розділ 1

Біль. Такий нестерпний біль. Як же його заглушити?…Алкоголь? Цигарки? Ні, це все безглуздя. Смерть – це єдиний вихід. Але ж це так страшно..? Хоча, не страшніше цього нестерпного відчуття, яке пронизує кожну частинку тіла, пробирається від серця до мозку, і навпаки. То невже єдиний спосіб це закінчити – перервати таке не довге проживання на цьому, може й не чудовому, але світі. Надто жорстокому, надто викривленому, але такому рідному…

Доливаючи в склянку віскі, я повільно закриваю ноутбук. Невже це справді так? Невже мені ніколи не вдастся подолати цю порожнечу в суміші з глибокою ненавистю до себе? Не знаю. Я дуже втомилась від цього, від цих роздумів. Тому, щоб якось заглушити в собі це відчуття, я йду до ліжка, дістаючи з під подушки леза. Мої єдині справжні друзі. Тільки вони були поруч, коли мені було так зле, тільки вони не брехали, що не зроблять боляче, тільки від них я знала, що мені очікувати.

Повільно сповзаючи на підлогу, я дивлюсь на свої руки. Ще рік тому це були ніжні, тонкі зап’ястя, чиста білосніжна шкіра і жодного натяку на подряпинки. Зараз же я відчуваю огиду до себе, від тих ніжних рученят не залишилося нічого, крім спогадів. Темна червона шкіра, вся вкрита вертикальними шрамами, які так і не загоїлись. Іноді вони утворюють клітчастий візерунок, за рахунок ще давніших горизонтальних порізів. Ха, та на моїй руці можна з легкістю грати в “хрестики – нолики” або ж “морський бій”. Треба буде спробувати..Але не сьогодні. Сьогодні в мої плани входить нарешті скривдити, повністю спаплюжити іншу руку. Можна навіть сказати позбавити її цноти. Колись я сподівалась, що з часом це припиниться і я знайду вихід з цього, як виявилось, глухого куту, тому лишила її як рятівне коло, та сьогодні я дійшла висновку, що мене вже ніщо і тим паче ніхто не врятує.

За вікном гриміло, раз за разом блискавка освітлювала кімнату, створюючи ілюзію, що досі день. Саме таку погоду я люблю, саме вона повністю описує мій стан. Не бажаючи тягнути хоч секунду, я беру лезо і різко проводжу по ніжній шкірі правої руки. Я позбавила її цноти, шляху назад немає. З більшою і більшою жагою крові, утворювались порізи. Ось вже і вільного місця не лишилось…хоча може більше і не треба? Я відчувала, як втрачаю усвідомлення навколишнього середовища. Запах крові різко бив в ніс, трохи приводячи в свідомість. І ось я дивлюсь в дзеркало, й бачу дівчину, років 20, яка стоїть на колінах, ледь тримаючи рівновагу. В її очах нема нічого крім болю, жахливого, нестерпного болю. І, о Боже, я дивлюсь трохи лівіше й бачу ріку крові. Вона заполонила всю кімнату. Піднімаючи очі, я помічаю, що і одяг весь просочений цією багряною рідиною, а рука…це жахіття. На, колись чистій білосніжній шкірі, не лишилось живого місця. Цікаво, як ця дівчина досі тримається на ногах? Відповідь не змусила себе довго чекати, слід було мені про це подумати, як враз світ закрутився і я впала долілиць, розуміючи, що це кінець.

Останнє, що змогла усвідомити це те, що я нарешті позбулась цього болю…