Розділ 1. Спецоперація

– Сьогодні у нас важливий день, мої друзі. Будьте напоготові, – старий чарівник обвів зосередженим поглядом всіх сидячик у цій кімнаті. Атмосфера була напружена. Здаєть через це напівтемрява у кімнаті здавалась майже густою.

– Всі пам’ятають план дій? Римусе, коли Розалін прибуває?

– Вона буде о 7 біля будинку. Вона буде чекати нас на місці.

– Добре. Тоді за 3 хвилини вирушаємо.

 

Дамблдор був спокійний, як завжди, проте сьогодні від ще більше зависав у думках. Римус був радий, коли його сестра працювала з ними на завданнях, адже вони з Розалін завжди могли прикрити один одного. Вони не були як близнюки, але були як дуже споріднені душі. Вони могли відчувати один одного на відстані. Коли одному з них погано – вони знали, що потрібно провідати, а коли добре, то могли спокійно спати, відчуваючи тепло на душі. Сьогодні Римус хвилювався, тому що неспокійно було їм обом. На носі була важлива місія: вивідати якомога більше інформації про місцезнаходження штабу Смертежерів. Наразі вони знали де знайти двох “новобранців” і сьогодні на них чекала “приємна” зустріч. Розалін знала одного з них, він вчився в Хогвардсі в той же час, що й вона, проте на Слизерині. Прибічник чистої крові, нахабник та друг Люциуса. До біса мерзенна компанія з високими замашками та низькими повадками. 

 

Розалін не була чистокровною, її батько був маглом, він викладав фізику у Лондонській маглівській школі та був частим відвідувачем книгарні поруч з їх будинком. Так від і підкорив її матір – любов’ю до книг та науки.

Проте Роуз це не передалось. Її захоплювала сила магії, сила духу та сила дружби. Вона завжди знала чим зарадити та могла підставити плече в тяжку хвилину. В Ордені про неї згадували лише з доброгою, вона була їй хороброю орлицею.

 

За дві хвилини до назначеного часу всі учасники сьогоднішньої місії стояли на крильці. Погода була плаксивою. Як тільки Розалін трансгенерувала, Дамблдор вийшов вперед, щоб дати вирішальні вказівки.

 

– Дикозоре, на тобі зняття чар з будинку. Сіріус йде разом з тобою, – темноволосий чоловік мовчки кивнув та зустрівся поглядом з Аластором.

 

– Римус та Розалін заходять із заднього двору. Швидше за все ви перші зустрінетесь з ціллю. Будьте напоготові. Як тільки Сіріус та Дикозор знімуть чари вони ввійдуть до будинку з основного входу. Северус, на тобі охорона дому від сторонніх очей. Як тільки хтось з’явиться на горизонті, – Дамблдора обірвали.

 

– Я знаю що робити. Ми вже це обговорювали. – Снейп не любив зайвих слів, він любив чіткий план та ідеальне його виконання, проте завжди був готовим до неочікуваних поворотів. Зараз йому щиро хотілось, щоб старий чаклун перестав долдонити цей план вже втретє за день і вони взялись до роботи. Цікаво що ж Дамблдор не згадав про себе в цьому чудовому сценарії? Хоче, як завжди, споглядати зі сторони? Северус вже втретє подумки закатував очі та нетерпляче крутив паличку в кишені мантії.

 

Дамблдор обвів всіх поглядом, легко смикнувши кутиками губ і зупинився поглядом на чистому небі.

 

– Вперед.

 

Першим пішов Дикозор Муді. Слідом за ним плетучись старався не відставати Сіріус. Щоб не викликати підозр до дорозі, від вирішив добратись у зовнішності собаки. Сіріус Блек був анімагом, що часто рятувало йому життя ще з шкільних часів, коли від любив погуляти після відбою чи заподіяти якусь дрібну шкоду. Навіть на промерзшій землі він відчував темну магію під своїми лапами та не зводив очей з будинку. Аластор старався акуратно та тактично наближатись до входу. Апарувати не можна було – це могло видати їх з першої ж секунди. Перше ж захисне заклинання від відчув ще на стежині до входу, він впевнено його зняв та рушив уперед. Ще два заклинання він зняв перед сходами і останнє безпосередньо з дверей. Сіріус встиг повернутися в людський вигляд, тепер треба було діяти максимально зібрано. Як тільки Аластор відчинив двері, на протилежній стороні будинку ввійшли Римус та Розалін. Палички були напоготові. 

 

Северус чатував на передньому правому куті будинку. Дім приспішників Темного Лорда на диво був розміщений в досить жилому провулку. Невелика похмура хатина хоч була і непримітною, та ніколи не потрібно забувати про зайві очі. В кінці кінців, гості їм зараз були не потрібні.

 

В одній з кімнат дочувалась розмова. На двох кріслах біля каміну сиділа пара. Чоловік, років 30, з доволі потасканим виглядом, відрісшим темним волоссям, зверхнім понурим поглядом та стаканом вогневіскі, сидів спершись на лівий лікоть і з нудьгою споглядав вогняний танець на догоряючих дровах. Поруч сиділа жінка такого ж віку з сплетеним у тугу косу волоссям та газетою в руках. На ній була тепла коричнева твідова сукня, що закривала гомілки, темна блуза під нею та стурбований погляд в очах. Вона зупинилась на новині про прийняття в Міністерство Магії нового очільника відділу боротьби з нелегальним перевезенням магічних тварин, проте її думки вже давно були прикуті до іншого.

 

– Думаєш Даміан та Аліса приєднаються до нас? Ми вже давно знайомі і я впевнена, що зараз наші світогляди співпадатимуть. Їм ж треба обрати свою позицію, а для нас вони б були хорошим піднесенням для Темного Лорда. – вона нервувала. Жінка вже давно готувалась до цієї розмови, але знаючи як її чоловік не любив вплутувати чужі довгі носи в їхні справи, вона переживала за його реакцію.

 

– Ця історія не про них, – зневажливо відповів її співрозмовник, – так, вони помішані на “ідеї крові” та мають аристократичні корені, проте бути до когось прив’язаним це вище їхнього его. Вони приймуть позицію лише тоді, коли почнеться війна. Їхня боягузливість занадто висока, щоб зараз приєднатись до наших лав. – чоловік не сковував в собі гордовитого тону, проте й розмова йому була не надто цікавою.

 

– Щодо Алекс я не згодна, вона ж.. – жінка затнулась. Її погляд зупинився на одній точці. Щось було не так. Вона різко встала, розвернулась до входу в кімнату та поклала руку на плече чоловіка. В коридорі промайнула тінь.

 

– Ми не одні, – на її фразу чоловік розвернувся та встав поруч. Вони обмінялись неоднозначним поглядом, після чого в них полетіли закляття.

 

– Експеліармус!

– Левікорпус!

 

Ці закляття було легко відбити. Перед смертежерами повстало зразу четверо людей. Всі зайняли бойові стійки. Саме час був починати перепалку.

 

Прокляття та рекошети сипались кімнатою. Усі чарівники були сильними, проте це не могло тривати вічно. Одне таки попало в понурого смертежера. Ріжуче закляття зачепило руку та вибило з неї паличку. У відповідь некликаним гостям полетіла “Бомбарда” від вже розлюченої жінки. Аластор відбив чари в найближчу стіну. На щастя, вона була не зовнішньою. Штукатурка, пилюка та опилки піднялись в повітря та на декілька хвилин створили завісу між противниками. Це пішло на поміч лише одній стороні. Смертежери встигли активувати мітку. Нервовий знущальний сміх жінки пройшовся кімнатою.

 

– Ви думали ми одні? – вона зловтішно пройшлась поглядом по своїх гостях, – Нас більше ніж ви гадаєте, – різкий сміх лунав будинком. Її супутник вже встиг піднятись на ноги та вийшов вперед. Злоба в його очах набирала обертів.

 

Орден різко зосередився на ситуації. Сіріус пішов на допомогу Снейпу. Скільки б там ще не було їхніх приспішників, треба розвідати обстановку у Северуса. Решта учасників вичікуючи сховались за стіною, щоб не видавати зміну їх кількості.

Нарешті тиша перервалась. Її порушили хазяїни дому.

 

– Бомбарда Максіма!

 

Стіни за спинами Розалін та Римуса розлетілися, Аластор тактично перейшов в контратаку.

 

Як тільки Сіріус вийшов за межі будинку він знайшов очима Северуса посеред галявини при вході. Снейп рішуче стояв на своїй позиції з паличкою напоготові та уважно слідкував за небом, звідки наближались три комети чорного диму. Він знав, що сьогодні все не буде так просто, як здавалося решті команди. Він знав, що смертежери не настільки безпечні.

 

Хмари диму вже були за лічені десятки метрів і стрімголов мчали на пару зосереджених чаклунів. Северусу не вселяла довіри компанія блохастого, в принципі, зі шкільних часів нічого сильно не змінилось. Хіба що тільки те, що тепер він міг ігнорувати компанію колишніх Мародерів і, в силу своєї посади, зверхньо та з витонченим сарказмом давати оцінку їхнім судженням. 

 

Двох смертежерів Северус відбив вже за п’ять метрів до прямого контакту, один просковзнув повз Сіріуса та явився за його спиною. Чаклуни опинились в колі. Тепер Орден бився вже на два фронти.

 

В домі ситуація була не краща. Римус та Розалін опинились під завалом розбитої стіни. Дикозор на всю відбивав прокляття та навіть зміг пару раз влучити в ціль. Римус встиг піднятись та оцінити ситуацію. Розалін все ще лежала під завалом, оточеним клубами диму. Вона не відповідала. Римус ринув до неї, щоб відтягнути її подалі, та його плани змінив Муді.

 

– Люпин!! – він був розлючений. Скільки ще вони збираються там відлежуватись?!

 

В цей же момент його зачепило рядове “Ваддівазі” і Аластор поп’ятився назад. Люпин став йому на допомогу. Тепер чаклуни не знали за що вони б’ються. Основним їхнім планом було схопити парочку приспішників Волдеморта, доставити їх до штабу, допитати та під “Забуттятусом” відправити кудись далеко-далеко в гори. План був логічним, проте дуже оптимістичним. Зараз Орден не знав до якого результату вони мають прийти. 

 

Закляття сипались диким потоком, проте хазяїни дому вже добряче втомилися. Це було помітно, атаки не відбивались а рекошетили, тепер вони перейшли в самозахист. Люпин був витривалим. Як не як, його спеціальність це Захист від Темних Мистецтв, а зараз було якраз звичайне, серйозне тренування. Не вперше це проходили.

 

Нарешті чарівникам вийшло оглушити противників. Смертежери були зв’язані та підвішені в повітрі. Нарешті випала можливість перевести дух. За хвилину в дім увірвалися Снейп разом із Блеком.

 

– Ми розібрались. Що у вас тут?

 

Снейп обвів поглядом обстановку. Кімната, якщо її ще можна було так назвати, була повністю зруйнована. Полонені були добряче підбиті поразкою. Він розвернувся щоб пройти далі, та його погляд зупинився на груді залишків від колишньої стіни. З-під них віднілась жіноча рука.

 

– О Мерлін, Розалін! Що з нею сталося?

 

Римус застиг від жаху. Як він міг про неї забути?! Вони з Северусом розчистили завал за допомогою паличок. Роуз все ще непорушно лежала. З її віска стікала кров, низ живота був прорізаний куском арматури. Її очі застигля з виразом страху та жалю, в них не було жодних ознак життя.

 

– Розалін! Роуз! – до Римуса почали добиратись думки усвідомлення, правда тихою пеленою опустилась холодним потом на його тіло, – ні-ні-ні, цього не могло статись, ми все виправимо, – Римус цілував її руку в істериці. Його рука торкалась її обличчя в сподіваннях відчути ще бодай якісь ознаки життя. Все не могло так різко обірватись. Вона мала жити, заради своєї сім’ї, своєї доньки, заради Римуса, заради Ордену. Він не усвідомлював, що для неї вже все скінчено.

 

– Северус, в тебе є з собою загоююче зілля?! Щось оживляюче? Бодай щось, що зможе її привести до тями!! – Римус зірвався на крик. На заміну паніці прийшли злість та протест.

 

– Римусе… – Аластор не міг на це дивитись. Він не знав як втішати людей, втім як і Снейп. – Я пошлю за Дамблдором та іншими членами Ордену. Нам треба дістатись до штабу.

 

За 10 хвилин вони апарували до будинку Блеків. Римус мовчки пригортав до себе свою холодну сестру. Він ніс її на руках, так обережно, ніби боявся, що в будь-яку секунду вона може розчинитись в повітрі. Для нього це все ще був страшний сон, після якого він мав прокинутись в холодному поту. Та от він ніяк не просинався. В вітальній штабу на них чекали Мінерва, Дамблдор, Міністр Магії, Хагрід, та маленька дівчинка, що трималась за палець велетня і старалсь зрозуміти, що відбувається. Вероніка інколи бувала на зборах Ордену. Мати не завжди мала на кого її залишити, а домовика у них не було. А так, як і Римус і Розалін були членами Ордену Фенікса, Вероніка чемно бавилась в кутку, допоки чарівники обговорювали важливі плани та рішення. Зараз Вероніка не могла зрозуміти, чому її мати спить на руках дядечка Римуса та чому всі мовчать. 

 

Тиша опустилась на всіх в цій кімнаті. Ніхто не хотів її порушувати. Місія вдалась, їм вийшло взяти в полон більше смертежерів, ніж вони планували, а це наражало Орден на ще більшу небезпеку. Проте, для всіх присутніх ціна була занадто великою. 

 

Римус стояв непорушно. Його груди тремтіли від переривистого дихання. Його очі блукали понівечиним тілом своєї сестри. Йому важко було зараз про щось думати, в його голові вирував хаос, а на плечах повисла велетенська груда болю. Він повільно перевів погляд на Дамблдора. В цьому погляді читалось ціле торнадо емоцій: від відчаю і тривоги до злості та ненависті. Він не розумів чому саме вона, чому такі люди мають платити своїм життям за купку брудних злочинців.

Дамблдор все відчував, ба навіть більше, ніж йому хотілось.

 

– Сьогодні ми віддали більше, ніж отримали. Мені дуже шкода. – він перевів погляд на Вероніку. 

 

Хагрід схлипував, йому було шкода це маленьке створіннячко. Він повільно підвів її уперед. Вона зупинилась біля Дамблдора та вдивлялась в мамине лице, на якому застигли багряні потіки крові. Зараз вона абсолютно не впізнавала свою матір, це була не та турботлива красуня, яка бавилась з нею, читала казки та ще зранку міцно обіймала її перед виходом з дому. Дівчинка не до кінця розуміла, що це все значить. Як і всі діти, вона не відчувала страху перед тим, чого ще не зустрічала. Вона щиро хотіла, щоб її матуся вже нарешті відкрила очі і всі посміялись над цим жартом. Чому всі далі мовчать?..

 

– Вероніко, сьогодні твоєї матері не стало. Розалін була неймовірно хороброю чаклункою, її вмінням міг би повчитися кожен з нас. Мені не описати як нам жаль, – Дамблдор зупинився та хотів ще щось додати, – зараз ти і весь Орден під ще більшою загрозою. Тепер ти з Римусом до кінця літа переїдете до Хогвордсу. Вам не можна тут залишатись. З початку року ти поступиш на перший курс, я з Міністром Магії подбаємо за всі документи, – Міністр відповів легким кивком.

 

– Северусе, Корнеліусе, ви йдете зі мною.

 

Дамблдор востаннє глянув на Вероніку та пішов у сторону виходу. Северус витав у своїх спогадах. Яка це вже по рахунку людина віддала своє життя у цих клятих змаганнях? Він знав, що життя несправедливе і не піддавав це сумнівам. Зараз його зачепила лиш доля цієї маленької дівчинки. Він знав, що таке підлість фортуни ще з самого дитинства, він знав, що таке бути безпомічним та покинутим, проте нікому цього не бажав. 

 

Він знав Розалін дуже давно, вони всі були майже одного віку та часто пересікались у школі, хоч і були на різних факультетах. В його підземеллях грифіндорців не поважали від слова зовсім. Він і сам інколи любив мелькнути декількома брудними слівцями в їхню сторону, проте Розалін йому зачіпати не хотілось. В ній не було нічого надособливого. Звичайне мідно-русе пряме волосся, сіро-зелені очі, тонкі губи та жага до навчання. Вона не була ні зубрилкою, ні вискочкою. Звичайна грифіндорка, яка інколи знаходила собі пригод на п’яту точку. Він не розумів, чому не міг її ні зачепити, ні подружитись. Він відчував, що в них могло бути щось схоже, проте в його тодішньому колі вона б явно не захотіла крутитись. 

 

Він вигнав себе зі спогадів, обів поглядом загиблу напарницю, Вероніку, і з опущеною головою пішов вслід за директором.

 

* * *

Хагрід апарував з Веронікою до їхнього дому, зібрав всі необхідні речі в сумку, попередньо її розширивши зсередини, допоки дівчинка з розгубленим та відсутнім поглядом сиділа посеред кімнати.

Хагріду було безмежно її жаль, мабуть він був найчуйнішим викладачем серед усього Хогвордсу. Його боліло за кожну постраждалу тварину, дитину, чи будь-кого, кому він би міг допомогти.

 

– Все буде добре, дитинко, в Хогвордсі тобі сподобається, – він витягнув носовичок та протер очі, – ніби все готово. 

 

Вероніка обвела поглядом кімнату. Тепер на голому столі та полицях залишалися лише спогади. Надалі її дім буде зовсім в іншому місці. Вона подивилась Хагріду в очі, прижала губи та, кивнувши, сказала: 

 

– Поїхали.