Розділ 1

Тієї аномально-холодної зими я ледь не стала вечерею своїх сусідів зі Скиби.

Рік видався ще паскуднішим, ніж зазвичай — малий врожай в Окрузі 11, аварії в шахтах, морозна погода та подорожчання цін на вугілля. Голодною смертю у Панемі було нікого не здивувати, але тоді вони значно почастішали. Якщо тіла померлих на вулиці не знаходили вчасно, то діставали їх вже тільки весною, коли сходив сніг. Бувало, деякі вмирали цілими сім’ями. Справжньої причини смертей ніколи не говорилось, однак і без того всі розуміли, що відбувалось. 

Я пережила ту зиму завдяки бабусі. Як колишній шахтар з травмою, вона отримувала від держави крихітну пенсію, на яку ми з нею жили. Грошей ледь вистачало на їжу, не говорячи вже про вугілля чи таку розкіш, як зимовий одяг. Всі мої сподівання на тесери виявились марними: вони хоч трохи покращили становище, але не стали панацеєю. Ми всіма силами намагались економити тепло в нашому будинку, але виходило паршиво. Спалювали в пічці мої зошити з початкових класів й книжки покійного дідуся; затуляли щілини у вікнах старим ганчір’ям; повністю закрили одну з двох житлових кімнат, щоб менше витрачати хмизу на опалення. Власне, саме через деревину мене мало не пустили на м’ясо.

Ми повільно доживали свої останні дні. До кінця січня я вже не вірила, що ми переживемо зиму. На початку місяця, лягаючи спати біля бабусі я понад усе боялася, що хтось з нас помре уві сні. Засне і вже більше ніколи  не  прокинеться.  Серце  сповільнить  свій  ритм, поки  зовсім   не   перестане  качати   кров;  припиниться

5  дихання; тіло задубіє, стане синюшним. Через пару тижнів я вже була впевнена у подібному фіналі.

Особливо холодними ночами у голову прокрадались злі думки із гірким присмаком відчаю на язиці. Подумки я проклинала Панем і Капітолій, владу та кожну окрему людину, якій пощастило жити хоч трохи краще. Тупо насправді, бо більшість з тих людей були такими ж бідними мешканцями округу, як і я. Не їх провина в моїй дитячій слабкості, неспроможності забезпечити сім’ю.

Та невдовзі сталося дещо таке, що зрештою змогло кардинально змінити ситуацію.

Одного разу, повертаючись додому зі школи, я звернула з основної вулиці, щоб скоротити шлях. Дорога, якою я пішла, вела паралельно огорожі Округу. Фактично, треба було тільки й робити, що йти вздовж паркану, а потім звернути вправо за будинком Ширлі — і я вже була б удома. Єдиною незручністю здавалась припорошена снігом, але слизька від льоду під ним дорога. Поспішаючи, я послизнулась і впала прямо у кучугур висотою з дві мене. Я намагалась викопатись (у буквальному сенсі цього слова) і не одразу почула кроки біля себе. 

Скрип-скрип. Скрип. Сніг під чужим взуттям видавав характерні звуки геть поруч. У першу мить промайнула панічна думка: це миротворець! Перед очима з’явились десятки (один другого гірше) варіанти подій, аж до страти на місці невідомо за що. Почервонілі від морозу пальці затремтіли, з вуст зірвався напівсвист-напіввидих. Тільки б не миротворець!

Обмираючи від страху, я спробувала непомітно виглянути з купи снігу.

Мініатюрна фігура у не по розміру величезній шкіряній куртці обережно ступала по снігу. Скрип. Скрип. Дівчинка — я впевнена, що то була дівчинка — підступилась до паркану та низько нахилилась, ніби… розглядаючи щось? Прислуховуючись? З мого ракурсу складно розгледіти, що точно вона зробила. Через деякий час незнайомка зайшла за густі кущі чагарнику. Почувся якийсь шурхіт, а за ним кроки кудись вперед. Серце забилось у грудях швидко-швидко: далі був лише паркан, за яким починався ліс!

Я б збрехала, якби сказала, що ніколи не думала про спробу сходити в ліс по дрова. Думала, уявляла, планувала. Єдина відома мені дірка в паркані була з боку хорошого району округу, поруч до будинку м’ясника. Занадто далеко, щоб непомітно пронести крізь весь округ оберемок хмизу.

З неба сипала крупа, вже давно стихли кроки дівчинки, а я все сиділа у кучугурі, не в змозі повірити: мені нарешті пощастило! Тепер не буде ні холодних ночей, ні злих сліз у подушку!

***

Згадуючи події п’ятирічної давнини, я сама дивувалась тому, як продумано та відповідально поводилась. Декілька днів я ретельного готувалась, щоб піти до лісу. Знайшла вдома сокиру, старий наплічник і термос. Спостерігала за знайденим лазом, хто і коли ним користувався. Вирахувала час, з якого починались патрулі в миротворців. Кожен в Окрузі знав, наскільки небезпечною була сама думка вилізти через паркан, не кажучи про те, щоб брати будь-що за його межами. За таке могли вбити як особливо небезпечного злочинця. Вперше за зиму у мене з’явилась надія, яку я нізащо не збиралась втрачати. 

Похід запланувала на третю годину дня, коли тільки починало сутеніти. Пізніше йти було ризиковано: я могла стати здобиччю голодних хижаків або натрапити на загін миротворців. Складно судити, який варіант був гіршим. Дикі собаки просто роздерли б, а вартові порядку здатні зробити щось страшніше. 

Тоді я зробила два заходи до лісу. Спочатку назбирала неповний наплічник вологих від снігу гілок і хутко втекла, бо мені примарились підозрілі звуки вдалині. Скоріш за все то вітер ворушив дерева чи необережна пташка гучно заплескала крилами. Вдома я ще трохи покрутилася — хмизу, що тоді назбирала не вистачило б добре розтопити піч, а спати у теплому будинку хотілося до дрижаків. Удруге я вилізла через паркан обережніше, прислуховуючись до кожного підозрілого звуку і зрубуючи нижнє гілля дерев. Вони були товстими (майже справжні дрова) та довго горіли навіть вологими. 

Бабуся, побачивши деревину у першу мить аж засяяла від радощів, а потім, зрозумівши звідки я її принесла, сварилась на мене як ніколи до цього. Все повторювала, що мій вчинок був величезною дурістю і я дарма підставилась під небезпеку. Кричала, що краще вже вона піде до лісу, бо своє вже віджила, їй помирати не страшно. Тоді бабуся наговорила багато, але я була занадто впертою, щоб відступити. 

Через сварки, сльози та маніпуляції, але я досягла свого — кожного дня після школи, о третій годині дня я ходила до лісу. 

До кінця лютого він не став мені другим домом. Повільно, обережно я вивчала його. З кожним днем дозволяла собі заходити все далі, шукаючи серед дерев не тільки матеріали для виживання, а й душевний спокій. Тоді я ще не навчилась довіряти лісові, його мешканцям і тому, що ховалось у хащах. Як я притиралась до природи за межами паркану, так вона звикала до незнайомого дівчиська.

Поволі у мене з’явилось щось схоже на рутину. 

У Дванадцятому електропостачання вмикали всього на декілька годин на добу, винятком ставав лише період Голодних Ігор. Однак, у той раз чи то у Капітолії щось здохло, чи то просто так склалися зірки — світло було майже від самого ранку й аж до четвертої години дня. Я взяла собі за звичку завжди перевіряти чи є струм в огорожі: кидати камінець і слухати. Якщо був тріск, значить до огорожі навіть підходити не варто. 

Пам’ятаю, я ще сумнівалась: йти за хмизом чи ні? Зима поволі відступала, о четвертій на вулиці вже було не так щоб темно. Вечір, але не ніч. Страх перед реальним холодом переважив над уявними, ще не баченими жахами.

Я вирішила назбирати товстого гілля, бо так його вистачило б на довше. Спеціально трималась неподалік від паркану, щоб у разі чого швиденько втекти додому. Від холоду руки онімілі, але натягувати рукавички не мало жодного сенсу, тому що вони тільки заважали зрубувати деревину. За хрускотом хмизу і власним тяжким диханням я проґавила, не почула загрозу. 

Учергове заносячи сокиру над особливо міцною галузиною, мене збентежило відчуття чужого погляду у потилицю. Ледь помітна тінь, що частково зливалась з моєю. Відлуння тепла людського тіла за спиною.

Сильніше стиснувши колун, я дуже повільно повернулась назад. На відстані простягнутої руки стояла сусідка пані Гізер. Вона тремтіла і її злегка хитало від особливо сильних поривів вітру. Образ жінки був хворобливим. Бліда, ніби воскова шкіра; темні сліди втоми; запалі щоки. Від неї майже нічого не залишилось — одні лишень випнуті вилиці та ненатурально широко розплющенні очі. Пані Гізер мовчала. 

— Що ви тут… робите? — до огорожі сотня кроків, не менше. 

За той місяць, що я привчилась ходити до лісу, ні разу я ще не бачила її там. Якщо подумати, вона взагалі мало виходила на вулицю. А після останньої аварії в шахтах, в якій помер її старший син, жінка стала ще більш дивакуватою, ніж була.

— Я хочу їсти. 

З кожним її словом я поволі задкувала. Голод був мені знайомим. Не народилось ще в Окрузі 12 людини, яка б не знала цього постійного відчуття потреби. Голод був в кожному з нас: у слабких тілах, випнутих ребрах і крихких кістках.  Він штовхав на найжахливіші речі.

— Ти не розумієш. Я хочу їсти!

Пані Гізер кинулась на мене перш ніж я встигла побігти — і найгірше, що від неочікуваності я випустила сокиру кудись під ноги. Жінка замахнулась: бачила, як зброя виблиснула у півтемряві зимового лісу, як короткий кухонний ножик націлився на мою шию. Будь я хоч трохи обачнішою, цього не сталося б. Якби я втекла одразу, все склалося б інакше.

Руки інстинктивно прикрили голову, з вуст зірвався тихий вереск. Затерплими від холоду пальцями стікала гаряча, схожа на струмочки, кров. Замах, ніж розпоров край старого пальто разом зі шкірою. Рани повинні були боліти. Повинні, але болю не залишилось. Стукіт серця витіснив усі відчуття.

Я спробувала вихопити зброю. Ще один поріз на передпліччі, ще один і ще. Не пам’ятаю, як опинилась на землі. Ногами я безцільно била по колінах, гомілках пані Гізер; онімілою правицею схопила її за одяг і тягнула-тягнула-тягнула. З криком вона впала. Їй більше ніколи не судилося піднятись знов.

На мішанині зі снігу, крові та багнюки лежала сокира. Я підняла її не думаючи ні про що. Взяла, бо «вбий або будеш вбитою»; взяла, бо це був мій вибір; взяла, бо хотіла цього.

Розтрощити череп виявилось не важко. Підняти колун повище, замахнутись й опустити зброю на чужу голову. Технічно нічого складного. Перший удар видався невдалим — сокира трохи зіслизнула, повернулась тупим боком. Другий потрапив чітко у скроню, а від третього череп розколовся подібно перезрілому кавуну.

  Я озирнулась не стільки заради того, щоб перевірити світ навколо себе, скільки просто щоб не дивитись на понівечений труп. Мої очі зустрілись з чужим переляканим поглядом.

Дівчинка у величезній шкіряній куртці, та сама, що так необачно відкрила мені шлях до лісу. Більше не незнайомка. Я впізнала шкіряну куртку, довгу темну косу і худорляву статуру. Катніс Евердін, напівсирота зі Скиби на рік молодша за мене. Вона бачила. Вона бачила як я вбила пані Гізер.

Евердін ледь не падаючи позадкувала. Через хвилину я дивилась, як швидко вона віддалялась у бік огорожі округу.

Другого березня троє миротворців у супроводі соціальних служб прийшли з перевіркою до Гізер Вебб. У будинку було знайдено фрагменти людських тіл, імовірно дитячих. Місцеперебування пані Гізер не встановлено. Наразі жінку оголосили у розшук.  

***

Дим від самокрутки швидко рознісся по Леваді. У мене було одне важливе правило: ніколи не палити вдома. Ба щиро вірила, що її люба онучка залишалась пай-дівчинкою. Не хотілося б розчаровувати її. Якщо вже не пощастило з донькою, то хоча б онука повинна залишатись пристойною людиною. І яка різниця, що хорошою я була лише в очах бабусі?

Пальці почало відчутно припікати — від цигарки вже майже нічого не залишилось. Велика біла ромашка з чарівною жовтогарячою серцевиною першою привернула увагу. Квітка була справді гарною: з великим яскравим центром, щільними пелюстками та міцним соковитим стебельцем. На лікарський чай чи настоянку така не згодилась би, але для букета вона здавалась ідеальною. Навіть дивно, що ніхто ще не встиг обірвати таку красу. Я повільно підвела пошрамовану руку до долу і розчавила недопалок об серцевину ромашки. 

Залишалось посидіти ще хвилин десять-п’ятнадцять, поки вивітриться запах табаку і можна було повертатись додому. 

Щоб якось згаяти час, я почала зривати квіти навколо себе. Декілька близнючок постраждалої ромашки; парочка червоних, аж до мерехтіння в очах, маків; цвіт конюшини та ще щось жовтувате, підозріло схоже на бур’ян. Бабуся зрадіє цьому вінику й може не помітить трохи підбиту у вчорашній бійці губу. 

Зазвичай, якщо я й втрапляла у якусь халепу, то намагалась не залишати слідів на помітних місцях. Але вчора ввечері мені так нестримно закортіло палити на ніч, що я пішла сюди, на Леваду. Спочатку все було нормально, я навіть встигла викурити дві самокрутки, коли до мене причепився якийсь хлопець. Він був напідпитку і намагався забрати в мене улюблений дідусів портсигар. Тому так, сьогодні на ребрах розквітав пурпурний синець і вже покрилась кіркою ранка на вустах. Зате портсигар з дев’яткою папірос залишились моїми. 

Чиясь тиха розмова та кроки неподалік не турбували, але я про всяк випадок намацала розкладний ножик у кишені — нехай він вже давно не був мені у пригоді, але  з ним спокійніше.

Перед тим як піти додому, перерахувала кількість самокруток, що залишились. Їх я робила зі шкільних конспектів та окремо придбаного у Горно тютюну. Одна, дві, три… Вісім. Цього мені повинно було вистачити ще надовго. Насправді палила я не часто, тільки коли нервувалась. Зараз причин хвилюватись було вдосталь, адже через пару годин починались Жнива.

Урочисто, з почестями та фанфарами Капітолій збирався принизити, а потім вбити двох з нас. Рік за роком ми радіємо, коли обирають не нас і плачемо, коли на Іграх вбивають наших знайомих та друзів. Ми ніколи не зможемо об’єднатись між собою, не кажучи вже про об’єднання округів. Занадто сильні образи тримаємо за вже полеглих і тих, хто ще помре у майбутньому. Ціль влади перетворити нас на купку безпорадних параноїків давно була досягнута.

Вісімнадцять листків серед кількох тисяч. Багато це чи мало? Достатньо, щоб у Горно поставили на моє ім’я. 

Люди стискали кулаки, коли капітолійці робили з наших смертей тоталізатор. Ми терпіли поки вони принижували нас, сміялись та ігнорували існування Округу 12. Ми мовчки ковтали кожну образу. Ми мовчали, тому що це Капітолій, ми для нього ніхто і ніщо. Йому не було до нас діла. А тепер закривали очі, коли такі самі жителі округів робили ставки.

Четверо людей поставило на мене. Кожного я знала особисто, з кожним хоч раз перекидалась словом. 

У Горно останні роки мене знали майже всі. Дівчисько, що час від часу складало конкуренцію мисливцям й охоче бралось за роботу. Віднеси записку тому, пронеси товар туди, прибери там. З багатьма я приятелювала, однак близьких друзів у мене не було. Нікого важливого настільки, щоб розповісти про кількість тесерів. Виникало питання: звідки ті четверо дізнались?

Якщо… Коли я повернуся зі Жнив, то обов’язково поговорю з ними про це.

Бабуся квітам зраділа. Вона заохала, почала звичне «та не треба було» і ніби помолодшала — посмішка її справді красила. Вази у хаті не було, замість цього ба встромила букет у дволітрову банку з водою. Виглядало трохи незграбно, але симпатично. 

Віник був просто віником. Нехай зараз той здавався чарівним, але через день-другий він зав’яне, втратить свою привабливість. Та якщо це хоч трохи відволікало ба від жеребкування, я готова була принести їй десяток таких букетів. 

Єдиною справою на сьогодні залишались Жнива. До них обов’язково треба було підготуватись: ретельно вимитись, зробити зачіску і вдягнути парадний одяг. Цим я зайнялася. Щоправда, волосся у мене було занадто коротким для кіс чи чогось подібного. Я не носила довгі пасма, бо вони лізли в очі, а ще їх було складно зібрати у щось нормальне. Зараз темне волосся ледь лоскотало підборіддя та сильно курчавилось. Невідомо, від кого в п’ятнадцять років мене нагуляла мати, але в спадок від безіменного батька мені дістались ці темні кучері.

Зовнішність у мене була звичайною. Зависока для дівчини та від того я здавалась ще більш худорлявою, ніж була насправді; на тлі рівної смаглявої шкіри світлі очі виглядали дещо тьмяними. Влітку я постійно проводила час на сонці від чого обличчя щедро обсипало ластовинням, а волосся вигорало на кілька тонів. Зі спини мене часто приймали за хлопця. То не дивно, адже сама по собі я була доволі спортивною — у лісі зі слабким тілом не було чого робити.

Перший рік я тільки й займалась збиральництвом та заготівлею дров, але все одно часто поверталась додому з битими колінами, синцями. Декілька разів узагалі доводилось ховатись на деревах від хижаків. Згодом почала ставити сильці, а тоді вже користувалась зброєю, що генерувала заряд із сонячної енергії. Миротворці збирались списати усю партію через незначний брак, а я ризикнула викрасти собі один бластер. Шкода, пару місяців тому він зламався і полагодити його я вже не могла.

— А що з губою? — як би ненароком запитала бабуся, додаючи зелень до супу.

Сьогодні ввечері у нас буде справжній бенкет: варений рис з кролятиною, суп та дика малина на десерт. Та тільки який від того сенс, якщо апетиту не було? 

Учора я добряче постаралась, щоб добути ягоди. Вони росли на колючих кущах та ще й деінде заросли павутиною. З кролятиною було складніше: напередодні мені довелося поставити з дюжину сильців, аби отримати двох кролів — пастки я ставила не дуже вправно.  Одного залишила додому, на святкову вечерю, а іншого обміняла на жменю рису. Він був для нас дорогим, в абиякий день ми не могли дозволити собі рис, але ба його дуже любила.

— Сама не знаю, — вирячила очі, — прокинулась, а з вавки кров йде, уявляєш?   

— Ох, бідова твоя голова… — почала бабуся, — Ти чого сидиш? Скоро вже виходити треба, а вона сидить!

Цього року на Жнива я вдягла те ж саме, що торік. Синя спідниця нижче коліна та біла блуза з довгими рукавами. Не заради того, щоб приховати шрами, а просто так. Сліди карколомного вечора були занадто великими, щоб по-справжньому сховати їх. То однокласниці у роздягальні помітили, то треба було засукати рукава — а там вже плітки розлітались швидко.

Мені тоді сильно пощастило: якби не цупке пальто, я померла б від крововтрати. Воно пом’якшило удари, тому на передпліччі шрами були потворними, але терпимими. А ось з нічим не прикритими долонями та пальцями часом виникали проблеми. Якщо я занадто навантажувала руки, то починались судоми; по-першості не вдавалось навіть втримати олівець; великий палець на лівій руці досі згинався лише частково. Добре, що я була правшею. 

Дорога до площі, де традиційно відбувались Жнива, минула у напруженій мовчанці. До центру округу збиралось все його населення. То тут, то там у натовпі миготіли знайомі обличчя.

Черга, запис та місце у секторі сімнадцятирічних. Серед одноліток панував похмурий настрій. З кожним роком шанс опинитися на Іграх зростав. Всі розуміли, наскільки непевним бувало жеребкування. Частіше за все трибутами обирали когось зі Скиби. Це у торговому районі жили у тому достатку, коли можна було не брати тесери; а ми, діти зубожілих шахтарів, таких привілеїв не мали. Однак навіть заможна родина не була гарантією безпеки. Жоден з нас не мав такої гарантії. 

На тимчасовій сцені стояло три крісла, катедра та дві скляні кулі з жіночими та чоловічими іменами. Декілька тисяч листків і вісімнадцять з них належали мені. У дівчини, яку торік обрали трибутом, їх було дванадцять. 

Два з трьох крісел зайняли мер Андерсі та кураторка нашого округу Еффі Трінькіт. Її рожева перука нагадувала ті пречудові глазуровані торти, які виставляли на вітрині пекарні, а зелений костюм навіював думки про весняну Леваду. Присутні тривожно споглядали на третє крісло.

Як тільки годинник на міській ратуші пробив другу, мер підвівся до катедри та почав свою щорічну промову. Вона завжди була ідентичною тій, що озвучувалась торік. Кожна наступна церемонія ніби повторювала попередню. Трінькіт залишалась веселою й говірливою, мер вічно втомленим, а Геймітч — п’яним.  Однак, на цих Жнивах він перевершив сам себе. Прийшов п’яним, у прямому етері намагався обмацати кураторку та у процесі перекрутив набік її рожеву перуку. 

Людей така поведінка у більшості розсмішила, а мене тільки роздратувала. Не тому що Абернаті виставив наш Округ на посміховисько (у Дванадцятого була настільки погана репутація, що зіпсувати її більше теперішнього здавалось неможливим), а бо просто я понад усе бажала дізнатись імена двох нещасних. Швидше відстрілятись і припинити нервуватись. Якщо це буду не я, то наступні  місяці можна жити спокійно. Якщо ж мене все-таки оберуть, то я хоча б буду розуміти, чого очікувати. А підвішений стан — не те і не се — змушував заламувати пальці, роздирати зубами без того постраждалі вуста.

— Вітаю з Голодними іграми! І нехай везіння завжди буде на вашому боці!— Еффі яскраво посміхнулась. — Спочатку дами!

Вона продріботіла до кулі з жіночими іменами, глибоко занурила руку, покопирсалась і витягнула картку. Натовп завмер. Тиша дзвеніла у вухах. Будь ласка, будь ласка, будь ласка….

Трінькіт повернулася до катедри й виразно промовила:

— Прим Евердін!