Розділ 1

Костя сидить на розкладному стільці і стомлено витирає піт з обличчя. За день сонце настільки накалило поверхню, що тепер, незважаючи на наближення вечора, спека досі стоїть нестерпна. Останні дві години він спостерігає за тим, як згорблена спина Миколи копирсається у пилюці поряд. Костя лише зітхає і тягнеться до рюкзака за пляшкою води. Теж гаряча, як і все у цій дірі. 

Сама ідея подібного дозвілля належить Миколі і з’явилася вона пару тижнів тому, коли хлопці пізно вночі сиділи на кухні та обговорювали, що б такого зробити за це літо, щоб точно запам’ятати його. Тоді Микола і запропонував поїхати в закинуте поселення, про яке він нещодавно бачив тікток. Обговорювалося все це звісно на п’яну голову та несерйозно, як тоді вважав Костя, проте Миколі завзяття не позичати: вже за кілька днів народилася ідея університетського проєкту, а за два тижні їхня дводенна подорож була повністю спланована та ухвалена. 

Хоч Микола і навчається на географа, в їхньому університеті схвалюється студентська активність, тож їм навіть вдалося вибити невеличке фінансування на необхідне приладдя. Звичайно для цього довелося оформити все по-людськи і взяти з собою команду: з ними поїхав Роман — третьокурсник журфаку та Даша — одногрупниця Миколи. Що з ними робить Костя, який вже другий рік навчається на культуролога — загадка і для нього самого. Заманили його сюди не стільки прохання Миколи в дусі “Ну бля ти ж шариш там за фотіки і це все, пару фоток нам клацнеш для статті Ромки і все”, скільки сама можливість хоч на кілька днів втекти із задушливого міста. 

З натхненної розповіді Миколи Костя зрозумів, що на цьому місці колись було розташоване велике поселення. Його жителі були практично відрізаними від зовнішнього світу, оскільки з усіх сторін їх оточував ліс, проте не бідували: були вправними землеробами і скотарями. Крім того, місцина багата залежами дорогоцінного каміння, тож головним ремеслом тут було виготовлення прикрас. 

Раз на місяць один із золотарів селища приїжджав до міста, продавав готові вироби, збирав нові замовлення та їхав назад. Жителі цього поселення містянам видавалися диваками, ніхто не розумів їхнього стилю життя, проте золотарями вони були справді вправними і в черзі на замовлення можна було простояти увесь день. 

Одного разу у визначений день золотар із замовленнями так і не з’явився. Не з’явився він ні на наступний, ні через день, ні через тиждень. Коли пара найсміливіших наважилися самі прийти до селища, вони побачили моторошну картину. Двері до хатин були відчинені навстіж, на подвір’ях були розкидані чиїсь речі — навкруги не було жодної живої душі. Здавалося, одного ранку вони всі прокинулися, поспіхом зібралися і пішли звідси. 

З тих пір пройшла вже не одна сотня років, а про це місце і досі ходять легенди. Хтось каже, що вони всі загинули, хтось, що їх було вбито, але факти залишаються такими: щось змусило людей покинути власні домівки і щезнути без жодного сліду. 

Але Микола мав тут інтерес не до долі нещасних мешканців — набагато більше його цікавила доля зниклих прикрас, останнього замовлення, яке так і не встигли передати в місто. І ось коли він побачив розповідь у тіктоці про це місце, загорівся впевненістю, що саме їм, а не тисячам археологів до них, вдасться розшукати втрачені скарби. 

За однією з легенд (яку дуже достовірно переповіли в тіктоці), мешканці, що рятувалися від невідомої напасті, встигли закопати прикраси біля криниці за своїм поселенням, на окраїні лісу. Тут то вони і гнуть спини з шостої години ранку спочатку з металошукачами, а тепер озброєні лопатами.

— Блять, — втомлено вилаявся Микола, — сука ну єбав я його рот. 

— Що там знову? — Костя вже навіть не намагається зобразити цікавість. 

За шість годин роботи все, що їм вдалося нарити — це пару металевих кришок з-під пива. Спочатку вони робили це позмінно, але потім Костя плюнув на це все і пішов фоткати природу — має ж хоч якось знадобитися привезена камера. 

— Да якась стара бляшанка з під концервів чи хуй його пойми що це, — Микола з силою кидає нещасну знахідку об землю і вона прилітає Кості майже під ноги.

— Слухай, може досі вже на сьогодні? — починає Костя з надією, дивлячись на цю бляшанку. — Вже сутеніє, нам ще табір розбити, поїсти було б непогано щось приготувати, скоро Даша і Роман дрова принесуть. 

— Добре, ти правий, заєбало вже на сьогодні, — Микола почухує вже ніс і Костя думає про те, що все таки варто було взяти сонцезахисний крем. На небі за увесь день не було жодної хмаринки і повернуться додому вони, скоріш за все, як спечені раки — такі ж червоні і зморщені. — Завтра вранці ще спробуємо, як нє, то ну і пішов нахуй цей тікток з такими ідеями.

Костя вирішує змовчати про те, що в тіктоці взагалі-то просто розповідалося про це місце, а от ідея поїхати сюди і потащити всіх друзів належить самому Миколі.   

Невдовзі Даша і Роман повертаються з дровами в руках і зайобаним виразом на обличчях. Гуртом вони розкладають палатки, розпалюють вогнище та нанизують сосиски на шпажки. Костя сподівається, що ті ще не зовсім скисли після всього, що їм довелося пережити за сьогоднішній день, але по правді він настільки голодний, що і лист би з куща неподалік зжував. 

Вони зупинилися на невеличкій галявині у кілометрі від закинутого селища — ближче йти ніхто не ризикнув. Навколо розкинувся похмурий ліс і якби не криниця поруч та стежка біля неї, не можливо було б визначити, що звідси є вихід до цивілізації. 

Спека потроху починає спадати, а на небі можна побачити перші натяки на зорі. Костя саме розглядає їх, коли Даша кличе йти їсти. Якщо сильно не принюхуватися, то смажені сосиски виходять наче і нічо, а з запеченою картоплею і залиті кетчупом здаються взагалі найсмачнішою їжею у світі. 

Вже ситі та втомлені після такого дня, вони сидять навколо вогнища, що догорає. 

— А все таки непогана ідея була сюди поїхати, а? — Микола, схоже зовсім не розчарований відсутністю знахідок, сидить на розкладному стільці навпроти і розливає чай з термоса. — Так би чахли в тому місті, нюхали б асфальт да вихлопні гази. А тут природа, яке повітря, зірки оно в небі видно, ну кайф же!

Попри весь скепсис щодо ідеї Миколи, Костя не може не погодитися: так спокійно як на природі в місті йому не буває ніколи. 

— Насправді я досі не розумію, як ми погодилися сюди поїхати з тобою, — говорить Роман, — особливо після всього, що ми начиталися про це місце. 

— Ти про що? — Даша погодилася їхати з ними в останній момент, тож на читання місцевих легенд часу в неї, певно, не лишилося. 

— Ну як про що, про хлопця, якого вбили тут, — у слабкому світлі вогнища очі Романа видаються зовсім чорними.

Костя краєм одного ока бачив щось про це в коментарях в тіктоці, але вирішив не заглиблюватися в деталі. Як то кажуть, менше знаєш — міцніше спиш і не так ссиш їхати у якусь жопу світу, де навіть зв’язок не ловить. Якщо з ними тут щось трапиться, їх ніхто не знайде. 

— Що? — Даша так і застигає зі стаканчиком чаю в руках і спантеличенням на обличчі.

— Ну ще скажіть, що не чули, — відмахується Роман занадто спокійно як для теми, яку вони обговорюють вночі посеред лісу. 

— Роман, йобта, харе тягнути цю інтригу, — не витримує Микола, — ти або розповідай нормально, або взагалі помовч. 

— Ну короче, ви ж всі знаєте про золотарів, що тут жили. Так от, кажуть, що одного разу місцевого хлопця зловили на крадіжці. Односельчани розлютилися на нього і сказали забиратися, — Роман робить павзу — чи то для більшого драматизму, чи то просто аби відпити чай. — Пройшло кілька днів перш ніж його знайшли втопленим в місцевому озері. 

— Романе, якщо ти це спеціально зараз вигадуєш на ходу, аби нас налякати, то припиняй, — Костя ніколи не був фанатом подібних історій і зараз розуміє, чому скіпнув ті коментарі в тіктоці. 

— А в наступну ніч таке страшне коїлося, — Роман не звертає уваги на його слова і продовжує: — Вітер страшенний здійнявся, здавалося і дахи в хатах позносить. Людей якась нечиста сила витягла з ліжок і потягнула до того озера. Ну і короче потопилися вони там всі дружно. А озеро з тих пір на болото перетворилося, яке затягує в себе усіх шукачів гострих відчуттів, які сюди забрідають. Кажуть, що перед смертю вони з розуму сходять, жахіття всілякі бачити починають, хлопця цього, що втопився. І хто переступить межу проклятих земель, більше ніколи не віднайде шляху додому.

Чи то від самої історії, чи то від подачі Романа, чи то від прохолодного вітру, що здійнявся, але шкіра Кості покривається мурахами. При денному світлі ця місцина здавалася цілком безпечною, але хто зна які секрети приховує темрява. Хлопець намагається відігнати від себе лячні думки, не вистачало йому ще в дитячі страшилки почати вірити. 

— І як тоді люди знають, що там відбувається, якщо ніхто з тих, хто туди потрапляє, більше не може знайти дороги назад? — питання Даші руйнує моторошну атмосферу, створену розповіддю Романа. 

— Да хєрня це все, — не витримує Костя, — вигадки аби дурних туристів сюди приваблювати, от і все. 

— І куди ж вони зникають тоді? 

— Да звідки я знаю, де взагалі докази, що тут хоч хтось зник, крім Романових байок? — Костя впевнював більше сам себе у безпечності цього місця. Кому хочеться опинитися серед ночі посеред лісу у кількох сотнях метрів від місця, де нечиста сила зводить людей з розуму і топить в болоті. Запам’ятається їм ця пригода не те слово. 

— Е, ніякі це не байки, — обурюється Роман. — Раз ти такий сміливий, то сходи туди і перевір. 

—Чому це я? — Костя навіть вночі з ліжка ногу звішувати не ризикує, куди йому ще полювання на чортів серед лісу відкривати. 

— Ти ж тут містер “це-все-хєрня-антинаучна-поки-не-побачу-докази”, то й йди перевіряй. 

— Давайте жереб, — знаходиться Микола, поки не дійшло до сварки. 

— Ага, я теж можу піти за першим кущем заховатися посидіти, а потім розповідати, що я був у поселенні. Докази то де? — передражнює Роман слова Кості. 

— Окей, тоді як доказ ти маєш принести якусь річ звідти. Нормально, Романе? 

Роман не відповідає, тільки закочує очі, але не сперечається. Микола дістає з пачки сірників 4 штуки, відламує від одного верхню частину, та затискає в себе в долоні так, аби всі вони здавалися однаковими за довжиною. 

— Отже так: хто витягає короткий, має піти в селище і принести звідти якусь річ, — Микола протягує руку по черзі до Даші, Романа і Кості, а собі залишає останній сірник.  

— Ну що, відкриваємо? 

У Кості проходить мороз по шкірі, коли він розтискає кулак і бачить в себе на долоні зламаний сірник. 

***

Тиша стояла настільки густа та глибока, що Кості здається, стукіт його серця можна почути з іншого кінця дороги. Картина, яка відкривається перед ним, справді моторошна: занедбані хатини, прогнилі дахи зяють дірками, дорога вся поросла бур’янами. Усе селище ніби досі застигло охоплене жахом тієї зловісної ночі. Від життя, що колись панувало тут, залишилися самі натяки, закарбовані у стінах. Зазирнувши у першу хатину Кості стає зрозуміло, що не так то просто все буде, як він планував — всередині абсолютно порожньо. Звичайно звідси вже винесли все що могли, на що він сподівається. 

Озброївшись ліхтариком та камерою, він беззвучно матюкається і зусиллям волі змушує себе йти далі. Все одно назад з порожніми руками соромно буде повертатися, тож в його інтересах якнайшвидше знайти хоч щось, взяти ноги на плечі і звалити звідси. 

Костя робить ще кілька кроків, роздивляючись все навколо: старе і закинуте, навіює не дуже веселі думки, які він з останніх сил намагається відганяти. Чим далі він іде, тим більш і більш понівечиними будинки стають. Боже, ну який чорт його взагалі за язика тягнув сперечатися з Романом. Лежав би так собі вже в палатці і до сну готувався, а не випробовував свою нервову систему. Так і до першого сивого волосся недалеко.

Але як би він не намагався відволіктися на щось інше, його не полишає думка про те, що десь тут у кущах причаївся мовчазний спостерігач, який незримою тінню слідує за ним усю дорогу. Від відчуття чужого погляду на собі волосся стає дибки на потилиці. Костя наказує собі не озиратися. Якщо і водиться якась чортівня тут, краще про це не знати. Бажання особисто познайомитися з бісом і запросити його до себе на чай Костя точно не має. Та і навряд чи той виявиться милим співрозмовником, враховуючи його хобі топити людей в озерах. 

В освітленому спалахом камери дворі будинку неподалік він помічає дерев’яну гойдалку. Костя направляє туди ліхтарик і не може повірити своїй вдачі! У її підніжжі лежить стара потерта дитяча іграшка. На ближчій відстані стає зрозуміло, що це дерев’яний коник. Він вже нахиляється, аби взяти іграшку та поспішити назад до своїх друзів, коли тишу цього місця порушує раптовий порив вітру і скрип старої гойдалки. Сильний потік холодного повітря піднімає з землі увесь пил, утворений після тижневої засухи, і Кості доводиться закрити обличчя рукавом, аби пісок не потрапив в очі та ніс. 

Коли вітер трохи вщухає, Костя прибирає руку, але коника, що лежав просто перед ним, більше немає на своєму місці. Паніка потроху починає наростати: вітер не був настільки сильним, аби підняти в повітря дерев’яну іграшку і перенести кудись. Ще й температура впала за ці кілька хвилин градусів по відчуттях на двадцять. У голові одразу виникає та частина історій, де усі, хто потрапляють сюди, спочатку бачать галюцинації, а потім зходять з розуму. Чи був іграшковий коник тут взагалі?  

Намагаючись відігнати паніку, він робить крок назад і відчуває, що його нога на щось наштовхнулася. Зі щирим сподіванням побачити там того самого коника, Костя повертається і ледь не зомліває. На землі біля нього лежить людський череп. 

Жах застилає його розум, спину вкриває холодний піт, а вмить розігріта кров розносить у собі судинами адреналін. Керуючись самими інстинктами ноги впевнено несуть Костю у напрямку виходу із селища. Але замість знайомої дороги він бачить перед собою озеро і ледь не зариває носом в нього, зачепившись об якусь корягу. 

Костя не розуміє як тут опинився, він біг точнісінько тією ж дорогою, якою йшов сюди. 

— Привіт, заблукав? —  фраза лунає майже над вухом у Кості, через що він скрикує і мало не валиться на землю. 

На нього дивиться високий хлопець років двадцяти, із неприродньо блідою шкірою, що блищить, ніби ще не встигла просохнути після купання, та розтріпаним світлим волоссям. Босий, у звичайних штанах та рубашці, що від свого віку вже зовсім вилиняла, місцями брудна та роздерта. Проте незважаючи на це все, він видається привабливим, притягує до себе погляд. 

Костя так і зависає, не в силах проронити ні слова. 

— Агов, — незнайомець махає руками перед його обличчям, — ти чого стоїш наче привида побачив?

Його голос, глибокий та мелодичний, пробирає до самих кісток, але разом з тим захоплює, зачаровує. Хлопця хочеться слухати, посунутися до нього ближче. 

— Ти хто, — власний голос сиплий, Костя прочищає горло. 

— Я Валік, а ти хто? — поки Костя намагався дати раду захриплому голосу і хоч якось заспокоїтися, хлопець вже встиг сісти на стару рибальську платформу і звісити ноги вниз до води. 

— Я Костя, — він сідає поруч. 

Озеро не дуже велике, і хоч глибину у такій темряві оцінити неможливо, Кості здається, що тут справжня прірва. Вода — чорніша самої ночі, виглядає якоюсь живою, ніби затягує в себе кожен звук, шелест кожної травинки. Поверхня озера гладка, вода дивно манить до себе, здається такою теплою — їй точно під силу зігріти його у таку холодну ніч. 

— Ну і як тебе доля сюди занесла, Костю? — погляд Валіка пронизливий, сірі очі допитують його.  

— Витягнув короткого сірника, — Костя вирішує не заглиблюватися у деталі свого трагічного невезіння. Його співрозмовник очевидно незадоволений такою короткою відповіддю і жадає дізнатися більше, але Костя його випереджає: — Ну а ти тут що робиш? 

— Я живу тут, — від невизначено розводить руками. 

— Жартуєш? — від здивування брови Кості злітають наверх. 

Як хтось може жити в такій дірі? Колись давно його батьки поїхали провідати родичів в іншому місті і Костя жив тиждень сам. Він ледве не зійшов з розуму від нестачі спілкування, тож коли прийшов час з’їжджати, він спочатку жив в гуртожитку, а зараз ділить квартиру з Миколою. Як це жити самому та ще й в такому моторошному місці Костя не уявляє, але щиро співчуває Валіку, якщо це правда. 

— Я доглядаю за цим місцем, — Валік знизує плечима. — Слідкую за порядком тут, щоб чужинці не вдиралися в хати, — хлопець веде себе розслаблено та впевнено, він явно знає цю місцину та почувається тут головним. 

— А ти не боїшся, ну, — Костя силується підібрати найбільш влучний опис, — історій про це місце? — опису краще не знаходиться.

— То ти все таки віриш у ці байки, — втомлено зітхає Валік. — І чому тоді прийшов сюди? Подивитися на виродка? — у його голосі з’являється не відчутний раніше металевий стержень.

Холод навколо стає незносним. 

— Ну, я не вірю, що все було так просто, як переповідають в байках, — тонка футболка зовсім не захищає його від пронизливого вітру, Костя сутулиться і продовжує: — Як на мене, підтекст того, що односельці самі втопили бідного хлопця, є очевидним. Але всі говорять тільки про нього і про те, як він зморив все село, і ніхто не каже про односельців, які нічим не краще: закатувати дитину через крадіжку. 

— Ти вважаєш, що він правильно вчинив? — з недовірою перепитує Валік. 

Костя трохи помовчав, задумавшись. Він ніколи не шукав подвійного дна у жорстокості і все життя керувався принципом: гарний мотив, все ще вбивство. Але щось у цій історії не дає йому спокою, відчуття недомовленості. 

— Я не візьмуся судити, що правильно, а що ні, — після довгої павзи нарешті відповідає Костя. — Забарвлення історії завжди залежить від оповідача. А історію цього хлопця не знає ніхто. Зрештою, це лише стара байка, вигадана людьми.

Після цих слів щось у погляді його співрозмовника перемінилося, але Костя ніяк не може вловити, що саме. Мозок здається тяжким і неповорітким, думки вкритими пеленою густого туману. 

Але хлопець більше ніяк не реагує на нього і здається втрачає будь який інтерес до розмови, дивиться порожнім поглядом у далечінь. Коли той відвертає голову, на шиї в нього Костя помічає дивні синці, схожі на сліди від рук, що яскраво виділяються на блідій шкірі. 

Бажання доторкнутися до води стає нестерпним. Костя знімає з себе кросівки і протягує вниз босу ногу. Він проводить ступнею по воді і відчуває, як безмежне тепло огортає його ногу і по судинах протікає вище, наповнюючи собою все його тіло. Вітер навколо враз стихає. Не в силах більше опиратися тяжінню, Костя відштовхується від бортика, на якому сидить, і пірнає в озеро. 

Власне тіло здається невагомим: вода огортає його, заливає у вуха, в ніс, даючи темряві поглинути його, затягнути все глибше. Опиратися її дії немає ні сил, ні бажання. Останнє, що відчуває Костя, це міцні руки, які стискають його зі спини, заточуючи в обійми, та з силою тягнуть кудись. 

На світанку Роман, Микола та Даша знаходять тіло Кості на межі проклятої території. Непритомного, але живого. 

***

Костя виходить з метро і вдихає повітря, що о такій ранній годині видається морозним. Він неспішно йде до корпусу університету — часу до першої пари в нього ще вдосталь. Осінь завжди була його улюбленою порою, але цього року вересень вирішив побалувати всіма її принадами (тобто нескінченними дощами та холодними вітрами) з перших днів, через що студенти ледве встигають запасатися льодяниками від кашлю та пачками серветок. 

Проєкт захистити їм таки вдалося. Звісно, не за первісним планом, але разом з фотографіями, які зробив Костя та статтею Романа про культуру життя селян кількасот років тому, проєкт навіть виходить краще, ніж будь хто з них уявляв.

Чутки про те, що Костя зміг пережити ніч у славнозвісному селищі, швидко розійшлися серед одногрупників і невдовзі до нього стояла черга з бажаючих почути історію з перших вуст. Але зрозумівши, що ділитися подробицями Костя не збирається, вони перемкнулися на Миколу, який не приховував ніяких деталей і радо ділився своїми враженнями з усіма, у кого були вуха, щоб слухати. 

Проєкт приніс їхній компанії багато змін. Микола кличе на побачення Лізу з другого курсу маркетологів і вона погоджується. Роману запропонували стажування в крутому видавництві, Дашка відкриває в собі нову пристрасть до фольклору і старих легенд, тож дні на проліт вона проводить в бібліотеці за написанням нової статті.

І хоч удень Кості і вдається робити вигляд, що він нічого не пам’ятає, у своїх снах він кожну ніч чує голос, що манить до себе, бачить очі, що зводять з розуму, відчуває доторки блідих кістлявих рук. 

Однієї ночі він прокидається від чергового кошмару. Футболка неприємно волога та липне до шкіри. У його снах знайомі руки міцно обіймають його зі спини, холодні пальці забираються під футболку, огладжують живіт і тягнуться нижче. Але, обертаючись назад, Костя незмінно бачить не Валіка, а зблідлий, оброслий водоростями труп із вип’яченими чорними очима. На секунду йому здається, що він бачить ті самі очі зі сну у кутку своєї кімнати, але коли прокліпується, то розуміє, що це лише гра його уяви. 

Він дістає з шухляди поруч з ліжком перстень, який знайшов у своїй кишені після тієї ночі. Прикраса, що на перший погляд видавалася простою, з легкого металу та прикрашеною вкрапленнями якогось жовтого каменю, насправді була витонченою і кропіткою роботою тогочасних майстрів. Хоч зовні перстень і зберіг свою форму, вся поверхня була вкрита дрібними тріщинами — ледь помітними відбитками часу. Холодний на дотик, він – єдине матеріальне підтвердження того, що Валік все таки існував. Костя впевнений, що це саме він залишив цей перстень – більше нікому. Друзям ні про свою знахідку, ні про загадкового блідого хлопця з синцями на шиї він чомусь так і не сказав. 

Вже провалюючись назад в сон Костя усвідомлює, що хоче повернутися туди знову.