Розділ 1

Осінній вечір. Сьогоднішній день був неймовірно холодним, вітряним, а під вечір, хоч вітер й затих, але всеодно було холодно. Мороз неприємно щипався за щічки та носа, змушує начіплювати шарфи та комірці одягу вище, щоб зігрітися. Ось по вуличці скоренько йде пані, сховавши руки в кишені, а ось діти бігають розмахуючи своїми шапчиками, а слідом за ними матусі щось намагаються їм пояснити за хвороби та що треба вдягатися тепло.

Міський парк був майже повністю порожнім, тільки підлітки вешталися то туди, то сюди, інколи про щось між собою сперечалися, а інколи голосно сміялися. Але й вони швидко пішли по вуличках в завулки, де були затишні кав’ярні. Все ж с запашною філіжанкою кави відпочивати набагато приємніше, аніж швендяти по вулицях в мороз. Але тільки один обрис самотньо сидів на лавиці. Опустив пухнасті вушка він дивився кудись в небо, на хмаринки, які так ліниво тягнулися по сірому небу. Маленький пухнастик, хоч й мав свою рідну шубку, але зверху одягнув теплий светр з намальованими на ньому оленями та сніжинками. На ніжках теплі кросівки, а шию покривав теплий в’язаний шарф яскраво червоного кольору с пухнастими китицями на його кінцях. Їх він сплітав в маленькі гарненькі косички, а потім знову роспускав та починав спочатку. Це було те, що займало його долоньки та не давало йому зажуритися. Цей шарф був йому наче оберіг від нещасть, хоча він у нього з’явився зовсім недавно, зовсім зовсім, а точніше місяць тому, коли настали морози, а температура довкола стала опускатися, але це не важливо! Бо цей шарф йому подарував його найкращий та найдобріший у світі друг – Сонік! Звичайно, не без допомоги, але! Але головне сам подарунок! Для маленького лисеня це було щось неймовірне, найкращий подарунок за все життя! Сонік – це найшвидший, найрозумніший, найчесніший у світі їжачок! Він, хоч іноді й був пришелепкуватим, але він був! Він! Він! Неймовірний одним словом. Скільки лисеня себе пам’ятає він завжди ним захоплювався? Чи ні? Він не пам’ятав того часу, коли б не захоплювався цим їжаком. Він бо такий дивовижний! Неймовірний! Ці почуття всередині змушували його відчувати себе дивно. Він переживав, йому було страшно? Ні! Але, чомусь, в животі наче метелики починали свої чудернацькі польоти. Він не знав, що це за почуття, але вони були теплі. Приємно було дивитися на нього, жартувати, хотілось його обійняти та просидіти так декілька годин щонайменше. Але це ж Сонік! Він не зможе так довго всидіти на одному місці, йому треба себе чимось зайняти. Може, якщо Тейлз йому почита, тоді він погодиться посидіти з ним так довго?

– Ой ле-ле, про що я думаю! – лисеня швиденько ховає мордочку в шарф та швидко-швидко хитає головою туди-сюди, та так швидко, що носик від тертя з шарфом швидесенько нагрівся. А ще відчув легеньке запаморочення в голові, але воно швиденько пройшло, тільки но він зупинив вертіти головою. – А може це нормально?

– Що саме нормально? – а ось й першопричина його тяжких, для його віку щонайменше, дум. Тейлз хотів був підскочити, але продовжив сидіти. Скільки це йому зусиль коштувало! Лис навіть здивувався своїм силам, який молодець! А їжак заскочив на лавицю, та так, що та, здається, навіть похитнулася, а потім задоволено усміхнувся, ніби йому тільки-но дали найсмачніший у світі хот-дог.

– Привітик, привітик, та таке.. думав.. думав.. чи нормально те, що я такий пухнастий, а от одягаюсь! – Він швиденько вигадує, що сказати на таке незручне запитання. Справді він сам винний в тому, що Сонік то почув, але все одно запитання дуже незручне! Од цього він червоніє під пухнастим хутром та знову поправляє шарфика.

– Оо, ну це нормально! Бачиш, навіть я ношу кросівки та одяг! Том каже, що ми також можемо захворіти тому краще одягатися! На всякий випадок! – Їжак, з виглядом великого мудреця, декілька разів киває головою та весело усміхається, сховавши руки за голову. Він також був одягнутий, але не так тепло як Тейлз. На ньому був лише широкий светр, а на спині теліпався каптур. Голки стирчали зі светру перетворивши спину на цідилко, хоч бери та сир роби*! – А що ти тут робиш?

– Нічого. Просто сиджу. Погода гарна, вітру нема, тільки морозець. горнятко кави з зефіром й цей вечір став би ідеальним, – Тейлз тихенько сміється. в парку вже увімкнули ліхтарі. Під ногами мерехтів асфальт. – Чи гарячого шоколаду. До речі, а де твій шарф?

– Овва, о то з тим я згоден та-та. Тут є недалеко кав’ярня, там роблять дуже смачну каву та зефір! – Здається, останнє питання він не почув, або навмисно проігнорував. Але лисеня це не влаштовувало. Як тільки Сонік хоче піднятися щоб збігати за кавою Тейлз його зупиняє, схопивши за каптур та посадивши друга назад на лавицю. – Що?

– Де твій шарф? На вулиці холодно, а ти бігаєш, застудися ще! – Тейлз вмикає всю свою впевненість та, насупивши брови. А от їжака така впевненість змусила лише добро усміхнутися. Він підіймає руки, мовляв, от-от, ти мене впіймав я здаюсь. А лисеня це тільки потішило й він розслабився.

– Я супер-їжачок, жодна непогода мене не лякає! Я незламний та непереможний! – Сонік, аж занадто самовпевнено то каже, а Доля таких не любить тому, ніби це саме небо наслало йому покарання, він чхає. Одразу три рази! Аж очі почервоніли! – Це не рахується!

– В якому це сенсі “не рахується”?! – одразу здивувався лис. Їжак намагався ще декілька хвилин довести йому, що це він чхнув не через холод, а через будь що, але не це! Й взагалі йлму навіть спекотно, тому він готовий роздягнутися прямо тут та зараз.

На вулиці вже повільно сутеніє, а з неба починають падати маленькі сніжинки. Одна з перших сніжинок впала на носа синьому зухвальку й, нарешті, змусила замовкнути. Під час своєї впевненої промови про те, що йлму не хододно, він навіть піднявся! Ось так він хотів це довести! Але, здається, йому не повірили. Та що там “здається”, йому стовідсотково не повірили! Навіть Наклз би не повірив, а його переконати досить легко! Тейлз сказав би аж занадто легко. Але він дуже добрий та вірний друг, тому це можна вибачити та продовжити жартувати над ним розповідаючи всяку нісенітницю в яку він повірить. Звичайно в кінці вони розповідають йому правду, але, бува, він в правду не вірить. От так він був ледь не вкусив Соніка за хвіст тому що сам їжак розповів йому, що така дія приносить вдачу.

– Я не Наклз та я в це не повірю. – коли друг завершив свою історію Тейлз хитає головою, та складає руки на грудях, вперто дивлячись на їжака. – Тобі ліньки було?

– Так. Він плутається в голках, – нарешті Сонік каже правду й відвертається, сів назад на лавицю. Він так вже пошматав декілька шарів, через свою неуважність або через свою активність. Коли він біжить, то не звертає уваги ні на що, що є поруч, тому шарфи часто залишались на деревах десь у якихось лісах, або ще десь. А бувало, як зачепиться, то ще й міг заплутатися та застрягнути, а це дуже неприємно. – А це знаєш як незручно!

– На жаль, не знаю, але я можу зробити ось так, – Тейл підсовується поближче до Соніка та, розкрив свого шарфу, обережно огортає його на шиї друга, але обережно, щоб не впасти на нього або не затягнути тканину занадто сильно. Шарф був, для них, занадто довгий. Все ж таки це частина гардеробу людини, а люди значно більші од них. Але це було тільки на користь, принаймні зараз то точно. Їжачку прийшлось підсісти трохи ближче до нього та навіть трішечки нахилитися, щоб лису було зручніше його замотати. Тканина шарфа вже була нагріта й тільки зараз він відчув, як навкруги холодно.

– Гаразд, гаразд, вибачаюсь, на вулиці й справді холодно. Дякую, – Сонік, поки вибачається, сором’язливо відводить погляд до землі, а тільки після цього дивитися в оченята навпроти. Й тепер вже черга Тейлза соромитися та червоніти.

– Нічого, нічого. Зараз ми тебе відігріємо та підемо за кавою. Чи гарячим шоколадом, – лис підсів ще трохи ближче й тепер вже стовідсотково притиснувся до їжака. Так було зручніше та тепліше, бо той був дійсно холодний. – Жах, весь холодний наче тільки-но з холодильника виліз!

– Ну вибач, вибач. Будеш мене гріти? – Сонік неголосно сміється, але в Тейлза на це була вже чітка відповідь. Він його, обережно, щоб самому не вколотися, обійняв. Звичайно, не дуже зручно, але йому це дуже подобалось. Так, вони могли обійнятися в різний час та без причини, просто тому що хочеться. Або коли гроза, блискавки та грім сильно лякали Тейлза, особливо коли вони живуть дуже близько до лісу. Він боявся, що ось-ось й блискавка спалахне та вдарить в найближче до них дерево, а воно впаде їм на будинок та зламає його повністю. А грім просто був занадто гримкий й просто лякав та не давав заснути, але на допомогу завжди приходив синій герой Сонік! Його ні грім ні блискавка не лякали! Тому він сміливо захищав друга від цих страхіть ночі. Обіймав, приносив солоденьке та чай. Пес також не стояв осторонь! Він також до них прибіга та сидить поруч, інколи навіть застосовував свою секретну зброю – язик! Він вистрибував на них та починав облизувати кожному лице, щоб ніхто не сумував! А потім лягав на крісло-мішок та засинав. От потім вже ніякий грім не страшний, коли поруч пес хропить ніби справжній чоловік.

– Вже майже темно, може додому? – Сонік дивиться, на сніжок, який тонесеньким шаром вкрив тротуар та клумби. Маленькі сніжинки сяяли, немов сотні падаючих зірок, в світлі вуличних ліхтарів, а сніжок на гілочках дерев блищав наче маленькі діаманти.

– Так, погоджуюсь. Прийдемо зробимо собі кави з зефіром. Впевнений, Наклз до нас займати, вчора Медді йому розповіла про мультики й тепер він їх всіх змушує дивитися, – Тейлз неголосно сміється згадуючи як то було. Добре, що він навчився контролювати свою силу та тепер не ламав руки тим, з ким хотів лише привітатися. – Тільки треба пройти повз них дуже тихо. Бо й нас також затягне.

Сонік лише киває, а потім обережно струхує з вушок Тейлза сніжинки. Його так завжди, хотілось оберігати. Обійняти та не відпускати, або принести ще зефіру, коли він свій вже доїв, а кава ще залишилась(звичайно, він ще приносив). Або вночі покривало на ньому поправити, щоб не було холодно. Сонік не розумів, чому так, чому йому це все хочеться робити, та він це робить. Саме головне, що це приємно й він то буде робити надалі.

– Ну, малий, пішли. А то зараз як примерзнемо до цієї лавиці, що потім тре буде звати на допомогу! – Сплеснув долонями їжак підіймається, а за ним й лисеня. – Щоб ти далеко не відійшов я зроблю так, ти не проти?

Сонік обіймає його за плече і, чомусь, перший раз питає чи проти він цих обіймів чи ні. Від цього, чомусь, стає якось ніяково, але в хорошому сенсі! Він соромиться й, після того, як Тейлз погоджується, притискає його до себе трішки сильніше. Дбайливо поправляє на ньому шарфика, струхнув з вушок капельки водички, які залишилися після сніжинок що розтанули.

– Тож, ми йдемо? – Невпевнено питається лисеня й змахнув своїми хвостиками. Сонік лише тільки-но звернув увагу на те, як вони активно весь цей час крутилися. Навіть на землі біля лавиці весь сніг змели! – Друже, все добре?

– Так, звичайно, просто захотів трішки постояти, йдемо! Я страшенно змерз! – Він вже більш впевнено обіймає лисеня, а потім швидко-швидко долонею скудлав його пухнасте хутро між вушок. Тейлз дзвінко сміється й прикриває голівку долонями, відштовхуючи руку Соніка. – Ай-я-яй, який ти холодний! Треба дуже швидко йти!

– Ти тільки заради цього то зробив?! – Лис сміється та починає швидко приводити в порядок своє хутро між вушок під задоволене “Так!” від їжака. – Жах, все, пішли, а то в мене вже ніс холодний.

Синій їжачок тихенько засміявся та, тицьнув його в носа, обійняв міцніше та впевнено повів додому. Але зараз було не так як раніше. Зараз вони йшли занадто повільно, для Соніка. Він таке не любить, але він бачив, як приємно зараз Тейлзу й, най буде. Сьогодні можна нікуди не поспішати. Особливо коли так приємно та спокійно.

Колись, в майбутньому, вони обов’язково дізнаються, що відчувають один до одного, але не зараз. Зараз їм просто приємно бути поруч і цього досить.

Примітка: Це перше дитяче кохання, на рівні 11 років коли ти думаєш: “Обоже він/вона мені так подобається, хочу її/його обіймати довго-довго!”