Розділ 1.2: Запізнення

Ясні ночі змінюються морозними світанками, світанки гарячими днями, а дні – ясними ночами.

– …А я йому й кажу: “Малий, та ти не вмієш стріляти!” – з піднесеним настроєм розповідає Ґаз про юних новобранців, активно жестикулюючи руками.
Соуп же своєю чергою лише киває, час від часу сміється й підливає масла у вогонь, також розповідаючи свій досвід у тренуванні новобранців. Вони обоє говорять голосно й активно жестикулюють руками. У столовій дуже шумно, тому це не дивно, а у цієї парочки солдатів – ще й хороший настрій. Обідня година підходить до кінця, тому майже усі в приміщенні уже сиділи й просто розмовляли віч-на-віч, або ж компаніями. Якщо прислухатись – можна почути багато цікавого. У кого нова партнерка чи партнер, як проходило недавнє завдання, інтрижки між колегами, у кого помер пес, хто почав проходити психотерапію. А ще можна було почути справді хороші анекдоти. Але, чомусь вони не так сильно цікавили Джона, як ті, що починались з повного абсурду.

“Чому сліпі не стрибають з парашутами?”

Мимоволі він згадує що так і не бачив Гоуста на обіді, вони завжди збираються саме за цим столиком біля вікна інколи, наприклад як сьогодні, до них підсідають і інші учасники ОТГ-141, будь то Ґаз, Роуч, Кйоніг, чи хтось зі “старперів” тобіш Микола й Прайс. Соуп уже й не пригадає коли востаннє йому прийшлось обідати на самоті або ж з кимось з інших підрозділів. Знаєте, це чимось нагадує шкільні клуби – у всіх них є якась своя особлива мета, у всіх них є свій лідер, у всіх їх учасників є зв’язок між собою. Очевидно, коли в певний день нікого з твого клубу немає поруч – прийдеться бути одному, або ж прибитись на деякий час до іншого клубу як дохлий восьминіг хвилями до берега.
– Соуп, Ґаз! – раптом окликнув їх низький басистий голос чоловіка що саме наближався до їх столика. Згадаєш лайно – от і воно.
– Чорт. . . – тихо видав Соуп, Ґаз у свою ж чергу лише мовчки чекав продовження. Дивно, якби Гоуст захотів пропустити обід й провести його десь на самоті, тоді б і зовсім тут не з’являвся. Яким же чудом його сюди занесло за десять хвилин до закінчення перерви?
– Так, Лейтенанте Райлі? Щось трапилось? – Уж занадто формально питає Кайл, першим перервавши мовчазливі переглядки між трійкою солдатів.
– Прайс попросив повідомити вас що сьогодні о восьмій чекає увесь сто сорок перший в конференцзалі. Запізнення недопустимі, краще прийдіть на пару хвилин раніше, – у звичній трохи холодній манері промовляє Саймон, кидає короткий погляд у вікно й киває на прощання – До вечора.
Соуп продовжує мовчати й після того, як лейтенант покидає приміщення. Чи то нічого сказати по темі, чи то просто не встиг. При піднесений настрій змінюється грозовою хмарою над головою й туманом з нульовою видимістю у мізках. Пазл поки не дуже складався, але зображення на упаковці від пазлів уже давало знати яка буде картина. Напевно, наступне завдання. У грудях защемило від спогадів про попереднє, а у горлі став ком. Справді нічого сказати щодо цього, тому ще деякий час посидівши у тиші обоє сержантів повертаються на учбову частину бази де уже стояла групка молодиків котрі весело про щось розмовляли, перешіптувались й сперечались хто вправніший. Їх ідилію зіпсував Кайл з котрим вони познайомилися ще раніше й спохмурнілий Соуп. Здавалось навіть що його пика стала такою кислою, що можна додавати у чай замість лимона. Проте, відволікшись на тренування юнаків трохи попустило та він навіть час від часу посміювався коли вони забавно перекочувались зі зброєю в руках та одразу стріляли по цілях. Звичайно це смішно, допоки по тобі не цілиться ворог зі снайперської гвинтівки. Але, інколи краще померти від точного вистрілу ворожого снайпера, аніж пережити пекло. Підірватися на міні, а не побачити як це робить твій старий друг. Бути вбитим на місці, а не тортурованим на допиті.
Так й пройшов день. Відпустивши новобранців по своїм справам Соуп та Ґаз провели решту дня(або ж ті півтора години котрі залишилась) за бумажною роботою. Записували рапорти, наводили порядок в архіві й розбирались з деякими документами. Поодинці Соуп точно заснув би ще за першим рапортом, навіть не закінчивши його, а Ґаз відволікся б на якусь іншу справу котру повважав би важливішою, і лише пізно ввечері повернувся б до попереднього завдання.
Настала година Х. Джонні ліниво потягується й кидає погляд на вікно, за котрим уже сутеніло, а опісля на годинник. От лайно, мала стрілка стояла на восьми, а велика перейшла двійку. Зима пройшла, але звичка що сутінки наступають о п’ятій – ні.
– Ґаз, ми запізнюємося. – вскочивши з місця повідомляє Соуп й залишивши усі бумаги пулею вилітає з кабінету, його товариш же ледь сердечний приступ не получивши теж зривається з місця і біжить слідом. Конференція уже почалась, і вона навіть не в цьому крилі будівлі, що там говорити про поверх. Обоє сержантів бігли стримголів, немов від цього залежало життя, час від часу переганяючи один одного. Хоч вони й запізнювались на важливий захід, ці так звані перегони були дуже навіть потішними. Менше ніж за дві хвилини захекані Ґаз та Соуп вриваються у залу, гримнувши дверима та перебивши Ласвел, чим викликали несхвальні погляди й важкі видихи а-ля “Все ж таки приперлись”.
Справа справді лайно якщо ВОНА тут. Усі погляди тут же змінили свій напрям на новоприбулих, котрі уже було хотіли почати відчитуватись та вибачатись за запізнення, але їх випередив капітан Прайс:
– Сідайте, хлопці. На ваше щастя ще нічого важливого не було, – на диво його голос звучить як завжди спокійно а голос випромінює тепло, тому не залишається нічого як зайняти вільні місця. Ґаз – ближче до капітана та Ласвел. Як завжди бажає повністю пірнути у це болото, по самі вуха. Соуп же в свою чергу прямує до останнього вільного місця – поруч з Гоустом. Й не дивно, його поважали, але не менше боялися, тому інколи, наприклад як сьогодні, він сидів наодинці. Сидів напівбоком, широко розставивши ноги, спираючись ліктем на спинку крісла, а іншу руку положивши собі на ляшку. Добре ти звісно вмостився, але сунь дупу, тепер ти тут не один. Ну, хоча б пусти МакТавіша аби він сів поруч, не будь таким впертим. Не хочеш? Тоді очікуй що він сяде тобі на коліна, сам напросився.
– Давно не бачились, Л-ті, – всміхається той, вмостившись на “своє” місце.
У відповідь отримує лише непрочитний та чимось трохи роздратований погляд, а потім Гоуст знову повертає голову у сторону розповідаючої нову справу “Хранителя 1″.
— Наркокартелі у Мексиці. . . Бла-бла-бла. . . Загроза маштбу. . . Бла-бла. . . . . . Полковник Варгас. . . Бла-бла-бла. . . ”
– Знову ця клята Мексика. . . – крізь зуби шипить Соуп. Остання його поїздка у Мексику закінчилась струсом мозку та серйозними опіками, він тоді навіть встиг розпрощатися з життям, а якби міг – написав би передсмертну записку, от тільки увесь папір давно спалахнув вогнем, а пластикові ручки поплавились.
– Не відволікайтесь, сержанте, – ледь чутно, майже що пошепки говорить Гоуст, проте тихий басс звучить неймовірно, змушує кров не те що закипати, а висихати в порошок. Цікаво, сухе молоко так само роблять?
Брифінг затягнувся й перетворився у справжнісіньку конференцію, коли ж усе закінчилось Джонні підійматися на ноги й квапиться покинути зал, проте його підкликає до себе Прайс, чим змушує того незадоволено застогнати. Те, що Гоуст стояв при столі й уважно розглядав щось на мапі передвіщало не найкраще закінчення вечора. Хоча, будьмо відвертими, початок теж був хріновим.
– О ні, кеп, я планував цей вечір провести з симпатичною британкою, а не душним британцем, – підколює свого, ще не знаючи, напарника, сержант, через що отримує справедливий погляд з-під лоба від об’єкта своїх жартиків.
– В такому випадку я вимушений розчарувати тебе, адже симпатичних британок ти бачитимеш найближчим часом лише в снах, – посміявся Прайс, сідаючи в крісло й киваючи на стілець поруч, де ще до того сидів Ґаз, – Сідай, нам є що обговорити. . .

***

– Повірити не можу що це трапилось! Я в Англію уже не повернусь, мене або якийсь мексиканець прикінчить, або він! О, ну звичайно якщо я переживу тиждень катувань під маскуванням тренувань, – незадоволено розмахуючи руками скаржився на свої нові проблеми Соуп, прижимаючи телефон плечем до вуха – Охуїти і не встати звісно, Прайс хоче моєї смерті, – продовжує він, допоки Кайл не перебиває його монолог.
– Хіба не цього ти хотів? – в недорозумінні його співбесідник вигинає брови, паралельно перевертаючись в ліжку на інший бік. Він, взагалі-то, уже збирався спати, проте хтось дуже завадив.
– Очевидної смерті? Ні дякую, я, взагалі-то, планував зустріти старість в горах Шотландії, – Соуп цокає язиком й також врешті решт завалюється на ліжко й відкидається на м’яку подушку, – Що я хотів сказати. Ти ж наче помічник Прайса, та й ви не погано ладите. Можливо ти вмовиш його поставити мене в пару не знаю, з. . . Кйонігом! Що одне, що друге. Або Роуч. Сандерсона я люблю, він не буде мені мозок виносити, – здається МакТавіш забуває додати “він одразу знесе мені голову як тоді тій величезній рибині котру ми ледь зловили того літа”, ну й були часи звісно. . .
– О ні, мужик, тут я не втручаюсь, – цієї відповіді він й очікував, але спробувати варто було, – Та й загалом давай, закругляйся, уже опівніч, а тобі завтра на тренування з твоїм любчиком Привидом. Набирайся сил, друже, вони тобі знадобляться – Ґаз нарешті закінчує цей телефонний дзвінок що тривав близько години. Знаєте, чоловікам теж потрібні свої подружки з котрими можна обговорити останні плітки, що правда плітки у них виглядають дещо інакше.
– Лайно. . . – Джонні відставляє телефон убік й потирає очі. Отож, пора розставити усе на свої місця. Лейтенант Райлі тепер. . . Ей, чоловіче, ти помер, чи лише вдаєш? Здається, Джонні був уже занадто вимотаний сьогоднішнім днем й сил на роздуми не залишалось. По правді, здається що сил на роздуми у нього не було майже ніколи, усе життя – імпульсивне та спонтанне.

***

Прокидається Джонн “Соуп” МакТавіш від дзвінка, проте не телефонного, а дверного. Блядство, на годиннику була лише шоста ранку, а якогось покидька уже принесло до нього. Соуп вирішує прикинутись сплячим, а неочікуваний гість сам піде, проте не тут то було. Дзвінок знову повторюється, але кнопку тепер ніхто не відпускає і неприємний дзвін наповнює увесь дім, змушуючи шотландця вилаятись й накинувши на себе хоч щось, аби не вийти в одних лиш трусах на веранду таки дійти до дверей.
– Доброго ранку, Соуп. У тебе п’ять хвилин аби зібратися на тренування у ліс, – Джонні швидко змірює поглядом гостя в камуфляжному костюмі й завмирає як зляканий сурикат. Чи варто говорити що він точно не очікував побачити Гоуста? Навіть факт що той говорив учора що заїде зранку не відміняв здивування, як мінімум тому, що йому дали лише три хвилини на збори, так ще й куди. . . В ліс? О ні, тільки не це. У Соупа особисті рахунки з лісом, останній раз як він був у тому лісі. . . Здається у Соупа справді якісь проблеми з кожним місцем де він бував.
– Час пішов, – демонстративно показуючи засічені три хвилини на екрані смартфона говорить Гоуст, чим змушує його зірватись з місця й пригадати молодість як ще бувши кадетами їм робили такі ж ранішні підйоми. Навіть двері за собою не зачиняє, чим лейтинант Райлі користується й стає в дверному пройомі. Старина Соуп же тим часом хіба не за повні три хвилини виконує усі рильно-мильні справи, четверту хвилину часу займає пошук камуфляжних штанів. Чорт, потрібно ж було тобі наводити такий бардак у себе вдома. Остання хвилина приходиться на те, аби взяти усі необхідні дрібнички й зашнурувати чоботи, котрі, здається, він не одягав ще з минулої осені, коли збирався до того ж лісу, з тим же лейтенантом, от тільки тоді вони були усією командою, а не лише вдвох.
– Час вийшов, мінус три бали! – чутно голос Гоуста що так і не зрушив з місця, стоїть у дверному пройомі, робить сквозняки незачиненими дверима й знову показує екран телефону Джонні що саме вибіг зі спальні, ледь не перечепившись об килим.
– Камон, Л-ті, чотири секунди! – розводить руками сержант, далі тикає на екрані кнопку “зупинити час” й важко видихає, – Може домовимося?
– З противником теж домовлятися будеш? Чотири секунди можуть врятувати комусь життя. Мінус бал за спробу “домовитись”, – не оглядаючись кидає Саймон й прямує до внедорожника припаркованого недалеко дому МакТавіша. Здається, він уже бачив саме його на базі, і це підштовхує на думку що вони будуть не самі. Або ж. . .
– Не тормози, у нас мало часу, – Гоуст залишає відчиненими двері до переднього пасажирського місця, а сам сідає за руль. Довго чекати на Соупа не приходиться, він достатньо швидко наздоганяє й сідає на своє місце, голосно захлопуючи двері, чим привертає увагу.
– Що, віднімеш у мене ще один бал за те, що я грюкнув дверима? – жартома питає сержант.
– Два. І того у тебе уже мінус шість балів, – уточнює той й заводить двигун, проте пізніше повертає голову до свого підопічного на найближчий час й продовжує – Гаразд, я пожартував, мінус три бали за запізнення, проте не грюкай так дверима, а не то Прайс нам обом голови повідкручує. І не сперечайся зі мною, а не то справді за кожне заперечення відніматиму по балу.
– Але ж‐. . .
– Мінус бал, Джон МакТавіш.
Решту дороги вони провели в повній тиші, ні розмов, ні радіо, ні музики, лише глухий гул мотора та тріск гілок під колесами. У вікнах мерехкотить зеленню ліс, здається, десь вдалині чути навіть вистріли, саме тому Джонні припадає до вікна й уважно вглядається вдаль, проте все марно, з’являється навіть легке відчуття тошноти від швидкозмінної картинки перед очима. Напевно надіється що це не лише мисливці, адже такого кабана важко буде замітити, що там казати про зеленого ведмедя. Хоча ні, не медведя, це швидше смердючий вовчара-одинак котрого Соуп відчайдушно намагається приручити й одомашнити, проте усе марно.
– Приїхали. Випльовуйся, МакТавіш, далі пішки, – говорить Гоуст коли ж машина зовсім втрачає свою попередню швидкість, а мотор опиняється заглушений. Лейтенант покидає транспорт першим, шустро дістає з заднього сидіння сумку й передає її своєму підопічному, – Обережно, там гранати.
– Те що я люблю, – сміється Соуп, закидає масивну сумку собі на плече й вирішує поцікавитись, хоча відповіді й не очікував, аж боляче дурне питання як для лейтенанта Райлі, – А мисливцям усю дичину ми не розлякаємо?
– А хто сказав що це мисливці? Ти бронежилет узагалі взяв, м? – білявий запитально вигинає брову, здається, це можна відчути по інтонації.
– Ну. . .
– Жартую. Ми в них й не питатимемо, знають що тут часто воєнні тренування, нєхрін приходити в цю частину лісу, – фиркає Гоуст й киває на витоптану доріжку – За мною.
Як на те й повелося, Соуп як послушиний цуцик вирушає слідом за Гоустом. Хоча, який цуцик, тут добрий кабан котрого мисливці вполювали б з превеликою охотою аби потім похизуватись перед своїми друзями новим трофеєм. Таким же трофеєм похизуватись були б не проти багато людей з котрими зустрічався МакТавіш, проте більшість з них або в гробі або дуже далеко. Далеко йти не прийшлося, хіба за хвилин десять вони дійшли до невеличкої тренувальної галявини на котрій, о диво, були розположені мішені, а найголовніше – початок імпровізованого канатного парку, і це уже добра не передвіщало.
– Спочатку метання ножів з різної відстані. Далі канатна дорога і на кінець у мене для тебе сюрприз. Ножі, страхування і карабіни в сумці. До роботи, – командує Гоуст дістаючи й перезаряджаючи пістолет.
Соуп же мовчки виконує наказ, питатись навіщо Саймон перезаряджає пістолет немає бажання, як і отримати пулю в коліно і фразу “ось для чого”. Спочатку значить метання ножів, тому він й дістає десяток металевих ножів, віддає собі справу що напевно це вони так дзвеніли допоки вони йшли сюди, підкидає один в повітря, ловить й одразу ж запускає у найближчу ціль.
– Не погано, МакТавіш, але я рекомендую спочатку зробити розминку.
Розминка для слабаків, чи не так, Соупе?
– Я уже розім’явся, Л-ті. Ще тоді, коли ти дав мені цю тяжкезну сумку. Ти там часом не сховав на дні труп ведмедя? – незадоволено цокає язиком шотландець, проте таки починає розминатися.
У відповідь Гоуст лиш змірює його роздратованим поглядом. Сьогодні він не жартує. Зберігає субординацію. Атмосфера напружена. Заряджений пістолет в його руках лякає. Гоуст не в настрої, і з кожним моментом він явно погіршується.
– Мимо, – коментує невдалий кидок лейтенант.
– З такої відстані не можливо попасти ножем точно в ціль, – уточнює Соуп й важко видихає.
Після розминки стало трохи легше рухатися, проте цілі злегка пливли в очах. Третій теж повз ціль, проте решта сім були вдалими, потрібно було лиш добре сконцентруватись й почати ігнорувати пильний погляд Гоуста. Решта чотири заходи по десять теж пройшли відносно не погано як на перше тренування після довгого “відпочинку”. Хотілося взвити від напруги що повисла між ними, він завжди вмів лиш однією своєю присутністю змусити Соупа почуватись не найкращим образом. Він не віддає собі рахунку що Саймон став для нього більшим чим “напарник”. Просто не бажає цього робити, і навіть той випадок на минулій місії нічого не змінює. Це було надто спонтанно й не правильно, Саймон дуже щасливий що в ході операції обставини розділили їх по різним точкам, адже він точно не зміг би дивитись в очі Джонні після того, що відбулось між ними.
– Не погано, вісім із десяти, і того у тебе сорок один з п’ятдесяти. Одягай страхування, – Гоуст киває на сумку й продовжує так же пильно спостерігати за своїм підопічним.
– У мене заряджено п’ять патронів, зараз у тебе буде шанс отримати ще десять балів, – промовляє він підіймаючись з пенька, після чого проходить до позиції з котрої було краще видно канати по котрим зараз прийдеться проходити Соупу.
– Або пулю в живіт? – нервово сміється сержант затягуючи ремені по тугіше й перевіряючи карабіни на справність. Усе в порядку, можна приступати.
– Головне не хвилюйся за це і не забувай що я снайпер, Джонні. Д нікуди. Соуп підійматися до канатів по драбині й чіпляє старувальні карабіни. Гаразд, пора в шлях. Спочатку усе йде гладко, здається, навіть занадто легко, тут відчутно теплий легкий вітер, чути пташиний спів та шелест листя, проте знизу чатує небезпечний звір для котрого він став вразливою мішенню. Коли ж верхній та нижній канати розходяться у висоті стає важче втримати рівновагу і ось він – перший вистріл, пуля свистить біля ноги й врізається за дерево за ним. Знизу звучить “плюс два бали” котрі уже аж ніяк не тішать. Руки починають тремтіти, а ноги стають ватними. Рівномірне дихання збивається. Світ затихає, не залишається нічого ніж добравшись до першої платформи перейти на інший етап з підвішаними колодами, перечепити карабіни на інший канат і продовжити шлях. На другій же колоді приходять труднощі, через свою не стійкість і вітер важко пересуватись, адреналін від попереднього вистрілу ще не зник, проте тут же приходиться другий, він звучить як попередження що стояти на місці не варто, знизу уже не звучить зарахування балу, але й не віднімається. Гаразд, у нього залишилось лише три патрони, а ти не пройшов й половини. Це змушує і заспокоїтись і хвилюватись, адже постріл може бути здійснений у кожен момент, проте їх буде не так і багато. Щолк. Гоуст знову спускає курок, пуля пролітає недалеко голови, це уже друге попередження що він стоїть на місці занадто довго. Соуп збирає яйця в кулак й вирішує діяти по баранячій тактиці – бачу ціль не бачу перешкод, швидко перестрибує з колоди на колоду намагаючись не звертати уваги на те що вони розхитуються як довбані качелі. Четвертий вистріл був вперше перед сержантом, а не за ним, градус небезпеки зростає, проте азарт все менше і менше. Слід було лиш поглянути на напруженого Гоуста що ходить знизу, вишукує кращої позиції аби здійснити наступний вистріл і нога зіслизує й провалюється у безодню. Лайно. Страхувальні троси натягуються й Соуп відчуває тиск ременів на його тілі, повільне покачування, кінцівки що вільно висять у повітрі та колода що відлетіла назад коли він падав прилітає по лівому плечі. Ауч, це повинно було бути дуже боляче, а ще останній вистріл що приходиться по тій же колоді котра вдарила його. Чи можна це вважати помстою? Можна було б, якби цей кусок дерева теж відчував біль.
– Провал, Соуп, – рявкнув десь знизу Гоуст – Тепер твоя мильність не лише допомагає, але й заважає тобі?
– Ти допоможеш мені піднятись? – ігнорує дорікання старшого Джонні.
– Ні, ти сам впораєшся, д’Артаньян. Проходь спокійно трасу до кінця, я лише слідкуватиму, – важко видихає лейтенант ховаючи пістолет у кобуру.
Ще трохи повисівши Соуп таки від безвихідності повертається до свого попереднього шляху, з горем пополам вибравшись на колоду та ледь добравшись до наступної платформи. Тим же часом Гоуст встиг позбирати ножі й скласти їх назад в сумку.
По правді кажучи коли по тобі не ціляться з пістолета Макарова стає набагато легше долати перешкоди, навіть якщо це знову довбані колоди котрі МакТавіш встиг зненавидіти ще того разу. Так він навіть й не помічає що доходить до контрольного пункту. Нарешті можна відчепити карабіни й твердо ступити на землю.
– Гаразд, на сьогодні з тебе вистарчить, – киває Гоуст й знову сідає на пень. Признавайся, білобрисий, ти там звив собі гніздечко і яйця висиджуєш, чи у цього пня якась ортопедична вставка для дупи?
– Саймоне, – раптово серйозно починає Джонні, змушуючи того нахмуритись.
– Гоуст. На крайній випадок лейтенант Райлі, – виправляє його “лейтенант Райлі”, по голосу відчутно що він трохи напружений серйозністю свого товариша.
– Саймоне, думаю, нам потрібно поговорити. Те що тоді між нами було. . . Ну. . . – шотландець відводить погляд вбік й теж на мить хмуриться намагаючись коректно зв’язати слова у речення, – Не подумай не правильно, це-
– Це була помилка, – перебиває його Гоуст й підіймається – Цього не повинно було трапитись, тобі краще забути про це. Напевно у тебе був час аби усе обдумати, проте у мені потрібно більше часу. А поки зберігай субординацію, проблеми нам не потрібні.
На мить Соуп застигає. Про що це він? Невже те, що Гоуст приглянув за ним допоки він контужений валявся без свідомості тепер вважається чимось надприроднім, а подякувати за це – порушення субординації? У будь якому випадку варто наздогнати його. Соуп швидко скидає з себе страхувальні ремені, закидає їх в сумку й кваться за Гоустом що уже незадоволено почимчикував до машини.
– Зачекай, Л-ті, здається ми говоримо про різні речі.
– Загубись, МакТавіш, я не буду обговорювати з тобою останню місію!