Розділ 1

-Мамо, тут дядь Толя прийшов, – покричала молода блондинка з фіолетовими пасмами на голові кудись в глиб квартири, одночасно відкриваючи двері і впускаючи високого, років сорока чоловіка з густою рудою шевелюрою та такою ж рудуватою бородою. Вона чмокнула чоловіка в його колючу щоку і знову утнувшись в планшет пішла в свою кімнату. Чоловік зняв своє темно-зелене пальто, перевзувся в домашні капці, що завжди чекали на нього. І пішов на пошуки господині, знаючи про її улюблене місце на кухні. Зайшовши туди він звернувся до жінки, що сиділа на стільці біля вікна, а на підвіконні, перед нею були розкладені якісь папери:

– Чоловіка на годину викликали? – він поставив принесений з собою кейс з інструментами прямо на стіл, але під докірливим поглядом жінки перемістив його на підлогу.

– Викликали, – жінка йому радо посміхнулась, та розвела руками запрошуючи в обійми. Він підійшов та обійняв її такою ведмежою силою, що здавалось ще трішки і у неї затріщать ребра.

– Ну досить, Толь. Задушиш. – вона похлопала його по плечу.

– Ну добре. Чого тільки зі мною ніхто не любить обійматись, – він задумливо потер потилицю, – а що це у нашої мадам? – він кивнув головою в глиб квартири, – Нещодавно ж у неї зелене волосся було. – на його слова жінка лише закотила очі та цокнула язиком: Як кажуть «не понос так золотуха», ну от – золотуха вже пройшла. – чоловік розсміявся від душі, а разом з ним і жінка на стільці.

– Ну добре. Повернемось до нашої красотулі потім. Який для мене фронт робіт «хазяйко», – він діловито розвів руками та почав крутити головою.

– У ванній кран тече і потрібно замінити змішувач в душі, я все купила там в пакеті біля дверей. Не знаю, можливо і не те щось, але що сказали те і взяла.

– Добре. Розберемось. Ще щось? – рудий чоловік уже взяв свій чемоданчик.

– Там у Влади в кімнаті здається щось з шафою. Буду вдячна якщо і до неї зазирнеш. – чоловік посміхнувся та відав честь:

– Буде зроблено пані директор. До оплати приймається смачний обід.

– Добре, добре. Іди уже.

Чоловік пішов лагодити сантехніку, а вона тим часом підсмажила та закинула м’ясо до мультиварки, почала чистити картоплю. У дверях кухні з’явилась молода дівчина :

– Мам, тобі допомогти? – не відриваючись від планшета, запитала донька.

– Так. Було б непогано, якби ти відірвалась від свого ГАДжета.

– Ну все не бурчи. – вона підійшла та чмокнула матір в щоку, на докір вона таки відклала чудо техніки. Далі мати з донькою стали разом готувати обід. За розмовами, впорались досить швидко, вони обидві любили такі спокійні розмови одна з одною. Загалом це заслуга матері, адже вона ще змалку виховувала доньку в повній довірі, так щоб та розповісти їй все що її тривожить. За такими розмовами вона дізнавалась про всі негаразди, про закоханості, про зради друзів своєї доньки. Так вона дізналась про перший поцілунок, першу закоханість, перший сексуальний досвід – хоча про це вона не дуже хотіла знати. Але в цьому була вся Владислава – якщо взяла собі мету, то іде напролом. Якщо захотіла розповісти матері як після року стосунків таки дозволила хлопцю перейти до «другої бази» – вона це зробить. Про неї часто казали «дівчина без комплексів», от зараз жінка за столом сиділа і спостерігала як її Вадя, так дівчина сама називала себе в дитинстві, домиває посуд. Вона хоч і доросла, але така ще маленька, її донька. В дверях з’явилась висока постать Анатолія:

– Владко, що там у тебе з шафою? – запитав чоловік схилившись на одвірок, але дівчина лиш стрімко пробігла повз нього до ванної з криками:

– Ну нарешті. – та закрила за собою, у слід їй лише розсміялись.

– Я тоді подивлюсь, що там.

Десь через пів години, коли шафа була полагоджена, смачний обід з’їдений. Чоловік з жінками сиділи на кухні та пили каву.

– Чоловіка тобі треба, – раптом сказав Анатолій, але покосившись на хрещеницю додав, – ну в господарстві там, допомагав щоб, от. – чоловік залився червоною фарбою.

– Та годі вам, дядь Толь, мені двадцять три а не тринадцять. Повірте, я уже чудово знаю, для чого нам чоловіки у цьому житті. – здавалось чоловік почервонів ще більше, а дівчині прилетіло в бік разом з обурливим поглядом від матері.

– Владислава. – сказала жінка поглядаючи поверх окуляр, але це не був найсуворіший її погляд.

– Владислава, Владислава, я уже двадцять три роки Владислава. – вдавано образилась дівчина. – Ну добре, я до себе, а ви тут пліткуйте на здоров’я. Тільки голосніше, щоб я також чула. – вона посміхнулась та зникла за дверима.

– Дитина, – мати лиш скептично похитала головою їй у слід.

– Люба моя, але я серйозно про чоловіка.

– Толь, я чула це вже і повторю тобі те що й завжди – «Кому я така тепер потрібна?!», – ці слова вона вимовила з такою гіркотою, що на декілька хвилин запала тиша.

– Дура ти. Ти ж чудово знаєш, що це не головне. Давай я тобі знайду когось.

– Сватом найнявся чи що? Фізрука мені краще зайди нового. – сказала жінка крутячи чашкою.

– Фізрука, хмм, – чоловік задумався, – можу запропонувати тобі одну авантюру.

– Я слухаю. – жінка зацікавилась. – А то мій фізрук мене підставив, пішовши посеред навчального року, а я не могла відмовити.

– У нас є вчителька фізкультури. Вона до речі була зам директора в сімнадцятій школі по виховній роботі, поки їх зовсім не закрили. Пізніше була в школі Ілларіонова. Ну я думаю ти сама розумієш. А з початку літа, вона не працює, пішла в приватний бізнес здається, але просила зв’язатись з нею коли буде пристойна вакансія. .

– Ілларіонов той ще козел. Така людина не повинна працювати у школі та ще й директором.

– Повір мені я над цим працюю, та не тільки я. Залишилось ще трішки.

– Ти думаєш вона погодиться?

– Ну а чому ні? Вона гарний педагог діти її люблять і з адміністративною роботою вона знайома якщо що. Бачиш як я тебе люблю – за п’ять хвилин готовий вирішити всі проблеми. – чоловік дістав телефон. – А зараз ми їй зателефонуємо і все з’ясуємо. – і почалася його одностороння розмова з телефоном:

«- Алло, Богдана Броніславівна, не відволікаю…Добре. У мене є одна пропозиція. Від якої я думаю ви не зможете відмовитись…У п’ять школу потрібен вчитель вашої спеціальності, я вирішив запропонувати місце вам …Розумію, розумію. Ну що ж, вирішуйте свої справи і через два тижні вас чека муть. Заяву? Я дам адресу школи, надішлете поштою. На все добре.»

– Богдана Броніславівна? Що за ім’я таке? – здивувалась жінка.

– Ну вона справді дивна трошки, але дивна по доброму. Бачиш який я у тебе супермен – прийшов і всі проблеми вирішив, – чоловік був явно задоволений собою. – Так, вона зараз не в місті, я не розпитував, але через два тижні вона буде готова приступити. Всі документи електронною поштою надішле.

– Так. Дякую тобі. Не знаю, щоб без тебе робила.

– Затопила б сусідів, і тоді довелось робити ремонт ще й і їм. – намагався пожартувати Анатолій. – Я вже мабуть поїду, а то Катя ввечері до батьків хотіла в гості.

– Ще раз дякую. Тебе провести? – жінка почала підійматись.

– Ні, ні. Сиди, я що двері не знайду, – Толя, підійшов та чмокнув жінку в щоку, а та покликала доньку:

– Влада, дядя Толя уже йде. – дівчина вийшла, все так же з планшетом, попрощавшись вона провела його до дверей. Та знову зникла у своїй кімнаті. А жінка так і залишилась сидіти на кухні, поглядаючи на білизну снігу за вікном. Дотягнувшись до ручки, вона відкрила вікно впускаючи зиму до квартири. Закривши очі витягнула ноги на стілець навпроти, а голову сперла на стіну позаду. Лютневе морозне повітря, помалу огортало її душу, проникаючи в свідомість, витісняло всі думки. Обпалювало легені та покривало тіло мурашками, нахабно проникаючи під легку кофтину. Останнім часом вона зачастила з цією звичкою – морозити своє тіло і душу. Але лише холод надав їй те відчуття легкості, якого так не вистачало останнім часом. А найголовніше, що вона вірила – холод не дає пролитись її сльозам. І так уже багатьом показала свою слабкість, час повертати позиції. От і зараз, одинока сльоза блищала в кутику, не наважуючись скотитись, щоб не застигнути на уже холодній щоці жінки.

Через два тижні

   Вчителі квапливо займають свої місця в учительській. Директриса сиділа займаючи своє місце – на чолі столу. Нервово позирала на годинник, вона розраховувала, що нова вчителька фізкультури, з’явиться зранку і вона встигне її представити колегам, але схоже, жінка запізнювалась. Не добре – починати перший день з запізнень.

– Євгеніє Максимівно, – з думок її витягла завуч по виховній роботі, Тетяна Миколаївна, що сиділа праворуч, – всі вже зібрались.

– Дякую, Танюш, – вона підводячись доторкнулась до передпліччя жінки, і та допомогла їй стати на ноги. – Шановні колеги, дякую що зібрались. Я вас надовго не затримаю. Сергій Васильович, – помітивши, що чоловік підняв руку, і хоче щось додати, – давайте, всі коментарі потім. І так. Концерт до Восьмого березня, я не буду на ньому окремо зупинятись, Ольго Іванівно, зайдете потім до мене, скажете чи все добре. Так, – вона поглянула в записи, – цей тиждень, вчителі математики проведуть відкриті уроки. Особисто запрошую вас на свій урок, в середу другий урок у 9-«Б». І прошу, повідомити, в якому класі ви будете проводити свій. Щоб не було такого, що урок де-юре проведено, а по факту про нього ніхто не знав. В школі очікується перевірка сан інспекції, це головним чином по технічній частині та столовій, але прошу, провести в класах прибирання і заповнити листи температурного режиму. – поки ніхто не заперечував, вона продовжила. – А ще у нашій шкільній родині поповнення.

– То у нас таки новий фізрук? – запитав все той же Сергій Васильович.

– Не «фізрук», – виправила його директор, – а вчитель фізичної культури.

– Нарешті у нашому чоловічому полку прибуло. – зрадів чоловік.

– Ага, якраз вчасно – перед Восьмим березням. – пролунало звідкись з компанії.

Тихе «кхе-кхе» з дверей, привернуло погляди вчителів. А поглядіти було на що. Там стояла висока жінка, років тридцяти, в чорному пальто, до коліна. Оскільки пальто було розстібнутим то не приховувало стрункої, спортивної фігури. На ногах, красувались шкіряні чобітки на високих підборах, чорна сумочка клатч, висіла на плечі. А в завершення, її русяве волосся, було заплетене в тугу косу, що немов змія спадала з плеча та досягала талії.

– Чому ви вирішили, що новий вчитель чоловік? А як же гендерна рівність? – запитала русява, дещо низьким голосом, посміхаючись. І її слова ніби вивели з трансу та змусили відірватись від неї, понад сорок пар цікавих очей.

– Богдана Броніславівна? – з якоюсь недовірою запитала директорка, русява лиш кивнула. – Ну от колеги. Рада вам представити, нашу нову вчительку Богдану Броніславівну. – Богдана, ледь помітно кивнула:

– Доброго дня, буду рада з усіма вами особисто познайомитись.

– А ми то які раді будемо. – відказав все той же Сергій Васильович, але його сусід, вчитель трудового, судячи з синього робочого халату з рештками деревини, дав йому ліктем попід ребра, помітивши це русява лиш сховала смішок у хутряному комірі та перевела погляд на директора. А та обпершись долонями на стіл, дивилась перед собою:

– Думаю, ми закінчили. Про подальші наради буде повідомлення на дошці, – рукою вона показала кудись позад себе. – А вас я порошу залишитись. – цього разу вона зверталась до жінки в чорному пальто та опустилась на стілець.

Жінка зачекала коли вчителі вийдуть, при чому майже кожен оглядав її. На мить їй навіть стало не затишно, під всіма цими прискіпливими поглядами. Дехто вибігав навіть не поглянувши, дехто затримувався, щоб привітатись та коротко представитись. Серед таких вона запам’ятала молоду вчительку англійської – Марину Сергіївну. Дивну блондинку з фіолетовими пасмами на голові, яка представилась просто Владою, а на останок ще й підморгнула їй. Та попелясту блондинку, Людмилу Миколаївну, що була вчителькою географії. І звичайно ж Сергій Васильович, брюнет-балабол, як вона відмітила про себе, що викладав хімію. Решту, вона або не встигла запам’ятати, або вони її не зацікавили.

Богдана підійшла до столу за яким сиділа гарна, проте уже не молода жінка, що дивилася на неї знизу, сумним блакитним поглядом. Фарбоване руде волосся було підстрижене в каре, але через те що по природі воно було злегка хвилястим, мало легкий ефект «кульбабки», як Богдана сама подумки його назвала. Щоб волосся не спадало наперед, жінка заправляла його за вухо, що виглядало доволі мило. Рівний ніс на кінчику злегка задертий. Рівне підборіддя, чітка лінія щелеп, здавалась занадто явною – схоже жінка нещодавно сильно схудла. Замилувавшись Богдана і не помітила, що стоїть мовчки уже з хвилину, схиливши голову на бік та з цікавістю розглядаючи жінку.

– Прошу. Сідайте, – вона показала на стілець поряд, русява зайнявши його, відразу ж сіла в півоберта до жінки та закинула ногу на ногу.

– То ми не підемо до вашого кабінету? – жінка в чорному пальто, продовжувала блукати поглядом по обличчю жінки навпроти.

– Нам нічого не заважає поговорити тут. – якось зморено вимовила та, а сама відчула як її щоки починають червоніти під пильним поглядом цієї Броніславівни.

– Я, Євгенія Максимівна, директор цієї чудової школи. Я дуже вдячна, що ви погодились на нашу з Анатолієм Івановичем пропозицію…

– Ви з ним близькі? – Женя не знала як на відреагувати.

– Що?

– Вибачте, просто звикла в лоб запитувати. Він говорив що ви давно товаришуєте, давав схвальні відгуки про школу. Ми бачились з ним днями.

– Що ж, сподіваюся він не розповів нічого зайвого, – тепер погляд жінки здавався колючим, а русява сиділа все так же посміхаючись.

– Не хвилюйтеся, секретів не видав.

– Давайте уже до справи. – теплота з голосу жінки зникла остаточно, поступившись строгості. – Мене цікавить лише адміністративна частина, з всім іншим вас ознайомить ваш колега, фізрук – Віктор Іванович.

– А не так давно вам не подобався вислів «фізрук». – ніби поміж тим відмітила Богдана, русява і сама не розуміла, але їй сподобалось спостерігати за зміною емоцій на обличчі Євгенії, а також було цікаво викликати ці емоції. Жінка хмурилась, прокладаючи зморшку між брів, прижмурювалась, загострюючи свій погляд.

– Можливо це мало місце до зустрічі з вами. – «а вона не промах» майнуло у Богдани. – Отже, Богдано Броніславівно, свій розклад зможете дізнатись у завуча з навчальної частини, її двері, одразу біля учительської справа. – побачивши, що її не збираються перебивати, вона продовжила. – Від завтра можете починати, але якщо маєте бажання, то можете, для ознайомлення відвідати пару уроків сьогодні. Віктор Іванович, радо в цьому допоможе. Класного керівництва давати вам не будемо, але можливо, як що хтось піде на лікарняний ви станете на заміну. Колектив у нас дружній, серйозних суперечок нема, проблем бути не повинно. Але в разі чого, повідомляйте мені. Якщо будуть якісь питання звертайтесь до мого секретаря. – директор закрила свого записника, пояснюючи так, що розмова підходить до кінця.

– Ви закінчили? – ствердний кивок, власниці холодного погляду, яка тепер розглядала її, – Можете називати мене Даною, це -раз. Думаю, якщо в розкладі на залишок дня є уроки, то я з задоволенням їх проведу вже сьогодні, це – два, – почала загинати довгі пальці з охайним манікюром, вона правда розгубилась, коли Євгенія, потягнулась, та взяла до своїх холодних долонь її руку, загнувши третій палець, сказала:

– І три – сподіваюсь у мене з вами не буде конфліктів та проблем. – вона уважно слідкувала за оливковими очами навпроти, що лиш на мить виказали розгубленість, а тоді прийняли якийсь хитрий прищур. Женя і сама не розуміла, чому їй раптом захотілось доторкнутись до цієї жінки. Зараз вона тримала здавалось аж надто гарячу долоню для своїх вічно холодних рук, втопала в очах навпроти і нічим не могла пояснити цей порив. Знову хотілось на холод. Вона занадто різко забрала свої руки, та стиснула їх в кулаки на колінах. Ці переміни не залишились непоміченими і русява посміхнулась самими кутиками губ. Вона прочистила горло та підвелась:

– То я мабуть піду дізнаюсь свій розклад, ви не хочете мене провести? – вона в запитані вигнула ліву брову.

– Ні. З вашого дозволу, відмовлю собі в такому задоволені. – вона заправила за вухо неслухняне пасмо, це було настільки мило, що Дана знову не втримала посмішки.

– Я тоді не прощаюсь, – сказала уже виходячи.

Євгенія, залишилась сидіти, полегшено видихнувши, потерла перенісся. Піднявши погляд, помітила цікаві погляди колег, що сиділи взагалі-то займаючись своїми справами, але зараз дивились на неї:

– Що?! – занадто різко запитала вона, всі перелякано відвернулись.

-Так, – відказала Євгенія Максимівна коли в двері її кабінету постукали. На порозі вона побачила Віктора Івановича – фізрука, людину доволі консервативну, старий гарт нікуди не подівся. Зараз поглянувши на нього, жінка навіть злякалась, що ж це мало таке статись, щоб він забіг до неї з розтріпаним сивим волоссям та очима переляканого фазана.

– Євгеніє Максимівно, я вас звичайно поважаю, але що ви за жінку до мене підіслали? – тепер злякалась і Євгенія, адже по факту нічого не знала про Богдану, – вона нестерпна, поводить себе гірше ніж два сьомих класи разом узяті.

– Вікторе Івановичу, ви можете пояснити мені, що сталось? – жінка нервово йорзала на кріслі.

– А я вам розкажу. Слухайте. Ця жінка, нова вчителька – зриває мені уроки. Мало того що її форма занадто відверта як для вчителя та і взагалі. Вона занадто гіперактивна – почала стрибати з дітьми через козла, перещиголяла хлопців у віджиманнях, а потім грала з ними в баскетбол в дівчачій команді. – директорка слухала і не знала що їй робити, але хотілось розсміятись. – Так окрім цього вона ще й не зважає на мої слова. – чоловік не вгавав, активно жестикулюючи він весь почервонів від обурення.

– Я поговорю з нею, не хвилюйтеся. Більше такого не повториться. Це була моя пропозиція, щоб вона з вами провела декілька уроків, надалі ви будете працювати окремо. – сказала Женя, розгладжуючи невидимі складки на столі.

– Буду дуже вдячний. До побачення. – від його подальших скарг жінку врятував початок уроку.

Жінка видихнула та заховала обличчя в долонях. Її плечі здригались у німому, трішки нервовому сміхові. Так, схоже з Богданою Броніславівною буде весело, давно та що там, майже ніколи вона не бачила Віктора Івановича в такому стані. Перевівши дух, начепила на носа окуляри та почала перебирати папки на столі, одна яких була особовою справою нової вчительки. І коли це секретарка встигла її сюди покласти? Відкинувшись на стільці, поринула у читання, сподіваючись хоч трохи дізнатись про Богдану, перегукуючись зі свідомістю:

« Боголюбова Богдана Броніславівна. Так дата народження – 19 липня 1984 року…ЩО? Їй типу 37 років – нізащо не повірю – виглядає максимум на 30, якщо на те пішло. Сімейний стан – незаміжня, дітей немає – дивно, з її зовнішністю та взагалі… можлива Толя правий коли говорить, що зовнішність не головне. Так, щось я відволіклась. Університет, дипломи, відзнаки. Нічого для мене цікавого, шкода. Треба поговорити з Боголюбовою, тим паче і перший день, а вже має скаргу від колеги.»

Після прочитання Женя викликала секретарку, висловила прохання запросити на перерві нову вчительку та відкрити вікно. Жінка уже звикла до цього прохання директорки, але чи вважала вона це прохання нормальним в мінус десять, як мінімум, це уже інше питання. Виконавши прохання, секретарка швидко вислизає, прикривши за собою – щоб і самій не замерзнути. Євгенія Максимівна лиш криво посміхається, прекрасно знаючи ,що по заочі її тут називають Сніговою королевою інколи Ельзою, переважно учні. А кабінет – як фортецю – льодовим замком. Так не один учень тут каявся та замолював гріхи, інколи попадало і вчителям.

Женя закриває очі – самотність, холод, тиша та ледь помітне світло, що проходить через повіки, ось її компанія. Морозний протяг безжально тріпоче тюлем у над головою.

З думок Максимівну витягнув, швидкий стук в двері, а потім і низький голос:

– Можна? Ви просили зайти. – але не дочекавшись відповіді вона проходить та з характерним звуком, закриває вікно. Ніхто і ніколи не насмілювався це зробити, всі завжди терпіли її холод. Нарешті відкриваю очі, директорка хотіла було уже «наїхати» на Богдану, але від її вигляду, здається забула як дихати. Ця жінка стояла в темних, спортивних штанах – лосинах, що немов друга шкіра обліпили її стрункі, довгі ноги. Свій стрункий стан, вона впакувала в таку ж, липучу до тіла майку. Змієподібна коса як і до цього, спадає наперед. Здавалось, що в особовій справі помилка, на добрий десяток років. Поки Євгенія безсоромно розглядала вчительку, та обвела поглядом кімнату: під вікном у кутку диван а поруч журнальний столик, під іншою стіною шафи, а в центрі «т» подібний стіл за яким і сиділа директорка. Відсунувши один зі стільців, Боголюбова сіла навпроти.

– Пані Євгеніє, ви що привид побачили? – насмішлива посмішка прикрасила її обличчя, ну чудово, тепер вона знає що я розглядала її.

– Задумалась просто, розумію тепер чому Віктор Іванович був так шокований вашим зовнішнім виглядом. – Євгенія Максимівна спершу навіть не повірила, що сказала це вголос. Відчуваючи як щоки починають не те що червоніти, вони палають.

Боголюбова ж, в німому запитанні вигнула брову.

– Та це я так, думки в слух. – поспішила виправитись пані директорка.

– Цікаві, у вас думки, – з хитрим прищуром відказує Богдана, – ви про це хотіли поговорити? Я як знала коли не прощалась. – десь в коридорі продзвенів дзвоник.

– Так, Богдано Броніславівно, уявляєте мені вже на вас скаржились, але я і без цього хотіла з вами поговорити. – схрестивши руки на грудях, Євгенія під пильним поглядом вчительки починала знову червоніти.

– Ну, я уже знаю хто вже не мене поскаржився, – театрально запускає очі під лоба, ох і жінка, – але він сам винен.

– Зазвичай так у мене лише семикласники виправдовуються – «він сам винен» – і тикають пальцями одне на одного. Але ж ви дорослі люди.

– Але ж його методи навчання та взагалі спілкування, тої епохи що і він. До дітей же підхід потрібен, а не залякування не атестацією та поганою оцінкою, тим паче фізичне виховання не той предмет якого всі бояться. Треба ж зацікавити дітей. А не свисти у свисток до поросячого крику, поки вони стануть у стрій. – її слова безперечно були резонними, але вона розбурхала найспокійнішого вчителя.

– Добре. Я згодна з вами. Але будь ласка, не зачіпайте його більше. Домовтесь уже якось. І будь-ласка, постарайтесь більше не запізнюватись.

– Не можу нічого обіцяти. – чому ця жінка так себе поводить, як дитя, чесне слово.

– Ну ви ж доросла людина. – іронічна посмішка майже не сходить з її обличчя.

Але в горлі жінки застряє клубок, коли Богдана підводиться і нахиляється через стіл, опиняючись в якихось парі десятків сантиметрах від її обличчя та починає блукати по ньому поглядом. Вона навіть могла заприсягтися, що помітила як погляд жовтих очей ковзнув по шиї в глибокий виріз кофтинки. Змієподібна коса, спадає, та торкається столу. А серце Євгенії шалено калатає.

– Що ви робите? – голос зривається і звучить зовсім не так впевнено як би хотілось.

– А у вас горні очі. Справді схожі на льодинки. – констатує, то і вона уже знає, як швидко одначе.

Снігова королева так і не встигає нічого відповісти, коли двері широко відкривається і до кабінету вривається Влада,директорка навіть не дивлячись туди знає, тільки вона дозволяє собі так сюди заходити. Жінка повністю у полоні, бісенят в очах навпроти. Але Богдана перша випрямляється та переводить погляд на Владиславу. А та уже задкує до виходу зі словами:

– Вибачте. Треба було постукати. – тикає на мене пальцем, – Вдома поговоримо. – стрімко вилітає з кабінету, хлопнувши дверима так, що було чутно як секретарка вилаялась їй у слід.

– Виглядає серйозно. У вас тепер будуть проблеми? – киває головою на двері.

– Донька. Невже не схожі?

– Якщо чесно то не дуже. І вона на вас так дивилась під час наради. Та і каблучка на мізинці у неї. Ви що не в курсі, що вона…Хоча я можу помилятись. – Богдана обірвалась на пів слові, помітивши повне нерозуміння її слів. – Ну думаю вам буде про що поговорити. А мені, відчуваю уже час. – так же легко, як і все до цього, встала та пішла до дверей.

– Богдано Броніславівно, зачекайте. Ви можете нормально пояснити. – русява зупиняється та киває на вікно.

– Не морозьте більше себе. – як точно одначе підмітила. – Не вистачало, ще захворіти. Те що донька повинна вам сказати, вона розповість сама. На все добре. – і уже тримаюсь за ручку дверей, – І називайте мене Даною. – переміна у її поведінці, була занадто очевидно.

А з нею буде цікаво. Чому так хочеться розгадати цю загадку… І знову самотність, тиша. І головне запитання – що ж такого має розповісти Владислава?

Влада покинувши кабінет матері, ще деякий час стояла під дверима і намагалась зрозуміти. Що то в біса було? Чи їй просто здалось, що нова вчителька і її матір, між ними було щось дивне, щось що важко було пояснити. Вона почула як хтось виходить і швидко повернувшись, почала відходити, але почувши у спину:

– Ану стояти. – зірвалась на швидкий крок, вона абсолютно не знала що очікувати від цієї жінки, та і пояснювати щось особливо не було бажання. Майже пробігла, повз переляканих учнів, та мимоволі ловлячи на собі невдоволені погляди колег, вирішила сховатись у кабінеті Марини. Перестрибуючи через сходинки, помітила, що Богдана не відстає, звичайно їй же набагато зручніше, долати цей марафон в кросівках:

– Влада, чи як тебе там, зупинись, треба поговорити. – перекрикуючи гамір озвалась жінка, уже будучи на третьому поверсі та швидким кроком ідучи до дверей кабінету Марини, вона навіть для себе різко зупинились, і Богдана яка не встигла зреагувати, навалилась на неї:

– Твою ж маму … – тільки і встигла вилаятись Богдана.

– А до чого тут моя мама?- зьязвила Владислава, якій все таки вдалось встояти на ногах і втримати при цьому жінку. Тепер вони стояли притискаючись одна до одної, переводячи дихання, яке у обох від бігу дещо збилось, і переглядаючись. І тут по закону жанру з дверей свого кабінету визирнула Марина. Помітивши її дівчина ніби аж відсахнулась і кинулась до молодої брюнетки, що зникла в кабінеті грюкнувши при цьому дверима.

На мить, Дана, залишилась сама в пустому коридорі, з одною єдиною думкою «Занадто багато інформації для першого дня». Але цікавість взяла верх, і от вона уже стоїть в дверях затишного кабінету англійського, де ця дивна блондинка – Владислава, розсипається в поясненнях перед насупленою, але однозначно гарною брюнеткою. І тут до неї дійшло:

-Ооо, – протягла вона, прикриваючи долонею рота, – то ви ну того… – почала водити пальцем від блондинки до брюнетки. – А я було вирішила, що ти з…

– Що про що вона? Що того? – запитала Марина.

– Та годі, тобі, можеш не шифруватись. Розкусила я вас дівчатка. – хмикнула жінка, на неї насувалась Влада, підійшовши впритул до жінки, тикнула пальцем їй в плече:

– Що то було там у кабінеті директора? – «хоча як вона отак хмуриться, то доволі схожа на Євгенію Максимівну», задумалась Дана.

– А що там було? – вдавано, занадто вдавано, сказала Богдана.

– Ой та годі, перед нами вже хоча б не прикидайтесь. Я ж то бачила як ви дивились там одна на одну. Майте на увазі, якщо ви її образите, то я боргу не залишусь.

– Попустись дитинко. Чи за чекай, це ти мені так «добро» даєш? – показала пальцями уявні лапки.

– Зроблю вигляд, що «дитинко», – перекривила Влада, – я не почула. І сама в шоці. Але якщо у вас щось вийде я не буду проти. Це було б навіть цікаво. – молода блондинка уже зняла свою облогу з персони Дани, і притягла до себе за талію Марину, яка слабко відбивалась:

– Марин, годі, вона і так уже здогадалась.

– От власне про це я і хотіла поговорити. – почала Боголюбова. – Як би почати. Я ледь було не примовилась твоїй матері про твою орієнтацію. Ляпнула не подумавши, змусила її задуматись.

– Твою ж на ліво… Що ж ви так підставляєте? А як же негласний кодекс – свої своїх не здають? – видно було що дівчина не на жарт рознервувалась, вона опустилась на перший ліпший стільчик. До неї підійшла Марина,присівши перед нею взяла до рук її долоні:

– Сонце, уже час поговорити. Ти все підбирала слушний момент, але думаю, далі тягнути нема чого. – Дані сподобалось спостерігати за взаємодією молодих жінок, що вона навіть не вслухалась в їх слова. Мимоволі посміхнулася коли, Марина заправила неслухняне пасмо за вухо коханої, притягнула до себе її обличчя, та чмокнула в лоб.

Русява прокашлялась:

– Ну то я мабуть піду. Ем, не буду заважати.

– Добре, – блондинка нарешті відірвалась від коханої, – але ми ще поговоримо.

– Так, обов’язково. – і не зрозуміло, серйозно чи ні сказала, вислизнула в коридор.