Розділ

Закинутий дерев’яний будинок. Навколо ані душі. Розбиті стіни і вікна, і лише заради них хоч трохи, але достатньо для освітлення місячним тьмяним сяйвом кімнати. Повсюди царює вологість, бруд та сопух сміття. Невже справді хтось при здоровому глузді сюди попреться по своїй волі? Схоже, завжди знайдеться дурень.

– От лайно, та що ж не так? – обурювалася чорна постать, оглядаючи всі закутки просторої кімнати – це ж прекрасні умови для цих… тупих рослин!

Після цих слів він встав із колін, струсив пилюку з подертих штанів та сорочки, яка була явно завелика для його. Узяв до рук пошарпаний блок зшитого між собою неякісного паперу й різко вирвав перший аркуш із записами і малюнками чудернацьких рослинок.

– Та щоб я ще раз приліз до цього свинарника! – продовжував злився деформований силует, чимсь нагадуючи людський – вже який раз сюди повертаюся? І жодного разу їх не зустрів. Більше ані ногою сюди. Знайшов собі заняття – вивчення розумних бур’янів, що за безглуздя?

Чорне, як вугілля тіло вже приближалося до виходу, аж раптом, звуки гуркоту й голосів охопили коридор, що вів до кімнати, де був наш герой.

– Дідько, охорона! – охопило його розум – другий поверх, нікуди тікати, а єдиний вихід тільки через дверний отвір – оце так повезло! – продовжував нарікати на ситуацію – Так, Еде, не перший раз, та й просто пригадай хто ти.

Присівши, він сперся спиною в найтемніший кут кімнати, таким чином маскуючись і став чекати. А раптом, йому й справді пощастить запобігти покарання? Та й було теж цікавого, що тут, у розваленій хаті, забула охорона. Почулися кроки, завиднілися довгі силуети, а в їхніх руках – смолоскип, що сильно сліпив очі Едварду. Хоч вогонь був невеликий, але відчуття, неначе сотні голок протикають очі. Факел горів біля непроханих гостей, освітлюючи їхні риси, тому було не важко розгледіти їх: двоногі, без волосяного покриву крім голови, але вкриті тканиною статури. Він нерухомо за ними спостерігав, намагаючись передбачити їхні дії.

– От же ж… Зі світлом вони мене точно замітять, постривайте, – спантеличився Едвард –  це – люди? – мовив він, намагаючись хоч трохи відкрити очі – гррр… зараз не до цього, потрібно помалу валити звідси.

Але брехати собі вкрай важко, коли в самого ноги підкошуються при усвідомленні, що перед тобою зараз стоїть живий міф.

Один крок, другий крок..

– Гей, ти це чув? П-посвіти в той кут – стривожено промовив один із них.

– Що!? У якому розумінні «посвіти в той к..»?

І зненацька світло різко спрямовано на його, тим самим налякало Еда й самих незнайомців, почулися крики зі словами: «Монстер! Чорт!». Він навіть не освідомив як уже вибігав із розвалин, і вискочив надвір. Едвард весь дрижав, у прямому сенсі тіло зм’якло й із чола потекли ріки чорної маси його ж плоті, а в деяких місцях виднілися голі кістки скелету, що відповідали за опору та пересування. Ось такі особливості, які звичайно, не завжди можуть бути корисні. Сполоханий різко озирнувся, перевіривши чи його не переслідують люди й побачив, що їм на нього начхати – побігли в протилежний бік, де був ліс.

«Вони назвали мене монстром? Значить, вони й про нас знають?!» – правильно підмітивши, питала сама себе ще більш деформована постать.

– Я-я повинен повідомити про це іншим! Люди насправді не видумка, це всі повинні знати! Неймовірно, ми використовуємо одну мову для комунікації! Вони можуть бути десь неподалік! – звеселяв себе своїм досягненням Ед. – Нарешті в очах інших я більше не буду як божевільний дослідник, що шукає неіснуюче.

Але чим ближче він підходив до містечка, де проживав, зустрічався поглядами з його мешканцями, тим більше його тривожили сумніви:

– А з якого дива мені мають повірити? І що я їм скажу? Щось наприклад: «Агов, я був на території, яка охороняється й зустрів ходячий міф! Ходіть, я вам покажу, вірте мені!» Це абсурд.

Недовго йому доводилося себе тривожити, ноги самі завили його в потрібне місце.

Монстер постукав у двері заможного будинку. Йому відкрила старенька пані зі злущеною шкірою та зміїною мордою. Вона одразу впустила його, схоже, вона явно звикла до цього гостя.

– Ох, доброї ночі, Едварде, тобі як завжди? – з усмішкою проговорила стара жінка, рефлекторно висовуючи язик.

– Доброї, пані, – привітався другий – ні, не сьогодні, а чи у вас знайдуться книги про міфологію?

Змієподібна особа досить здивувалася запитами гостя, але зразу береться до справи – знайти відповідні до замовлення книги.

Так, цей будинок щось на кшталт бібліотеки, але зі своєю особливістю – доступністю. Саме тут, навіть самий бідніший житель має доступ до джерела знань. Й Еда це теж стосується, тут він получив свою, хоч неідеальну, але грамотність.

Величезні вікна пропускали «присвоєне» проміння супутника, у такий спосіб дозволивши побачити літаючі пилинки по всьому приміщені й відвідувачів, що дивлячись на нього, перекидалися словечками про скажених монстрів із поїхавши дахом.

Через пару хвилин книги уже були в руках клієнта. Акуратні, майже нові, приковані ланцюгами, як і всі ті, що є в книгозбірні. Він подякував за допомогу й поринув у вивчання нового матеріалу.

Пройшло пару годин. Й от біда: крім загальних відомостей та слів, що людей останній раз бачили мільйон років тому, але де саме – ніхто не знає, монстер більше не зміг знайти. А в деяких книгах зовсім відвертали можливість існування людей.

– Ну що ж.. – сказав монстер, перегортаючи сторінку свого «блокнота» – час вивчити правду – дописуючи на чистому аркуші слово «Люди».