Розділ 1

Так і жив на білому світі. Один як вітер, не маючий можливості поспілкуватись бодай з кимось по-справжньому.

Це було до аварії.

Я згадував, що працюю в ПВК? Якось, виконавши контракт, я мав повернутися назад на гелікоптері. Звучить у наш час – раз плюнути, оскільки автоматика розвинена так сильно, що я міг закинути на панель приладів ноги, відкинутись в кріслі і спати.

Я летів просто над Сахарою, коли раптом на екрані виникло повідомлення про несправність двигуна і вертушка почала втрачати тягу та висоту.

Матюгнувшись, я перейшов у режим ручного керування і посадив машину на пісок.

Ситуація була паскудною – я один чітко посеред пустелі. Йти пішки – божевілля і стовідсоткова смерть. Зв’язку немає. Довелося лагодити двигун, іншого вибору в мене не було. Води в мене було на тиждень.

Звичайно, за день я не впорався, а тому довелося готуватися на нічліг. Я був максимально далеко від будь-якого поселення і звичайно здивувався,  коли вранці мене розбудив чудовий дитячий голос:

– Будь ласка, намалюй мені Малого Гекко…

– Г..га?

– Намалюй мені Гекко…

Я вмить опинився на ногах, наче мене струмом вдарило. Почав оглядатися і терти очі. Поруч зі мною стояв чудовий біловолосий малюк у синій кібер-броні і уважно на мене дивився.

І ні, дідька лисого він виглядав втомленим, змученим чи голодним! Його шкіра була набагато більш блідою за мою і за логікою мала засмагнути за день чи два, а дістатися сюди за такий короткий час – неможливо.

Нарешті до мене повернулася мова, і я запитав перше, що спало на думку:

– Ем … Ти що тут робиш?

Але він знову попросив. Тихо та шанобливо:

– Будь ласка, намалюй мені Гекко.

Якби це тупо не було, посеред пустелі, де на мене з дня на день чекала вірна смерть, я витяг блокнот і ручку, що прихопив з нашого офісу за звичкою. Але потім я згадав, що більше вивчав точні науки, техніку і мистецтво бійки і сказав хлопчику (навіть дуже сердито), що не вмію малювати. Той відповів:

– Неважливо. Намалюй мені Гекко.

Я в житті не малював Гекко (Покажіть мені розумників хто робив це, крім інженерів) тому намалював те, що вмів – удава в розрізі. І вельми здивувався, коли хлопчик закрутив головою і промовив:

– Ні, мені не потрібен удав, що з’їв слона! Удави не їдять наномашини, а слони надто великі, а в мене все маленьке. Мені потрібний Гекко. Намалюй Гекко.

І я намалював. Хлопчик подивився і похитав головою:

– Ні, цей Гекко слабкий. Намалюй іншого.

Я намалював. Мій аміго глянув і  усміхнувся:

– Ні, ти сам бачиш, що це не Карликовий Гекко, а повнорозмірний…

Я терпляче зобразив ще одного.

– Ні, цей надто пошкоджений. Мені потрібен такий, щоб працював довго.

І тут я вже психанув – треба було швидше розбирати проклятий двигун, а тут – таке! Я надряпав на новому аркуші щось типу коробки в якій переносили ліки і заявив:

– Ось! У цій коробці твій Гекко!

Тут, на мій подив, хлопчик засяяв.

-Це те, що треба! Як гадаєш, йому треба знищувати багато наномашин на день? У мене вдома все маленьке.

– Йому досить – впевнено відповів я – Я дав тобі зовсім маленького Гекко.

Білявий покрутив малюнок у руці і задумливо сказав:

– Не такий уже й маленький… Ой, дивись, він заснув!

Так я познайомився із Райденом.