Фанфіки українською мовою

    Ще місяць тому я був звичайною людиною: виконував усі свої нудні буденні справи, усміхався людям у відповідь, думав про те, що сьогодні краще з’їсти на обід, годинами дивився серіали чи фільми. Але тепер… сам не знаю, як опинився у цій прірві, у прірві, де все почалося зі слів: “Та спробуй, один раз нічого не буде, це просто весело.” І дійсно, це було весело, я робив це заради розваги, присягаюся.

    Шкода.

    Шкода, що це весело лише доти, поки не переростає в залежність, яка тягне вниз, паморочить голову, змішує думки, і єдина мета — забутися.

    І ось я тут, сиджу у своїй однокімнатній квартирі, в руках тримаю пакетик, здавалося б, повний білої “радості”. Частина вмісту вже розкладена білою лінією, яку я зробив випадковою картою зі знижками книжкового магазину. Поруч лежить згорнута в трубочку двадцятка, а я валяюся на підлозі, спершись спиною на ліжко, і дивлюся. Дивлюся на білу стелю, на стіл, на шафу, наче завалену книгами, які я колись дуже любив. Дивлюся на підвіконня, де стоїть стопка моїх улюблених коміксів, на ноутбук, на якому збережені мої улюблені ігри. Розвішані на стінах малюнки, гітара… яку я теж обожнював. Це було все, чим я жив, все, що мене цікавило, все, що давало мені сили, натхнення і мрії про майбутнє.

    Мій погляд падає на колаж із фотографій над моїм столом, і я знову бачу його… мого внутрішнього звіра, істоту, яка безжально й кровожерливо пожирає мене зсередини.

    Чорт.

    Мені варто було б зараз у гніві зірвати ці фотографії, роздерти їх, викинути, а краще — спалити і з насмішкою спостерігати, як цей виродок зникає з мого життя назавжди, йде з мого розуму, з моїх думок. Та замість цього я залишаюсь у своєму стані, дозволяючи спогадам пробиватися на поверхню. Вони, наче старі кінострічки, починають знову оживати перед очима, змушуючи мене повернутися у той час, коли все було інакше.

    На мить я розслабляюся, посміхаюся, моє тіло поступово переходить у стан штучно викликаної ейфорії. І ні, я не радий, не щасливий, не піднесений. Тепер — ні. А колись справді був. 

    Я наче засинаю.

    ***

    Я розплющую заспані очі, перевертаюсь на м’якому ліжку. Промені сонця вже нахабно проникли стрічками у моє вікно. Напівсонний, я вскочую з ліжка й розгублено шукаю телефон, щоб дізнатися час і зрозуміти, чи не запізнююся на нудні, нікому не потрібні пари. Я навчався на факультеті журналістики — мене з дитинства зацікавила ця професія. Про неї мені вперше розповіла бабуся, коли я ще був дитиною і цілий день ходив за нею, спостерігаючи та записуючи деталі у свій блокнот. Вона злегка насторожено дивиться на мене, навіть кілька разів питає, чи все зі мною гаразд і чи не потрібна мені допомога. Та одного вечора я прийшов до неї з білими листами, оформленими як газета. На них красувалися вирізки з журналів, колонки з переліком місяців і інша, здавалося б, непотрібна інформація. А великим шрифтом виднівся заголовок моєї першої статті: “ПЕРШИЙ ДЕНЬ З ЖИТТЯ МОЄЇ БАБУСІ, ТА ЯК ПРАВИЛЬНО СОЛИТИ ОГІРКИ.” Бабуся ще довго згадувала цю історію, сміялися всі.

    Але повернімося до реальності.

    Я знайшов свій телефон. 7:34, показував екран. Полегшено видихнув.

    Я швидко зібрався, прийняв душ і одягнувся. Прийшовши на навчання, привітався з одногрупниками і зайняв місце в аудиторії. Сів один — не тому, що не мав друзів, а тому, що так було комфортніше. Та й вважав, що справжній друг у мене один — Чонгук із факультету мистецтв. Іноді у нас були спільні пари, тому частково саме для нього я тримав вільне місце поруч.

    На перерві між другою і третьою парами ми всі ходили їсти, на що нам виділяли 25 хвилин. Тож я, як зазвичай, виходив з аудиторії, писав Чонгуку в особисті, і ми зустрічалися біля чорного виходу. Чон діставав свою пачку ментолових цигарок, а я, у свою чергу, носив із собою запальнички, тому що Чонгук губив їх частіше за все інше. У моїй шухлядці вже зібралася непогана колекція використаних запальничок.

    — Мама сьогодні запитувала про тебе, — сказав Чон, підносячи цигарку до губ і розкурюючи її. — Казала, що давно в гості не приходиш, думала, що ми посварилися.

    Я завжди обожнював спостерігати, як Чонгук курить. Його пальці були витонченими й довгими, коли він тримав цигарку, а потім притуляв її до своїх пухких, без жодної тріщини, ніжних губ.

    — Та наче не сварилися, — посміхнувся я, видихаючи дим від своєї цигарки.

    — Прийдеш сьогодні?

    — Якщо запрошуєш, то звісно прийду, — відповів я йому. Ми докурили свої цигарки, заскочили в магазин за ті нещасні десять хвилин, що залишалися до початку пар, і рушили гризти граніт науки. Хоча, скоріше, просто просиджувати штани.

     

     

    0 Коментарів