Фанфіки українською мовою

    -Я хочу зробити цей проект і ми його зробимо!

    -Жень, я тебе розумію, в тебе амбіції і все таке, на фоні початку війни в тебе загострилося відчуття провини, ніби ти нічого не робиш для країни, але! Женя, ти робиш достатньо. Взяти тільки одні тачки для ЗСУ. А постійні збори, донати, волонтерство! Ти робиш достатньо. В тебе просто незакритий гештальт. Ти не повинен відчувати провину за те, що ти тут, а не на «передку».

    -Коля, я розумію. Ти все гарно розписав, але цього замало, аби відбити в мене бажання допомагати людям. Зараз вони цього потребують як ніколи. Багато хто зараз не тільки на «передку», а й вже повернувся. Ти знаєш про наслідки з якими вони стикаються? І це не тільки фізичні наслідки, а й психічні. Їхні сім’ї просто не знають як до них підступитися. Ми зобов’язані займатися просвітництвом, якщо у нас є така можливість. І якщо я вже тут, а не на війні, то зроблю все, що від мене залежить задля приближена нашої перемоги.

    Коля, стоячи посеред квартири Яновича, хотів би ще щось сказати, але цей діалог був перерваний дзвінком в двері. Женя відчинив і на порозі показався ще один хлопець, що мав при собі чималу чорну сумку. Залишивши її в коридорі, хлопець пройшов за хазяїном до вітальні.

    -Коля, познайомся, це – Антон. Наш оператор. Буде змнімати цей проект. – Женя переможно посміхнувся, бо знав, що Коля вже не стане на дорозі, якщо Янович так серйозно підготувався.

    -Я бачу ти капітально підійшов до питання. – глянув на кучерявого Коля і перевів погляд на Антона. – Привіт, я Коля.

    Рукостискання, посмішка, взаємна допомога в установці апаратури та світла, перестановка на лоджії Яновича, перший запис матеріалу.

    Запал Яновича щодо просвітництва населення про ПТСР пропав приблизно на середині запису. Тому що виходило якось сухо і не експертно, тому що він комік і актор, а не психолог, який може розповісти це зі свого досвіду та знань. Інформації явно не вистачало, бо інтернетні статті суперечили одна одній. І це читання з ноуту перед камерою… Все було якось не так.

    -Нам потрібен експерт. Треба залучити когось, хто в цьому шарить. Але в мене немає таких знайомих. – вирішив Женя, перебираючи контакти в телефонні книзі айфону.

    -Допустимо є варіант. – відізвався з дивану Коля. – Але. Чи захоче хоть хтосьвитрачати свій час на ці зйомки безкоштовно?

    -Допустимо, ми зможемо оплатити одне інтерв’ю, запросимо гостя і відзнімемо. А потім побачимо, зайде чи ні.

    -О’кей, я можу домовитися. На завтра. На п’яту.

    -О’кей. Антон, ти ж з нами?

    -Та я ж за любий кіпіш. Мені досвід лишнім не буде. – сказав хлопець, – тоді я апаратуру тут залишу.

    -Без проблем.

    ***

    -Я вже біля під’їзду, Жень. Де тебе носить? Я ж не один. – Коля вже трохи нервово стискав телефон, де на тому кінці чулась музика та піднесений голос Яновича.

    -Коля, я пам’ятаю! Я лечу як птах! Вже поруч.

    Дзвінок скинувся, а чоловік, що стояв поруч з Колею, запитав:

    -Він завжди такий непунктуальний?

    -Та ні, він ще й може прийти першим, бо якщо його будуть чекати, то його з’їсть власна ж совість.

    -Не схоже.

    -Мабуть дійсно щось сталося.

    -Ми не спішим. Але це не ввічливо. Треба попереджати.

    -А ось і він. – Коля забачив біле авто, що проїхало на територію ЖК, і мовив до чоловіка: – Не переживай, Женя тобі сподобається! Він хороший.

    -Чому він має мені подобатись? Ми запишемо одне відео на ютуб і розійдемося як в морі кораблі. Тому мені байдуже наскільки він хороший. – відповів той.

    Тим часом авто наблизилось до парковки біля під’їзду, а разом з ним і наблизився звук музики, що лунала, мабуть за два квартали.

    «Господи Боже… Надіюсь це не він. Мені таке не підходить» -на мить пробігли думки у чоловіка поруч з Колею.

    Із тонованої машини вийшов хлопець в світлому худі та джинсах. Захлопнувши двері авто, з якими пропала і музика, він направився до під’їзду.

    -Всім привіт, – посміхнувся Янович присутнім, та перевів погляд на чоловіка в чорному пальто. – Я Женя.

    Він простягнув тому руку та привітався.

    -Замерзли? У Вас руки холодні. – мовив Женя до чоловіка.

    -Ні. – коротка відповідь, але погляд був таким ж холодним як і руки. Яновичу стало не по собі.

    -Жень, знайомся, це Суббота Спартак Олександрович, психолог, психотерапевт, психіатр, кандидат психологічних наук, експерт в галузі психічного здоров’я, член-кореспондент Академії наук та спеціаліст в галузі серійних вбивць.

    Напевно було помітно як очі Жені розкривались все більше з кожним сказаним словом Колі.

    -Коля, ти гониш? – свій рівень інтелекту Женя вирішив показати одразу. Що визвало смішок у Спартака.

    -Ні, а що? Ти ж хотів експерта.

    -Я хотів! Але ж… Серйозно? Я на його фоні відчуваю себе букашкою! – емоційність Яновича наразі вийшла за рамки. Але від даного порівняння психолог посміхнувся. Йому подобалось визнавати свою домінантність над кимось. Навіть якщо він це й не признавав.

    -Женя, не прибідняйся. Я тобі підігнав спеціаліста такого масштабу! Будь вдячний. – сказав Коля.

    -Я звісно радий, – відповів Женя, та мовив до психолога поруч, – Ми Вас не відволікаємо від Вашої роботи?

    -Ні, – відповів той, – Робочий день вже давно скінчився, а тому я вільний і нікуди не поспішаю. І давайте перейдемо на «ти», якщо Ви, Євген, не проти?

    -Не проти. Можна просто Женя. Ходімо.

    Вони піднялись до брюнета в квартиру, невдовзі до них приєднався Антон. Все було готово до зйомки. Було вирішено ще раз обговорити на камеру тему ПТСР.

    На початку запису Янович не міг зібратися з думками під пильним поглядом Субботи. Чоловік в чорному, склавши руки на грудях, не відводив від актора очей, неначе вивчаючи того, та чекаючи наступне запитання. Його чорний гольф сидів на ньому досить ефектно, а тому Женя відразу відмітив для себе, що його співбесідник активно займається спортом. Відідравши (так, саме відідравши) накінець свій спантеличений погляд від накачених рук психолога, Янович намагався зібратися та задати адекватне питання.

    Цей психотерапевт просто поражав своїми знаннями. Там не Вікіпедія в голові, там всесвітня енциклопедія – здавалося коміку. І він дійсно відчував себе трохи тупим. Але його роль в цьому проекті і не зобов’язувала мати психологічні пізнання.

    -А якщо сказати «Я розумію тебе» це допоможе підтримати? – Женя підняв очі на опонента.

    -Ні, такого краще не казати людині, що повернулась з гарячої точки. Ти не можеш знати і розуміти як їй, бо ти там не був, і не був на її місці.

    -Яка найкраща рекомендація?

    -Можна запитати «Чим я можу тобі допомогти та як тебе краще підтримати?». Це буде доречніше. Адже військова людина не жадає жалю до себе.

    Не багато особистостей Женя зустрічав по життю, яких би слухав з відкритим ротом. Але Спартак потрапив на перше місце серед цих людей. Час пройшов швидко і відзнято було біля двох годин матеріалу. Коля радів, Антон – бухтів. Адже йому монтувати то все.

    -Скинеш мені, я віддивлюсь матеріал? – кинув йому Женя , коли Антон вже збирав приладдя.

    Тим часом Коля, що вже вдів куртку, звернувся до Субботи:

    -Тебе провести до метро, чи ти знаєш цей район?

    -Та наче б то знаю, але якщо що – в мене є Гугл-карти.

    -Я можу відвезти. – відізвався Янович.

    -Не потрібно, Женя. – сказав Спартак.

    -Та ладно, ти ж нам допоміг сьогодні, то чому я не можу допомогти тобі? – Женя підійшов ближче до чоловіка, що вже вдяг пальто.

    Женя був трохи вищим, але розумів, що за фізичною силою програв би Спартаку. Бо в зал кучерявий не ходив.

    Янович натягнув на себе джинсову курточку поверх худі і мовив до хлопців, взявши ключі від авто:

    -Я почекаю вас біля під’їзду. Коля, захлопнеш двері.

    Він вийшов на вулицю і дістав пачку цигарок. На вулиці досить тепло.

    «Нащо вдів куртку?» – подумав Женя.-«Навіть зірки на небі вже видно. Ні хмаринки, ідеально»

    Через хвилину-дві вийшли з під’їзду твоє хлопців.

    -Ви з нами? – Женя поглянув на Колю і Антона, видихаючи дим кудись в сторону, бо знав, що хлопці не курять.

    «Жах.» – подумав Спартак.-«Він ще й курить. Тобто недоречні жарти – це не межа?»

    -Та ні, нам же в іншу сторону. Давай, до зустрічі.

    Вони пожали руки один одному і двоє хлопців направилися на вихід з ЖК.

    Женя викинув до смітника недопалок та окликнув:

    -Сідай. – і сам направився до білої автівки.

    Суббота попрямував за ним та зайняв пасажирське місце.

    -Давно палиш?

    -Так. – коротка відповідь.

    «Треба бути трохи стриманішим в емоціях»- подумав Янович та попередив питання:

    -Ні, кинути не пробував. Кажи адресу. – сказав він, дивлячись в дзеркала та виїжджаючи заднім ходом з паркомісця.

    Спартак назвав адресу та більшість дороги мовчав. Більшість – це хвилин 10, тому що жив він не так вже й далеко. Розмова не йшла, а в тиші сидіти напряжно. Тому Женя включив музику, не гучно, але обстановку розрядити.

    -Тобі яка музика подобається ? – поглянув на психолога Янович.

    Навіть в приглушеному світлі актор помічав які у того голубі очі. А іноді і занадто помічав.

    -На дорогу дивись. – окликнув його Суббота, коли Женя залип на його обличчі більше ніж потребувало того питання. Женя в мить опустив погляд і одразу підняв вперед на дорогу, зі словами:

    -Вибач. Просто… очі в тебе… якісь незвичайні. – але швидко зрозумів дивність своїх слів і добавив: – Це лінзи?

    Суббота на мить підняв погляд на брюнета, що не сховалось знову від очей коміка.

    -Ні. Не лінзи. Народився з такими. І якщо ти не маєш наміру мені вкоротити життя , то дивись вперед, будь ласка… хоть інколи. А мої музичні вподобання нехай залишаться при мені. Твої я вже чув, і мені вони не імпонують.

    «Дивний» – пронеслося подумки у психолога.

    Женя якось тяжко видихнув та вирішив запитати ще:

    -Як тобі наша ідея з проектом ?

    -Цікаво, але якщо його будеш вести ти, то нічого у вас не вийде. -холодно відрізав Суббота. – Ти…

    -Тупий? – різко сказав Янович.

    -Ну чому відразу тупий, просто ти… лізеш в сферу де нічого не тямиш. – лояльно пояснив Спартак.

    -Гарної ти про мене думки. Взагалі-то я маю багато проектів на ютуб і це не перший.

    -Констатую факт. Побачимо що у вас вийде.

    -Це виклик?

    -Ні звичайно.

    -Ну добре. Ти ще побачиш нас на ютубі. От побачиш. – під час роздратування, словник тавтології так і ліз із Жені. А на останньому слові він і зовсім «пригрозив» пальцем Субботі.  Що викликало у психолога короткий смішок.

    -Ну давай. Дєрзай. – мовив психолог. – Зупинись тут справа, будь ласка.

    Вони під’їхали до світлого великого під’їзду і Спартак вийшов із авто, і нахилившись до вікна , постукав. Воно в мить повільно опустилось.

    -Дякую за цікавий вечір, Євген. – сказав Спартак, зазирнувши на водія.

    -Це сарказм? – поглянув на нього актор.

    -Ні. Надобраніч.

    -Добраніч. – відповів Янович дивлячись в слід психологу.

    Через мить автівка гучно зрушила з місця в напрямок головної дороги. Спартак на секунду оглянувся та зайшов в двері.

    «Кучерявий такий…» – чомусь саме зараз помітив Суббота.

    ***

    -Ні, я не згоден. Давай когось іншого.

    Женя нервово ходив по кухні, тим часом як Коля спокійно сидів на дивані.

    -Тобі подобається, коли я сиджу і відчуваю себе тупим? Це ж видно! А ще цей погляд! В мене пальці не попадають на клавішам ноута, Коля!

    -Женя, якщо ти маєш мене за скриньку з безкінечними зв’язками де тільки можна, то я тебе зараз засмучу. Я тобі не Купер Фільд, і не царь-бог, аби знати всіх і вся. Є Спартак. Що тобі не подобається?

    -Я тупий як слимак. – Женя присів на кухонну поверхню та склав руки на грудях.

    -Ти не тупий, це перше. А по-друге, більше будеш спілкуватися зі Спартаком – не будеш слимаком.

    -То я таки слимак? – Янович скинув чи не до стелі ліву брову.

    -Господи Боже, Женя, заспокойся.

    -Він самовдоволений, зверхній, беземоційний, саркастичний… – почав був Янович, та Коля перебив:

    -Він погодився.

    Очі Женя відкрилися неначе п’ять копійок.

    -Навіщо ти… як ти… без мене… Коля! – Женя знову роздратований.

    Проект звісно дуже хотілось втілити, він горів ним, особливо після того як півроку вже не існувало його юмористичної студії, і його зйомки та творча робота залягли на «дно».

    -Він погодився. І дуже легко. На диво. Без гонорару та умов. Він готовий нам допомагати. Хіба ти не радий, хіба ти не цього хотів? Він чудовий спеціаліст.

    -Так. Хотів. Але… людина він так собі. Хоть і «чудовий спеціаліст». – перекривив його актор.

    -Ну знаєш, Женька… Від ненависті до кохання… Одник крок. – на останньому слові в Колю вже з силою полетіла подушка, що лежала на стільці поруч з Яновичем.

    -Коля! не біси мене. – гнівно кинув Женя, поки Коля втамовував себе від сміху.

    І як би Янович не противився наступній зустрічі з психологом задля запису наступного випуску, цей день таки настав. Хоча до останнього Женя шукав в себе якісь інші знайомства.

     

    2 Коментаря

    1. Apr 7, '23 at 03:52

      Від ненависті до ко
      ання один крок – ну все, моя любов навіки належить тобі, авторе. ( пояснюю – мій фантик називається Від подкасту до ко
      ання один крок)

       
    2. Apr 7, '23 at 03:50

      Клас, мені підійшло буду читати решту. Сподобались деталі про Спартака і Женю, дуже вдало передати герої з уже помітними деталями
      арактеру. Отам де «кучерявий такий» – дуже класно і вдало!!! Талановито пишеш.