Розділ 1

Той день мав бути цілком звичайним. Абсолютно передбачуваним і стабільним. Єдина річ, що незмінно витала в моїх думках – конференція з макроекономіки, на якій я мав чільне місце серед промовців. В дзеркалі третього поверху головного корпусу, обклеєному студентами факультету маркетингу, про що свідчив красномовний напис “#ФМдаруєлюбов”, я поправляв своєму відображенню злегка розхристану біляву краватку. Не назвав би себе нарцисом, однак високий хлопчина помірної статури в чорній сорочці та білих штанах, і з ураганом вугільних кучерів на голові справляв враження улюбленця дівчат, яким я, втім не був через неоднозначний характер та нетерпиме місцями занудство. Коридором блукала тиша, в стінах університету саме тривала третя пара. Лише іноді тишу порушував стукіт відра об підлогу з іншого краю: техпрацівниці вперто вимивали кутки кабінетів та повертали всесвітній баланс після варварства студентів. Третій і четвертий курси вчилися в другу зміну, тому явище третьої пари нас взагалі не зачіпало: найвеселіше починалося з четвертої або п’ятої, тут уже кому як пощастить. Але недоліки все ж були: маючи конференцію о дванадцятій, нудну пару з Конкурентної політики, що починалася о другій з лишком, пропустити з поважної причини не вдасться.

Навівши, марафет, як сказала б моя подруга Олеся, я вирушив на четвертий поверх до авдиторії, де мене вже напевне зачекалися, бо на годиннику уже перевалило за дванадцяту. Справедливості заради причина спізнення у мене була вагома: на одній зі станцій у хлопчини рюкзак гепнувся на колії, тож через це потяги злегка затримались, як і мій приїзд на Шулявську. Думками я знову пірнув у текст своєї доповіді, минаючи сходи. До авдиторії лишалися лічені повороти, коли за спиною пролунав знайомий голос:
– Артур! – хлопчина з третього курсу Економічної журналістики біг до мене коридором. Його блондинисті кучері явно не бачили гребінця з самого ранку, як і діловий костюм – праски. Він був уособленням хаосу і легкості в моєму житті відтоді, як випадкове зіткнення на другому курсі звело нас.
– Артур, щоб тебе, ти хоч колись свої навушники з вух витягаєш?! – невдоволено гарикнув він, відхекуючись. Душа відвертого меломана, що слухав усе підряд, давала про себе знати: маленькі “коми” з моїх вух не вилазили майже ніколи, тому його претензія виявилася справедливою: юнак гукав мене ще іншого краю коридору, а я не чув.
– Чого тобі, Макс? – буркнув я, незадоволений тим, що він перебив хід моїх думок, хоч і радий був його бачити. Макс поправив зім’яту краватку, а другою рукою діловито простягнув мені кілька паперів.
– Професор Никифоров просив передати: ти заміниш його на конференції, а це, – він вказав на листки в моїх руках, – слова його виступу. Він сказав, що впевнений у твоїх силах і бажає удачі. – після цих слів Макс єхидно посміхнувся, бо знав: я не люблю раптових змін планів.
– Чому я? Невже у нас мало незайнятих студентів економістів з четвертого курсу? – я поправив окуляри, аби вчитатися в текст.
– Никифоров тебе любить ще з другого курсу, тож доручив це завдання своєму улюбленому студенту-аналітику.
Професор Никифоров навчав основ національної економіки на другому курсі мого навчання і я встиг йому дуже полюбитися за свою наполегливість та впертість. “Вас не переспориш” любив казати він, навіть якщо я доводив абсолютно несусвітню дурню.
– Чудово, – пробубнів я, ще блукаючи ледь-ледь набитими текстом папірцями. – Ти, до речі, на свою доповідь з соціології в такому вигляді з’являтися збираєшся? – я обвів його поглядом з ніг до голови. Високий, стрункий юнак, чиї блондинисті кучері приємно грали з блідою шкірою, і контрастували з повністю темним діловим костюмом, який, знаючи Макса, нормального вигляду набував тільки з руки його дівчини Оксани. Макс подивився на себе і трохи відсахнувся:
– Йой. Оце я так до Попова вранці явився? Жах, він тепер вважатиме мене безхатьком, – юнак спробував виправити ситуацію, поправивши пошарпаний піджак, але не вийшло.
– Збігай до Оксани в гуртожиток, нехай вона твою халепу випрасує, поки в тебе ще є час, – я глянув на годинник: у Макса залишалося ще добрячі півтори години.
– Вона буде “ой як рада”, – хлопчина жестами підкреслив свій сарказм.
Мої думки уже блукали текстом професора, де довго їм всидіти, як завжди, не судилося: їх наполохало уже традиційне питання від Макса:
– До речі, не хочеш гайнути сьогодні на круги? Може і собі знайдеш леді, яка краватки прасуватиме?
Моя найнеулюбленіша тема. Дівчини я не мав ще з першого курсу, і останній досвід був найменш приємним, адже гарненько підпсував мені тодішнє життя. Можна подумати, що круги – місце збору всього того, що було не моїм студжиттям – пиятики, гулянки, дискотеки та загальне божевілля – це ідеальне місце, щоб знайти собі пару на все життя. Чого він взагалі до мене прикопався?
– Я тебе прошу, не починай. І взагалі, мені пора, – я поспішив завернути за ріг правого крила і втекти якомога далі в економічні категорії, аби тільки знову не вдаватися в ці роздуми.
– Може хоча б спробуєш?! Мені боляче дивитися на твою самотність, Арт!.. – крикнув навздогін молодий журналіст, та решту я уже не чув: в моїх вухах знову засіли “коми”.

Дівчина.. Болюча тема, якщо бути чесним. Та і зрештою чи треба вона взагалі студенту четвертого курсу Економічної аналітики з хорошою репутацією, стипендією, успішним підробітком, практикою та ледь не постійно забитим графіком? Хоча може Макс і правий. Можливо і треба… Можливо той графік і не був би забитим будь у мене “леді, яка краватки прасуватиме”. За вікном коридору, в який я втік від Макса, уже листопад, а небо, як сказали б гуманітарії, нахмурилося і дарувало нечасті самотні краплини – там збиралося на чималу зливу. На додачу про це твердив і прогноз. Таку погоду я люблю найбільше, вона дарує якийсь непояснений спокій і рівновагу. Може я і міг би це пояснити, якби уважно слухав філософію на першому курсі. До авдиторії лишалися лічені метри і я здолав їх, потроху повертаючись на хвилю аналітичного обліку. На вході, на здивування мені, спершись об одвірок, стояв Олександр – студент четвертого курсу Економічної кібернетики, надзвичайно підступна і хитра персона, жіночий ідеал та жорстокий маніпулятор, або ж просто Алекс – людина, з якою в мене вже давно тлів конфлікт. І ця людина чомусь також тут, на геть не інформатичній конференції. Алекс розплющив очі, почувши мої кроки й повернувся в мій бік:
– Як життя, Артур? – хлопець обвів мене поглядом і подарував криву посмішку, – Ідеш вбивати усіх своїм жорстоким занудством?
– Звісно, – промовив я, – хто я без цієї своєї неповторної риси? Невже ви на противагу мені, як завжди, будете об’єктом всеохопної уваги та симпатії?
– Я тебе прошу не лести мені, Арт, – він усміхнувся і я не вірю, що я єдиний хто бачить його ікла, – А ти тут якою долею? Знову лякатимеш присутніх своєю мовчазною темною фігурою?
– Не дочекаєтеся, Олександре, – спокійно огризнувся я, – сьогодні маю багато чого сказати, тому з радістю послухаю вашу думку з цього приводу по завершенні.
Алекс мить промовчав, а потім різко випалив:
– Знаєш, по завершенні я хотів би поговорити з тобою деінде і геть не про тему твоєї доповіді, – юнак підійшов до мене впритул. Він був трохи вищий, коротко стрижений, м’язистий, але не дотягував до класичних ходячих “шаф”, однак я знав, що при великому бажанні він з легкістю міг би переламати мені всі кістки.
– Страшенно цікаво, про що саме, пане Олександр, чи ж не про недавні події вашого провалу на кругах? – сказонув я здуру, моментально пошкодувавши про те, що ляпнув. Алекс різко вхопив мене за краватку і притиснув до стіни. Серце рвонуло в п’яти, а папери професора Никифорова посипалися на плитку. Мене добряче флеш-бекнуло – на руці защемів шрам.
– Ще одне слово про позавчорашнє, Макаренко, і я задушу тебе просто тут, і конференція вже буде про ознаки перелому шийного хребця, а не про роль держави у творенні монополістичного середовища! – просичав він, і я відчув його руку в себе на шиї, – І так, ти вгадав, саме про це я і хотів перекинутись словами, але наступного разу, картатий, слідкуй за язиком!
– Снігир, Макаренко, що відбувається?! – у дверях авдиторії з’явилася професор Євдокимова, подарувавши нам свій неоднозначний погляд.
– Турбуюся про презентабельність нашого промовця, пані професорко, – відповів Алекс, відпускаючи мене і підіймаючи папери з підлоги.
– Ясно все з вами. Макаренко, ми вас уже зачекалися, прошу в конференцзал.
Вручаючи папери мені, Снігир протягнув разом з ними й записку, і востаннє стрільнувши поглядом зник у приміщенні.
“Вівторок, 7-ма вечора, вхід до гуртожитку №2
Не здумай брати Ковальчука, приходь сам.”
Снігир О.Д.
Це було щось новеньке. Будь-які нормальні відносини з Алексом у мене завершилися ще на першому курсі на кругах, з яких я не вийшов – мене виніс Олекса просто в медпункт. Максу про це я не розповідав, як і про те, що це був мій останній похід на круги, тому не дивно, що він так ревно прагне мене туди завести. Саме через таке буремне минуле очікувати добра від цієї персони, це всеодно, що очікувати автомату від Карлової. Але, зрештою, це були проблеми не сьогоднішнього мене, тож я взяв кілька секунд на те, щоб зібратися з думками та зайшов до авдиторії, сховавши записку в задню кишеню штанів…