Розділ 1

Самотній день починався повільно, але впевнено, адже зима потихеньку відступала, даючи свободу принциповій весні. Ще було досить темно через сірі шаруваті хмари, які майже накривали землю важкою, але прохолодною, ковдрою. Відчувалось, ніби сьогодні буде сніжити. Та якісь поодинокі промені сонця пробивалися через густий шар хмар, щоб зовсім трохи освітити вулиці, якими поспішали автомобілі та пішоходи у своїх вранішніх справах. Одним із таких авто була велика чорна Тойота, у якій, окрім водія у темному костюмі, сиділа дівчинка з довгим майже платиновим волоссям, зібраним у хвіст, та літня жінка, яка мала вигляд на 40-45 років, але зморшки на шиї видавали її справжній вік. Жінка тримала руку дівчинки у себе на колінах та мовчки дивилась уперед із суворим обличчям. А ось дівчинка не намагалась приховати своє хвилювання, але теж не промовила ні слова за всю дорогу за місто.

Вони прибули до воріт старовинного маєтку у центрі колишнього невеличкого містечка, яке у минулому столітті злилося із столицею. Паркан навколо території маєтку був захищений спіраллю Бруно, а великий парк навколо головної будівлі мав вигляд гурту мертвих рук, які тягнуться до неба. Певно, тут мало б бути набагато гарніше у теплу пору, але озброєна охорона та масивний колючий дріт налякав дівчину, що її руки затрусилися ще більш інтенсивно, ніж до цього. Водій та жінка трохи відчинили вікна авто та показали перепустки, на що охоронці побажали їм гарного дня та пропустили на територію. Під’їхавши аж до самого центрального входу, водій мовчки вийшов з автомобіля, попрямував до багажника та дістав з нього інвалідний візок.

— Ба, я можу і сама, мені не потрібен візок, я нормально пересуваюсь, — тихо промовила дівчина, дивлячись на підлогу.

— Кожного разу, коли ти так говориш, я потім ловлю тебе десь на шляху до підлоги, бо ти знову і знову непритомнієш. Краще застерегтися, аніж потім вигрібати наслідки, особливо, коли ці наслідки — це черепно-мозкові травми, — не менш суворо відповіла жінка. — Ти ж знаєш, Маргарито, я піклуюся лише про тебе.

Водій відчинив двері, а дівчина покірно пересіла у крісло, дивлячись на бабусю.

— Розумничка, у цьому немає нічого поганого, — жінка поклала на голову дівчинки долоню, вдаючи, що пестить її, та повернулась до водія. — Густаве, допоможи Маргариті заїхати в середину та почекай на мене тут.

Водій мовчки кивнув та почав штовхати по бруківці візок з дівчиною до пандусу, який вів до неймовірно красивої монументальної будівлі з шістьма іонічними колонами на головному вході. Вже у дверях на гостей чекала жінка у довгій чорній сукні, білому мереживному фартусі та з чорною хусткою на голові.

— Доброго ранку, пані Аргентум, лікар Тулліус вже чекає на вас з Маргаритою. Я вас проведу.

— Доброго ранку, Вівіана, дякую.

Пані у чорному взяла керування візком на себе та поглядом відправила Густава за двері. Маргарита мовчала та лише слідкувала поглядом за усіма поворотами коридорів у цій величезній будівлі. Вона знала лікаря, до якого вони прямували, адже дівчинка з дитинства була під його наглядом через рідкісну хворобу, але вперше пан Тулліус приймав її не в невеличкій приватній клініці у центрі міста, а в страхітливому заміському котеджі. Дівчина з перших хвилин цього дня почала підозрювати, що щось не так, адже ще о сьомій ранку бабуся розбудила її та наказала швидко збиратися, хоча ще вчора ніяких планів на цей день у них не було. А зараз це дивне місце, дивна пані у чорному, схожа на монахиню, дивна поведінка бабусі.

Зрештою вони прийшли у світлий порожній коридор, який своїми білими стінами та холодним світлом ламп нагадував справжню лікарню. Вівіана легенько постукала у білосніжні двері з табличкою: «лікар Марк Тулліус». За секунду двері відчинила низенька жінка з чорним каре та яскравими блакитно-сірими очима, Маргарита добре її знала, адже медсестра Агнес — найдобріша людина, яку зустрічала дівчина за все своє життя.

— Лікар вже на вас очікує, — жінка вийшла з кабінету та допомогла дівчині підвестися з візка, — ходімо зі мною рибко, всередині воно тобі не знадобиться.

За ними увійшла і пані Аргентум.

— Доброго ранку, Маргарито, — промовив чоловік у білому халаті за великим столом, — як себе почуваєш останній місяць, що ми не бачились?

Лікар дивився здебільшого не на дівчину, яку Агнес посадила на стільчик перед ним, а на жінку, яка стояла поруч.

— Не знаю, все ніби як і раніше, але частіше стала відчувати задуху та непритомніти, ще місяць тому це було декілька разів на тиждень, а зараз майже кожен день.

— Зрозуміло, — лікар щось записував у свій нотатник, — щось ще?

— Вона зовсім відмовляється їсти та занадто багато спить, — втрутилась пані Аргентум.

— Ага… — пан Тулліус продовжував нотувати, не піднімаючи голову. — Тож, мені наразі все зрозуміло, зараз пані Агнес проведе вас до іншої кімнати та візьме аналіз крові, щоб ми могли зробити остаточне рішення, як продовжувати лікування.

— Прошу, — Агнес показала на двері зліва від столу лікаря.

Маргарита несподівано різко піднялася зі стільця і трохи хитнулася, тож пані Аргентум відразу схопила її під лікоть.

— Все добре, ба, я б попросила про допомогу, якби вона мені була потрібна.

Але дівчина справді виглядала, як людина, якій необхідна допомога: запалі щоки яскраво підкреслювали вилиці та синці під очима, яскраві сірі очі, були ледь відкриті, а тонкі бліді губи були вкриті лусочками. Також на хворобливо худеньких руках було видно сірі трохи опухлі вени.

Вони зайшли до процедурного кабінету і пані Аргентум відразу всадовила Маргариту на темно синє крісло-кушетку.

— Рибко, закочуй рукав на правій руці та стискай кулачок, — промовила Агнес, надягаючи рукавички та посміхаючись, як завжди. — Так, чудово, молодець.

Медсестра дістала шприц з пакування та піднесла до руки дівчини.

— А тепер, рибко, відвернись трішки, — вона перевірила швидким зирком, чи виконала Маргарита її прохання, та вставила голку в набряклу вену, — розумничка, ще декілька секунд і… Все. Молодець, зараз заклею все пластирем. Готово. Щоб не було синця потримай ручку зігнутою ще п’ять хвилинок. Почекайте в коридорі, я вас покличу, коли аналіз буде готовий.

Бабуся з онучкою чекали всього якихось 15 хвилин, коли їх знову покликали до лікаря. Лише піднявшись з лави, Маргарита помітила людей, які повертали до світлого коридору. Дівчина навіть зупинилась, побачивши знайоме обличчя поряд з Вівіаною та іншою жінкою.

— Маргарито, нас кличуть, швидше, — бабуся потягнула дівчину за собою за білі двері, залишивши силует, як спогад, яким він був і до цього.

— Новини невтішні, пані Маргарито…

У цю мить дівчина відчула різкий біль в сонячному сплетінні, спричинений, чи то черговим загостренням, чи то відчуттям, що виграла парі з бабусею, що не доживе до свого вісімнадцятиріччя. В одну секунду в голові почали крутитися різні варіанти вироку, якісь з них радували швидкістю закінчення мук, а інші навпаки — були наповнені довгими смертельними стражданнями. Але її фантазії перервали слова лікаря:

— Нам потрібно змінити лікування, адже теперішнє не таке ефективне. Справді, прослідкувати позитивну динаміку неможливо, тому логічніше наразі тримати тебе у нас під наглядом. Тому з сьогоднішнього ти залишаєшся тут, на другому поверсі для обстеження під моїм керівництвом та піклуванням Вівіани, яку, думаю, ти вже зустріла сьогодні.

Маргарита хотіла відразу відмовитися, але сором’язливість та певний страх закривали їй рота. Та все ще жевріла надія, що бабуся захистить її та забере додому під свою відповідальність, бо якою б суворою та холодною та не була, вона завжди піклувалась по-своєму про свою єдину онуку. Але в кімнаті панувала тиша. Доки її не перервав лікар.

— Вівіана вже чекає на вас у коридорі, вона все вам розкаже та допоможе.

Зрештою дівчина вдихнула повітря, якого стало трохи бракувати у легенях, та трохи перечіпаючись через свої ж слова, почала заперечувати:

— Зі мною все… нормально, мені не потрібне нічиє додаткове лікування, обстеження, піклування чи абищо. Можу я просто поїхати додому і спокійно собі там помирати?

Знічев’я Маргарита підскочила зі стільця та попрямувала в бік дверей. Схопившись за ручку, вона відчула, як власні ноги вже не здатні її втримати, а в голові все враз помутніло. І за мить вона вже лежала на холодному кахлі.