Розділ 1.

“ЗДАВАЙТЕСЯ АБО МИ ВАС ВСІХ УБ’ЄМО!”

Перше, що почула Герміона, тільки но вийшла з теплиці. Слова збили з пантелику, але не встигла вона і кроку зробити, як недалеко від неї пролунав вибух, потім через хвилину ще один, буквально коло спальні Ґрифіндору. В небі з’являлося всі більше іскор, і спершу здалося, що це салюти, які запускали бешкетники школи, аби відвернути Філча, проте не могли звичайні феєрверки взрівати частину вежі, залишивши після себе гущу диму.

Щосьнетакщосьнетак…

Перші п’ять хвилин Герміона стояла на місці та не рухалась, стараючись себе заспокоїти, проте тривожні думки все одно лізли у голову.

В якийсь момент її пробило: хтось увірвався у школу. Але хто? Кому вигідно нападати на беззахисних учнів? Хто настільки божевільний? Та й у замку немає якихось рідкісних або небезпечних артефактів. Це сам Дамблдор їй розповідав…

В мить, скло з теплиць розбилося на тисячі дрібних уламків. Ґрейнджер встигла тільки повернутися спиною до скла та накрити голову каптуром, як закляття потрапило у ціль. Але це все одно не врятувало: вибухова хвиля відкинула її назад до стіни, ноги не втримали тіло та при ударі вона впала на землю.

Тверда амфорна речовина різала її ніжну шкіру усюди: на колінах, ліктях, зап’ясті та пальцях. Герміона не стримала болючого стогону. Врешті-решт вона повільно встала і сперлася на стіну, стараючись струхнути зі себе скло. Руки були закривавлені, як і більша частина тіла.

Всі звуки, що лунали з замку, різко змішалися і відійшли на задній план. Зір почав пливти, а голова — боліти. По щоках вже текли сльози, змішуючись з її кров’ю. Вона не знала що робити, куди тікати, шукати інших чи залишатися тут? Тіло обм’якло, ніби не неї навалився величезний троль. Страх за власне життя, паніка, вибухи…

– Господи… Що роботи? Що робити…- тихо шепотіла відьма.

– Герміоно! Герміоно! Герміоно… це ти?- знайомий голос ехо віддавався в її свідомості, але підняти голову вона не змогла.

В якийсь момент розум перестав працювати. Все відбувалося по черзі: шок та заціпеніння — паніка та страх — втрата контролю та орієнтування. Напевно, вона б залишилась тут, в незнанні що коїться. Занадто багато емоцій на неї навалилося, і якби не Невіл, який випадково чи ні, знайшов її, все закінчилося б катастрофою.

Катастрофою для неї.

Пролунав ще один гучний вибух, який допоміг Герміоні повернутися у реальність. Вона спершу глянула на не менш стурбованого друга, а потім на розбите скло довкола.

– Що… Що ти тут робиш?- перше, що запитала дівчина.

Руки її тремтіли, а в роті з’явився гіркий присмак крові.

– Я… Я…- він оглядався, ніби у пошуку відповіді. Його волосся стирчало у різні боки, на нижній щелепі було видно слід від сажі, руки теж чорні, а біля лівого вуха вона помітила поріз. Невіл видихнув і вже більше чітко продовжив:- За десять хвилин до цього, мене сюди відправила професорка Макґонеґел, зі словами якомога швидше знайти Міс Ґрейнджер і привести до неї…

Він зупинився, помітивши, як різко змінюються на лиці Герміони емоції. Усвідомлення. Так, так. Ймовірно, Макґонеґел знала про напад, можливо навіть і хто його організував, але нічого їй не сказала? А звідки взагалі у неї така секретна інформація?

Відьма витерла сльози з обличчя та рішуче встала.

– Вона знала. Вона знала! Вони знали!- почала кричати Ґрейнджер і без попередження попрямувала у замок.

– Що знала? Хто знала?- не відставав від неї Невіл.

Адреналін та злість накрили всю її голову. Більше не хотілося плакати. Герміона хотіла дізнатися, що взагалі коїться у школі. І не з простої причини професорка відправила за неї Невіла.

Тільки зайшовши у коридор, у ніс вбився їдкий запах диму, що зрозуміло, адже з усіх куточків Ґогвортсу було видно та чутно спалахи. Герміона не вагаючись, швидко розірвала шматок тканини від мантії й приклала до обличчя. Невіл, який стояв позаду, теж так зробив. На перший погляд, могло здатися, що він більш зібраний аніж вона, однак очі теж блукали у пошуках чогось, а руки трохи тремтіли. Вже за десять хвилин Герміона зустріла Макґонеґел по дорозі до Великої зали. ЇЇ погляд був стривожений, але як тільки Мінерва побачила дівчину, полегшено видихнула.

– Міс Ґрейнджер, немає часу пояснювати,- почала Мінерва, ніби відчувала, що вона налетить на неї зі своїми запитаннями,- ваше завдання — це вивести молодші курси у Гоґсмід через запасний прохід у Кімнаті на вимогу, яка знаходиться на восьмому поверсі.- та кивнула на Невіла,- І нехай Містер Лонґботом вам у цьому допоможе.

Жінка швидко розвернулася, а Герміона так і залишалося без відповідей. Наче так складно пояснити, що взагалі зараз відбувається? Логічно, щось дуже погане, якщо потрібно терміново евакуювати учнів зі школи, про те що саме відбувається? І це «що», не дає спокою ґрифіндорці.

– Хто напав на школу?

Професорка різко розвернулася і серйозним тоном промовила:

– Смертежери, тому будьте обачними.- і попрямувала прямо у гущу диму.

Смертежери. Трохи руйнує її картину бачення ситуації. Перший раз вона почула це слово у вітальні Ґрифіндору, де ще Джордж, Фред та Лі про щось сперечалися. І тоді, між їхніми фразами промайнуло це слівце. Огидне, мерзотне, добре в’їлося у голову одинадцятирічної Герміони. Без вагань, вона відразу вирушила в бібліотеку, адже лізти у суперечку хлопців їй зовсім не хотілося.

Герміона ще згадала, що кожного року на якомусь факультеті хтось пускав чутки про повернення Смертежерів. Що вони обов’язково одного дня прийдуть і помстяться за Волдеморта, найгіршим для них чином.

В таку байку вірили майже всі першокурсники й перші дні вони навіть не кліпали, боячись зненацька за рогом зустрітися віч-на-віч зі Смертежером. Декани часто сварили старших за такі витівки та навмисне залякування молодших учнів, проте припиняти цей цикл ніхто не хотів. Оскільки Герміона була розумною дівчинкою, вона не стала жертвую неправдивої інформації.

Тим паче про це розповідали близнюк Візлі. Вони добре описували їх образ: злі та нещадні до всіх чаклуни у масках, чорних мантіях та страшною міткою на передпліччі.” З божевільною насолодою на обличчі, Смертежери спостерігали за муками маґлородців, поки ті благали їх припинити, а коли ця вистава їм набридала, банально вбивали своїх жертв.” Проте вкінці своїх історій, коли вже більша частина першокурсників, перелякані йшли лягати спати, близнюки додавали, що на їх думку, Смертежери — це просто схибнуті на всю голову підлеглі, яким не було чим себе зайняти, тому і придумали свої ідеї чистої крові.

Герміона згідна з цим твердженням. Хоча вона знає, що ще до схибнутих чистокровних з Лордом на чолі в суспільстві процвітала ця ідеологія. Покоління за поколінням, і от вони прийшли до того, що ті, безсоромно вриваються у замок та роблять казна-що.

Точних даних про знаходження учнів Макґонеґел не повідомила, проте шукати дітей не було важко — вони були всюди. Хтось сидів і плакав, хтось кричав, хтось був поранений, — і всі когось чекали. Тому Герміона швидко хапала їх за руку та вела у сказаному вище напрямку. Точніше ввів Невіл, а вона шукала заляканих учнів, по всім куткам школи.

Однак, з кожною хвилиною їй ставало все тяжче чути та бачити заплакані лиця одинадцятирічних першокурсників. Господи, вони ж діти… Так, маленькі та беззахисні діти, які стали банально жертвами цього божевілля.

Єдине що рятувало, що чим ближче вони до Кімнати, то тим менше чути вибухи. Скоріш за все, Смертежери знаходяться на перших та других поверхах, просто до восьмого ще не дісталися. І це служить причиною якнайшвидше всіх вивести зі школи.

– Герміоно,- кличе її Невіл і киває на хлопчика, який сів прямо посеред дороги.

Той почав крутитися, кричати, плакати, тягнути себе за волосся, стискати мантію, ніби його катають.

Герміона не знає, як на це реагувати, але швидко хитає головою другу у напрямок сходинок, що ведуть на восьмий поверх, а сама підходить до хлопчика, та бере його на руки. Той не зразу піддається: б’є її по лицю, верещить, виривається, щось кричить, що від цього, у неї серце розривається на частини, проте коли вона його до себе притискає та шепоче заспокійливі слова, він піддається і перестає вириватися. Герміона знає: він розгублений та ще не усвідомлює ситуації. Напевно, хлопчик бачив та чув спалахи, біг, спіткався, плакав… Вона теж до чортів налякана і від усієї цієї обставини й хочеться самій забитися в якийсь куток та плакати.

Але не може.

Не може кинути своїх друзів, товаришів, однокурсників. Вони потребують її допомоги. Хлопчик досі плаче, уткнувшись у її ліве плече, але принаймні не кричить, як хвилину назад. Їй шкода цього хлопчика, шкода дітей, яких ведуть сюди. Герміона майже впевнена, що інші зараз кидають у ворога прокляття і стримують їх усіма силами, аби тільки всіх змогли врятувати. Позаду себе вона чує гуркіт — побігли третьокурсники. Страху в їх очах не менше, але хоча б видно іскру упевненості. Від них пахне димом, у когось тече кров, хтось поранений, хтось плаче, хтось біжить, а хтось просто йде. Вочевидь, вони вибралися з епіцентру подій, отже, знають куди йти, але жаху на їхніх обличчях від цього не меншає.

Як тільки вони помічають Герміону, то в очах видно невеличке полегшення. А вона ще більше усвідомлює, наскільки зараз їм потрібна її підтримка та відносне контролювання ситуації. Їм потрібен хтось, хто буде зберігати спокій, хоча б зовні. І неважливо хто це буде: чи вона — Герміона Ґрейнджер, чи Невіл Лонґботом, чи Кеті Бел, чи Анна Ебот. Зараз кожен несе відповідальність за своє життя, але такі як Герміона, несуть відповідальність і за інших.

Відьма бачить двері до Кімнати на вимогу і непомітно для інших, з полегшенням видихає. На вході вона зустрічає Террі Бута. В очі відразу кидається його поранене плече. Діти, через хаос та паніку, яку самі ж спровокували, цього не помічають, на відміну від неї, але краще Герміоні від цього не стає.

– Що сталося, тебе поранили?

Він дивиться на неї декілька секунд, ніби не може повірити що це вона, а після серйозним тоном видає, проігнорувавши її запитання:

– Ти жива?

– Так… Що за дурниці ти говориш?

– Ні… Просто…- Террі оглядається, — Ем… Немає часу пояснювати, веди дітей у Кімнату, а там тебе зустріне Джордж.

Вона киває. А в голові мимоволі проскакує думка: “Отже, не тільки Макґонеґел знала, а і Візлі… Цікаво, а Рон про це знав?” Якщо знав, то Ґрейнджер дуже сильно образиться на друга.

Проте не зараз.

Знайшовши у приміщення, вона розгубилася. Кімната на вимогу виглядає як склад різного барахла. Це нагадало їй про дядька, який любив зберігати різний непотріб у себе горищі, а тітка завжди пищала від злості за його звичку, однак ніколи тих речей не торкалася.

Про який запасний вихід говорила професорка Макґонеґел, Герміона уявлення немає. Про цю Кімнату ходили легенди, хтось стверджував що вона є, а хтось казав що, це вигадки для довірливих першокурсників. Герміона не вірила у неї, принаймні, до цього часу.

Через хвилину, позаду себе вона чує свист і різко обертається. Бачить руду маківку і краєм губ усміхається.

– Джордж?

Він прискіпливим поглядом оцінює її, і криво посміхається.

– Я Фред.

Відьма подумки б’є себе по лобі.

– Пробач, просто я…

– Ти що, серйозно повірила? Я Джордж! А ти досі та наївна дівчинка, якою була шість років назад.

Жарти. Ну звісно, адже навіть у настільки критичний момент вони не розлучаються зі своїм гумором. Чесно, це трохи її заспокоює. Вона підкреслює для себе, що Невіл добре впорався з першокурсниками.

Джордж киває на дітей і каже їй:

– Герміона, тобі зараз особливо небезпечно заходити назад у школу, тому ти проведеш дітлахів через таємний вихід у Гоґсмід.

– А де він?

– Вкінці кімнати — там картина, а за нею, — тунель. Лонґботом вже мав прийти…тому ви…

– А ти куди?

Він зітхнув. Вочевидь, це не сподобається їй.

– Я йду у Велику залу, потрібна моя допомога.

Герміона сумно киває, ледь не пустивши сльозу. На мить, її ніби накрила хвиля горя та усвідомлення того, наскільки зараз небезпечно у замку. Як хтось, можливо, помирає або серйозно поранений і ніхто не може йому зараз допомогти. Їй доводиться лише уявити, як там Гаррі та Рон, адже добре було чути крики з їх вежі. Їй просто пощастило затриматися у теплицях і не потрапити під самий удар. Не опинитися там, де панує справжнє пекло.

У неї інша місія — всіх евакуювати. Залишається тільки надіятися на те, що багатьом дітям повідомили, куди треба йти, аби врятуватися.

Тому, що потім, бачити повні очі горя матері, та відчайдушне лице батька на похоронах їхньої дитини буде ударом у глибини її душі. Знати, що в смерті цією дитини був винен ти, адже саме ти відповідав за їхнє життя.

І дивитися зараз у слід Джорджу, що йде брати та нести цей тягар на всю душу, дуже важко.

– Будь обережним!- кричить вона, хоча розуміє, що обережність на даний тут не пріоритет, який повинен бути.

Він ще раз дарує їй свою посмішку і прямує до дверей.

Знайшовши вихід, про який їй казав Джордж, вона допомогла дітям залазити.

І тільки опинившись у тунелі, Герміона відразу відчуває запах плісняви. Озираючись назад, світить паличкою на дітей, аби ще раз всіх оглянути. Серце боляче стискається і Герміона відвертається від них, прямуючи уперед.

На неї знову обривається хвиля емоцій, яку так важко стримати. Як тоді, коли вона вперше почула вибух. Ґрейнджер опускає погляд на свої руки: кров застигла, а рани від скла через декілька днів затягнутися і залишаться шрами. Виривається ледь чутний схлип.

Вона шморгає носом, швидко витираючи сльози мантією. В мить, коло неї з’являється якась маленька дівчинка. Хм, Герміона навіть і не помітила білявку. Дівчинка неочікувано бере її за руку, тихо спитавши:

– Ти теж боїшся?- вона дивиться прямо ґрифіндорці в очі.

Чи страшно їй? Звісно що так, але сказати тобі я цього не можу.

Наступає тиша. Білявка досі не відпускає її руку, а потім прикусивши нижню губу, видає:

– Я теж боюся, але є ти, тому мені не так страшно.

І Герміона тане від цих слів, сповнених надій. Надій на неї.