Розділ 1

1950

Підлога заскрипіла. Піт майже стікав з чола. Ставало спекотніше. Світ перед очима ледь вловимо хитався. Розпливався від нервування. Вона зажмурилась. 

Ідея пролізти до будинку Гепзіби Сміт з кожним кроком здавалася все дурнішою. До біса хвилювання, злочин залишиться непоміченим.

Потрапити у маєток через вікно кухні, що за щасливим збігом обставин була на першому поверсі, виявилося аж надто легко. Їй хотілося гмикнути від того, наскільки просідав рівень безпеки. Залишилося минути приміщення, піднятися основними сходами та потрапити у колись свою кімнату. Стара і глуха ельфиня-домовичка у цей час зазвичай з господаркою в їдальні, а тому не буде жодних пробл…

Скрип. Двері відчинили. 

Звісно, все йде не за планом. Як завжди. 

Крок в бік — вона сховалася за дверима, що повільно відчинялися. Старий трюк, який вони так часто повторювали вдвох з Мікаелем. Звісно, коли ще були дітьми. Або і підлітками… Дякувати Мерліну, це досі працює. 

У майже повній темряві з’явилася смуга теплого жовтого світла. Воно відбивалось від поверхонь, злегка освітлюючи приміщення — столи, посуд та якийсь мотлох, що з незрозумілих причин стояв не у коморі. 

До кімнати зайшов силует.

Їй захотілося чхнути. Дівчина вкусила себе за кулак, щоб він не помітив шуму. Пройшов повз.

Силует виявився кучерявим, високим та струнким парубком. Юнаком, навіть хлопчиною. Елладора ледь не вдавилася повітрям. Здається, Гепзіба знову привела коханця. Цей ще молодший за попередніх…

Фігурний, блідий та по-котячому граційний. Схожий на порцелянову ляльку. Елладорина прийомна матір завжди мала смак на вишукані речі та він не був винятком. Але що, в ім’я Мерліна, він тут робить?

Хлопчина зробив ще один крок і на його обличчя впав промінчик світла. Елладора ледь не підскочила. Здається, у цей момент перед очима пронеслося усе її відносно коротке життя.

 

1937

Маленька Елла любила дощ. Коли теплі краплинки стікають по обличчю і можна ловити їх язиком. Мама тоді хитала головою і просто накладала чари відштовхування води. А тато сміявся. І цей звук, мелодійний та затишний, завжди нагадував дзвоники над дверима книгарні неподалік. Смішний чаклун, що працював там, часто показував Еллі яскраві камінчики, брошки та розповідав як був колись аврором. Як і її батьки. Але він не любив ті яскраві спалахи заклять, тож ховався неподалік. Казав, що захищав інших. Говорив про якісь артефакти і руни. Елла було надто маленькою, але про руни слухала уважно. Відкривала рот в німому “ого” та хитала на стільчику ногами, котрі не діставали до землі. А по вікну стукали теплі краплі літнього дощу.

Цього дня дощ був холодним. Морозним, обпікав щоки. Вода текла і текла з неба, не зупиняючись ні на секунду. Ніяких чарів. Мама перед нею. Лежить в домовині. І тато поруч — теж під кришкою. 

А далі ніякої книгарні. Ніяких уроків французької та гри на піаніно довгими вечорами. Жодних розглядувань газет з рухомими картинками, сидячи на колінах у тата. Жодних огидних на смак зіль від мами з нотаціями про шапку. 

Між туману спогадів цих днів виділявся один момент — коли її руку відпустили, майже штовхаючи в ковані ворота. Сіра велика будівля за ними лякала. Тепер Елла стояла сама. Цього разу без дощу. Дивилася на м’якенькі білі хмаринки над головою і уявляла, що вона теж там. Разом з батьками. Тепер вона теж не любила яскравих спалахів. 

Елла ще ні разу не чаклувала сама. Буде тепер маґлою і ніяких страшних заклять. Тут їй і місце. Серед маґлівських дітей у сиротинці. Тепер вона теж звичайна сирота. 

Маґлівський світ прийняв її на диво добре. Над маленькою блондинкою з повними щічками та величезними, сповненими сліз, синіми очима, ніби просто зжалились. За добре ставлення вона відплачувала дітям історіями. Годинами могла говорити про польоти на мітлі, кентаврів перетворення келихів на птахів. Сироти слухали її з відкритими ротами, намагалися варити зілля чи махали палицями, бігаючи у дворі. 

— Ти не кентавр, Денісе, ти свинолюдь! — пролунав голос семирічки Емі Бенсон, котра якраз замахувалась палицею.

— Мартооо, Емі обзивається! Ти чула? Чула? — низькуватий хлопчик обернувся до няньки.

— А в мої часи таких слабаків називали ябедами, — пробуркотів Біллі, що стояв поруч з Елладорою. Він був старшим на три роки, тож любив вважати себе задорослим для цих ігор. А історії називав “дурними нісенітницями бісової доньки”. Хоча слухати продовжував. 

Емі знову замахнулась палицею. Її кінець вдарив ще одного хлопчину позаду дівчинки. 

Він був старшим за Елладору. Злегка кучерявий, високуватий та блідий як смерть. Здається, вона бачила його коли розповідала історії. Він завжди сидів у кутку загальної кімнати. Мабуть, залишався він там лише тому, що Марта не давала забирати книжки до себе, якщо вони не були шкільними. 

— Чо ти став? — Емі розставила руки в боки, обернувшись на хлопчину.

— Так ти ж його вдарила, — нарешті заговорила Елла.

— Ну а чо він тут стоїть? Значить заслужив. 

— Куди ти? — проігнорувала питання Елла і зробила крок вперед, коли хлопчина попрямував геть.

— Та шо ти від нього хочеш. Воно нікакоє. Цей, як його… Отшельнік, — Емі почухала голову, врешті кидаючи палку кудись у кущі.

— А хто він такий? — Елла задумливо дивилась йому в слід.

— Редл. Заучка, нуділа. Кніжний чєрвь. 

— Ти вважаєш книжки нудними? – вона окинула серйозним поглядом співрозмовницю. 

— Ну не знаю. Я то читать не вмію. Шось трохи, шо мамка показувала коли вітчим її ше не пришив. 

— А я люблю… Мене вчила гувернантка. Батьки майже завжди були на роботі. 

— Гуве… шо?

— Няня. 

— То твої батьки шо тіпа багачі були? – вона здивовано огледіла Елладору, ніби оцінюючи її зовнішній вигляд. Рівну спину, обережно підрізаний білявий чубчик, м’якесенькі бліді руки, що ніколи не бачили роботи. 

— Я чистокровна, — гордо зізналась Елла

— А я шо, брудна?

— Діти, прогулянку завершено, час на уроки! — почувся командний голос Марти, що обірвав розмову.

Елла була набагато грамотнішою більшості місцевих дітей. Писемною, як мінімум. Можливо, це магічна кров. А може просто індивідуальне навчання в минулому. 

Згодом вона знову зайшла у спільну кімнату, шукаючи одну конкретну людину. 

— Перепрошую, — Елла намагалася привернути до себе увагу хлопчика, що єдиний сидів на підлозі в імпровізованій бібліотеці в такий час, — ти читав цю книгу? — вона підвелася навшпиньки, вказуючи на темну обкладинку.

Редл втомлено, якось вимушено підняв очі з книжки на дівчинку.

— Я прочитав усі книжки тут стільки разів, що можу переповісти кожну напам’ять, — він знову опустив очі.

— Ти Редл, так? — вона відвернулась від стелажа до хлопчини.

Той мовчав, знову втупившись у підручник з домедичної допомоги. 

Пролунав третій голос:

— А на уроках ти не такий німий. Шо, побачив дівку розгубився? Не здається, шо вона тобі не по віку, а, Редл? — з-за дверей вигулькнув розпатланий Біллі.

— Замовкни, — кинув хлопчина, не відволікаючись від тексту.

— А то шо, Томмі, проклянеш? — Біллі різко з голосним “бам” загорнув підручник просто перед носом Редла.

– Замовкни, Біллі. 

— Еллочко, будеш свідком? Воно мене ображає, — Біллі підняв руки в беззбройному жесті.

— Але ж ти почав першим. Ніби, — надула губи Елла. 

— Мені здається, твоя жага до книг його дратує більше, ніж я. Ти подивися, чахне над ними як дракон над золотом, — він вирвав книжку в Тома з рук, підносячи вгору.

Том піднявся. Він був вищим за Біллі, тож протягнув руку до книжки. Але забіяка кинув ту в стіну.

Душа книголюбки всередині Елли майже фізично заболіла. Обкладинка репнула. Дівчинка вже передбачала і ніби відчувала шкірою як гнуться сторінки та розпадається корінець. Боляче на душі. 

Елладора підняла підручник та вийшла з кімнати. 

Той похмурий хлопчина майже постійно перебував серед книг. А Елла не любила похмурість. Втім, скільки б вона не намагалася розговорити Редла, завжди ніби натикалась на стіну. Надто, нав’язливо часто вона залишалася поруч, постійно намагалась знайти спільні теми. Він єдиний здавався тут чимось цікавим, відмінним, певного роду магічним. Але клятий Том мовчав. 

Хотілося його вразити. Оцінки Елли завжди були найкращими, вона завжди допомагала, була ввічливою та милою. На кожну похвалу Елли від вчителів і няньок похмурий хлопчик лиш закочував очі. А їй життєво необхідним було тикнути його носом у свої досягнення, щоб він хоч раз мінімальним жестом висловив захоплення. Їй хотілось, щоб її хвалили. Особливо ті, кого вона вважала гідним уваги.

Дні летіли однотипно. За книжками, іграми й милими усмішками. 

А ось того дня сонце майже сліпило очі, коли Марта відчинила двері. Сусідки Елли завмерли, не очікуючи такого вторгнення. А маленька блондинка поклала підручник на ковдру, спостерігаючи за нянькою, котра завмерла в проході якась надто схвильована. 

— Елло, люба, можеш вийти на секунду? — жінка за якоюсь нервовою звичкою покрутила тоненьку золоту обручку на пальці.

— Звісно, — Елладора піднялась, обережно вкладаючи книжку на тумбочку та окинула поглядом сусідок, покидаючи кімнату.

Вони вдвох стояли в коридорі. Сірі стіни нагнітали. Десь поруч тікав годинник. Марта несміливо простягла руку, хапаючи дитячу. 

— Уявляєш, прийшли?

— Хто?

Жінка мовчки витягнула Еллу надвір. Сонце було надмірно яскравим і теплим, чіпляючись за темну тканину форми примарними гарячими руками. Жовтими променями воно ковзало між дерев, відбивалось у крапельках недавнього дощику та застрягало десь в глибині блакитних очей. Засліплювало. Елла поставила долоню над очима, розглядаючи два далеких силуети.

Вони наближалися. Марта присіла перед дівчинкою. 

— По тебе прийшли, Елладоро. Познайомся і збирай речі, моя хороша, — погладила її по пухкенькій щічці та повільно випросталась. 

Силуети потрапили в проміння. Кругленька жіночка в очевидно новій блакитній сукні із купою брошок тримала за руку рудого кучерявого хлопчину. Її химерно викривлені вуста яскравою плямою підкреслювала насичена червона помада.  Вже на такій відстані відчувався шлейф якихось квіткових парфумів із дещо знайомим запахом, котрий ніби прийшов із попереднього життя. 

Хлопчина всміхався відкрито, широко. Він і сам був схожим на промінчик цього сонця, котре ніби домальовувало його милі розбурхані мідні кучері. Він певним чином нагадував їй баранчика.  Дещо старший за Еллу, високий та із якимись аж надто світлими ледь блакитними очима. Його одяг теж був незвичним для цих країв – яскрава бордова мантія, рясно осипана жовтими дрібними квітами. 

— Bonjour, мене звуть Мікаель. Здається, я тепер твій брат, — він аж надто активно схилився у певного роду поклоні, кладучи руку собі на груди. 

— Я… — в голові було порожньо. Здавалося, що минуле та теперішнє на секунду стали одним цілим. 

— Елладоро Метідо Фоулі, збирай речі, ти повертаєшся у нормальний світ, — зухвало видала жінка, оглядаючи двір сиротинця. 

— А ви? — Елла підняла голову, розглядаючи важкі повіки жінки, покриті яскравими блакитними тінями із блискітками та купу прикрас у явно професійно заплетеному волоссі. 

— Гепзіба Сміт, твоя нова опікунка. 

Вже покидаючи ковані ворота із новою сім’єю, Елла обернулась востаннє. Окинула поглядом хлопчину, що перегортав сторінку, сидячи з іншого боку вікна.

Гепзіба рукою в мереживі стисла лікті Елладори та Мікаеля і роз’явилась.

 

1941

Стеля ідеально відтворювала безкрає небо. Синій був настільки глибоким, що майже зжирав самотні ледь видимі зірки. Лиш місяць, мов надбита тарілка, виглядав з-за тонких шовкових хмар. 

Велика зала була світлою. Вогники свічок дріботіли, тряслися як першокурсники в поки чорних мантіях. Дітей було багато. Війни зумовлювали збільшення кількості учнів у більш-менш спокійній магічній Британії. 

Елла знову почувалася самотньою. Ніби застрягла у тому небі. Вона не хотіла цього. Не хотіла цих свічок, цієї зали й тієї магії, що текла по її венах. З’являлося дещо нав’язливе бажання вирвати їх та піти вгору – до тріснутого місяця. Так само як у той момент, коли клята магія проявилась вперше – через рік життя з Гепзібою і Мікаелем, звикнувши до ролі сквиба, Елла випадково притягнула до себе книжку з верхньої полиці, до якої не діставала через низький зріст. 

— Агов, ти знаєш, як саме проходить розподіл? — почувся тихий голос дівчинки збоку, яка смикала Еллу за рукав.

— Уявлення не маю, — гмикнула у відповідь.

— Мій брат казав мені, що для цього використовують драконів. Сподіваюсь, що ні, їхнє полум’я небезпечне.

Елла обернулась, звертаючи увагу на нову співбесідницю. Нею виявилась шатенка-першокурсниця, котра чимось нагадала їй ховрашка.

— Навряд школа б робила це. Утримувати драконів надто дорого, — Елладора поправила краватку, додавши собі експертного вигляду. 

— Мабуть. Вони багато їдять, — дівчинка задумливо окинула поглядом столи, — Як думаєш, у якому ти будеш гуртожитку?

— Уявлення не маю.

— Мій брат був у Рейвенклові.

Чоловік, що привів їх сюди — рудий бородань у дивній, аж надто яскравій, мантії з малюнками зірочок — поставив на маленький ослінчик старий пошарпаний капелюх. Згадала, що він, наче, представлявся Дамблдором. 

Елла ще декілька разів окинула поглядом співрозмовницю. А тоді, ніби оцінивши ситуацію, простягла їй руку:

— Елладора Фоулі.

— О, Фоулі, я знаю цю сім’ю! Гектор Фоулі був минулим міністром.

— Так, Гектор мій родич…

— Я Алкеста, — вона у відповідь дуже обережно потисла руку та присіла у подобі кніксена, — Кравч. Алкеста Кравч.

— Священні двадцять вісім?

Спів Капелюха рознісся залою. Стишено, нахилившись до вуха Елли, Алкеста знову заговорила:

— Не боїшся потрапити на Слизерин? Мій брат казав, що там самі виродки.

– Не знаю. Мій старший брат навчається у Бобатоні, а пані Гепзіба була гафелпафкою, — Елла вирішила окинути поглядом стіл Слизерину. Як вона пам’ятала, їх кольором був зелений…

Слизеринці були стриманими. Сиділи куди менш хаотично, ніж ґрифіндорці, були певною мірою аристократичними. Рівно зав’язані смарагдові краватки, мантії без жодних складок. Усі вони нагадували один організм – довгий як ті столи і злегка звивистий. Справжні змії – холодні, витончені. Серед них виділялась аж надто платинова, ніби срібно-сива голова, певно, когось з Мелфоїв. Біля нього сидів єдиний трохи розбурханий, коротко підстрижений хлопець, котрий, здається, був спізнився. Його беззвучно відчитував третій хлопчина. Вдивившись в його обличчя, Елла ледь не зойкнула. Він здавався надмірно знайомим. Обережні кучері вкладені на бік, бліде обличчя та плавні рухи ідеально пасували гуртожитку. Він був красивим у зеленому. Ідеально рівна спина нагадувала кобру перед атакою. Елла б поклялась, що з’їсть свою паличку, якщо цей хлопець виявиться не тим сиротою з книжкою. 

— Алкеста Кравч! — вигукнув Дамблдор і Елла ледь не підскочила. Дівчинка поплескала її по спині та елегантно попрямувала до стільчика. 

Капелюх впав на очі дівчинки та лиш на секунду задумався. А тоді на всю кімнату громовитим голосом видав:

— СЛИЗЕРИН!

Елла, не стримавшись, підняла брову, переглядаючись з Алкестою. Та помітила її сині очі і стиснула плечима, прямуючи до тепер свого столу. Її краватка та мантія змінили колір. Слизеринці аплодували. Він теж плескав, хоч і не так активно, як розбурханий парубок біля нього.

Ще декілька імен і Еллу почне трясти від нервування. Вона знову окидувала очима знайомих студентів за столами. Тепер їх було двоє.

– Елладора Фоулі! – прозвучало мов вирок.

Ледь не спіткнувшись, вона попрямувала до стільця та опустилася на нього. Хотілось сміятися від того, наскільки різко вона зрозуміла, що їй би точно не пасував відважний Ґрифіндор.

Капелюх притис розбурхане доволі коротке волосся. Чубчик тепер трохи ліз в очі, довелося їх заплющити.

— РЕЙВЕНКЛОВ, — до болю голосно прозвучало одночасно в голові та ззовні. 

Краватка зафарбувалася у синій.

 

1942

Елладора була справжньою рейвенкловкою. На це вказувало те, що до різдвяної вечірки Слизорога залишалось п’ятнадцять хвилин, а сукня все ще валялась на ліжку поруч. А дівчинка гортала одночасно три книжки, злісно рукою впиваючись у блондинисті пасма. Було сумно відчувати себе дурною, хотілося кинути аваду собі в голову. Втім заклинання досі їй не вдавалися на потрібному для цього рівні. 

Вона різко сіла, від чого ліжко підкинуло її вгору. А тоді махнула паличкою, цілячись в штору на вікні:

– Імпервіус! 

Штора загорілася. Спалахнула. МЕРЛІНЕ, СПАЛАХНУЛА. Чари відштовхування води пішли точно не за планом. А це тільки третій курс. Хотілося закричати. Втім, були нагальніші проблеми. 

Елла перелякано та швидко почала перераховувати всі відомі закляття заморозки. З третього разу вогонь згас. 

У приміщенні з’явився ельф-домовик. Похитавши вухатою головою, він забрав штору та знову зник. А Елла глянула на сукню та з тихим “Мерлінові панталони” почала нашвидкуруч збиратися. 

Темна синя сукня з дрібними блискітками була схожою на небо. Втім, Елладора однаково накинула наверх святкову чорну мантію. Та, мов хмари, сховала під собою дрібні зірки і приховала химерні пишні рукави. Добре, що базова магічна косметика наносилась сама. Сьогодні хотілося прибрати синяки та додати хоч якоїсь яскравості цьому життю. Їй тільки дванадцять, вона не збиралась як ґрифіндорки бавитися з маґлівською червоною помадою, котра потім залишалася на одязі та келихах. Руками злегка підбила своє хвилясте коротке волосся в небажанні хоч якось його вкладати. А тоді роздратовано все ж взяла гребінець, рівняючи чубчик. 

На свято вона з’явилася сама. Слизоріг запросив її, хвалячи настирливість. Вивчити кількадесят властивостей беладони справді здавалося куди меншою каторгою, ніж домовитися з паличкою, щоб викинути хоч декілька клятих іскор з першого разу. Морґано, Елла скоріше засуне цей інструмент в око супротивнику, ніж встигне виставити щит. Навіть подружитися з акромантулом видавалося легшою справою.

Двері скрипнули, відчиняючись та впускаючи її.

— О, Елладоро, моя дівчинко, радий тебе бачити, – з порогу кинув Слизоріг.

— Ви не уявляєте, наскільки я рада тут бути, — Елла злегка схилила голову у вітанні. 

— Цього разу не так багато гостей, як в минулі роки, – сумно вів далі Слизоріг. – Втім! Втім тут є декілька дуже цікавих артефакторів та перекладачів рун. Мені здається, ти цікавилася цими розділами магії, тому буду радий, якщо ти скористаєшся цим шансом, – професор підморгнув. 

Елла різко відчула тепло чужих рук на спині. Обійми були настільки неочікуваними, що вона застигла.

— Мерліне, Елло, я так рада бачити тебе тут! — Алкеста швидко опинилася вже просто перед обличчям.

— Я так через тебе скоро буду сива як Мелфої, — розсміялась Елла, коли Слизоріг пішов геть. 

Ззаду хтось кахикнув. Обернувшись, Елладора помітила Абраксаса, власне, Мелфоя. Добре, це було ніяково.

— Не в образу, просто, ну… — Елла різко видихнула, — Краще я замовкну, — потяглася вбік якогось скупчення дорослих дядьок в офіційних мантіях. Алкеста попленталась за нею.

— Думаєш він образився? — злегка нервово протягнула слизеринка, коли вони відійшли.

— Я взагалі про нього не думаю. Ображені слизеринці, — гмикнула.

— Ой вже ці рейвенкловці, — Алкеста награно скривилась, – книжкові асоціальні хробаки.

Дівчата наблизилися до поважних фігур, привертаючи їхню увагу.  Втім, вже через секунду після формального вітання та представлення вони повернулися до минулого співрозмовника. Тома, мерлінові панталони, Редла. 

Він був завжди першим. У навчанні, дуелях та навіть у привабливості. О, він був справді гарним, особливо зараз. Темно-зелена мантія підкреслювала плечі, а двобортний чорний костюм ніби робив його ще стрункішим. Його волосся завжди ідеальними кучерями спадало на чоло. Довгі тонкі пальці впевнено тримали кришталевий бокал із червоною рідиною, що малесенькою краплею залишилась на його губах. Том ковтнув, від чого його кадик злегка сіпнувся. Ідеально зав’язана смарагдова краватка, ідеально біла сорочка, ідеальна постава. Від його ідеальності зводило щелепу. Він був порцеляновою лялькою, зовсім неживою декорацією. Хотілось побачити хоч тріщинку на блідому штучному обличчі. Розбити його ідеальність. Зіпсувати.

— Знаєте, Томе, ви справді дуже розумний парубок із, не побоюся сказати це вголос, неймовірним майбутнім, — Еллі хотілось фиркнути. — Втім ви справді недооцінюєте мою любу артефакторику, – чоловік із чорною бородою по-приятельськи постукав Тома по плечі.

— Я, либонь, просто надаю перевагу атаці над захистом та власним силам над чужими, пане. Завжди відступати та покладатися на інших не здається мені ефективною тактикою, — Том всміхнувся так, як вмів лише він. Ніби зухвало, але все ще нудотно ввічливо.

— Але ж не завжди вдається нападати першим. Деколи потрібен захист, допомога ззовні, або навіть лікування! — в розмову вклинилась Алкеста.

— Артефакти чудові вмістилища проклять та засоби їх підсилення, — в слід за подругою не стрималась Елладора.

— Саме так, дівчатка, — сплеснув руками чоловік, — буду чекати і вас на своїй позапрограмній лекції. Сподіваюсь, хтось із вас трьох піде моїми слідами, або навіть стане моїм учнем. Обіцяю передати йому всі знання сімейства Морібанд!

— Але ж це ваші родові знання, хіба вони мають виходити за межі? — зніяковіла Елладора.

— Це в першу чергу мої знання, маленька леді. А мої діти пішли у зовсім інші галузі великої та неосяжної магії.

— Удачі вам у пошуках гідного учня, пане Морібанде, — знову додав надмірної солодкості розмові Том.

— Або учениці, — всміхнулась Елла.

 

1943

Холодні коридори здавалися безкінечними. Ехо від кроків билося похоронним маршем в голові. Змішувалося з пульсом. Темрява майже поглинала в свої обійми слабеньке світло лумоса. 

Елла подумки проклинала кожну сходинку на шляху. Стопка підручників хиталася, а від столітнього пилу в них хотілось чи-то кашляти, чи-то чхати, чи усе разом. Ще й очі сльозилися. Знову засидітися у бібліотеці за добором підручників було доволі дурним рішенням. А завтра ще й заклинання першим уроком. 

Зáмок рипів, носилися протяги, хропіли портрети. Десь чувся тихий лязгіт кайданів Кривавого Барона. 

Шурх. Шурх шурх шурх. За ще одним поворотом у напрямку вежі Рейвенклов чувся дивний шум. Елладора знову подумки прокляла привидів та притягнула підручники ближче, притискаючи їх підборіддям. 

Втім, слідом за звуками, у легкому місячному світлі виникло два силуети. Один широкоплечий та згорблений із двома мішками та другий маленький і доволі знайомий, що левітував за собою величезну каструлю. 

Елладора завмерла, намагаючись не видати себе. Силуети почовгали далі, періодично зупиняючись та озираючись назад. 

Раптовий звук. Здавалося, що барабанні перетинки тріснуть від контрасту з майже мертвою тишею. Гучний аж надто активний голос кричав:

— ЗБРОЮ ЗА ГОЛОВУ РУКИ НА ЗЕМЛЮ! ПОРУ-РУ-РУ-ШНИЧКИ! — Півз був надто яскравим для ночі. Голосним, надокучливим, неочікуваним.

Але ще більш неочікуваним було викриття:

— Елло, заткни його, будь-ласочка, — у голосі Алкести чулось благання.

— Як я маю це зробити по-твоєму? — Елладора все ж поставила книжки на землю, цілячись паличкою у підсвіченого вогниками полтергейста.

— СПІВУЧАСНИЦЯ! Я ВІД ТЕБЕ ТАКОЇ ЗРАДИ НЕ ОЧКУВАВ, ЕЛЛАДОРО ФОУЛІ!

— Сіленціо! – один, два, три… Шість. Шість разів і вона досі не попала.

Елла збісилася. Нирнула рукою в сумку та нащупала там невелику кульку. У тонкій прозорій оболонці був слиз флоберв’яка, підготований заздалегіть як проєкт для Слизорога.

Замах. Кидок. Ціль. Майже. В останній момент Півз відлетів убік, огидно сміючись.

Але імпровізована метальна зброя не досягла підлоги. Натомість вона впала на непомічений до цього силует. І з голосним “бульк” вибухнула, розтікаючись.

М’які кучері злиплися. В очах читалось не скільки роздратування, скільки певного роду розчарування. Краплина слизу стікла з пасма, оминула чітку лінію вилиць, пройшлась по кадику та скотилась кудись під смарагдову краватку. Довгі тонкі пальці рвучким рухом відкинули мокре брудне волосся з очей. Лумос на кінці його палички загорівся сильніше, злегка мигаючи. 

Елла ковтнула повітря.

— Мінус десять балів з Рейвенклову за нічні прогулянки. Мінус двадцять за використання навчальних матеріалів не за призначенням. Атоніне, Алкесто, я чекаю на ваші виправдання.

— Та тойво, – Дологов зручніше переклав мішок, – хатні ельфи….

Том лише злегка підняв брову в натяку продовжити.

– У Мульцибера день народження. Ми вирішили відсвяткувати у вітальні. Тебе теж чекали, але під ранок, – знітилась Алкеста. – Попросили їжі на кухні. 

— Алкесто, — Редл розчаровано похитав головою, – скажи чесно, Абраксас не намагався вставити клепки у ваші дурні голови? Антонін безнадійний, це я розумію, але ти ж здавалася нормальною, – він видихнув, через секунду продовжуючи:

— Фоулі, завтра на відпрацювання.

— Та за що, Мерліне? – вона рвучко підняла книжки з підлоги.

— ЗА ЗРАДУУУУУУ, – прокричав десь на фоні Півз.

Том роздратовано зиркнув на полтергейста і той якось надто швидко знітився, показав язика Елладорі та зник за стіною.

— За те, що не розраховуєш час. І за влучність, — він махнув паличкою, невербально прибираючи з себе бруд. Хвалько.

— Так може я так і цілилась?

— Завтра, восьма вечора, кімната трофеїв. 

— А не пішов би ти за Півзом? — фиркнула Елла собі під ніс, прямуючи в бік вежі.

— Мінус десять балів гуртожитку Рейвенклов. 

Наступного дня вона все ж прийшла на покарання. Декілька годин безсенсової каторги, вважай, ні за що.

Мокрі пальці неприємно зморщилися. Черговий трофей вислизав з рук, ніби прагнучи до самогубства. Елла пихнула залізне відро так, що воно відсунулося з тихим “бзиньк” та піднялась з стільця. Остання нагорода в шафі нарешті зайняла своє законне місце.

Редл чкурнув звідси як тільки привів її. Залишив її саму голодну та злу вручну полірувати кляті кубки і таблички. Елла навіть кілька разів уявляла, як опускає кучеряву голову в це брудне відро. Потрібно спуститися на кухню розпитати ельфів, чи не залишилось щось з вечері. Довго вона так не протягне.

Елла ступила крок. Ноги наче одночасно пробила сотня голок. Від сидіння в одній позі вони затерпли, змушуючи скривитися від болю. Треба повільно розім’ятися.

Кімнату освітлювало не лише місячне сяйво, а й “турботливо” закинутий Редлом під стелю магічний вогник. Білі промінчики діставали з темряви кубки, щити, тарелі й статуетки, надійно сховані від дитячих рук за кришталевими вітринами. Протирати це все було катуванням без жодної користі. Однаково прибрати магією було куди швидше та безпечніше. А якщо ще створити артефакт, якби би відганяв пил від полиць…

Елладора за думками зовсім не помітила як опинилась на сходах. Повернуло її у реальність тихе хихотіння. Півз, очевидно, був за стіною і дуже не хотілося перетнутися з тим примарним виродком знову. Тому маршрут було змінено. Власне, якщо перейти звідси на інший бік та спуститися протилежними сходами, то до кухні навіть ближче. Не вагаючись, Елла повернула у коридор другого поверху. 

Під мантію задував незрозумілий протяг. Холод ніби проникав до кісток, викручував суглоби та майже обпікав. Елладора зіщулилась та накинула каптур. Чар зігрівання все ще уникала, боячись підпалити себе (як минулі три рази). 

Низькі підбори стукали по підлозі. Вночі цей звук розходився луною від низу, прямував до віконниць та повертався назад. У цій частковій тиші найголоснішим було власне дихання. Воно хоч якось зігрівало щоки, білою парою розчиняючись у мороку. Очі, звиклі до слабкого освітлення, виловлювали силуети портретів та знайомі відгалуження ходів. Залишилося пройти повз жіночий туалет, кілька навчальних класів та нарешті спуститися. 

Вдалині щось рухнулося. Елла рефлекторно зробила крок назад, але все ж вгледілась у темряву. Затримала дихання.

Невеличкий лумос освітлював високу фігуру. Плечі в широкій мантії ледь помітно здригалися. Силует ніби був хворобливим, пораненим. Мов пташка, що б’ється у вікно, шукаючи дорогу далі. Це був хлопець – високий, худий із білою паличкою в тонких пальцях. Він обернувся, оглядаючись та світло впало на його міцно стиснуту щелепу. Вогник, віддзеркалений у глибині знайомих очей, нагадував єдину зірку в грозовому небі. Вифлеємську, що вказувала йому шлях до бажаного порятунку. 

Том рвано видихнув, запускаючи пальці у волосся. Заплющив очі та стрепенувся, мов відкидаючи видіння.  Він здавався змученим. Навіть дещо живішим, ніж завжди. Іронічно, що живим він здавався тільки коли ставав схожим на смерть. Ти диви, у нього навіть краватка послаблена. 

Він знову розплющив очі. Якось рвучко зробив крок у її бік, моментально вирівнюючи спину. Ілюзія розвіялась.

— Елладоро, скоро відбій. Я вважаю, що провести тебе до вежі буде правильним з мого боку, — мила усмішка та ідеально рівний голос. Лише клята краватка, єдина деталь, притягувала погляд.

— Чому ти тут? Я думала, що ти пішов у бібліотеку, як завжди робив це у, — Елла майже прикусила язик, щоб не згадати сиротинець, — у будні.

— Тут було дещо шумно. Мабуть, Півз знову щось задумав. Мені, як старості, потрібно було пересвідчитися, — він вирівняв пальцями і без того бездоганно пришпилений значок. Але все ще не звертав уваги на краватку. 

— Мабуть… — Елла знову глянула на нього. Щось було не так. І це не слабкість. В його магії ніби щось змінилося і це муляло. Чуття артефактора тільки розвивалось, тож вона не могла покладатися на нього, відклавши цю думку на далеку полицю. Навряд чи такі зміни були можливі з живими людьми, їй просто здалось. 

А, можливо, зміною магічного поля було зникнення того вечора із замку цілого життя учениці. Такої ж рейвенкловки.