Розділ 1.

19.06.2022

«Сидячи в найдальшому кутку 18 трамваю, що зараз прямував з величного Кельна до такого милого і коханого мною Бонна, я вслухалась в ритми своїх навушників. Мій музичний смак не можна назвати сталим. Щойно, до прикладу, пісню «K» гурту Cigarettes After Sex змінили перші нагнітаючі мотиви Восьмої «Незакінченої» Симфонії Шуберта. Інколи мені здається, що Шуберт хворів на біполярний розлад – так швидко змінюються настрої його творів. Тільки-но струнними розвивалась спокійна тема в стилі «бальних» менуетів, а через секунду духові вшкварили такий епізод, що під нього аби тільки батальні сцени знімати. Музику я відчуваю з дитинства. І питання явно не в закінченій музичній школі, не в великій кількості концертів і конкурсів, ні… я свято переконана в своєму таланті. Почавши в 5-річному віці піаністкою, я пішла ще й на вокал, а згодом на скрипку, і валторну. З останніми двома вийшло не дуже, але загальні відомості про механіку роботи мідних духових і струнних я отримала. Вважаю, що ці вміння мені за плечами не носити, ще й в такий час…

Терпіти довго «мінливості» Шуберта я не стала, перемкнувшись на «Вечірню Серенаду», яку зразу ж прогорнула. Бас різко вдарив в голову і я за секунду впізнаю пісню гурту Океан Ельзи – «На небі». Рядки першого куплету стали пророчими, певно для кожного громадянина моєї держави. Я слухаю їх з болем, а приспів з радістю, бо я дійсно почуваюся «на небі», але все ж «там, де для когось тільки лютий за вікном – на моїй вулиці давно уже весна…»

Такі думки змусили мене знову вдаритись в філософію переживань з приводу досі не пропрацьованого «синдрому Вижившого». Тому я вкотре пролистнула пісню, притиснувшись головою до холодного вікна і вдивляючись в яскраві кольори полів. Ми як раз під’їжджали до зупинки, де я мала вийти – зупинка «Bonn West». Тут я пересяду на 16 трамвай і поїду далі до зупинки «Museum Koenig», де я нарешті зустрінусь з тією, хто дав мені можливість зрозуміти, що таке – кохати…

А поки… поки я впевнена, що Бонн тепер стане моїм містом мрії завдяки солодким спогадам, пов’язаним з нею. Тоді, дивлячись в вікно і спостерігаючи за швидко мінливими пейзажами, я дала собі слово, що колись розкажу цю історію…»

 

***

 

За півроку…

Міжнародний аеропорт «Бориспіль», що під Києвом зустрів мене холодним, сірим дощем. Похмурий ранок навіть не давав надії на сонячний день. Загалом, після японського вологого клімату я звикла до всяких перемін, але все ж, в країні, яка за останні чотири роки стала моїм другим домом було в рази тепліше і зима не відчувалась так… хм… зимно…

 

Тут, в рідній країні, мене зустріли так гарно, в найкращих традиціях Голлівудських фільмів, з квітами, в костюмі, і, навіть, милою табличкою з текстом «Чекаю Найкращу Дружину». Від милоти і солодкості мені ледь не звело щелепу, але, міцно обійнявши і скромно чмокнувши чоловіка в поголену щоку, я прийняла букет, вийшовши з терміналу уже з валізою. В машині тепло. Я відчула це, щойно присіла і поклала на коліна великий букет. Поки Сашко розбирався з багажем – я встигла ще раз переглянути стрічку Instagram, роздавши знайомим по декілька вподобайок, і відповісти на повідомлення про своє повернення. Зіркою мене, звісно не назвеш, але знайомих я маю купу, тому, найближчий тиждень обіцяв бути продуктивним і багатим на зустрічі.

– Які плани? – Сашко закрив машину, ледь не зачепивши дверима пальто і вставивши ключ.
– Що ж, зараз ми їдемо додому, – несміливо почала я, – я покладу речі і потім… до Університету. – відповіддю мені було його шоковане обличчя. Сашко повернув голову в мою сторону, явно не очікуючи такого повороту.
– Я думав, ми вперше за два місяці нарешті побудемо… разом… – його рука застигла на ключі, від чого заведена машина вмить заглохла.
– Я теж так думала… – скорчила винувате лице. – Але, як то кажуть: «Не все так сталось, як гадалось…»
– Так кажуть не в таких випадках. Ти могла хоча б попередити про це?
– Можна подумати, ти зняв дорогий готель з пелюстками троянд і ванною з шампанським… – нервово сміюсь, запхнувши до рота щойно розмотаний «Чупа-Чупс», що лежав в трояндах. Погляд чоловіка зараз пронизував мене наскрізь, від чого я, сховавши очі, прийнялась м’яти в руках папір, в який були загорнуті квіти. – Вибач, я справді не знала… Альбіна написала мені саме в той момент, коли я вже вилітала, а прочитала я ось щойно, коли їхала в шатл-басі. Відмовити вже не було часу. Вважай, мене просто поставили перед фактом.
– Чекай, а що вони написали?
– Написали, що в деканаті є сюрприз для мене і все, що я мушу – підійти сьогодні ж до Універу, бо вони знають, що я маю приїхати, і забрати свій «сюрприз».
– Угу. Тобто зустрінемось ми нормально тепер… через тиждень, я правильно розумію? – він знову завів авто, подивившись вперед і, нарешті, виїхавши з парковки.
– Саш, я хіба винна, що мій університет і твоя робота знаходяться в різних містах і що ти не зміг взяти відпустку на цей час? – моя домінантна особистість пішла в контратаку, глянувши на нього з-під лоба.
– Так, гаразд, не будемо сваритись, я довезу тебе додому, а згодом щось придумаємо. Я можу почекати тебе під університетом, в принципі, якщо це недовго. І поїдемо додому разом. – його погляд пом’якшився і, поклавши руку зверху на мою, він заглянув мені в очі, шукаючи згоди.
– Окей, думаю, там не більше години. Якщо ти згоден почекати – я тільки «за».

Акуратно поклавши квіти на заднє сидіння нашого BMW, яке рівно за день мало би стати моїм, я відвернула голову до вікна, рахуючи нескінченні краплі дощу. Поклацавши щось на екрані, Саша ввімкнув знайому мені пісню «Пластинки» Дурного Вкуса і я, вслухаючись в текст відчула, як сон важко наступає на мене. 12 годин дороги дали про себе знати і зараз, єдине чого мені хотілось – просто відрубитись…

***

Alma Mater привітав мене гомоном студентів в коридорах, де щойно почалась велика перерва. Так, час я явно вибрала не той, щоб прийти в деканат. Перебігшись коридорами, я ледь чи не ввалилась в кабінет, формально постукавши. За столом сиділа злегка повненька дівчина. Її довге волосся, передні пасма якого обрамляло кругле лице з великими блакитними очима, було зібране в високий об’ємний пучок. Пальці бігали по клавіатурі, а нігті вторували їх ритмам, вдаряючи по металу.

– Зачекайте, будь ласка, за дверима, декан прийме вас через… 15 хвилин. – секретарка лиш на секунду відволіклась від екрану комп’ютера на циферблат годинника і знову забігала зіницями по монітору.

– Альбін?.. – я схрестила руки на грудях, обпершись об двері, і чекаюче посміхнулась.
– Зірочка! – після короткої паузи, секретарка, а заодно і моя подруга, нарешті відірвалась від роботи, за секунду опинившись біля мене. Мене захоплюють міцні обійми і я, радіючи новій зустрічі з подругою, закриваю очі, обіймаючи її у відповідь. – Чому ти не написала, коли приїдеш точно? Я ж від тебе відповіді так і не отримала. – Альбіна знову сіла на місце, запрошуючи мене сісти навпроти.
– Вибач, я замоталась. Так втомилась від перельоту… та і Сашко… як завжди, коротше. – я махнула рукою, сівши в крісло. – Тобі не передати як тяжко я добиралась. Не знаю, чим зумовлені такі складнощі, але замість трьох пересадок – мені довелось робити п’ять. Уявляєш? П’ять! – я показала відповідний жест, розчепіривши пальці.
– Ой, яка ж гарна каблучка… це Саша подарував? – у відповідь я посміхнулась, знаючи любов подруги до ювелірних виробів. – Це що, біле золото? Обручка?
– Угу. З діамантами… – відповідаю, показуючи їй руку. Взявшись за палець, я майже зняла кільце з фаланги.
– Стій, не знімай.
– Що? Чому? – моєму здивуванню не було меж.
– Кажуть, не варто просто так знімати обручку… прикмета погана.
– Ти серйозно? Заспокойся. – поклавши перстень на стіл, я кивнула. – Та розглянь її нормально. Я ж знаю, ти любитель… – Альбіна несміливо потягнулась до каблучки. – Бери-бери…
– Я ж тебе не бачила з дня твого весілля…
– Ага. Більше, ніж півроку пройшло, уявляєш?.. Я не можу повірити, що я вже стільки часу… дружина…
– Ну, а як у вас там взагалі? – Альбіна встала, взявши чашку. – Хочеш кави? Або чаю?
– Та ні, не хочу. – витримавши паузу, я повернула голову, вдягнувши обручку на палець і покрутивши її навколо фаланги. – Як у нас? А не знаю… ми рідко бачимось. І моє повернення не особливо повпливає на частоту наших зустрічей. Я навіть… навіть не можу точно сказати, чи виваженим рішенням було це все і… чи я люблю його.

Двері в сусідній кабінет відкрились і я почула запах дорогого чоловічого парфюму, одразу повернувши голову.

– Ти глянь, хто приїхав. Нумо, до мене в кабінет, ляси згодом точитимете. – чоловік років так 45-ти підморгнув мені, запрошуючи до себе. Незважаючи на те, що буквально місяць тому я бачила його в Skype на конференції, про себе я підмітила як елегантно він виглядає в чорній сорочці з бежевим жилетом і такого ж кольору краваткою. У Артура Генріховича хороший смак на одяг, і взагалі виглядав він явно не на свій вік. Навіть невелика сивина на його скронях дивилась стильно і по-свіжому. Багато хто з моїх одногрупників (вже колишніх) вважали, що таким чином він молодиться перед дівчатами, але насправді жоден з нас ні разу не помічав за ним бажання мати хоча б якісь стосунки з кимось із студенток, хоча розповідали про нього багато цікавого, і не дуже…

– Ще раз доброго дня. Ну що там, що за сюрприз ви приготували мені, як аспірантці? – я розвела руками в очікуванні відповіді, вмостившись у кріслі поряд зі столом декана.

Поправивши тонку оправу, він глянув на календар, а згодом кудись нижче і, погладивши підборіддя, знову звернув свій погляд на мене. Ці декілька секунд я почувалась так, наче мене в цьому кабінеті просто немає…

– Що ж, Лідіє… тепер Анатоліївно… ми знаємо про те, що Ви вели факультатив японської останні три місяці для студентів бакалавріату, з власної ініціативи, правильно пам’ятаю?

Це питання насторожило мене. Нервово покушуючи губи, я прокашлялась, нарешті подавши голос.

– Ну… я хотіла познайомити студентів з Японією. Я просто хотіла, щоб вони знали, як відрізняються наші країни і що їх, як людей, що вивчають правильну японську може здивувати в Японії і взагалі… я…
– Я чую в Вашій мові виправдання… я не збираюсь дорікати Вам за ентузіазм. Навпаки. – він знову зробив театральну паузу, продовживши свердлити мене поглядом, до слова, доволі лагідним. – Мало хто зі студентів, тим більше студентів аспірантури, яким є Ви, готовий робити таке з чистого прагнення бути корисним. А тому, на прохання тих студентів, які відвідували Ваш факультатив, ми б хотіли запропонувати вам провести декілька лекцій протягом тижня, наживо. Насправді, багато хто з Ваших студентів хотів би познайомитись з Вами. Тому, якщо Ви не будете проти – ми зарахуємо це, як невелику педагогічну практику. А в кінці цього експрес-курсу влаштуємо міні-екзамен. Вам тільки потрібно буде підготувати матеріал і екзаменаційні білети.
– Оу, я люблю педагогічну практику, але не до такої степені. – скривившись, замахала руками я. – Ні, я не можу погодитись. Це дуже важко. Ще й наживо. В аудиторії. Як справжній викладач. Ні, я все ж відмовлюсь. Більше бачу себе в науковій, а не в викладацькій діяльності, чесно кажучи.
– І все ж, педагогічна практика Вам потрібна буде, а отже…
– Навіть не просіть.
– Ну дивіться, – Артур Генріхович склав руки в замок на столі, з чого я зрозуміла, що зараз настане момент тяжких умовлянь, – якщо би Ви декілька разів провели Ваші практикуми – ми би зарахували Вам педагогічну практику, а ви зі спокійною душею пішли би писати кандидатську. Тоді як інші, і в тому числі і Ви, якщо не згодитесь, будуть проходити це все по місяцю. В наступному році. Що Вам буде вигідніше – віддати 5 днів зараз, але зробити це якісно, з екзаменом, і вийти першопроходьцем, зіркою факультету, якою Ви, до речі, і є… чи…
– Гаразд, я зрозуміла. В мене є час на подумати?
– Хвилин 5. – зрозумівши, що я дала слабину, декан вирішив таки дотиснути мене, не зводячи з мене очей. Виваживши всі «за» і «проти», я все ж збагнула, що їхні умови насправді доволі вигідні. Тобто помучитись 5 днів і цілий місяць – велика різниця. Ще й з моєю «любов’ю» до студентів. В кишені голосно завібрував телефон. Глянувши на трекер – побачила контакт Сашка, торкнувшись кнопки «скинути». Його дзвінок вдвічі, певно прискорив мою відповідь. Вже майже не вагаючись, але все ж з невеликою пересторогою, я відповіла згодою, домовившись про підписання потрібних документів завтра ж.

Дата – 30 січня. За вікном саме почав падати сніг, через що я трохи розстроїлась, зваживши на щойно випрямлене волосся. З кабінету я вибігла хутко, ледь не збивши по дорозі стоячого у Альбіни професора. Толком і не попрощавшись з нею, я кинула тихе: «До завтра», покинувши корпус університету.

 

31.01.2022

 

– Та йой, де ж воно? – Альбіна нервово крутила колесико мишки в пошуках документу. – Ти точно заповнила ту заявку? – вона вкотре суворо подивилась на мене, роблячи ковток гіркої кави, яку вона так любила пити зранку.

– Слухай, ти вже раз десятий питаєш. Так, я заповнила заявку. Зранку перед виходом. Може Її… система не прийняла… Не знаю…

– Та не може такого бути. Ти або не писала її, або…

– Або? – я й собі відпила трохи кави, купленої в кав’ярні навпроти, трохи скривившись від гіркості з висновком, що американо з молоком – напій не для мене. Наступного разу заприсяглась взяти лате. Ну, на крайній випадок капучіно.

– Ну, або таки система заглючила. Таке інколи буває. – визнала подруга, зиркнувши на мене. – Слухай, якщо вже таке діло… Не хочеш з бакалаврами посидіти? Буквально годинку, у них там мали би бути “Телекомунікації”, але Григорович походу… – дівчина клацнула себе пальцями по шиї, натякнувши на його черговий запій. Наш Віталій Григорович і раніше був любителем закинути в себе декілька чарок, а після смерті дружини – взагалі здав.

 

У відповідь на цю пропозицію я лиш закотила очі, подивившись на дівчину максимально скептично.

 

– Ну а що? Тобі тяжко, чи що? Розповіла би їм про Японію. Може кому буде цікаво. Всього одна пара, ну?..

– Щойно була година.

– Ну будь ласка. – Альбіна невинно заглипала повіками, думаючи, що таке мене візьме, але я лишилась непохитною. – Не хочеш, значить? Ну, гаразд. – вона кинула оком на годинник, а потім знову втикнулась в екран. – Тоді сідай тут і будеш за старшу. Угу? А я піду скажу їм, що пари не буде.

– Це хіба твоя робота, а не їх куратора?

– Про що ти кажеш? Я тут всім за маму, і за тата. – Вона невдоволено цокнула язиком, вставши зі свого місця. – Точно не хочеш виручити? – ловлячи останню надію, спитала вона.

– Точно.

 

Двері за нею закрились і кабінет на секунду пройняло протягом. Я здивувалася, як в таку холодну пору могло так різко стати доволі тепло. Вчорашній сніг вже розтанув. Хоча, сказати чесно, його й особливо в цьому році не було. Моя бабця, спілкуючись зі мною по Месенжеру в Фейсбуці постійно переймалась тим, що земля буде недостатньо захищеною й нічого не виросте.

 

Від згадки про навчання бабці користування ноутбуком і інтернетом, я посміхнулась (якщо не засміялася про себе). Це було і тяжко, і смішно водночас. В процесі плакали всі, і я, і бабця, і навіть мати… Спершу від знемоги, потім від злості, а згодом вже і від радості, коли бабця таки навчилась робити ті дзвінки. Вони так і лишились єдиним навиком, який вона вміє робити і яким користується за допомогою Великої Мережі.

 

Взявши між пальці ручку, я прокрутила її між фалангами, вдавшись до певно найефектнішого вміння барабанщиків, якому навчилась під час недовгої практики ударницею в групі, років так з 8 тому. Звісно, зараз це всього лиш ручка, з паличками під час гри це виглядає взагалі дуже круто, але тепер – як є. За спостеріганням пенспіннінгу, я поринула в свої думки і спогади, які сніжним комом виринали в голові одне за одним, захоплюючи мене все глибше і глибше.

 

Стук в двері перервав нерозривний потік мрій і я подивилась в їх сторону, рівно навпроти себе. Тиша. Знову стук.

 

– Відчинено. – Відізвалась я, продовживши крутити ручку на автоматі.

– Альбіно Валеріївно, перепрошую, я принесла документи, які ви просили, ось… – в кабінет зайшла висока брюнетка, затараторивши так швидко, що я навіть спершу не особливо зрозуміла, що від мене хочуть, і лиш згодом до мене дійшло, що ця промова адресувалась не мені…

 

Дівчина вивалила велику купу паперів прямо на стіл, лише тоді глянувши на мене і дивно відсахнувшись, округливши і без того великі темно-сірі очі, обрамлені довгими чорними віями.

 

“Чому вона така гарна?” – промайнуло в моїй голові, коли я нарешті зачепилась за її погляд.

 

– Ем… Як бачите, я трохи не Альбіна. Вона вийшла декілька хвилин тому, щоб сказати якійсь групі, що у них не буде пари “Телекомунікації”. Можете пошукати її десь там. Але я не знаю, який це поверх…

– Чорт, то моя група. Я не встигла… – розпачливо проговорила вона максимально тихо, поправивши довге волосся. Після недовгої паузи, вона зібрала документи, вирушивши до дверей. – Гаразд, дякую, вибачте.

– Ви можете почекати її тут… – сказала я вже в пустоту кабінету, почувши лише клацання затвору.

 

Так само швидко як і з’явилась, вона зникла зі всіма документами. І чесно кажучи, я навіть подумала, що вона була просто примарою.

 

“Не буває таких гарних…” – нав’язлива думка не покидала мене і я, як і раніше крутячи ручку, щораз до неї поверталась.

 

Дивне відчуття, наче і пам’ятаю, і не пам’ятаю її вигляду стривожило мене. Її сірі очі оксамитом притягувати до себе. Мені здалось, що їх колір такий унікальний, навіть, не змогла пригадати жодної людини з такими же очима. А очі я бачила різні: зелені, блакитні, карі, сині, навіть, сірі, але саме таких сірих, таких темних, кольору чорненого срібла – не спостерігала ніколи. Її шкіра не була дуже світлою, але й не була темною. Можливо, злегка смаглявою, але справді, лиш злегка… На її щоках проступав легкий рум’янець, а губи намащені прозорим блиском, мали темний, вишневий колір. І це все загалом виглядало настільки гарно, що я ще на декілька хвилин застигла, тримаючи в голові згадку про неї.

 

Мене, як фаната татуювань, зацікавили її руки – наступне після очей, на що я звернула свою увагу. Я не до кінця розгледіла що було намальовано на її плечах, але точно запам’ятала, що її праве передпліччя – майже від самого ліктя до зап’ястя – обплітав Хаку – дракон з одного із моїх улюблених аніме Хаяо Міадзакі “Віднесені Привидами”.

 

– Так, я вже тут. – двері знову гримнули і в кімнату зайшла Альбіна. – Ти… все в порядку? – вона схвильовано подивилась в моє лице, поклавши руку мені на плече.

– Так. Все… добре… – розгублено пробурмотіла я.

– Ніхто не заходив?

– Дівчина. Висока брюнетка. Мала занести тобі якісь документи. Когорту вивалила, але втекла, щойно дізналась, що тебе нема.

– А, Соня? Випускниця?

– Не знаю. – я знизала плечима, поклавши ручку на місце і вставши з крісла за столом.

– З татушками така? З заклепками, шипами? Ну, стиль в неї такий… готичний, чи що…

– Альт, я б сказала…

– Пф… – дівчина сіла за комп’ютер, почавши щось набирати. – …не розбираюсь я в тому. Оті ваші субкультури… задовбешся.

– Ага… – на автоматі відповіла я, знову поринаючи в свої думки про дівчину.

– Якщо це була Соня – то вважай, ти познайомилась зі своєю дружиною. – Альбіна засміялася, клацнувши мишкою.

– Що?

– Я вас шиперю.

– Що? Навіщо?

– А що, не можна? Мені здається, ви б гарно виглядали разом. Обидві – зірки своїх кафедр. У вас цікаві образи, дуже гармонійні… і взагалі, скажу тобі по секрету, який насправді знає весь Університет, через її надмірну популярність, Соня, скоріше всього, по дівчаткам. Тому, в тебе є всі шанси.

– По-перше, в мене є чоловік. – не витримала я, стиснувши пальцями бильця крісла. – По-друге, щоб мутити щось з нею – я теж маю бути по дівчатам, а я ніби…

– Саме така… – Альбіна лиш посміхнулась, перебираючи папір в принтері. – Забула, що ти казала мені два тижні тому? – вона підняла брову, замовчавши. – Тож згадай.

– Не думала, що ти будеш діставати мене цим.

– Невже ти нарешті засумнівалась в психотерапії?.. – цим питанням я була затиснута в глухий кут. Не бажаючи особливо сперечатись, я замовкла, покрутивши в руках портсигар, який саме дістала з внутрішньої кишені піджака.

– То що там з заявою? Ви її знайшли?

– Ми зробили нову вручну. Тобі лишень потрібно десь за годину її підписати. – зрозумівши моє бажання перевести тему, вона відповіла на моє запитання, не підводячи очей.

– За годину? Чому так довго?

– Терпіння, сонечко, терпіння. Іде обробка. Зранку дійсно стався збій в системі і тепер всі такі заявки проходять через технічний відділ. Вони обробляють їх вручну і потім надсилають мені на робочу пошту. А далі я вже розподіляю їх і даю підписати. На щастя сьогодні таких лише п’ять, тому почекати треба всього годину. Чи ти поспішаєш?

– Та ні. Зрештою, я сиджу тут вже близько двох. А мала би повернутись додому годину як. Квартиру треба віддраяти. Там такий гармидер без мене. – схопившись за голову, я невдоволено застогнала.

– Ну, почекай ще трохи. Хочеш – можеш посидіти тут, а ні – вийди, пройдись. Там як раз хороша погода.

– Ідея. Напевно схожу покурю, якщо вже таке діло. – піднявшись з крісла, я попрямувала до виходу, взявшись за металеву ручку дверей.

– Ти недовго там, я тебе чекаю. – попередила Альбіна мені в спину, на що я кивнула, вийшовши з кабінету і сразу натягнувши навушники.

 

Рідні коридори були залиті сонячним світлом, на їх стінах грали “зайчики” і я насолоджувалась незвично теплими для зимового часу промінчиками, підставляючи під них лице. В вухах грала легендарна “Come and get your love” гурту “Redbone” і зараз мені було в кайф іти в такт музиці, здавалось, що ще секунда і я ще й підспівувати почну, але, розуміючи де я знаходжусь, я не стала цього робити. Хоча, коридори були пусті, але я уявляю собі реакцію охоронця, який по камерам спостерігав би за співаючо-танцюючою дівчиною в навушниках. Хах.

 

Розглядаючи легкі хмаринки, я зупинилась, підійшовши до вікна. Зараз мені хотілось би опинитись на одній із них, звісивши ноги і нічого (абсолютно нічого) не робити. Так, дуже хотілось. Мені хотілось би стати дитиною, мені хотілось би перестати мати постійну потребу в самостійному вирішенні будь-яких проблем. Але, в ту ж секунду, я розумію, що це надто егоїстично. Моє життя – все ж моя відповідальність. І як би я поки не була заплутана в собі, я обов’язково розплутаю цей клубочок. Дуже надіюсь…

 

– Ей. Пссс… – мене активно тормошили за зап’ястя і, певно, немало часу. Я настільки поринула в свої думки, що навіть не помітила присутності ще однієї людини в коридорі. Різко знявши навушники і начепивши їх на шию, я повернула голову, наткнувшись на вже знайомі сірі очі, краса яких знову скувала мій розум. Спершу я не змогла промовити ні слова, але це лиш на мить. Зібравши думки до купи, я висмикнула з її руки своє зап’ястя.

 

– Чого тобі? – почавши намотувати пасмо волосся на палець, зневажливо спитала я.

– В мене ключ не працює. Ти… не знаєш часом, як його… полагодити? – дівчина дивилась на мене зверху вниз, що для мене спершу відчувалося трохи дискомфортно.

– Ну, я не наймалась в куратори. А тобі певно… до нього. Я так думаю.

– Блін, вона мене вб’є. То вже третій ключ.

– За рік?

– Угу. – дівчина забігала очима по підлозі, знову глянувши в мої очі. – Ти точно… не можеш допомогти?

– Я аспірантка, алло. Така ж студентка як і ти. Думаю, ні. – я відвела погляд, думаючи, що можна придумати. В мить мене наче осінило. – Але ми можемо спробувати. Дай мені свій ключ. І ходімо.

 

Короткими швидкими кроками ми вийшли на сходинкову клітку. Мовчки.

 

– Я Соня. – тихо сказала дівчина, винувато крокуючи за мною, таким голосом, наче накоїла чогось страшного.

– Я знаю. – не надто по-приятельськи відповіла я, навіть не подарувавши їй і погляду.

– Чому ти приїхала з Японії? – після недовгої паузи спитала вона, наче з бажанням почати хоча б якийсь діалог.

– Хочу писати кандидатську в Україні. – відказала я, приховавши істинну причину.

 

Коли вона порівнялась зі мною, я знову звернула увагу на її руки. Вони виглядали… гарно. І питання було не тільки в тату. Її руки просто були красивими. Такі руки, певно, хотів би мати кожен гітарист – тонкі пальці, акуратні кисті і передпліччя з тату, на яких естетично виступали вени, наче вплітаючись в ці дивовижні малюнки: на її лівій руці красувались троянди, а на лівому плечі було велике тату зі зміями і квітами, певно, також трояндами. Я зацікавлено розглядала її, наткнувшись на фенечку, обплетену навколо її зап’ястя. Це була райдужна фенечка. Про себе я задумалась, чи не могла Альбіна бути правою… і… злякалася своїх же думок. Нарешті відліпивши від неї свої очі, я подивилась вперед, з усіх сил намагаючись не звертати на неї уваги. Більше вона не говорила. І я зловила себе на думці, що така мовчанка мене особливо не влаштовує.

 

– Ти бакалавр? – між іншим запитала я, спускаючись на перший поверх.

– Так. Останній курс. Планую поступати на магістратуру.

– Яка кафедра?

– Романо-германська філологія.

– Мова?

– Французька основна. Ну, і ще Англійська, само собою. І друга – Німецька.

– Угу. Ясно. Круто насправді. В нас, на східних попростіше все. А в мене взагалі… – я засміялася. – Пане Ігоре, у нас невелика проблемка. – я підійшла до нашого охоронця, мило посміхнувшись.

– Що на цей раз? Знову грушу в спортзалі відірвали?

– Ой, не нагадуйте. – махнула рукою я. – Ні. Все не так критично. Просто у дівчини ключ перестав працювати. Треба щось придумати.

– У якої дівчини? У твоєї? – думаючи, що цей жарт був гострим, засміявся він.

– На жаль, ні. У перехожої. – підтримала його сміх я. – Яке твоє прізвище? – подавши ключ через віконце, спитала я Соню.

– Розкольникова.

– Оу, ну, для всіх ти Розкольникова. Для мене побудеш Мармеладовою. Але це так, на час. – в цей момент мені боляче прилетіло по спині її розкрито долонею. – Ей, ти чого? – повернувшись до неї лицем, я зрозуміла, що жарт вона не сприйняла.

– Не смій більше так жартувати. Це не смішно. – дівчина схрестила руки на грудях, звівши брови. – Ясно?

– Мені здається, я не дозволяла себе торкатись.

– Так, дівчатка… – Ігор Іванович подав мені ключ, знизивши градус напруги між нами. – Його заблокувало через частий прохід через турнікети. Тепер з ним все в порядку. Ти що, туди-сюди 10 разів бігала? – вахтер тепер подивився на Соню, що саме сховала карту в кишеню, будучи все ще обуреною моїм невдалим жартом.

– Можливо. – вона знизала плечима. – Хоча я не пам’ятаю, щоб це було настільки часто…

– Гаразд. З цим розібралися. Пане Ігоре, дякую. Бувай. – попрощалась я з Сонею, збираючись пройти через турнікети на вулицю.

– Ей, стій… Ти не хочеш піти покурити? – я й не помітила, як дівчина знову опинилась біля мене.

– Боюсь, ні. Я не палю. – збрехала я, про себе зрозумівши, що зараз підставляюсь, як ніхто. Від мене ж тютюном несе за 3 кілометри.

– Серйозно? А я здається, бачила тебе в курилці… – з підозрою сказала вона, маючи на увазі задній двір корпусу.

– Може, з кимось сплутала. Колись. Я не часто тут з’являюсь, по зрозумілим причинам. – Змінивши маршрут, я повернулась в протилежну сторону. – А взагалі, я збиралась в їдальню. Тому, дуже перепрошую.

– Можна з тобою?

– Моя спина говорить мені, що, певно, не варто.

– Вибач… – співчутливо скривилась вона.

– Забий. – зробивши декілька кроків в сторону їдальні, я знову була зупинена. Її пальці вкотре міцно обхопили моє зап’ястя. Подивившись на цю картину, я презирливо підняла верхню губу. – Здається, я щось казала про доторки. – пригадалось мені.

– Вибач, я просто…

– Я розумію, а тепер, будь ласка, відчепись від мене. Чи ти думаєш, я буду носитись з тобою, як курка з яйцем?

– Насправді, я просто хотіла з тобою познайомитись… Нічого такого…

– Оу, он воно як… – зворушена такою сміливою заявою, я поважно скривила губи. – Що ж, я Лідія. Приємно познайомитись.

– Так можна з тобою?

 

Я зітхнула, зрозумівши, що не можу їй відмовити і в мене абсолютно немає сил на суперечку з цього приводу.

 

– Пішли.

 

***

 

Не пройшло й п’яти хвилин нашого перебування в їдальні, як ми вже встигли роззнайомитись, сміючись над спільно-зрозумілими жартами. Соня виявилась не такою приставучою і зверхньою, як мені здалося годину тому, але все ж, в ній був гонор… і особливий шарм. Вона нагадувала аристократку, говорила правильною, виваженою мовою, не вживаючи матів. На її фоні моє мовлення було якимось “районним”. Але переймалась я цим лише на початку. Діалог між нами розвився дуже швидко і легко. Це дивувало мене, адже спершу вона видавалась мені зовсім не такою…

 

– Мені дуже подобається твоя каблучка… – Соня відсьорбнула трохи кави з маленької білої чашки, зиркнувши на великий палець моєї лівої руки. – Можна подивитись?

– Так, звісно. – я миттю зняла прикрасу, поклавши її на стіл.

– Яка чудова задумка. На ньому написано “все проходить”… Це ж, як в легенді про перстень Соломона, правда?

– Угу. Це він в є… А зсередини написано “і це мине”.

– Круто, а де купила?

– Чесно? Не знаю. Це подарунок.

– Певно, тобі подарувала його дуже близька людина.

– Чоловік, якщо бути точним.

– Стоп, ти маєш на увазі, що ти… заміжня? – Соня подивилась на мене таким здивований поглядом, наче в наш час дівчина в 23 роки не може вийти заміж.

– Так, я заміжня… – я намірено притулила праву руку до рота, демонструючи обручку. – А це щось змінює?

– Я… Якось думала, що ти по дівчатам.

– Серйозно? – “і з чого вона взяла?” – Ні. – я подивилась в сторону. – Лише наполовину…

– Ааа, ну так. Є ж такі, що повністю…

– Наприклад, ти? – я з викликом глянула в її очі, почувши дзенькіт металу – каблучки вислизнула з її рук, впавши на дерев’яну поверхню. Вона посунула її до мене, сором’язливо погладивши свою шию.

– Наприклад, я…

– Скільки років пройшло, а радар мене не підводить.

 

Дівчина затеребила свою фенечку, кусаючи пухкі губи. Її погляд зараз був такий розгублений і розчарований. Мені стало сумно і, дивно, але сильно захотілось її обійняти. Для мене, як для нетактильної людини це було незвично. Я вже давно не хотіла обіймати чужих мені людей. Ця думка засіла в моїй голові, спільно з її образом і зараз, сидячи навпроти неї, я не могла відірвати погляду від її довгого прямого волосся, яке певно гладке і ніжне на дотик, без жодної стирчащої волосини…

 

“Хочу заритись пальцями в її волосся…” – раптом подумала я, аж посоромившись такої думки, ледве відірвавши очі від неї і подивившись в вікно. Серце незвично швидко і гучно закалатало, і мені здалось, що певно, подивись я на себе збоку – побачила б абсолютно червоне лице з витаращаними блакитними баньками на ньому, в яких вогниками грали сердечка.

 

– Ти завжди так вдягаєшся? – дівчина натякнула на мій класичний “прикид” у вигляді шовкової чорної сорочки з такого ж кольору штанами і, насправді зовсім не з тої серії, але на диво вписуючими в цю картину берцями. Я потерла манжетами, згадуючи, як довго я ношу таке, та й чи ношу взагалі…

– Та то чисто робочий варіант. Мені подобається – ось я і ношу… Хочу ще краваток накупити, зокрема чорну і бежеву. По-моєму, непогано було б. Особливо бежева під чорну сорочку… Ось… – я знову подивилась в її очі і в мене створилося враження, що мене вона не чула. – А ти? Твій стиль вироблений роками?

– Та ні… То просто гарно виглядає. На моїй фігурі… Взагалі, в мене відчуття, що я просто намагаюсь слідувати виробленому образу. І це дивно. Але я вже не можу від цього відійти… Я наче сплелась з ним, розумієш?

– Тоді, може варто спробувати щось нове? – у відповідь дівчина стенула плечима. – А мені от подобається як ти вдягаєшся. – підбадьорила її я в бажанні заповнити тишу між нами. – І образ твій крутий. Одяг в стилі “bad girl” – це кльово. Твої ці всілякі металеві ланцюги, масивні кільця на пальцях, одяг зі шкіри, з сітками та шипами, і майки з… “Powerwolf”?.. Ти слухаєш павер-метал? – я нарешті нормально розгледіла малюнок на її майці, трохи прищурившись.

– Угу… – вона скромно посміхнулась, потираючи долоні.

– Оу, круто… – здивовано констатувала я. Це трохи вибило мене з колії, але я продовжила. – Ем… Вибач, втратила нитку розмови… А… Точно… Так ось, мені здається, є одне але… таким стилем ти вибудувала навколо себе стіну від небажаних знайомств. Я права?

 

Я побачила як дівчина нервово ковтнула, поправивши волосся.

 

– Можливо… – вона дивно зиркнула в сторону. – Ти читаєш людей? – з якимось враженням спитала вона, певно бажаючи перевести тему розмови.

 

– Іноді виходить. Але це, все ж, талан мого чоловіка. Ось хто справжній профі. Ти і оком не встигнеш мигнути, як – раз! – і уже прочитаний. Є, звісно люди, котрі не читаються. Вони – як книги на мертвих мовах, що ніколи і ніким не будуть вивчені.

– Це, певно, ти…

– Я? Чому?

– Тому, що ти його дружина… Думаю, йому просто було б нецікаво з людиною, яку він повністю знає…

– Я ніколи не думала про це… Ну, буде привід тепер. – я посміхнулась.

– Давай обміняємось інстаграмами? – Соня витягла телефон, зайшовши в Instagram. – Ось мій. – вона повернула екран до мене і я, набравши її дивний нік, зайшла на її профіль.

– Chateaubriand? Настільки любиш Францію?

– Угу. І діло не тільки в мові. Взагалі, я планую поїхати навчатись в Францію. Ну, як ти в Японію, по обміну. Для того й потрібні були всі ті документи, які я принесла Альбіні. Ну, а в цьому нікові прямо квінтесенція всієї моєї любові до цієї країни. Я люблю Францію, люблю французьку мову, люблю їх культуру, кухню, музику…

– Оу, ясно. Далі можеш не продовжувати. Я зрозуміла, що ти закохана у цю країну.

 

Вона поникла, трохи притримавши свою захоплену розмову.

 

– Вибач, я завжди так розповідаю про Францію…

– Ти колись була там?

– Угу. Була. Не раз. Там живе сестра мого батька. Вона власне й настояла на моєму вивченні французької.

– Тобто ти почала вчити її поза Універом?

– Я вчу французьку з дитинства, з п’яти років, якщо бути точним. Я не надто пам’ятаю себе в тому віці, але мама любить наголошувати, що спершу я дуже противилась. Проте я точно знаю, що коли мені було вісім – я одночасно виграла Всеукраїнську олімпіаду з англійської і здала французьку на рівень В2.

– В вісім років? – здивовано перепитала я.

– Угу.

– Нічого собі… А які рівні в тебе зараз?

– Французька – С2, Англійська – С1, Німецька, напевно, десь майже В2, може й В2. Треба перевірити ще раз.

– Вау. Ти розумна… – я закивала головою, щиро її похваливши. – そんなに賢い人に会ったことがない – тихо прошепотіла я.
– もうある.*
– Ти… ще й японську знаєш?
– Трохи вивчила… по серіалам.
– Ти не перестаєш дивувати. А ну, повернись, я зроблю фото і відправлю в Університетську газету. – я дістала телефон, направивши на неї об’єктив.
– Ні, не треба. – дівчина наче рефлексивно закрила лице долонями, ховаючись від камери.
– Ти чого? – я шоковано опустила телефон.
– Я не люблю фотографуватись.
– Що? Чому? Тобі з твоєю зовнішністю в моделі би йти…
– Та ні, я не особливо гарна.
– Що? Та яке? Ти дуже гарна. – я засміялась. – Ти така гарна, що я би на твоєму фоні, певно не помітила б жодної людини тут.
– Логічно, ти ж казала, що в тебе зір майже «-6», а я сиджу прямо перед тобою.
– Ох, не будь занудою. Дай мені побути романтиком.
– Мені здається, романтика – то моя стихія. Я поетеса.
– А я письменниця. Даси щось почитати? – останню фразу ми говоримо одночасно, замовкнувши.
– А про що ти пишеш? – порушила мовчання Соня.
– Про кохання. Загалом, я почала з фанфіків. Але планую написати щось вагоме… поки лише нариси та й не особливо серйозні твори… Ось нещодавно написала один. Перших декілька місяців він мені подобався, а потім якось почала помічати кострубатість тексту і взагалі… як результат, я його приховала.
– Тобто фанфіки ти серйозною творчістю не вважаєш?
– Ну, не знаю, навіть… насправді багато людей почали саме з них. А тепер – успішно видаються. Та і продовжують писати мережеву літературу. Це цікаво, коротше. І ні, я однозначно думаю, що це теж творчість, навіть, часом, більш вагома, ніж паперова література, особливо деяких авторів. Я просто говорю про те, як це відчувається в мені. Я ж-бо написала видуману історію про людину, яка нібито існує…
– Серйозно? Ти написала ООС?
– Ну, та ні. А може й так… коротше, я не готова пояснити. Я просто взяла зовнішність однієї блогерши, наділивши її якостями, які притаманні її образу, але скоріше всього не їй. Я не знаю, яка вона в житті і так далі.
– Хтось відомий? Зарубіжний, чи наш? – з азартом почала розпитувати дівчина, я помітила, як її очі наче загорілись.
– Зарубіжний. – діставши телефон, я зайшла в TikTok, відкривши профіль тієї самої дівчини.
– Ааа, тепер ясно звідки ноги ростуть. Я обожнюю її. – лише глянувши на екран, сказала Соня. – Я з неї й почала своє знайомство з таким стилем одягу. Тільки шкода, що вона волосся обрізала. Їй дуже пасувало. Але це її вибір… – вона розвела руками, нахиливши голову вбік.

В цю секунду мені наче відкрились очі і я зрозуміла, кого саме вона мені так нагадує. Про себе я, навіть, розсміялась, нагадавши собі жартома загадане бажання під Новий Рік – зустріти таку дівчину, як моя кумирша…

– Ну так що, даси мені прочитати? Я нікому не покажу, чесно… – дівчина склала руки в благальному жесті.
– Так, гаразд. Я зараз кину. Дай свій Телеграм.

Отримавши її контакт, я відправила їй невеликий документ зі своєю роботою, помітивши, що дівчина зразу взялась читати її. Швидко пробігшись по тексту, вона знову підняла на мене очі.

– Мм… Поки нічого не ясно, але направленність – фемслеш… Цікаво… – вона з інтересом продожила читати. – Так, початок непоганий. Але чому Флоренція? Чому взагалі Італія?
– Люблю Італію. Певно, як ти Францію, але трохи менше. – я показала пальцями відповідний жест. – Італійську я поки лишень починаю вивчати…
– Навіщо тобі Італійська? – перебила вона мене. – Я чула, що ти все життя планувала провести в Японії?
– Серйозно? Хто таке сказав? – вона вдихнула, щоб відповісти, але я зупинила її. – Хто б це не був, але він фактично правий. А на рахунок Італії… мені подобається Сицилія, подобається Південна Італія. Ну, а там люди принципові і на англійській з ними особливо не виїдеш. Тому, якщо хочеш гарно поподорожувати Італією, то варто знати італійську. Інакше, якщо проб’єш, наприклад, колесо в сільській місцевості десь під Сорренто, то ризикуєш лишитись там назавжди. Або поки не вивчиш італійську.
– Оу, ну що ж, ти права. Come va per ora?
– Abbastanza bene, signorina. Parli anche italiano?
– Un po.**
– Чудо-жінка. – вкотре констатувала я.
– Просто вперта.
– І це круто, насправді…

Мій телефон завібрував, а на екрані висвітився контакт Альбіни. Взявши слухавку, я вислухала від неї трохи нотацій з приводу того на скільки часу я застрягла невідомо де. В свою чергу я лиш невинно попросила пробачення, пообіцявши прийти зараз же. Насправді, за розмовою з Сонею я й забула, що я тут роблю і для чого, власне, прийшла в Університет.

– Вибач, я мушу бігти. Бувай. – я піднялась зі стільця, натягнувши навушники.
– Шкода. А в мене ще одна пара. І тільки тоді я піду додому.
– Ясно. Ну що ж, удачі.
– Може… ти б могла почекати мене, щоб ми пішли додому разом?
– Та ні. Чесно кажучи, в мене вдома багато роботи. – Соня розуміюче кивнула. – Але ти не переживай. Я можу обіцяти тобі невелику прогулянку завтра ввечері після свого факультативу.
– То ти таки продовжиш наш факультатив?
– Так, а ти… ходила на нього?
– Угу. Дивилась кожну лекцію, не пропускаючи.
– Тоді наш міні-екзамен ти здаси добре.
– Екзамен?
– Ой, промовилась. – закрила долонею рот я. – Все, мені слід бігти, бо зараз всі секрети розповім. А взагалі готуйся, я розкажу дуже багато чого цікавого. А тепер – бувай.

Помахавши рукою я пішла до дверей, не дочекавшись її слів прощання. В навушниках зразу ввімкнулась музика і з першого акорду я впізнала пісню «Run Towards Your Fears» гурту «Cigarettes After Sex», який за час перебування в Японії став мені рідним. Пробігши декілька сходинкових прольотів вверх, я швидко опинилась біля кабінету Альбіни, ввалившись в нього…

——————————————————————————————

*- Я ніколи не зустрічала такої розумної людини.
– Вже знайшла. (япон.)

**- І як твої успіхи?
– Непогано, синьоріна. Ти ще й італійською говориш?
– Зовсім трохи. (італ.)