та холодного, як місячне срібло, погляду байдужих очей. Грім проходить під небом, дощ далі періщить по землі, створює власну гармонійну мелодію, що заспокоює. Чонгук впирається лобом у коліна, фіксуючи парасолю над собою. Йому спекотно, дихання спирає від випитого алкоголю, живіт досі крутить, а ще… Ще він дуже сильно хоче опинитися в обіймах одного напівперевертня, що обожнює курити і зовсім навпаки — говорити.

***

Дим струмиться змійками, поки Кім заплющує очі. За вікном гуркотить, всередині також неспокійно. Побачення, на яке він поспіхом погодився, аби вже вийти прогулятись, не склалось; це не засмучує, бо ішов він туди з однією ціллю — виплутатись з почуттів та усвідомити причину своїх спірних дій. Його гнітить факт, що на годиннику вже о пів на другу, а Чонгука досі немає.

Звісно, Техьон йому не сувора тітка, а день народження — свято велике, і коли двадцять — так тим більше, однак…

Куриво чергової цигарки розбігається в повітрі, пальці тарабанять по підлокітнику крісла. Через їх постукування Кім не одразу розрізняє, що стукіт звучить ще й з-за дверей, а коли це усвідомлення таки до нього доходить, він зривається з місця, спішачи відчиняти.

Клацає ключем, розчахує двері і здивовано привідкриває рот: немалий сірий вовк, стукаючий у двері задньою лапою, зараз повертається, тримаючи в зубах речі.

— Все-таки… — ошелешено зітхає. — Таки перетворився.

Відходить, даючи прохід звірові, і той повільно, цокаючи кігтями по підлозі, заходить у вітальню. З шерсті стікає вода, лапи теж у болоті. Коли зі щелеп з голосним звуком падають речі, Техьон спішить попередити невиправне:

— Тільки не тріпайся, — завмирає, до цього закликаючи і вовка. — Я… Я зараз.

Замикає вхідні двері, хутко прямуючи до ванни, і вже за мить із кімнати чується шум води та тихе бурмотіння Техьона щодо температури. Звір слухняно іде на звук, своїми золотими очима пропалюючи в чужому зігнутому над ванною тілі лиш йому відомі візерунки.

— Ходи сюди, — ласкаво звертається Кім, налаштувавши температуру. Сірий покірно застрибує та сідає. Техьон навіть дивується такій шовковій поведінці. — У тебе все добре? — піднімає брови, починаючи поливати теплою водою спину. — Мабуть, твій день народження пройшов… Так собі, — кривиться, нервово сміючись.

Звір не відводить золотих очей і Техьон, здається, тоне в їхній красномовності.

— Я зараз прийду, зачекай, — попереджає, кладучи шланг та покидаючи ванну. Через кілька секунд приходить з цигаркою в зубах та запальничкою, намагаючись вогнем обпалити кінець. Коли це виходить — блаженно затягується, видихаючи заспокійливий дим.

І, хоча Чонгук лиш нещодавно думав, що й сам хоче скурити одну, Техьон випалює їх занадто багато. Він до кінця не усвідомлює, нащо це робить: чи того, що хотів би відчувати губи, що м’яко тримають фільтр, на своїх, чи через бажання потушити, бо дим нахабно дратує чутливий вовчий ніс, чи, може, то все кляті інстинкти — але він щосили починає струшувати воду з шерсті, що потрапляє і на стіни, і на отетерілого Кіма.

Техьон сидить, широко розплющивши очі і дивом не даючи випасти цигарці із привідкритих губ. Зате Чонгук, уже задоволений, гордовито сідає, махаючи хвостом.

— Ах ти ж, — нарешті спохвачується Кім, — волоцюга ти брудний! — перехоплює цигарку зручніше, починаючи заливати водою ще із загривку, обережно оминаючи вуха.

Зрештою, Чонгука вони таки відмивають за допомогою шампуню, Техьон також приймає душ, адже його намочили з голови до ніг.

І, коли він виходить з ванної кімнати, то погляд підмічає вовка, що безпардонно розлігся посередині простирадл у чужій кімнаті. Має Техьон щастя, що любить широкі ліжка.

— Ану посунься! — викрикує, аби привернути увагу «заснулого» звіра. Той ліниво відкриває одне око, споглядаючи роздратоване обличчя Кіма, котрий витирає вологе і як завжди хвилясте волосся, та неохоче відповзає на одну половину ліжка. — Дякую, — трохи знервовано відповідає чоловік, знову ідучи у ванну, аби покласти сушитися рушник.

Взагалі, Чонгук мав би спати в себе в кімнаті, проте язик не повернеться вигнати його зі своєї спальні — Техьон відчуває себе винним.

Кім тихо кусає губи, ниряючи під ковдру, і намагається відкинути сумління, аби заснути. Це йому, благо, вдається, однак уже через кілька, як йому сприймається, годин сну його… будять.

Гарячі руки обіймають, притискають до тіла такої ж температури, і Кім ковтає, маючи надію, що Чон це робить інтуїтивно, крізь сон. Чужий ніс м’яко та ледь чутно проводить по вигину шиї, повільно видихаючи в загривок.

— Спиш? — шепотом та хрипко. Здається, Чонгук і сам лиш нещодавно проснувся, ймовірно — через перетворення назад.

— Уже ні, — повільно й так же впівголоса відповідає Кім.

Чонгук усміхається та далі насолоджується тишею, що накриває їхнє мовчання. Стукіт серця неквапний, майже безмовний, наче не бажає порушити цю мить між ними. Місяць, що заливає кімнату містичним сяйвом, теж мовчки ковзає по тілах і простирадлах.

Техьон дихає поверхнево, аби зайвим рухом не збудити хлопця, та той зводить надії нанівець, починаючи розмову:

— Як пройшло побачення?

Техьон здіймає в здивуванні брови: це серйозно те, що його цікавить, коли він уперше перетворився?

— Не так добре, як би хотілось, — шепоче, затримуючи дихання, коли Гук одним плавним рухом підсовує його тіло ближче до себе.

— Це добре, — низько та задоволено. Голос звучить так, наче на обличчі широка усмішка, поки ніс заривається в темні скуйовджені сном пасма волосся. — Ще одне запитання, — заспокоюється, умостившись, і Техьон часто кліпає, аби бути в стані на нього відповісти.

— Яке? — підштовхує, адже на декілька митей затаїлося мовчання.

— Я… Тобі не подобаюсь?

Для Техьона це настільки неочікувано, що, окрім затримки дихання, він ще й широко розплющує очі, аж до болю. Позаду ж терпеливо причаїлись, очікуючи відповіді, яку Кім навіть не уявляє як вихопити з мішанини думок, що, наче зграя метушливих рибок, розпливаються в різні сторони.

— З якої причини такі запитання? — зітхає, нервово усміхаючись, і так намагається звести репліку до жарту, однак:

— Тому що я закоханий.

Чи чули Ви колись, як тріщить скло, наприкінці повністю розпадаючись на уламки, що зі дзвоном відлітають по землі?

— Так сильно закоханий… — Чонгук притискається губами до шиї і шепоче зізнання з такою ніжністю, що серце мимовільно пропускає удар.

Техьон може прирівняти до цього скла свою совість. Щось рішуче душить горло, проте думки зосереджуються на питанні коли ж це все повернулось так? Коли Чон встиг сповнитися почуттями, якщо вдень вони майже не спілкувались, а вночі…

— Ти… — кусає губи в неочікуваному усвідомленні. — Ти пам’ятаєш те, що відбувалося вночі?

— Я ж казав, що це не просто гормони, — зітхає, послаблюючи обійми і трохи відсовуючись назад. Техьон це сприймає як заклик і повертається обличчям до обличчя. — А ти мені не вірив.

Точно. Не вірив. І зараз не вірить, хоча золото очей настільки переповнене теплом, що лиш дурень буде сумніватись. Чонгук лежить на боці, підперши зігнутою в лікті рукою голову, і не відводить норовливий погляд від агатових безодень, опалюючи холодний камінь вогнем своїх, що, здається, став ще більш палким.

— А чому тоді не розповідав?

— А ти хотів би це почути? — посміхається.

Техьон вмить підібгає губи. Йому і сказати нічого. Тому, перш ніж совість отямиться, а його затопить сором, він вирішує все пояснити:

— Слухай, те, що ми робили вночі — це…

Чонгук поривом хапає Кіма за підборіддя та накриває губи своїми, завмираючи. Той від несподіванки лиш приголомшено кліпає, зминаючи простирадла під руками. Коли Чонгук стискає їх у поцілунку знову і знову, Техьон, здається, втрачає глузд і з тихим стогоном дозволяє вкласти себе спиною на ліжко. Повітря від судомних видихів стелиться на щоках, гарячий язик маже по губах. Чон закладає пасма за вухо, потім стискаючи подушки над техьоновою головою.

— Тільки не кажи, що вони були помилкою, — дихає важко та поривчасто. Його ланцюжок, котрий він носить щодня, звисає донизу, і Техьон, фокусуючи на ньому погляд, зауважує, що чуже тіло абсолютно голе.

— Я ж казав, що не цілуюсь з оп’янілими! — сором’язливо відводить очі, аби тільки не збудитись.

— А я й не оп’янілий, — шепоче Чон, повертаючи чужу голову за підборіддя. Бреше, алкоголь з організму повністю не зник.

Техьон, відчуваючи як всередині піднімається жар від чужого погляду, хапається за всі можливі теми для розмов, аби лиш говорити, навіть якщо ці теми заведуть його в ще більший сором.

— І взагалі! — пихтить. — Я не казав, що то були помилки, хоча, фактично, так і є, — бачить, що Чон знову нахиляється для поцілунку, і спішно накриває йому рот долонею. — Та послухай ти! — уже починає злитись, брови зводячи досередини. Чонгук під впливом натиску іскор у чужих очах, завмирає, слухаючи.

— Насправді мого запаху було б достатньо. Ти запитував скільки побувало в цьому ліжку, але ти єдиний перевертень, якому я допомагав під час цього періоду. Зграю я покинув ще в юності, тоді-то я й познайомився з твоїми батьками. Мого перетворення не було, а в перевертнів, яких я знав за життя, пара вже була.

Чонгук слухає уважно, проте не відмовляє собі в бажанні поцілувати фаланги витончених пальців. Через це Техьон трохи плутається в словах і квапливо облизує губи.

— Тому те, що ми робили вночі — суто мої бажання, і я… Не можу адекватно пояснити цих потягів, хоча набагато старший за тебе.

— Не так і багато, — муркотить, усміхаючись від чужого швидкого темпу розмови. Повільно опускається, торкаючись губами лінії щелепи. — До того ж, я дуже радий, що я особливий.

— Та не перекручуй ти мої слова!.. — видихає, заплющуючи очі: поцілунки неймовірно збивають з думки. — Словом, якщо ти вважаєш, що я використав твоє тіло…

— Не вважаю, — шепоче.

— Або хочеш подати на мене в суд, — продовжує, не чуючи слів.

— Не хочу, — ковзає рукою по стегну, підіймаючи низ шовкового халата.

— Чи, можливо, хочеш побити — то я прийму це, — видихає, накриваючи руку на нозі своєю, і змушує заглянути в очі, аби прояснити те, що між ними.

— Якщо я, прости Господи, і захочу тебе вдарити — то лише кілька разів ляснути по сідницях, — знову робить голос низьким, наче муркотить. — А ще я не проти різних SM ігор, — усміхається, нависаючи над спантеличеним обличчям.

— Бовдур ти, — знічено пирхає Техьон, піднімаючи руки та зариваючись у каштанове волосся. Чонгук без сумнівів ластиться до долоні, задоволено заплющивши очі. — Ти ж вовк, чого тоді муркотиш?

— Мені подобається, коли ти гладиш мене по голові, — чесно відповідає Чон, усміхаючись на закляклу руку та спалахнувші щоки. — Мені подобається все, що робиш ти, — змикає губи на чужих, відчуваючи приємну хвилю мурах по спині, коли Техьон у відповідь ледь чутно стогне.

Поцілунки неквапні, з усвідомленням насолоди кожного дотику тіл, проте жар, щосекунди наростаючий, змушує зіткнутись лобами та заспокоювати шалене серце, що наче кудись запізнюється.

— Я не хочу, щоб ти зупинявся, — шепоче Кім, облизуючи свої губи й ненароком чіпляючи язиком чужі. — Змазка і презервативи… У коробці під ліжком.

Коли на прохання ніяк не реагують, Техьон думає, що даремно почав цю розмову, але не встигає стушуватись, як зверху хрипко сміються, розбавляючи атмосферу.

— Ти добре підготувався, — усміхається Чон, вирівнюючись. Декілька секунд глядить на чисте шаленство, що розсипалося смоляними хвилями волосся на подушці, і потім швидко запускає руку під ліжко, дістаючи потрібне.

Відчуття, що ти ось-ось отримаєш те, чого бажав стільки часу, завжди тьмарить розум. Нехай то буде несподіваний прохолодний напій влітку чи довгоочікувана та запланована до деталей подорож. Емоції приємного передсмаку вирують і, користуючись паливом з гормонів щастя, дарують величезний резерв енергії, що паморочить свідомість. Саме це, здається, коїться з Чонгуком, котрий, втративши здатність осмислено сприймати навколишнє, безладно покриває поцілунками тіло під ним.

Чорний шовк халата роз’їхався в сторони, і медова шкіра вмить потрапила під владу нічного світила, що м’яко стелиться сяйвом по кімнаті. Техьон вигинається, щось тихо шепоче, відчуваючи, як з кожним разом кількість пальців у ньому збільшується, а світлий розум у голові, пропорційно, зменшується, затьмарюючись. Тане в небутті, заповненому схвильованими видихами та звуками поцілунків, якими обдаровує Чонгук.

Насолода пронизує тіло, варто уміло провернути всередині пальці, й ось Техьон уже майже скиглить, важко дихаючи, та зминає простирадла тремтливими руками.

На звук латексу, що розкочується по плоті, увага звертається менше, тому що миттю пізніше гарячі долоні ведуть по талії, злегка стискаючи. Техьон на це кусає губи й навіть починає злитись, коли кілька разів з ним лише дражняться — проводять по пульсуючому сфінктеру, не входячи, наче Чонгук навмисне виводить з терпіння. Гіпотеза підтверджується, коли Кім відкриває рота, аби обурено щось сказати, і Чонгук навмисне входить.

— Шайтан, — шепоче крізь посмішку, вигинаючись назустріч Чону, що плавно заповнює його на всю довжину.

— Хто завгодно, поки ти дозволяєш мені бути поруч, — усміхається, прикушуючи губу, аби своїми стогонами не псувати чужі, глибокі та протяжні.

Техьон несвідомо торкається до чужих зап’ясть поверх його тіла, аби лиш бути ближчим. Хочеться ще більше, хочеться в одне ціле. Чонгук, наче прочитавши, нахиляється, впираючись ліктями біля голови, і цілує. Цілує так палко, так жагуче, що все навколо просто меркне. Догорає в потужній пожежі, що забирає їхню волю, а за димом блякне все інше, що вмить стає зайвим, непотрібним.

Дихання вловлюється поцілунками, губиться між сплетених воєдино тіл. Хвилі задоволення проходяться хребтом, вигинають, змушують дрібно тремтіти й бажати. Бажати ще, бажати більше. Чонгук штовхає різкіше, вибиває томні зітхання, ловить їх запашілими устами. Пальці вивчають, проходяться по кожному сантиметру, граються з сосками.

— Чорт, я хочу бути зверху, — шепоче в губи навпроти, що миттю, варто лиш усвідомити сказане, розтягуються в задоволеній посмішці.

Чонгук не марнує часу ні на даремні смішки із запитаннями чи «чорт» було звертанням чи таки лайкою, ні на зайві слова згоди — перевертається, усаджуючи Кіма зверху. Той зачісує спале на очі волосся рукою, гоноровим поглядом оглядаючи оголене тіло знизу, у міру можливого від збляклого місячного освітлення.

Каштанове волосся виглядає майже чорним, губи розтягнуті в посмішці, а золоті очі добре жевріють навіть у напівпітьмі. Горять бажанням, палахкотять пристрастю. Техьон збуджено ковтає, влаштовуючись зручніше, і покірно приймає твердий член, що плавно його заповнює.

Легка тканина халата злетіла з одного плеча, варто б його зняти повністю, та Чон стискає руками стан, починаючи направляти, і думка миттю вилітає з голови. Його власне збудження починає пестити рука, що, перейшовши з талії, змикає пальці кільцем навколо. Спочатку повільно, невагомо грається з головкою, натискає на вуздечку, потім усе пришвидшується, доводячи до частих стогонів, стискаючих горлянку.

За вікном проходиться грім, грубо вириваючи з блаженства, що огорнуло тіло і свідомість. Це змушує на мить зупинитися, звернути погляд у вікно. Це ж треба було настільки відволіктись, щоб не помітити, як сяйво повного місяця заступили хмари, натякаючи на грозу. Через кілька секунд заграва від блискавки освічує небо, проникаючи світлом і в кімнату.

Чонгук, зовсім не розуміючий прекрасної величі громовиці, наполегливо привертає увагу, відновлюючи поштовхи, різкіші, ніж були до того. Притримує для контролю за вигини тулуба, змушуючи Кіма спочатку опертися, аби не збожеволіти. Проте згодом Техьон, вирівнявшись, закидає голову від насолоди, що безперервно проходиться тілом, дихає через привідкриті вуста й певно що їде стріхою, раз сам цього просить.

— Кусатись уже не хочеш? — спершу запитує, натякаючи.

Чонгук сповільнює темп, оцінюючи реальність такого питання по інтонації, тому що єдине джерело — місяць — уже не світить. Блискавиця знову проходить між хмарами, освічуючи Техьона, велично завмерлого. Його оголене через сповзлий воріт халата плече, зухвалий погляд з-під знову спалого на очі волосся та зарозумілу посмішку, яка здіймає справжню бурю всередині.

Саме тому у відповідь він видає смішок, на мить ховаючи обличчя у згині ліктя.

— Я не знав, що мені можна, — підіймається, дбайливо просунувши руку за спину Техьона, і повільно перекидає їх обох, нависаючи. — Радий, що мені дозволено.

Ховає посмішку в поцілунку, знову змикаючи губи поверх чужих — м’яких, гарячих, коханих.

Відновлює поштовхи, кожною хвилею відчуваючи, як ковзає по ніжних стінках, і повільно переходить цілунками донизу. Підборіддя, лінія щелепи, кадик — усі вони потерпають від кволих укусів, під час яких зуби злегка відтягують чутливу шкіру. Жар внизу полонить, відриває від реальності своїм навалом, і Чонгук безпорадно зітхає, відчуваючи, що доходить до піку.

Техьонові пальці досі куйовдять його волосся, стогони змушують знову і знову заціловувати шию, подеколи дозволяючи собі залишати сліди від укусів. Гук низько стогне, коли задоволення оргазму пронизує все тіло, і втикається в чуже плече, переводячи метушливе дихання. Серце бурхливо б’ється, продовжуючи розганяти кров по тілу, хоча воно й так перебуває в збудженому оп’янінні.

Чон підіймається, виходячи з Кіма, і, подбавши про використаний презерватив, опускається, відповзаючи назад.

— Ти хочеш?..

Фраза Техьона переривається судомний видихом, що переходить у томний стогін. Чонгук не церемониться — одразу охоплює губами головку, поступово нарощуючи темп. Уміло використовує язик, спеціально надавлює на чутливі місця, допомагає собі рукою. Іншою веде по нозі, зігнутій у коліні, пестить шкіру внутрішньої поверхні стегна, замінює їх на короткі дряпання.

— Хочу, — посміхається, відсторонившись, і далі стимулює член ковзкими рухами руки, покриваючи поцілунками стегна.

Піднімає свої розжареного кольору очі, випалює ними душу. Крає, рушить, руйнує. А потім зализує рани, запалює, повертає до життя. І клеймить, випікає тавро своїм поглядом, аби Техьон знав, кому він належить. Знав, що вовки — нестямні власники, які не віддадуть своє нікому. Це їхні інстинкти, їхня натура.

Аби потім не здумав тікати.

Черговий укус відчувається на сідниці, сильніший, ніж усі за сьогодні. Техьон не витримує палкого натиску — відводить очі, потім взагалі відкидається на подушки. Дихання важке, серцебиття шалене.

Хто б міг подумати, що одного разу він віддасть свою душу тому, хто прийшов за допомогою в дощову ніч.

Протяжний стогін від піку задоволення звучить разом з громом, нагрянувшим під небом після тиші, що затягнулась. Техьон несвідомо зводить ноги та з соромом кусає губи, коли його стегна знову розсувають. Чонгук цілує в тазову кістку, потім підіймається.

— Тепер ти мій, — шепоче, носом зариваючись у пасма на скроні.

Техьон не в стані відповісти, лише гулко дихає, намагаючись привести затьмарений розум до тями і знайти сили дотягнутися до цигарок, які допоможуть здійснити перше.

— Дідько, — ковтає, облизуючи сухі губи. Чонгук ліг поруч і, ймовірніше всього, зараз намагається роздивитися хоч щось у пітьмі ночі та грози, яку їм дарує небо.

— Хочеш закурити? — запитує, і Кім, широко розплющивши очі в здивуванні, вигукує радісне:

— Так!

Чон на це всміхається. Встає з ліжка, вмикає світильник на шафці й тягнеться за пачкою сигарет та запальничкою. Кім їх з вдячністю приймає і швидко підпалює, полегшено відкидаючись на подушки.

Трясця, це було чудесно.

Губи знову охоплюють фільтр, проте видихання диму переривається здивованим підняттям голови. Чонгук обережно стирає потьоки сперми на животі вологою серветкою, яку по щасливій випадковості знайшов у шухляді, потім цілує під ребрами. У цьому місці починає горіти шкіра, всередині здіймається переполох почуттів.

М’яке світло лягає на рельєфи чужого тіла, й не без причини з’являється бажання ковзнути по них пальцями, у чому Техьон собі не відмовляє. Знову затягується, похлопуючи поруч, аби Чон піднявся ближче, і, коли він це робить, поволі торкається грудей, ненароком зачепивши звисаючий ланцюжок.

Видихає дим убік, аби не дражнити нюх Чонгука, і закушує губу, розгинаючи руку з цигаркою, щоб не заважала.

— Я — твій, — гмикає, таки затягуючись ще раз — прийняття своїх почуттів не така легка справа, як здається. Видихає, кидаючи недопалок у попільничку, і дивиться в очі, мимовільно тонучи в них, немов у стрімкому вирі. — Та чи це взаємно? — скидає брову.

У відповідь мовчання. Чонгук розглядає кожну деталь обличчя і викарбовує їх на підсвідомості в папці з назвою «трясця як важливо для запам’ятовування». Дихає спокійно, неспішно. Упивається моментом, аби потім неодноразово його згадувати. Техьон же продовжує водити фалангами пальців по плечу, опускається по напруженій руці. Окреслює чорнила татуювань і мимовільно затримує дихання, коли його підборіддя мовчки змушують повернути.

Навпроти тепла усмішка, золото райдужок поглядом стрибає з очей напроти на привідкриті вуста. Великий палець ніжно проводить під губою, поки Чон збирає слова, а серце в грудях б’ється гучно, наче той грім, що рокотить за вікном.

— Дивно, що в тебе залишились сумніви, — сміється, ховаючи усмішку в повільному поцілунку та викликаючи цілу веремію емоцій.

Засинають вони з цілковитим блаженним почуттям, що гріє під ребрами. Чонгук затягується техьоновим ароматом — мішаниною парфумів та диму від цигарок — і не може стримати усмішки на обличчі. Його слух вловлює тихе сопіння втомленого Кіма збоку, а за вікном продовжують тарабанити краплі стихаючої грози.

І, здається, Чонгук не дуже й то ненавидить цей клятий дощ.