Розділ 1 – “Як все почалося”

У кожної історії є свій початок. Зазвичай він доволі трагічний, сповнений болю та смутку, що надалі стає мотивацією для героя змінювати своє життя. Але початок моєї історії доволі…звичайний. Можливо дещо важкий, але не надто особливий для нашої країни.

Найяскравіші спогади звісно ж пов’язані зі школою. Досі чітко пам’ятаю її образ: старе, пошарпане класичного виду приміщення, до стін якого було страшно підійти. Біля неї завжди гралося багато моїх однолітків, навіть попри ризики отримати по голові куском шпаклівки. Але варто зазначити, що і альтернатив тоді не було, тому всі старалися максимально не звертати увагу на трагічний стан будівлі. Звісно дорослі застерігали бути обережними, але як тільки діти переступали поріг дому, то одразу забували про всілякі обіцянки та бісилися, де тільки можна.

Я неіронічно любила школу, хоча не буду приховувати, що частенько жалілася на її зовнішній вигляд. Завжди хотілося переламати руки тим людям, що додумалися пофарбувати стіни коридору у зелений колір. Через це створювалося відчуття, що ти знаходишся у якомусь психдиспансері, а не в навчальному закладі.

Але ніякі зелені стіни не заберуть тієї магічності, що витувала там у повітрі. Достатньо просто пройтись тією будівлею, коли там практично немає людей, і ти закохуєшся в її атмосферність. Мені якось вдалося насолодитися такою тишею і я горджуся, що не впустила можливості сходити до кожного кабінету та заново відкрити для себе знайомий простір. Школа прекрасна, коли в ній немає людей, адже саме вони своєю примітивністю спотворють всю її велич.

Найчарівнішим серед всіх приміщень була бібліотека. Попри всі кволі намагання місцевих політиків та викладачів модернізувати школу, на моє превелике щастя, бібліотеку вони не трогали. Тому там досі стояли високі старовинні шафи, антикварні столи та неповторний запах книг, який для мене став безцінним. У бібліотеці завжди було тихо, малолюдно та пильно. Це було єдине місце, де я була у безпеці, де було спокійно і де я проводила практично весь свій вільний час.

Я ніколи не була надто соціальною. Навпаки – мені люди були потворними. Я виросла на прекрасних книгах про цінність почуттів, думок та твоєї індивідуальності, а в реальності неодноразово мусила споглядати за п’яним батьком, який часто вичитував нотації щодо моєї кволості та дурості. Тому не дивно, що довіри до реальних людей у мене не було.

Але не подумай зле, я не хотіла розганяти драму заради драми і досі не вважаю це трагічним початком мого життя. Він справді звичайний. У місті, де я жила, не було причин для щастя, як таких. Дорослі впахували на роботі, запиваючи алкоголем власні нездійснені мрії, а вдома руйнували життя ще й своїх дітей. І так існували всі, створюючи ілюзію щасливого життя лише на людях. Але для чого? Кожен і так знав, хто, коли, і чому навідувався у місцевий бар. Такою була реальність, суворою, незрозумілою, але вже просто звичною для всіх. Поки дорослі гралися у цивілізацію, діти бавилися солдатиками, змалечку звикаючи до насилля та нерівності.

Але я не любила ігри. Надавала перевагу читанню книг, адже навіть якщо вони і завдавали мені болю, то не своєю потворністю, а красою. У бібліотеці було навіть моє особливе місце: тихий закуток між стелажами у третій залі. Там був найконцентрованіший запах паперу, від якого іноді навіть зносило дах. Розум полонило лише звучання твоїх думок та стукіт серця, бо нічого іншого і чути не було. А коли хтось відчинняв двері, то відчувався слабенький вітерець, який мурашками пробігався по твоїй шкірі та зоставався на холодних кінчиках пальців.

Під час читання, насолода повільно розтікалася по моєму тілу і зрештою забирала останки серця, залишаючи лише в’їдливу пустоту всередині, від якої хотілось кричати. Але я лише тихо плакала. Могла собі дозволити таку слабкість, адже там ніколи ніхто не ходив. Майже ніколи ніхто не ходив…

І ось тут дозволь розповісти мені ситуацію детальніше, адже вона стала для мене максимально важливою у майбутньому. Можна сказати, що вона вирішила мою долю.

Для справки: бібліотека – це найменш відвідуване місце у всій нашій школі, якщо і не в цілому місті. Іноді мені здавалося, що про бібліотеку знає лише директриса, дві наші бібліотекарші та я. Але в один день мало того, що хтось знайшов дорогу до нашого храму, так ще й добрався до мого таємного місця, коли я була не в найкращому вигляді.

Це був момент, коли знову батько пропадав. Мати билася в частих істериках, переживаючи, чи не погубив він себе десь, знову роз’їжачи на старій машині по роздовбаним дорогам міста. Не сказала б, що я любила свою мати. Вона не домоглася навіть моєї поваги, не те що любові. Але мені було її шкода. Я знала, через що ця жінка прошла, тому просто намагалася не шкодити їй ще більше.

Але споглядаючи щоночі те, як її букально розривало на шматки від болю, всередині мене теж щось жевріло і кипіло. Я досі не знаю, що це було: злість, сум, образа? У мене дуже погані справи з розумінням власних емоцій. Єдине, що я знала точно, так це те, що було дуже важко. Хотілося роздерти кулаки до крові, аби просто приглушити той моральний біль фізичним.

У такі моменти я ходила читати щось максимально емоційне. Книги були єдиним середовищем для моїх придушених та закорбованих всередині емоцій. Лише завдяки ним я могла плакати та хоч трохи скидувати навантаження.

Тоді перечитувала “Я (Романтика)”. Це мій улюблений твір, навіть не зважаючи на те, як потім моє сприйняття спотворилось через шкільну програму (за що я її і ненавиджу). Але до того я з щирим задоволенням зачитувалась цим сюжетом, тим самим доводячи себе ледь не до істерики. Просто запах самої палітурки вже перевертав все всередині мене (книга була стара і стояла у закутку бібліотеки, через що трохи просиріла та віддавала пліснявою), що там вже говорити про перечитування самої історії.

І просто представ собі картину: я дохожу до самої кульмінації, очі червоні, а рукою закриваю рота, щоб, не дай Боже, не видати бодай одного звуку. І саме в цей момент з’являться висока чоловіча постать. Чорне, як смола, волосся, миленьке обличчя з пухкими щоками (образ якого я доволі часто у майбутньому забувала) та яскраво сірі очі, що дивилися прямо на мене.

— Пробачте, все добре?, — спитав він, оглядаючи, ніби з подивом чи що?

А мене ніби окропом облили. Відтуляю руку від рота, а по щокам течуть сльози. І чим далі, тим все більше і більше, зрадницько видаючи мої сокровені емоції.

— Так, — тремтячим голосом відповідаю я, хватаю книгу та чимдуж тікаю з місця злочину.

Мене тоді ще довго трусило. Я носилася по місту геть до вечора, все ніяк не знаходячи собі місця. Сором полонив мою голову та не давав раціонально мислити. Я розуміла, що можу зробити собі гірше, якщо не візьму все у руки і не повернусь додому, але і поробити з цим нічого не могла. Я просто існувала у цьому світі, не прикаяна нічим: ні душею, ні тілом. А отямилась лише тоді, коли вже сутеніло.

Все ж повернувшись додому, застала картину, як мати та бабуся заносили до будинку батька. Це створіння не могло навіть нормально стояти на ногах, але попри це вперто брикалося та намагалося вирватись. Він лаявся про мою невдячність, суворість світу та про трагічність його долі.

Я це чула нескінчену кількість разів, тому просто пройшла повз. У голові було пусто, в очах пливло, а тіло знову трусило. Через деякий час до кімнати зайшла і мати. Розпочалась моя улюблена частина звичайного сімейного вечора: виправдання всіх гріхів нашого поламаного сімейства. Раніше частенко, ледве не до крику, старалась змінити світогляд мами, але зараз було об’єктивно не до того. Проковтнувши знову ж таки завчену до безпам’ятства тираду, я випроводила її з кімнати. Вона трохи пручалася, старалася випитати, як я, чи точно все в порядку, але я надто втомилася і хотіла спати, щоб задовольняти її інтереси.

Перед сном все не виходила з голови та ситуація поміж книг. Знаєш, як от ті надокучливі думки, які не дають тобі відключити голову. Крутилася у ліжку, довго обдумуючи нещодавні емоції у своїй свідомості, але і не змогла зрозуміти ані хто він такий, ані що він забув у бібліотеці. У почуттях ніби затаїлась образа та страх. Як він посмів застати мене у такий момент? Що взагалі забув у моїй скарбниці? Та звідки він взагалі впав мені на голову?

Наступного дня я вже отримала відповіді на деякі свої запитання. Виявилося, що той хлопець – це учень з паралелі, що нещодавно разом зі сім’єю переїхав до нашого містечка. Як і говорила раніше, з людьми я рідко комунікувала, але були знайомі, з якими могла перекинутися парочкою слів. Таке собі вигідне спілкування без надто великої довіри. І все, що про нього говорили – це лише який він крутий, який чудовий товариш і багато іншої позитивної прутні. Можливо то і добре, але особисто мені було важко навіть поглядом з ним зустрітись, не те що говорити.

Кожен раз, як ми перетинались (а після тої історії мені здавалось, що ми натрапляємо одне на одного ледве не щогодини), я старалась або сховатися, або, як можна скоріше, покинути те місце, аби просто унеможливити наше спілкування. Було надто ніяково, адже він був свідком моєї слабкості, моїх емоцій (точніше я тоді так вважала). Навіть, щоб почитати книгу доводилось оглядати декілька разів місцевість, аби переконатися, що на цей раз теж нікого нема.

На моє превелике щастя, графіки зайнятості у нас різнилися: він зазвичай приходив на великих перервах та читав у спеціальних залах, а я любила забігти під час десятихвилинки, прочитати щось коротке та понабирати романів додому. Тому бачились ми там рідко, хоча це не відміняло щоразу моєї тривожності.

Але, чим більше він мене турбував, чим більше непокоїв, тим більше я за ним спостерігала. Спочатку то була обережність, потім переросло у цікавість і згодом я якось зловила себе на думці, що мені до жаху цікавий його побут, хоча і корила себе за вторгнення в особисте життя іншої людини. Він був живим героєм моїх улюблених історій, який чомусь потрапив не до того світу. Йому не личили наші лицемірні люди (і я в тому ж числі), які видобували частинки сонячної енергії собі на існування. Але він мало того, що почав змінювати своїх знайомих, так ще й здавалось, що мав нескінченні запаси того розуму та доброти, що їх бачили лише у супергероїв з коміксів. Я заздрила, я захоплювалась, я кохала.

Не знаю, в який конкретний момент це розпочалося, але я не хотіла випускати його зі своїх думок. Він став моїм чудом та моєю новою мотивацією для життя. Хотілося полишити свій цинізм, недовіру до людей та спробувати відкритися новому, незвіданому. Я прагнула стати феніксом: спопелитися, а потім відновитися повновидою птицею. Але у той же час, мене лякали мої думки та порожнеча всередині.

Здавалось, що я надто потворна для цього світлого дитя. Його любили викладачі, сім’я та навіть його однолітки, а я була тим самим фріком, до якого боялись підійти. Не сказала б, що надто страшна чи злісна, але дуже боялася підпускати людей до себе, аби вони не травмували мене більше, аніж то зробили батьки. Не хотілося стати подібною до матері та так само емоційно залежати від якогось покидька, що просто руйнує тебе зовні та всередині. Тому свідомо та несвідомо всіх відштовхувала, а коли це зрозуміла, то було надто пізно.

Я заздрила йому. Він мав все, що я так бажала: щиру любов батьків, прийняття оточення та моє серце. Водночас, як я ломала себе з кожним днем все більше, захлинаючись у власному болю та сльозах. Хотілось викрасти його та забрати всю ту доброту собі одній, але ні, так не можна, я не хотіла руйнувати чиєсь життя, тому мовчки спостерігала та страждала від власного драматизму.

Існування стало пеклом. Це як бути хворим і нарешті зрозуміти, що твоє тіло ламає з середини температура, хоча до цього ти прекрасно ходила на роботу. З кожним днем я знаходила все більше прекрасних сторін у ньому, а сама ж закопувала себе у глибочезну яму комплексів.

Але насправді все було далеким від ідеалу, про що я взнала значно пізніше вже біля могили його матері. В одну мить вся та картина рухнула у мене перед очима, показавши знову все справжнє, гидотне людське нутро. Тому слухай уважно: ніколи не повторюй моїх помилок. Не буває казкового життя, тому не ідеалізуй інших. Те що тобі здається чудовою ілюстрацією з книжкових сторінок не завжди тим є. І історія цього хлопця є яскравим тому прикладом.