Фандом: .Оріджинал
Попередження щодо вмісту: Джен
Розділ 1
від Айлин Руж
1021 рік, шістнадцятий день, другого місяця Фініса
Дзвін, з боку собору «Сакрального Двулока» (1), оглушив дзвоном Креймут сім разів, проголошуючи про початок неминучого вечора. Люди, що жили в центрі і в самій столиці Дюсстарта (2), при почутому дзвоні здригалися, відраховуючи кожен дзвін. І якщо цифрою ставала сім – жителі поверталися до своїх домівок або ховалися в церквах. До ночі все місто ставало спустошеним, оповите мороком, а вулиці несли в собі жахливу загрозу з боку тих, хто не боїться ні смерті, ні гніву забутих усіма богами. І одним із тих чудовиськ був той, хто їхав в одній із закритих карет з метою провідати друзів із банди, що кличе себе сім’єю Клутьє. Чоловік середніх років, ховаючи обличчя в комірі пальта, вправно керував вуздечкою, і коні, не збавляючи заданого ритму, успішно дісталися до високого освітлюваного будинку, звідки лунала тиха музика і розмови громадян. Кучер сильніше закутався в пальто, ховаючи шию за коміром і, обхопивши долонею свою легку, сиву щетину, закашлявся.
— Проклята паморозь, — неголосно вилаявшись, чоловік зістрибнув із передка кінного екіпажу, і, залишивши вуздечку, підійшов і відчинив дверцята карети. — Ми на місці, пане.
Назовні визирнула тростина, стовбур якої за формою нагадував череп ворона. За ним і білосніжна, масивна долоня, на кінчиках пальців якої виднілися акуратно загострені кігті, що охопили верх тростини. Голова істоти визирнула з-під даху екіпажу і приховала лисину під невисокий скромний циліндр чорного забарвлення.
— Можеш не чекати на мене, — промовив він, помітивши те, як кучер почав обмотувати вуздечку навколо невеликого стовпа у формі грифона. — Я, мабуть, тут трохи затримаюся. На сьогодні ти вільний, Едгарде.
— Як скажете, містере Ренард, — кучер став назад намотувати на руку мотузку.
— Ось, візьми, — пан дістав із кишені сріблясто-чорного плаща невеличкий клаптик паперу і простягнув Едгарду. — Ця розписка про твою зарплату за цей місяць.
Не доматавши до кінця вуздечку, кучер узяв іншою, захованою в рукавичці без пальців, рукою папірець і мигцем прочитавши про написане, подякував пану.
— Завжди радий вам служити.
— До завтра, Едґарде, — містер Ренард припустив поля циліндра і, не відриваючи яскраво-жовтого погляду від кучера, провів того, доки екіпаж не пустився геть.
— Вдалого вам вечора! — шльопнувши поводами, Едґард, не обертаючись, підняв праву руку, попрощавшись із паном. Хмикнувши собі під невидимий ніс, містер Ренард уперся в тростину і зробив крок на зустріч до будівлі. Увійшовши всередину, першими, кого він помітив, виявилися кілька потужних, безликих охоронців у червоних костюмах, які зі строгими обличчями спостерігали за обстановкою в приміщенні.
— Містере Ренард, — відгукнувся один з охоронців. — Раді знову вас бачити.
— Ласкаво просимо, — відгукнувся інший. — Прошу, колюча, ріжуча або вогнепальна зброя.
— Будь ласка, — пан віддав свою тростину другому охоронцеві і скинув із себе плащ, віддавши в руки першому. — Бережіть їх.
— Звичайно, гарного вам вечора.
Ренард у відповідь припустив лінії циліндра і, озирнувшись, ступив уперед у бік барної стійки. Не дивлячись і не привертаючи до себе особливої уваги городян з боку гральних столів, пан обходив стороною тих, хто танцював під звуки неквапливого фортепіано і саксофона.
— Здрастуй, Сезаре, — він привітався з котячим барменом, сівши на один зі стільців. — Бачу сьогодні обстановка як і завжди.
— А, містер-р Р-Ренард, — сірий денді-кіт із пов’язкою на оці, глянув жовтим оком на давно впізнаваного гостя. — Вир-рішили сьогодні знову нас пр-ровідати? — Сезар протирав сухим рушником склянку. — Вам як завжди?
— Мабуть, сьогодні я не відмовлюся від скляночки бурбона, — Ренард втомлено видихнув, знявши і залишивши циліндр поруч із собою. Він обхопив і припустив правою долонею вилиці свого обличчя.
— Як скажете, — закінчивши протирати склянку, Сезар залишив посудину навпроти містера Ренарда і наповнив її наполовину якісним віскі, підкинувши кілька шматочків льоду.
— Ну й деньок, — неголосно пробурмотів він, взявшись за напій і смакуючи перші ковтки терпкого алкоголю з нотками цитруса.
— Док! — почулося з боку Ренарда. До нього швидкою ходою підійшов високий юнак у випрасуваному костюмі та сріблястій перуці: біла сорочка, синій візерунчастий жилет, заправлена шийна хустка, панталони та лаковані туфлі. Він бадьоро штовхнув старого доброго друга в спину, через що той ледве не вдавився власним же напоєм. — Якими долями тебе знову до нас занесло?
— Жульєн, — Доктріан проковтнув залишки бурбона в роті. — І я радий тебе бачити.
Побачивши згаслі очі друга, вузькі плечі Жульєна поникли, і він сів поруч із Доктріаном.
— З голосу так і не скажеш, — очі точно кольору сапфірів намагалися розгледіти на обличчі Дока те, через яку причину він сьогодні й прибув до нього. — Ну-бо, Сезаре, налий-но і мені стаканчик.
— Добр-ре, хазяїне.
— Розповідай. Або ми можемо піднятися нагору. Там якраз зараз Аделін возиться з паперами.
Хоч Доктріан і не хотів залишати барного столика, але справу справді варто було обговорити без зайвих очей і вух. Те, з чим був пов’язаний містер Ренард, межувало аж із королівською сім’єю і його величністю Клодом Готьє. Взявши склянку з собою, Док і Жульєн піднялися сходами на другий поверх, звідки долинав запах і шелест макулатури. Загальний зал виявився освітлений газовими лампами, від яких відливалися тьмяні проблиски світла і залишалися тіні на письмових столах. Розставлені всюди свічки на канделябрах, здавалося немов перешіптувалися між собою, щоб не заважати роботі юної безликої піратки в бордовому костюмі. Доктріан мигцем озирнувся: накриті оксамитовими темними фіранками вікна виходили в бік вечірньої вулиці. Дубові столи розташовувалися один навпроти одного і на кожному – по газовій лампі, стелажі з книжками, паперами та іншою макулатурою, що належала до тих чи інших справ звичайних смертних містян або безликих.
— Аделін, — вона відірвалася від паперів і підняла рубіново-червоні очі в бік двох безликих джентльменів, що зайшли. — Ми до тебе, — Жульєн перевів погляд із сестри на Доктріана, що стояв поруч.
— Містер Ренард, — пишне червоно-руде волосся Аделін завзято пожвавилося. Вона підвелася зі столу й обійшовши його, підійшла до чоловіків. — Що вас до нас привело?
— Прийшов розвіяти нудьгу, міс Клутьє. Ви прекрасні як завжди, — Док зробив короткий ковток зі своєї склянки.
— Взагалі-то наш друг просто не хоче нам розповідати про те, що він укотре потрапив у неприємну обставину, — Жульєн єхидно звузив сині очі.
— Хто б казав, — Аделін пирхнула і не надто вишкірила зуби в бік брата. — Ти зі своїм характером авантюриста і сам любиш потрапляти в халепи, дорогий брате. То що трапилося? — вона насторожено подивилася в сумний вираз обличчя Доктріана, який дивився у свою склянку і танучі шматочки льоду, подібні до його настрою.
— Мене знову, його величність, покликала до себе на аудієнцію, — неголосно вимовив він, піднявши очі й подивившись на Аделін. Вона ж нервово совалася на місці і схрестила руки на грудях. — І здається все куди серйозніше, ніж я міг собі припускати.
— Так для чого тебе покликали? — Жульєн не відривав погляду від друга.
— Король запропонував мені співпрацювати з Франком Ліфевром, — ім’я Доктріан ненависно проскреготав крізь зуби, і стиснувши склянку з напоєм, він зробив новий ковток, намагаючись загасити іскру гніву, яка спалахнула.
— Зачекай… — Жульєн моргнув кілька разів. — Це той самий? Той, з яким ти вчився в академії?
— Так, — Доктріан сильніше стиснув свою склянку і скельце вкрилося першими тріщинами. Від побаченої помаранчевої пелени, що повільно застилала яскраво-золотаві очі лікаря, Аделін напружилася і, підійшовши до Дока, поклала руку йому на плече.
— Док, ти не зобов’язаний з ним співпрацювати, якщо сам того не бажаєш.
— Так, Аделін слушно каже, — піддатливо підмітив Жульєн.
— Справа не тільки в мені, — Доктріан окинув поглядом друзів. — Тут здається намічається щось більш серйозне. Адже тільки, якщо я стану співпрацювати з Франком, то тільки так його величність прийме мою розробку повною мірою.
— Ти зараз говориш про свій препарат, який затупляє нашу потребу в людській крові? — вирішив уточнити Жульєн.
— Саме, — Док кивнув. — Цей препарат дуже важливий для мене. Для вас усіх. Але я не збираюся співпрацювати зі змією Ліфевром.
Хлопок. Склянка розбилася під тиском неминучої люті Доктріана, і уламки скла вщент розсипалися паркетом. Взвизгнув, Аделін відбігла на кілька кроків назад. Жульєн же не встиг навіть і моргнути. Док глянув на свою руку, де щойно тримав склянку, і незначні поранення, нанесені на білій долоні й пазуристих пальцях рук, – затягнулися, не зронивши жодної краплі чорної крові.
***
І навіть незважаючи на розбитий стакан і невщухаюче занепокоєння в грудях, вечір у банді Клутьє пройшов не так погано, як налаштовував себе Доктріан. Аделін із Жульєном частенько підбадьорювали і завжди обирали його бік, щоб не сталося. На такій доброзичливій ноті Док і покинув будівлю, сподіваючись дістатися до будинку пішки. Але щойно він накинув плащ і вибрався назовні, як його тут же привітав мерзлотний дощ, що пробирав до самих кісток. Слух оглушив стукіт кількох копит по розмоклій бруківці, з усіх боків сяяло яскраве світло газових, вуличних ліхтарів, а безстрашні пані ховалися під парасольками джентльменів і дахів корт. Мерзенний вітер обдув витягнуте, білосніжне обличчя Доктріана і циліндр ледве не вислизнув із тонких, довгих пальців. Він розчаровано зітхнув і спрямував голову в темне нічне небо. Краплі дощу стікали по тонких вилицях знову засмученого обличчя. Бажання пройтися пішки до будинку обрушилося через непередбачений дощ. Спробувавши не піддаватися на сірість негоди, Доктріан одягнув циліндр і, упершись однією рукою в тростину, змахнув іншою у спробі покликати вільного кучера. Не довго перебуваючи в очікуванні під дощем, екіпаж прибув і Док негайно пробрався всередину.
Продиктувавши потрібну адресу будинку, кучер у чорній куртці й капелюсі підкинув поводи і коні рушили в дорогу. Доктріан мигцем зазирнув за коричневу, шовковисту, каретну шторку і незадоволено скривився – зимові дощі його ніколи не радували. Але що його найбільше вганяло в тугу, так це неприйняття його препарату королем. Адже скількох би він зумів врятувати і полегшити багатьом життя. Але щоб отримати бажане, потрібно прийняти той факт, що Доктріану доведеться працювати з Франком. Ні. На таке лікар не готовий.
«Та щоб ти провалився», — подумки вилаявшись, Доктріан стиснув у правій руці тростину. Як раптом… Стався різкий ударний поштовх у потилицю. Зовні почулося гучне іржання коней під шумом пострілів і незадоволена лайка візника, який намагається зупинити карету. Раптова стрілянина затихла і лише луною долинала з іншої вулиці, куди й звернув інший екіпаж, очевидно, за тим, хто за кимось ганявся. Брязкіт цокотом копит вщух і транспорт зупинився. Доктріану знадобилося небагато часу, щоб переварити те, що сталося.
— Що сталося? — забувши про дощ, він неспокійно виринув назовні без головного убору, верхнього одягу і тростини.
— Хтось у нас врізався, пане, і поїхав в інший бік, — кучер, чоловік середніх років у чорному верхньому одязі, ходив навкруги й оцінював збитки карети. — Ще й… — він траурним, сірим поглядом кивнув у бік лежачого силуету під палаючим ліхтарем. Тьмяне світло відбивалося в калюжі води і крові. — Хлопчисько постраждав.
Доктріан спалахнув немов сірник і підбіг до тіла. Він кинув озлоблений погляд у бік злочинців, які втекли, але не були засуджені: бурштиново-жовті очі змінилися помаранчевою жахливою люттю.
— Швидко підготуйте екіпаж.
— Т-так точно.
Доктріан повернувся до смертного юнака, злегка піднявши і піднісши голову до себе. Аж раптом із голови спав козирок і пасма сального, каштанового волосся розсипалися по землі. Здивувавшись, Доктріан торкнувся дівочої щоки і прибрав одне з намоклих локонів. Він спробував без ушкоджень і болю повернути тіло навзнак, як тут почув жіночий голосок.
— Боляче, — прошипіла дівчина, спонтанно прочинивши повіки, а потім назад закривши.
— Мовна реакція присутня, — ствердно прорік Доктріан. — Уже добре. Ви можете поворухнутися? — але поранена не відповіла. Занепокоївшись, Док нетерпляче звернувся до візника, який зачаївся за кіньми. — Я бачу, з екіпажем усе добре. — здригнувшись, слуга виглянув і ствердно кивнув головою.
— Так, пане.
— Чудово, — Доктріан дбайливо взяв на руки постраждалу і широким кроком пустився до карети. — Тоді гони швидше за вітер.
Дверцята зачинилися, поводи захлеснули, а колеса закрутилися. Доки дівчина лежала на колінах Доктріана, він із трепетом і без зупинної тривоги притискав жертву жорстокого світу й розглядав: безпритульний, вимазаний, хлоп’ячий одяг, брудне злиплому волосся, кров, що стікала з голови, і відчайдушні блакитні очі. Його подих завмер, коли він усвідомив, що юна леді вдивлялася згаслим небесним поглядом у його громіздкі золоті очі. Назад прикривши повіки, постраждала довірливо сперлася на масивну, пазуристу долоню містера Ренарда. Спокійно видихнувши, він вловив звисаючу і намоклу ціначну бирку з її зап’ястя.
— Пане, ми прибули, — почулося зовні зі слів кучера. Вибравшись із карети, Доктріан без зволікань пустився до будинку. Двері відчинилися і з проходу визирнули циннамонові, котячі вуха.
— Господарю, ви, нарешті, повернулися, — промурлив кіт, стоячи на задніх лапах. Він був одягнений в абрикосовий, візерунчастий жилет і білу сорочку. — Велика Йан-ре, що з вами?! І хто ця юна особа?
— Розберися, — Доктріан кивнув у бік кучера, натякаючи про оплату. Він негайно зайшов у будинок. Ухилившись від ніг господаря, кіт ненароком намагався усвідомити всю ситуацію, що відбувається. — Сальвадоре, швидше! Забери мої речі й негайно за мною!
Сплативши срібняками (3), за проїзд і забравши речі з карети, Сальвадор, левітуючи в повітрі, прямо поспішив назад до будинку. Зачинивши двері, він кинувся слідом за господарем.
1. Собор «Сакрального Двулока» — місце, куди жителі можуть зайти і помолитися своїм богам: богині життя – Йан-ре і богу смерті – Ман-ре. Сама віра зветься «Ре-вера» або ще її називають «Віра «Ре»».
2. Дюсстарт — країна, що складається з таких місць, як: столиці Креймут, села Зліфії, міста Нівінг, Фловорд, Глюакрон і півострів Ланей.
3. Срібник — грошова валюта всього Дюсстарта, Лейхела і Ланея.
0 Коментарів