Розділ 1

Стрілки годинника зустрілися на двійці, та постатям на кухні зараз було зайвим намагатися роздивитися його у темряві. Холодне вуличне світло проникало до приміщення крізь вікна, підсвічуючи осіб в приміщенні так, що вони скидалися на двох примар. Рука потягнулася до перемикача на стіні, але клацання не пролунало. Й далі вони стояли, оповиті нічним мороком й сяйвом захисного ліхтаря. 

Очевидно, що Джордж не був готовий до того, щоб побачити Локвуда таким. 

Тривало напружене мовчання, яке перебивали лише ритмічне клацання того ж годинника та важке переривчасте дихання. Юнаки дивилися один на одного: Кабінс — зі щирим подивом, очі Ентоні ж були сповнені страхом. Страхом, таким йому ненависним. Серце загупало у грудній клітці швидше, коли він знову вибухнув бухиканням та схилився набік. З кожним нападом болючого кашлю на дно умивальника скрапувала рідина, яку Джордж лише за хвилину розглядання розпізнав як кров. Локвуд заплющив очі на мить, намагаючись вгамувати раптово наростаючу лють. “Чому витріщаєшся?” — кинув би він зараз у співбесідника, та, попри бурю емоцій, видавалося сміховинним рішення витрачати рештки своєї енергії на в’їдливу фразу. 

Найменше йому хотілося, щоб за його муками ще й хтось спостерігав. Зрештою, він місяць з гаком провів, приховуючи те, що з ним відбувається — чому саме сьогодні Джорджа мучило безсоння? І той Ентоні Локвуд — керівник агенції «Локвуд і Ко», яка уже не раз зустрічалася з речами, від яких кров застигає в жилах — зараз виглядає, немов загнаний в кут поранений звір. Від розуміння свого жалюгідного становища він стиснув кулаки, а його руки затремтіли.

В очах Джорджа було німе запитання, яке він так і не наважився промовити вголос. Але Локвуд це помітив. Він обережно ступив крок до нього, однією рукою витираючи кров з підборіддя, яка уже поволі скрапувала на футболку, а другою спираючись об край стола. Буде ще гірше, якщо Ентоні зараз упаде, що, судячи по відчуттям, дуже ймовірно. Він трохи заспокоївся, відчувши опору, й мимоволі провів поглядом по білій скатертині. “Мабуть, залишаться плями.” Локвуд мимоволі відсмикнув руку від тканини й перевів погляд на Джорджа. 

—Не кажи їй.—У нічній тиші надламаний голос Ентоні звучав ще більш неприродньо, і Кабінс навіть мимоволі здригнувся, коли друг порушив мовчання. Та й що там казати — у самого Локвуда від цього похололо в грудях. 

Джордж збентежено поправив окуляри, скельця яких зблиснули на світлі, приховуючи погляд власника, й підняв брову. 

–Кому?

Локвуд завмер, тоді відвів погляд кудись вниз, з ще більшим стражданням помічаючи кров на підлозі, а тоді ледь вичавив з себе слова, які наче застрягли в горлі:

—Люсі. Люсі Карлайл.

—До чого тут Люсі?—Джордж з повним нерозумінням витріщився на співбесідника. Він ледве стояв на ногах, блідий та похмурий — а в очах явно простежувався острах й явне небажання розмовляти.

—Як бачиш, я зараз не в стані пояснювати тобі усе…

Останні слова перекрила нова хвиля кашлю, а опісля Локвуд почав судомно хапати ротом повітря, немов задихаючись. На долівку беззвучно впала дрібна зів’яла квітка. Враз з голови зникли усі думки крім однієї:

“Тільки не це. Тільки не зараз.”

По спині пробіг холодок. Юнак почувався, ніби на нього вилили відро крижаної води. Його паралізувало, й не залишалося інших варіантів окрім як дивитися на злощасний квіт.

Джордж упізнав лілію, але йому вчасно спало на думку, що запитання «чи ти з’їв клумбу?» зараз було зайвим. Погляд Ентоні тільки підтверджував це — його зіниці водномить небезпечно звузилися, пропалюючи друга, наче він із захисту перейшов у атаку. Хлопець зробив глибокий вдих, намагаючись надати своєму голосу впевненості, хоч для нього це коштувало нелюдських зусиль. 

—Ти нічого не бачив, — видихнув він.

На якусь мить наказовий тон зробив його схожим на колишнього Локвуда. Не виглядав би він зараз як живий мрець, його слова звучали б переконливіше. Але зараз, якби Джордж не знав, хто перед ним стоїть, він би вже дістав соляні бомби чи рапіру, сплутавши його з Другим Типом. Кабінс замислено зиркнув на нього. 

—Добре,— він витримав коротку паузу, помітивши, як вираз обличчя Ентоні пом’якшився, — а вранці поясниш, що відбувається.

Він говорив повільно, обережно добираючи слова, аби не наразитись на злість друга знову.

Локвуд немовби завагався, але пройшла мить і він коротко кивнув.

—Дякую.

Джордж відмітив, що тому стало трохи краще — принаймні, він уже перестав задихатися й стікати кров’ю при цьому. Хотілося запропонувати допомогу, але в поведінці Локвуда був явний натяк на прохання облишити його. Кабінс роздратовано зітхнув. «Ти не можеш впоратися з усім самотужки» — сказав би він зараз, але натомість тихо вийшов з кухні, залишивши друга наодинці.