Розділ 1

“And it feels like yesterday was a year ago
But I don`t wanna let anybody know”

«Звісно, я гарно відпочив. Це були насичені канікули», — відповідав світловолосий хлопець.

Його зверхня усмішка та його впевненість змушували однокурсників говорити за спиною. Чомусь ніхто не думав про те, як незрівнянно пройшов відпочинок Драко з батьком, на чемпіонаті Європи з квідичу, ніхто навіть не подумав, що насиченими ці канікули міг зробити один лише добре проведений день народження. У всіх на вустах було одне — Чорна мітка.

Мелфой знав, що навколо тільки й говорять про смертежерів через їхню активність останнім часом. Добре знав, що навіть вчителі не сумніваються, що він погодиться отримати клеймо Відомо-Кого, щойно випаде шанс. Знав, але навіть не намагався спростувати чужі здогадки. Лише пихато посміхався куточком губ, поправляючи довгі рукави мантії.

Причиною «насиченості» канікул насправді Драко називав власні думки. Не так вже й багато вагомих змін для світу припало на ці три місяці, але його власне життя перевернулось з ніг на голову. 

З’явившись у Гоґвортсі після подій, які батько ретельно приховав від чужих очей, Драко не міг позбутися відчуття внутрішньої розгубленості. Ще вчора світ був чітким і зрозумілим, але тепер усе здається розмитим. Він продовжував поводитися так само як і раніше. Звісно, стурбовані й незібрані Мелфої — видовище не для першого стрічного ідіота, на яких ця школа була багата. Батько казав взнаки не давати, що щось трапилось. Чарівники дізнаються, про події цього літа тоді, коли смертежери дозволять їм дізнатись.

— Та не покаже він тобі руку, Кребе, — басив за спиною Ґойл.

— Але ж ми знаємо, як виглядає Чорна мітка, — здивовано відповідав Креб.

Вони сиділи з двох боків від білявого хлопця за довгим обіднім столом і перешіптувались прямо за його спиною.

— Спробуйте не говорити хоча б до кінця дня, — холодно промовив Драко, сфокусувавши свій роздратований погляд на візерунку у власній тарілці. Усього було забагато: запах різноманітної їжі, тупий сміх Ґойла, хрускіт Креба, який пережовував яблуко, немов тягнув час перед смертельним вироком. — Вам піде на користь.

— Чому, босе? — спитав Ґойл.

— Це не схоже на тишу, — криво посміхнувся Мелфой, і відповіді цього разу не отримав.

Сьогодні до них швидко доходило. І це було на краще — розповідати їм, що їхній “шепіт” більше нагадує крик, який чутно за Ґрифіндорським столом, Драко не мав ні настрою, ні терпіння. Настрою взагалі давно не було.

Щорічна церемонія розподілення на факультети. Під час щорічної церемонії розподілення на факультети першачки, що опинилися за столом Слизерину, не могли відірвати погляду від худорлявого старшокурсника з холодними сірими очима та впевненим виглядом. Усі чистокровні чарівники точно чули про нього. Про них. Про Мелфоїв. Зараз ходило особливо багато чуток. Проте, діти так само не цікавили його, як він не цікавив старші курси ще п’ять років тому.

Ґрифіндор шумів, як і завжди, найбільше. Вони кричали із кожним новеньким так голосно, наче їм обов’язково і тут вийти переможцями.

— Чому не їси? — спитала Пенсі Паркінсон, через стіл кинувши в тарілку хлопця, шматок хліба.

— Не голодний, — погляд Драко, спрямований в тарілку став гидливим, а потім зіштовхнувся з поглядом дівчини.

— Давай. Виглядає, наче схуд за літо, — ласкаво усміхнулась вона, на що хлопець лише прикрив очі, стримуючи все, що міг би сказати щодо чужого надкусаного шматка хліба в тарілці. — Уявляєш, яким крутим буде цей рік, коли ми обидвоє стали старостами, — дівчина виглядала так, наче вважала себе кращою за інших, а вона і справді вважала себе такою. — Я і не сумнівалась, що оберуть тебе.

— Ну звісно ж, — хлопець вищавив з себе зверхню усмішку, яка мала б показати, як він пишається своїм новим становищем. — Приємно відчути у руках владу.

Те, що другою старостою була саме вона, було лише плюсом — на неї можна було покластись, нею можна було маніпулювати. Пенсі завжди намагалась наслідувати його, тож нікого зручніше за неї на місце старости факультету і не придумаєш посадити.

Час від часу погляд падав на людину за столом у протилежній частині зали. За столом Ґрифіндору сидів Гаррі Поттер. Хлопчик, який вижив, і хлопчик, якому завжди щастило. Щастило бути улюбленцем, щастило влазити у проблеми, з яких він завжди виходив переможцем. Навіть підлаштовані ним, самим Драко, плани з руйнації репутації цього недообраного провалились. Не лише провалились, а і стали для Гаррі ще однією сходинкою до слави.

Людям достатньо було побачити цей огидний шрам на його лобі, і дорослі чарівники, як ідіоти, закривали очі на його дурні витівки, не зважали на порушення правил, які Поттер навіть не міг порушити непомітно. Що не рік, то він і його двоє вірних підлиз влазили у неймовірну халепу, балансували на межі виключення, але завжди виходили звідти героями. 

Чомусь було заздрісно бачити його усмішку. Це почуття вперше з’явилося ще на першому курсі. Та хто, як не Драко має все, про що можна мріяти? Впливові батьки, хороші зв’язки, чиста кров… Проте усвідомлення не вистачало, щоб позбавитись цього отруйного почуття.

Та сьогодні ж погляд Мелфоя був скоріше задуманим, аніж гнівним. Дещо, що трапилось цього літа, змушувало його дивитись під іншим кутом. Не лише на Поттера. Він не заслуговував на особливе ставлення. Сьогодні він не відчував заздрість так яскраво, як ще наприкінці минулого навчального року, сьогодні він розглядав ідіотів за столом Ґрифіндору, як інструмент.

«Зроби для свого щастя все, що не змогла зробити я».

***

Кінець літа Гаррі та Герміона провели у Візлі. Ці дивовижні люди дозволили їм двом вже майже традиційно залишитись на тиждень у домі, і без того повному людей. Рон, правда, продовжував соромитись своїх родичів, коли варто було б соромитись друзів.

Минулого року Ґрифіндор знову отримав найбільшу кількість балів з усіх факультетів. Слизерин на другому місці із розривом лише в п’ять балів. Подумати тільки, це одночасно і провина, і заслуга трійці. Завдяки їхнім досягненням Ґрифіндор отримав більшу частину балів, але у той самий час їхні ж помилки зробили різницю зі Слизерином настільки небезпечно малою. Правда, Гаррі вважав, що єдине, у чому вони помилялись тоді, коли втрачали бали — попадались на гарячому.

Про ту частину літа, яку довелось провести на Прівіт-драйв, Поттер просто не згадував. Про це ніхто і не питав. І Герміона, і Рон, і взагалі вся сім’я Візлі добре розуміли, що є речі, про які говорити не хочеться. Тож Гаррі не говорив.

Тут, у світі чарівників, він наче ставав іншою людиною, стирав геть зі свого життя будь-які спогади про Дурслів аж до наступного літа, дозволяючи собі погрітись у світі мрій, куди потрапив вперше п’ять років тому. Звісно, йому не давали спокою і тут. “Хлопчик, що вижив”. У газетах писали брудні речі, вчителі ставили нестерпно високу планку, а також кожен перший учень Гоґвортсу наче чекав від Гаррі чогось героїчного.

Очікування героїзму у загалом доволі мирні часи нещадно тиснуло, але цей тиск був кращим за кімнатку під сходами на Прівіт-драйв.

Коли вони відійшли від класу Філіуса Флитвіка, Герміона зітхнула й зупинилася біля стіни. Вона подивилася Гаррі в очі. Другий день навчання у цьому році, а цей погляд вже не означає нічого хорошого. Рон, схоже, також це розумів, тож обидвоє хлопців в трепетному очікуванні дивились на відмінницю, поки та підбирала слова. Проте на них чекало розчарування — вона помотала головою і промовила тільки:

— Ні, тут я про це говорити не буду.

— А де будеш? — уточнив Гаррі, не маючи жодного уявлення, про що має йти мова.

— Зберемося у бібліотеці після стародавніх рун, — промовила дівчина.

— Але ми з Гаррі не ходимо на стародавні руни, — невпевнено уточнив Рон, і мав рацію у своїй невпевненості, адже Герміона добре знала розклад кожного з них.

— Я ходжу, — сухо помітила вона.

— Останній раз у бібліотеці, коли ти кликала нас на серйозну розмову… — задумався Гаррі. 

— Все закінчилось тим, що нас майже виключили, — закінчив думку Рон. — Тоді нам гаплик, — приречено, але легко прокоментував він, розвівши руками.

— Але це вина не бібліотеки, — вражено промовила Герміона. — Це нам потрібно було бути обережнішими, — вона зітхнула і багатозначно вручила розгубленому Рону книжку, яку тримала в руках.

— Ого, така подерта, — здивовано промовив Рон, зачаровано розглядаючи підручник з історії магії. — Це натяк на те, про що ти говоритимеш?

— Ні, Роне, це твоя, — Гаррі широко усміхнувся, втішаюче поклавши руку другові на плече. — Ти забув її на столі, коли ми сонно виповзали з класу, — він зацікавлено подивився на Герміону, яка точно була готова зауважити, що вона з уроку саме виходила, а не сонно виповзала. — Але від підказки і я б не відмовився.

— Якщо ви все літо не читали Віщуна після усіх їхніх тогорічних спроб дискредитувати Гаррі… — із різкою претензією промовила вона, але осіклась і вже м’якше виправилась: — Звісно, я тільки про Рона. Гаррі, все гаразд, якщо ти не читав. Багато чого сталось. 

Їй стало незручно. Гаррі не мав можливості слідкувати за новинами, перебуваючи у Дурслів, а вона ще і говорила про це так, наче це очевидні речі. Хоч усміхнене обличчя Гаррі майже не змінилось, вона помітила, як погляд яскраво зелених очей за склом круглих окулярів потьмянів. Лише на мить.

Хлопці знизали плечима.

Герміона набрала повітря у легені, аби сказати “вибач”, але Поттер вже не виглядав сумним. Знову заінтригований.

— Не хвилюйся, я також не знаю, до чого вона, — промовив до Гаррі Рон. — Я читав газети, але гадки не маю, як смертежери пов’язані з нами.

— Смертежери? — перепитав зі здивованою усмішкою Поттер, він не вірив власним вухам, а Герміона голосно шикнула, і він продовжив говорити вже тихіше. — Прямо в газетах так і писали?

— Саме так і писали, — кивнув Рон, також розпливаючись в усмішці. — Прикинь? Ми так довго не могли довести, що вони були активні усі ці роки, а тут взяли, і об’явились самі!

— Давайте все ж продовжимо після стародавніх рун, — холодно перебила Герміона, трохи нахмурившись.

Хлопці замовкли та слухняно кивнули.

— Дивно, що ми жодного разу не говорили про це, поки були у мене, — пробурмотів Рон.

***

Драко нечасто приходив у бібліотеку, якщо справа не стосувалась навчання. Сьогодні конкретної справи взагалі не було, просто для Креба і Ґойла це переконлива причина, аби не йти за ним. Батько потурбувався, щоб протягом цього навчального року вони були уважніші й опікали його сина краще, ніж робили це раніше, адже це літо внесло свої корективи у ставленні оточення до Мелфоя молодшого.

Вдома він мав можливість побути із собою на самоті, побути в тиші, якої так потребував, але у школі забагато сил йшло на підтримання іміджу, на непотрібне спілкування, на зайві балачки, позбавлені вигоди. Звісно, усе це заради зв’язків та репутації, це знадобиться пізніше, коли вони всі залишать Гоґвортс і займуть свої місця там, де дорослі чарівники ухвалюють важливі рішення.

Та на це не було сил.

Увесь час Драко просто хотів бути помітним, хотів, щоб на нього дивились, щоб поважали, щоб батьки пишались. Зараз він нічого так не жадав, як поставити життя на паузу, нічого так не хотів, як спокою.

Однак у цьому було важко зізнатись самому собі, тому зараз він був тут виключно для поглиблення своїх і без того бездоганних знань.

— То до чого я, — змовницький шепіт неподалік змусив Мелфоя відкласти нецікаву книгу, і він повернув голову на полицю, за якою чув голос Герміони Ґрейнджер. — Смертежери нарешті показали себе. На жаль, я не маю жодних сумнівів, що ми вліземо в це по самі вуха, тож одразу пропоную обговорити наші дії.

— Гаррі досі не знає, — нагадав Рон, на що дівчина кивнула.

— Добре, що ви ніде не говорили про це. 

Мелфой застиг, слухаючи пульсацію у скронях. Це шанс. Шанс дізнатись про їхні плани на самому старті та завадити їм зрушити з місця. Батько оцінить це. Батько вважатиме це гідним вчинком. Та сьогодні ця чудова можливість проявити себе, показати свою користь… Вона не здавалась заманливою. 

З кожною секундою він усе ясніше відчував, як його ноги наливаються свинцем. У горлі було сухо від самої лише думки, що він не бажає бути свідком. Не має бажання допомагати більше. Драко просто чекав, не наважуючись ані піти, ані сконцентруватись на підслуховуванні.

— То що вони роблять? — спитав Гаррі й отримав від Герміони стопку газет.

— Викрадають сквибів, — прошепотіла вона.

— Навіщо? — спитав Рон.

— А я звідки знаю? — здивувалась Герміона.

— Вони роблять це помітно? — уточнив Гаррі. — Не можуть же вони просто з’являтись перед чужими будівлями та пакувати людей в мікроавтобуси.

— В мікроавтобуси? — здивовано спитав Рон.

— Так у маглів іноді відбуваються викрадення, — відмахнулась дівчина, а Драко на книжковою полицею нахмурився. — Вони залишають сліди темної магії в домах жертв, — вона вказала на рухливе зображення в одній з газет. — Ось цей символ.

— Гаразд, це вже зовсім демонстративно, — задумливо промовив Поттер. — Або вони зовсім з глузду з’їхали від підпільної діяльності, або анонсують щось масштабне.

— Я схиляюсь до першого, але не бачу причин, щоб вик… — почала Герміона, але була перебита вигуком.

— Квієтус!

Душа Поттера пішла на секунду кудись у п’яти, і судячи з облич друзів, вони відчували те саме. Вони мовчки озирнулись на звук. У проході стояв Драко, у його витягнутій руці була направлена на них паличка. Він виглядав стривожено, його погляд був одночасно і наляканим, і роздратованим.

— Наступного разу спробуйте накласти на себе Сонорус, так вас буде чути увесь Гоґвартс, — холодно промовив Мелфой, дивлячись на Гаррі.

Байдуже, що переважно говорила бруднокровка. Саме Поттер був їхнім лідером.

Гаррі примружив очі, уважно вивчаючи обличчя Мелфоя: щось було із ним сьогодні не так. Захворів?

Драко зустрів його погляд, але швидко відвів очі, ховаючи руку із паличкою в рукаві мантії. “Що ти задумав?” — майже вголос промовив Поттер, але замість цього тільки підняв брови

— Ти підслуховував, — замість цього безцільно констатував Гаррі, голос якого під дією Квієтус було ледь чутно.

Драко лише уїдливо усміхнувся. Головне не втрачати обличчя.

— Очевидно.

Рука, що тримала паличку тремтіла.

Жодного пояснення цього жесту доброї волі хлопець не мав. Вірніше сказати, пояснення було. Не було жодного правильного пояснення. Жодного пояснення, яке не соромно озвучити вголос.

Швидкі кроки Драко віддалились.

— Негідник, — нахмурився Рон.

— Цього варто було очікувати, — Герміона звучала нервово, вона добре розуміла, що саме через її необережність, їх було так добре чутно.

— А навіщо він пішов? — справедливо спитав Гаррі, дивлячись у бік, де за стелажами книг гучно хлопнули двері бібліотеки. — Міг дослухати й дізнатись щось більше, аніж те, що ми цікавимось новинами.

Герміона знизала плечима.

— Він недурний.

— У тому-то і справа, — за звичкою Гаррі легко потер пальцями шрам на лобі, і знову глянув на друзів. — Це або надзвичайно хитрий план, або…

— Або він ідіот, — продовжив Рон.

— Або так, — невпевнено погодився Поттер. — Отже, Герміоно, на чому ми зупинились?