розділ 1. Шлях який веде додому

Перше березня. Машина вже звернула з траси та прямувала у села. Як я помітила то більшість дітей та підлітків не люблять села, я ж навпаки люблю села, а саме своє єдине. Кеікоку. Саме таку назву отримало селище яке розташувалося на ярах. Назва дивна та стала дуже рідною.

За вікном почали з’являтися перші будиночки, та якщо чесно, то вони мені не дуже й подобаються. Вони більше схожі на ті які неподалік міста, а я як можна помітити не дуже і люблю так, зовсім не люблю.

У навушниках змінилася музика, треба перекинути, бо вона мені зараз недоречна. На екрані блокування над музикою засвітились цифри 7:13. Так зараз ранок та ми вже майже приїхали, а залишилось їхати хвилин 40.

Погода за вікном була похмура, ось на траві лежить сніг, а дерева також ним вкриті. Сподіваюсь він швидко розтане, бо не хочу довго ходити коли у тебе під ногами “каша” зі снігу який тане й на додачу багном. Мені підіймає настрій лише те що скоро буде тепло, та скоро приїдемо у Кеікоку. Там все буде краще, хоча б я на це сподіваюсь.

***

Машина зупинилась та мотор не глушила. Годинник показував майже восьму. Чоловік вийшов з машини, а я слідом за ним. Він допоміг донести сумки та привітався з бабусею, вона з ним також та потім додала.

– ну все їдь вже, у вас і так багато справ.

– дякую що погодилась придивитися за нею. – додав він та поїхав.

– пішли в будинок, а то тут холодно.

І справді було холодніше ніж в місті, а це все внаслідок річки  та вітру.

– ну розказуй, рада що тут в школу підеш?

– так, а так то немає що розповідати. У місті снігу мало так і робити мені там немає що.

– ой, ну, а тут відчуваю будеш з ранку до ночі гуляти з Рурі.

– ну звісно.

– от і добре. Ти тоді йди там речі занеси та приходь їсти.

– добре.

В коридорі взяла свої три сумки та портфель і пішла до своєї кімнати. Повернувшись знову на кухню і побачивши як бабуся ставить чайник я пройшла далі та опинившись в коморі у якій була лише драбина та пару закручених банок. Я поклала сумку і портфель полізла відкривати “двері” які були у стелі.

Хоч це було горище та на ньому було тепло. Та влітку тут неможливо було бути, лише вночі. Часто було так що ми з Рурі лежали вночі та дивились у трикутне вікно через яке було видно зорі.

Кімната була досить комфортна що не дивно. Та зараз тут немає що мені робити, тож я просто змінила одяг та спустилася назад до кухні. Бабуся наливала у чашку кип’яток. Тільки но я хотіла сісти на стілець, як на іншому помітила сірий комочок який я так сильно любила.

– мій хороший йди до мене!

– він сумував за тобою, лазив до тебе на горище.

Я підняла кота який спав та він почав позіхати, зрозумівши що він може далі спокійно спати він заснув.

***

14:10 ці цифри показував екран мобільного. Треба йти. Кинувши мобільник у кишеню я вирушила до школи. Шлях до неї невеликий йти хвилин 10.

З літа, на перший погляд, тут нічого не змінилося. Все такі ж будинки. Хоча із-за того що на деревах немає листя то складався деякий дискомфорт і здається що чогось не вистачає, бо якось порожньо.

У шкільному подвір’ї пролунав дзвоник, а через декілька секунд шкільні двері відчинилися так учні ринули хвилею з них. Але мене цікавила на цю мить лише одна особа.

– Хощі! – Рурі налетіла на мене з міцними обіймами.

– я також рада тебе бачити Рурі.

– у мене є стільки що потрібно тобі розповісти ти навіть собі не уявляєш…

– не хвилюйся тепер у тебе є досить часу, щоб розповісти мені.

– ну тоді слухай…

Так ми помалу пішли додому. Зараз я вже повернулася додому.