Розділ 1

Ранок. Лікарня.

Дев’ятнадцятирічний хлопець стоїть в темному коридорі, перечитуючи банери із лякаючими картинками про невиліковні хвороби і щиро не розуміючи навіщо в лікарні вічно говорити про смерть. Хіба це не має бути місцем зцілення? Цей звук… В іншому крилі лікарні відключився апарат штучного дихання. Галас, крик, купа лікарів, голосний плач жінки, що щойно втратила дитину, знову тиша. Очевидно, що ні. Лікарня – місце вічного смутку та болю, боротьби та програшу, переможці сюди не навідуються.

Ноги більше не тримають. Сів на підлогу – у міській лікарні стільців обмаль, але й і ті займають бабки, які наче живуть тут. Він був впевнений, що якщо доведеться побачити як одна з них усе-таки підніметься, то там буде іменна вишивка хрестиком. Юнак знав, що його старість не проходитиме так: він просто не доживе. Запах хлору виїдає очі, хвилини здаються вічністю. Підлога до біса холодна, хлопець не боявся холоду, але тут протяг потрапляє через здоровенні щілини дерев’яних вікон, підхоплює хімічний аромат і разом із зимним повітрям спокійно опиняється в легенях, виступаючи сотнями мурах по шкірі. Зі стелі звисала єдина на весь коридор лампочка з оголеними дротами, – дуже безпечно як для лікарні, – задумався очікуючий своєї черги пацієнт, вона майже не світила, лише трохи акцентувала увагу на залишку минулої розкоші – золотисту табличку “Лікар Лі”. З-за білих пошарпаних дверей лунає спокійний чоловічий голос:

– Наступний. Хван Хьонджін.

Хлопець підіймається, спроквола струшує багаторічну пилюку з джинсів, бо не тільки ж йому тут чекати – тепер черга цього йолопа. Надії на краще залишаються вільно літати цими ненависними коридорами, нехай причеплюються до іншої загубленої душі.

Це був наче портал до цивілізації. В маленькому кабінеті новий ремонт, доволі непоганий інтер’єр і багато світла; занадто багато світла, яке так швидко набридає. Вдома, у власній кімнаті, штори відкриваються тільки пізно ввечері, щоб місячне сяйво знайшло спокій на скриплячій підлозі і Хван не вбився передчасно.

Лікар років 30 зовсім не змінився за цей час, він виглядає точно так, як і раніше і щоразу робить одне й те саме: відкриває товсту лікарняну картку із незліченною кількістю записів і зітхає. Хоч якась стабільність.

– Мені знову дзвонила пані Хван, я випишу рецепт на нові знеболювальні, але приймай їх виключно за моєю інструкцією.

– Мені більше не допомагають ліки. Чому не дозволиш мені швидше померти?

– Хьонджіне, провівши тут останніх 5 років, ти мав зрозуміти – твоє лікування довге і поки безрезультатне. Я знаю, що рішення є, і ми його знайдемо, але поки я просто намагаюся зробити твою смерть безболіснішою на прохання твоєї матері.

– Херово, дуже херово граєте, Мінхо. Ми вдвох знаємо, що їй абсолютно начхати, не маю жодної гадки, які мотиви змушують тебе тримати мене на цьому світі, але я більше не беру участі у цих іграх, – Хьонджін, не проронивши більше ані слова, бере папер з каракулями і забирається геть, – Ідіот. – гуркіт дверей спровокував облізлу фарбу нарешті покинути стіну і доєднатися до вальсу пилу під ногами пацієнтів.

– Так, коли він вперше сюди зайшов, то здавався милішим. – Хмикнув Мінхо. – Нам ще багато потрібно буде подолати, ти не можеш все так зіпсувати.

Березневий вітер пронизує худорляве тіло тисячами голок, вводячи холод прямісінько до вен; Хван Хьонджін дістає з кишені чорного худі пачку цигарок, запалює, затягується і душі стає легше – тілу навпаки. Хлопець починає кашляти – хвороба прогресує. Те, що так покращує його душевний стан, потрохи вбиває його матеріальне тіло. Різко дужчає вітер, на шиї дзвенить срібний ланцюжок – єдине, що залишилось від дідуся. Хлопець знає, старий дивиться за ним і вірогідно саме зараз сварить за відмову у лікуванні. Хьонджін тихенько хмикає собі під носа:

– Скоро зустрінемось, тоді насвариш, – викурює цигарку та кидає в переповнений бак. – Знову не влучив.

Звісно, точно і беззаперечно ти влучив тільки на гачок смерті, яка періодично нагадує про свою владу над тобою.

9 ранку – час лягати спати.

Очі розплющилися від звуку металевих вхідних дверей – звичайного будильнику Хвана, кімнату вже заполонила така рідна темрява. Піднявшись із матрацу, що спокійно спочивав на паркеті, Хьонджін сперся на підвіконня і закурив. Під вікном з’явилася машина матері – знак, що потрібно вшиватися звідси. Зорі сьогодні були напрочуд яскраві. Очі швидко вчепилися у сузір’я Діви – Спіка сяє зовсім трохи легше за місяць, правіше небом простягнулося сузір’я Лева, а над ним пролягає Велика Ведмедиця. Потушивши недопалок об стіну, де вже можна було розглянути цілий витвір мистецтва: візерунки не були хаотичними, а навпаки – наче сплановані наперед, він ринувся до входу.

Пошарпані конверси повільно, але впевнено наближались до цілі. Хьонджін увійшов у скляні двері із неоновою вивіскою “oddinary” і сів на своє звичне місце. У темній кімнаті було небагато людей, здебільшого такі ж загублені діти, як і він. Всі вони намагалися втекти від суворої реальності, що так душила, і забутися на декілька годин, але це плавно перетікає у цілу ніч. Бажання поринути у транс – це те, що їх об’єднувало. Інтернет-кафе дійсно було ідеальним для цього місцем, воно трохи прикрашало життя, додаючи яскраві кольори віртуальних всесвітів. Головний плюс – сюди можна з’являтися одному і ні добровільна, ні вимушена самотність нікого тут не дивувала. Юнак задумався: – А хто такі друзі? Це ж ті, хто вислуховують, допомагають і можуть врятувати. Тоді чи можна вважати другом, наприклад, свого шаленого лікаря? Точно ні, краще вже товаришувати зі старою з косою. У дитинстві не було оходших дружити із хворим хлопчиком, якому заборонялось навіть бігати, тому і не було змоги відчути всіх чарівностей чи мук наявності поруч пари споріднених душ. А от компанія поряд точно користувалася цією функцією у своєму житті: троє хлопців голосно сміялися, граючи на комп’ютерах і періодично робили перерву на обговорення подробиць повсякденності і нових пікантних пліток. Хван почув голосний рингтон з англійським репом, який швидко рознісся залою, один із незнайомців підняв слухавку і різко спохватився:

– Мене викликають у відділок, знову проблеми з тими хлопцями, у них наче друге дихання відкрилось цьогоріч. Синміне, Феліксе, я підвезу вас дорогою.

– О, Чанбіне, я ще залишусь, їдьте без мене. Будь обережним.

Кімнату знову поглинула тиша, тільки монотонна мелодія удару по клавішам лоскотала вушні раковини.

– Ми зачиняємося за п’ятнадцять хвилин, до четвертої години просимо всіх завершити свої справи. Дякую.

Хьонджін сидів на сходах перед закладом знову палив. До часу поки мати піде з дому ще близько двох годин. Він озирнувся, відчувши тепло, для сходу сонця ще зарано.

– Тут не зайнято? – невідомий тикнув пальцем на сходинку поруч і одразу примастився поруч, не очікуючи на відповідь, – я трохи забувся і пропустив автобус, а наступний аж о пів на восьму.

Хьонджін мовчки слухає і простягає йому пачку цигарок, питально дивлячись.

– О, ні-ні-ні, я не палю, тітка постійно каже, що палити – дурно. – Він зрозумів, що сказав зайвого. – Я маю на увазі, я не проти якщо хтось палить, це ж не моя справа.

Ніякова пауза зависла в повітрі.

– Взагалі, я з нею вже не живу. Я люблю її, але тітонька така нещадна жінка насправді, я дуже радий, що в гуртожитку знайшлася кімната для мене, проте гуртожиток за містом має так багато мінусів, наприклад, як автобус раз на 3 години, а ще…

Хван не пам’ятав коли з ним востаннє стільки говорили, але був не проти – слухач з нього кращий, ніж оповідач. Монолог нового знайомого тривав години півтори, Хьонджін лише іноді кивав і кидав погляд на співбесідника – розбіжність зовнішності, голосу та думок дивувала та гіпнотизувала. Він дійсно міг визнати його трохи дивним, хто стане розповідати незнайомій людині стільки інформації про себе, але чи не дивний тоді сам Хьонджін, який слухав це.

– Вже скоро світає, можемо піти до мене – почекаєш свій автобус там. – Перша репліка за цю ніч чи скоріше вже ранок.

– Якщо можна, бо я так замерз тут, я тепло люблю, літо і сонце.

Тепло. Літо. Сонце.

Це все так дратувало.

– А як тебе звуть? Не те, щоб я переживав, але ти мене наче рятуєш – я хочу знати твоє ім’я.

– Хьонджін.

– Приємно познайомитися, Хьонджіне. До речі, мене звати Фелікс. – Широка посмішка осяяла його обличчя.

– У мене так кота звали.

– Правда? А він милий?

– Не пам’ятаю, матір викинула його, коли у мене виявилась ще й алергія.

Додому йшли тепер мовчки.