Розділ 1: Пролог

Україна, Львів, 2076 рік

«У Вашингтоні за даними нашої кореспондентки помер мільярдер, засновник американської компанії Aimp, що спеціалізується на розробленні програмного забезпечення для штучного інтелекту. Стів Макевой покинув світ у віці сорока п’яти років. Причина смерті поки не встановлена. Його дружина — Сара Макевой — перебуває зараз у лікарні».

«З’ясувалася причина смерті Стіва Макевоя. Це новий антропогенний вірус, ще невідомий нікому. За дослідження взявся Альянс Медиків. Влада просить не піддаватися паніці, адже причин для неї на цей момент немає».

«Стала відома інформація, що до столиці США щойно прибуло дванадцять медиків із різних країн світу — найкращі спеціалісти своєї справи. Серед них і українська вірусологиня — Наталія Щербина. Лікарі обіцяють розібратися із ситуацією та мінімалізувати втрати серед населення планети».

««На винайдення вакцини може піти від трьох тижнів до двох місяців.” — стверджує Наталія Щербина».

«Терміновий випуск новин. Щойно стало відомо, що вірусологи, які займалися вакциною від вірусу Insania померли важкою смертю. Вірус розвивається стрімко та непередбачувано, але просимо не сіяти паніку».

«Insania дістався Євразії. Були зафіксовані спалахи в Мадриді, Парижі та Берліні. Влада європейських країн запроваджує суворий карантин на територіях держав. Закликаємо дотримуватися гігієнічних норм та загальних правил. А також, із цього моменту заборонено покидати межі країни».

«Є перші жертви вірусу в Закарпатській області. По всій західній частині України запроваджено червону карантинну зону. Не рекомендується покидати зону свого житла. На вулицю виходити тільки за нагальної потреби  в спеціальному захисному костюмі та масці».

———————

Україна, Львів, 2078 рік

«За два роки розповсюдження вірусу населення планети зменшилося вдвічі. Але на цей час Президент Української Республіки із впевненістю оголошує про зняття всіх карантинних обмежень. Український вірусолог — Пак Сонхва — зміг винайти вакцину та побороти страшну хворобу. Людство вдячне вам, пане Пак. Вірус поборено! Щирі співчуття всім сім’ям, які втратили когось близького в цій війні з природою. Щирі вітання тим, хто вижив, поборов та знаходив у собі сили! Ви — майбутнє людської цивілізації. Тож не забуваймо, якими силами нам вдалося вижити».

Кім Сокджин із завмиранням серця слухав телеведучу на екрані його такої старої плазми, що пускала з куточка павутиння тріщин. Він втратив у цій боротьбі майже все. У нього залишився тільки старший брат. Він не знав, чим більше зараз пишався: тим, що вакцину винайшов його земляк — такий самий емігрант із Південної Кореї, як і він, чи тим, що все-таки поборов ці страшні часи? Їх таких було багато. Корейців з українським громадянством. Їх таких було багато. Хто втратив близьких людей. Чорт забирай, на цій планеті не залишилося більше «здорових» сімей. Вірус із кожної надгризок зробив. І що найкурйозніше в цій ситуації — вірус антропогенний. А того, хто створив його, хто занурив цей геоїд у безодню жаху, хаосу та страху, не знайшли. Він наче випарувався. Кажуть, що його віддали до ФБР, але Сокджин у це не вірив. Він нутром відчував, що це тільки муляж. Щоб народ зайвий раз не панікував. Він взагалі не дуже вірив новинам. Бо тоді, два роки тому, сказали «не панікуйте» та ввели червону зону тільки тоді, як сусідня область потопала у хвилях вірусу. Дуже дивно ЗМІ намагаються вберегти суспільство від паніки, тим самим піддає його вірусу. Раціонально, справедливо. Нічого не скажеш.

— Сокджине, тобі вже час до школи! Годі засиджуватися! — голос брата долинав із кухні, а хлопець так не хотів його чути саме зараз.

Так, він школяр, якому ледь виповнилося шістнадцять. Але він подорослішав тоді, два роки тому. Тоді всі подорослішали в один момент. Йому не хочеться ходити до школи зараз, хоч він любить вчитися. Сокджин уже пристосувався до найжорстокіших реалій життя — та до бісової матері, у нього броня замість шкіри виросла. Що може дати йому школа, якщо все корисне він уже почерпнув із найкращого вчителя — власного досвіду. Щоправда, уроки приватні та до біса дорогі.

— Сокджине, якщо через п’ять хвилин ти не спустишся, я тобі кінцівки повідриваю та згодую псам! Пиздюк! — так, Намджун зараз кричав і крив його відбірними лайками, але молодший Кім знав, що той його любить та турбується про нього, як ніхто в цьому світі. Вони — єдине, що є один в одного.

Намджун втратив у боротьбі за життя свою дружину, та доньку, що не народилася, та вже й не народиться ніколи. Що там казати, він сам ледь не загинув. Він був у тому бісовому таборі для заражених, він уже лежав на смертному одрі, якби не його молодший братик, якому вдалося вихопити вакцину та вчасно ввести її в організм. І за це Намджун йому вдячний, бо попри те, що втратив усе, він хотів жити. Заради єдиної рідної кровинки. Разом вони й бога подолають.

Сокджин вирішив не випробовувати терпіння брата та швидко підвівся із насидженого містечка. Куприк прострілило болем через довге сидіння на твердій поверхні, і він, скривившись, поплентався донизу.

Кухню, що була об’єднана з вітальнею, освітлювали ранні промінці осіннього, жовтневого сонця. Вишиті білим квіточки на фіранках створювали кумедні тіні на підлозі. Вікно було прочинене та запускало до хати свіже, трохи морозне, повітря з вулиці. Люди ще не квапилися на роботу, тому ззовні не чути ні звуку, окрім шелестіння помаранчевого листя на вітрі. Сокджин любив жовтень і бабине літо.

— Чого стоїш, як вкопаний? Поможи мені канапки доробити, — Намджун сидів за кухонним столом та тонким ножем намащував тонким шаром масло на овальну булочку.

— І тобі доброго ранку, братику, — каже саркастично Джин, але все ж сідає біля старшого та бере одну хлібину в руки.

— Як спалося? Кошмари більше не тривожать? — о, так, Намджун завжди був турботливим та переживав за молодшого. Тому той, щоб вберегти психіку старшого, говорив йому тільки те, що не могло його пошкодити.

— Добре. Та, начебто, не було. Я вже, чесно, і не пам’ятаю, що мені там сниться, — бреше. Сокджин навчився за період «важкої депресії» — так він називав той рік, коли спалахи вірусу були найжахливішими — майстерно брехати. «Зі мною все гаразд», «Мені не боляче, братику». Це були звичні фрази для того, аби описати внутрішній стан, коли все розривається від болю. Брехня скоєна на благо.

Намджун тонкими вузлуватими пальцями накладає на хлібину тонку шинку та шматочок сиру й накриває це все верхівкою булки, роблячи із цього всього доволі симпатичну на вигляд канапку. Взагалі, старший брат не міг похвалитися вмінням до кулінарії. Сокджина пробирали мурахи страху, коли він приходив зі школи, а Намджуна відпускали раніше з роботи, і він брався готувати «смачну вечерю», щоб здивувати молодшого, але натомість наступного дня на полиці стояла зім’ята купюра номіналом в п’ятсот гривень, й під нею записка: «Купи нову пательню. Решту залиш собі». Сокджин сміявся з брата, бо кожна його спроба щось зготувати переходить у таке. Він цінував спроби старшого, але все ж факт залишався фактом. Намджуна до кухні пускати — тільки канапки робити, не більше. І з тих часів куховарством займається безпосередньо Сокджин. А в нього це виходить за помахом чарівної палички.

— Що тебе турбує? Розкажи мені, — просить Намджун, а Сокджин аж лякається, виринає із власних думок. — Ти намазуєш канапку вже добрих п’ять хвилин. Сокджине, що сталося?

— Нічого такого… Знаєш… Я просто думав про маму, тата, думав про те, як воно було раніше… Наше життя… — зніяковіло опускає голову, дивлячись кудись під стіл, аби тільки не брату у вічі.

— Джині, — починає старший та торкається невагомо братової руки. — Наше життя вже ніколи не буде таким, як тоді. Мертвих не повернути, навіть беручи до уваги наші можливості та розвиток технологій. Нам треба змиритися…

— Знаю, але, чорт забирай, це так важко! — з правого ока закрапала кристальна сльоза, переливаючи в собі осіннє сонце.

— Тому ми повинні зараз триматися разом. Довіряти одне одному та підтримувати. Я розумію, Сокджине, як тобі важко. Ми в одному човні, — він піднявся зі стільця на увесь свій майже двометровий зріст та скуйовдив молодшому темне волосся, створюючи на голові вороняче гніздо.

Кім Сокджин знав, що його брат мав рацію, але ж хіба це так легко зробити? Хіба так легко змиритися зі смертю батьків, коханої дружини, нанарожденної дитини? Намджун теж докладав чимало зусиль, але чи справді він подолав ці труднощі? Сокджин знав, що ні. Бо він чув крики брата, коли йому снилися кошмари. Та мало того, їхні крики іноді синхронізовувалися. Такий собі хор покалічених душ, що тонули у своїх кошмарах. Їхнє життя ніколи не повернеться в минуле річище, бо мертвих у живих не обернути. Уся планета покалічена, її паралізувало. Надто боляче. І надто нестерпно, хоч і пройшов уже досить багато часу.

— В тебе на завтра є якісь плани? — цікавиться Сокджин, хоч і наперед знає відповідь.

— Ні. Я беру відгул на роботі. І напишу твоєму класному керівнику, що тебе завтра не буде, — цей день особливий для них обох. І таких днів, на жаль, багато й  у кожного.

Джин тільки сумно хитає головою та встає зі сільця. Потрібно збиратися до школи. У чорний дипломат летить пласке полотно планшета, яке можна спокійно складати до таких розмірів, щоб воно влізло в нагрудну кишеньку. Там зберігаються всі книги та файли необхідні для навчання. Сокджину подобалася ця альтернатива книгам. Адже його дідусі та бабусі змушені були тягати по сім книг на своїх плечах. А так — усе на одному пристрої. Зручно та комфортабельно.

Хлопець підіймається до своєї кімнати та проходить до невеликої шафки, де зберігається його мізерний гардероб. Він одразу хапає чорну сорочку та темно-сині зачухані часом джинси. Зім’яті. Але йому байдуже. Уже давно минули ті часи, коли в людей настільки не було роботи та проблем, що вони обговорювали якісь небажані складочки на сорочці свого товариша чи сусіда. Сокджин струшує сорочку, щоби хоч трохи розгладити складочки та одягає її на себе. Завелика, але хай буде. Рукави доходять до кісточки великого пальця, тому він застьобує два ґудзики й закочує їх. Тепер усе гаразд. Він дивиться в дзеркало у весь зріст та бачить там простого хлопця, який зморився життям. Колись його обличчя не було таким худим та осунутим, воно світилося вродою та дитячою наївністю. Зараз же на нього із задзеркалля дивляться дорослі очі, сповнені туги та журби. Він буквально бачить хвилі, що плескаються в чорних, як намистинки, очах. Чорне волосся, розкуйовджене братом, кумедно стирчало навсібіч. Не було б зайвим його пригладити гребінцем. Шкіра контрастувала з вугільною тканиною сорочки, яка підкреслювала ще більше хворобливу блідість юнака, а довгі кістляві, як у смерті, пальці ковзали з ґудзика до ґудзика вниз. Сокджин точно знав, як виглядали руки смерті, бо мало того, що воно слідувало за ним по п’ятах, воно намагалося задушити його. О, так, шістнадцятирічний юнак сповна пізнав міцність хватки чорного воно. Так, саме «воно», бо для Сокджина смерть — безстатеве поняття. Так, в українській мові «смерть» — жіночого роду, але якщо взяти до прикладу німецьку, то der Tod — артикль вказує на чоловічий. Нема віри цим мовам.

Він нарешті доводить себе до презентабельного вигляду та спускається донизу.

— Я пішов! — кричить хлопець, зав’язуючи шнурки на кедах, підошва яких уже втратила свій візерунок.

— Гарного тобі дня! Не забудь подзвонити, як прийдеш додому! — кричить йому брат із кухні. — Стій! — з-за кутка показується висока фігура з лотком у руках. — Ти забув свій обід, дурнику!

У прозорому контейнері можна розгледіти дві хлібини, які вони сьогодні вранці підготували. Сокджин знав, що брата характеризували як суворого начальника, але і знав також, що серце його м’якіше за хмаринку, і навіть масовому вимиранню, що виростило броню на них двох, не вдалося зробити його жорстоким. Брат міг гніватися, злитися, як будь-яка нормальна людина (одного разу він своїм кулаком розбив скляний журнальний столик удома, коли дізнався про смерть дружини). Але ніколи ці емоції не були спрямовані на молодшого братика. У Намджуна дотепер залишилися шрами на кісточках, як нагадування про те, чого забути не дозволено.

Сокджин швиденько ховає контейнер та, ще раз прощаючись із братом, покидає свій дім, своє таке безпечне зараз місце. Він крокує старою львівською бруківкою — здавалося, що в цьому місті вона буде вічною — на зупинку шкільного транспорту. Це ще один привілей жити в сучасному світі. Йдеш на зупинку, п’ять секунд (умовно)  — і ти вже на шкільному дворику. З точки зору зручності та економії часу — це ідеальне рішення. Але як сильно іноді Сокджину хотілося проїхатися містом старим трамваєм, про які їм із братом, ще дітям, розказувала бабуся. Повільно, без зайвого поспіху, щоб роздивитися всю красу та естетику рідного міста Лева. Багато що постраждало, але темпи відбудовування швидкі. Тому на цей час відновлено близько вісімдесяти відсотків будівель міста, і ще стільки ж архітектурних пам’яток відреставровано. Сучасні програми та штучний інтелект мають у собі опцію дрібної механіки, тобто відновлювати пам’ятки архітектури до малесеньких дрібничок. Достатньо просто завантажити старе фото в програму й зачекати тиждень, чи два. Багато професій після винайдення штучного інтелекту просто зникли з лиця землі. Тому й була запроваджена колись програма перекваліфікації, і вона досягла шаленого успіху, виправдавши своє існування на всі сто, а, може, і більше, відсотків. Сокджин захоплювався сучасністю, технологічним процесом та штучним інтелектом. Та попри це, іноді йому хотілося політати літаком старого зразку, повернутися хоча б на день у минуле, та побачити побут тих людей, побачити автомобілі, що ще їздять дорогою, а не літають над нею, послухати скрип вагона трамвая чи тролейбуса, який рухається в напрямі Погулянки. Можливо, колись людство дійде до того, що створить машину часу, але точно не сьогодні.

Сокджин дійшов до зазначеного місця, де споруджений прозорий куб ліфта, який мав доставити його в підземелля. Він натискає збоку на квадратну кнопку, і перед ним розсуваються дверцята, запрошуючи його увійти. У нього є не більше ніж п’ять хвилин, щоб знайти платформу, вказану в його шкільному квитку. Прозора капсула спускається вниз, а Сокджин відчуває, як його шлунок підстрибує. Звичне відчуття, проте не найприємніше. Коліна трохи підгинаються, але згодом хлопець адаптовується до цього. Спочатку перед ним зникають дерева, а згодом над головою залишається тільки квадратик неба. По боках — сіра бетонна шахта. Йому потрібен найнижчий поверх, тому їхати довше. Тиск крові трохи змінюється, але не фатально. У Сокджина трохи біжать темні плями перед очима, але тут же розсіюються, як ранковий туман. Він на місці: дверцята розсуваються, і він виходить на освітлену та гарно оформлену платформу. Третя, якраз та, яка йому потрібна. На табло зеленими літерами написано, що потрібна йому капсула прибуде за три хвилини. Він встиг, бо любив пунктуальність, на відміну від своїх однокласників, які постійно запізнювалися на урок, приїжджаючи на іншому транспорті. Сокджин любив лад та послідовність, але це не мало жодного стосунку до його кімнати, де, здавалося, проживав сам Апеп — бог і втілення хаосу. Усі ми люди, та з різним набором особливостей.

Прозорий транспорт прибув вчасно, тепер є хвилина, щоб зайти в потрібний вагон. У кожного учня у квитку прописаний вагон та номер місця, яке призначене тільки для нього. Ніхто інший не мав права сідати туди. Сам транспорт (потяг, як любив це називати Сокджин) і являв собою вдосконалену та прозору версію німецького S-bahn, тобто швидкісного транспорту. Щоправда, працював він не на електриці, а на левітації та вакуумі, що давало змогу рухатися підземними гілками, розганяючись до швидкості тисячі кілометрів за годину. Це вважалося найбезпечнішим різновидом транспорту сьогодення, тому республіка закупила для всіх шкіл по три одиниці техніки. Сокджин і справді вважав, що якби видалити останні два роки життя, то воно цілком могло бути райським. Україна за роки боротьби змогла вирватися в першість та створити для своїх громадян усі умови для солодкого життя. Щоправда, ціною крові предків, але це цілковито звичний, хоч і трагічний, розвиток подій. Перш ніж відродитися та перетворитися в прекрасного птаха, треба згоріти дотла.

Чорні коридори, що зрідка освітлювалися люмінесцентними лампами пробігали повз око плавною білою лінією, що різала очі. Сокджин не звик до мирного життя, та він впевнений, що кожен, хто знаходиться в цьому вагоні — такий, як він. Той хлопець, що сидить через ряд та сумно дивиться в прозору стіну, та дівчина, яка розглядає щось надто цікаве у своєму смартфоні. Абсолютно всі й кожен. Багатий, бідний, вродливий, чи ні — вірус не шкодував нікого. Усі покалічені душі, намагаються зробити собі протези, та виходить погано. Бо Сокджин судить із себе та близького оточення, у яке входив тільки його брат та єдиний найкращий друг.

Потяг зупиняється плавним рухом, а всередину заходять решта школярів, заповнюючи вагон буботінням. Сокджин знову потонув у своїх думках: він мав дивовижну здібність поринати в них за лічені мілісекунди.

— Привіт, друже, — біля хлопця на крісло падає тіло його однокласника та того самого його найкращого друга, про якого говорилося трохи вище. Сокджин не реагує, і хлопець легенько штурхає його за плече. — Агов, ти що, знову заглючив?

— О, Юнгі, привіт, — вітається юнак. Так його друг був таким самим переселенцем, як і він. Тільки сім’я Юнгі емігрувала раніше і вже із Північної Кореї. Важко було виїхати, але найважче було попереду. У ті часи люди були ще не звиклі до такої екзотики як «інша раса» й дивилися на тебе, як на музейний експонат. Зараз це звично та спокійно толерується в суспільстві.

Наступні хвилини минули в розповідях про вихідні та переказах переглянутого трилеру, який тільки но вийшов на екрани.

Школа являла собою досить велику напівскляну, напівбетонну будівлю (Сокджин дивувався любові сучасних архітекторів та інженерів до скла, але не міг заперечувати, що це було дуже естетично). Бетонна її частина — це прибудований спортзал. Перше, що їх зустрічало — густо квітучий плющ, що обгорнувся навколо металевого каркаса, утворюючи живоплітну арку. Біля закладу простягався розлогий, охайно підстрижений газон, на якому любили проводити перерви учні, а по центру струменів у самі небеса фонтан, що приваблював своєю витонченістю та масштабом. Ліцей природничих наук імені Івана Пулюя вважався одним із найпрестижніших закладів середньої освіти в Республіці, і це не могло не тішити Сокджина. При вступі в шестирічних дітей вимагають складати IQ тест і набрати прохідний бал, який був досить високим. Ось цю систему Сокджин вважав раніше дуже несправедливою. Хіба ж школа не є для того, аби навчити думати та будувати елементарні логічні ланцюжки? А для вступу в цей заклад уже потрібно мати коефіцієнт інтелекту вище середнього. Та тільки після того, як він, власне, пройшов тестування, зрозумів суть цієї системи. Адже тест спрямований на те, аби з молодшого віку визначити потенційних «геніїв» та здібності до навчання. У центрі тестування видавали спеціальні направлення, у якій школі дитина могла б у теорії досягти найкращого успіху для себе. Тобто система спрямована не на те, аби відсіяти «непотрібні кадри», а на те, аби витягнути з особи максимальний потенціал. Це значно покращує якість життя і самого учня, і держави надалі. Якщо при тестуванні з’ясовується найбільший потяг до вивчення мов, літератури та гуманітарних наук, то направлення здійснюється до гуманітарних гімназій, а якщо ж до техніки, математики чи інженерії — до ліцеїв із природничим ухилом. У такий спосіб система зменшує ризик обрання непідхожої галузі й надалі вступу не за фахом та праці не за спеціальністю, яка вказана в дипломі. Система не помилялася ще жодного разу, і тільки провчившись рік, Сокджин зрозумів її плюси та переваги. Йому, справді, подобалися природничі науки, і він досягав неймовірних успіхів, яких ніколи б не досяг у гуманітарній галузі.

Вікна шкільного кабінету виходили на міську мерію, тому завжди складалося враження зайнятості. Міські чини снували з боку в бік, розв’язуючи свої питання та підписуючи угоди та домовленості. Іноді там приймалися закордонні посли, хоч Львів і не був столицею Української Республіки та все ж був досить важливим та великим містом. Іноземці, та й самі українці любили називати Львів культурною столицею України. І Сокджин погоджувався із цим на всі сто відсотків. Він щиро кохав своє рідне місто, і в його голові навіть не закрадалася думка переїжджати за кордон, чи до того ж Києва, чи Дніпра. Це місто пустило корінці глибоко в серце юнака та залишиться там назавжди. Намджун каже, що це спадкова хвороба, бо їхні батьки так само божеволіли від краси міста Лева, яке поєднувало в собі сучасні скляні форми та старе витончене бароко, чи готику. Дві архітектурні протилежності зійшлися в одному місті та поєдналися так, наче й повинно бути. Безкомпромісна гармонія архітектурного сну Гауді.

Сокджин сидів за одномісною партою та уважно слухав вчителя, квапливо конспектуючи щось у своєму планшеті, що зараз був схожий на клаптик паперу. Теорії керування штучним інтелектом, безперечно, захоплювали юнака, але все ж він більше любив уроки практики. У свої шістнадцять він навчився витворяти такі чудеса з найпростішою формою ШІ, що іноді й сам дивувався. Це, звичайно, приносило радість. І за це Сокджин був  неймовірно вдячний Системі, бо якби не вона, то батьки стовідсотково віддали б його в загальноосвітню школу, де його б змусили напам’ять вчити нудну історію та право. Штудіюють вони це й тут, але не так поглиблено, як в інших закладах, чому хлопець несказанно радий. Бо навіть на загальних уроках історії він боровся завзяттям лицаря, щоб ганебно не провалитися в сон, який охоплював його зі всіх боків. Не його це, та й годі. Брат часто говорив йому, що треба знати історію та культуру своєї країни, але Сокджин сам пам’ятав, як батькам постійно телефонували з ліцею та скаржилися, що той прогулює гуманітарні уроки. Ці дисципліни й зіпсували старшому атестат та не настільки, аби той не вступив на омріяну спеціальність. Сокджин постійно вказує брату на це, але той тільки каже: «Вчися на моїх помилках, та не допускай їх у своєму житті, дурнику».

— Пам’ятайте. Ніколи не дозволяйте штучному інтелекту поглинути себе та свою свідомість. Бо тоді станеться непоправне. Не можна допустити того, аби андроїд захопив владу над людством. контролюйте його, але не будьте грубими та неввічливими, — Сокджину завжди подобалося, як вчитель розказував про ШІ, наче про людину. Одразу видно захоплення викладача своєю професією. — Є якісь питання? — жодної руки, та не дивно. Пан Щербаков пояснював усе настільки доступно та вдало, що питань не залишалося ні в кого. — Тоді дякую за увагу та до завтрашнього уроку. Якщо будуть питання щодо розрахунків програмування, пишіть мені на електронну пошту.

Шкільний день пройшов швидко, як завжди. Була б воля Сокджина, він би проводив весь свій час у стінах цього закладу, аби тільки не повертатися у свою кімнату. Краще він буде займати свої думки заняттями, аніж картати себе та битися в кошмарах наодинці. Чи вважав він це втечею від проблеми? Так. Чи вважав він, що робить по-дитячому? Однозначно. Але нічого вдіяти не міг. Це легкий варіант, аби подолати свої психологічні проблеми. Ну, принаймні, втекти від подолання. Він не любив спілкуватися зі своєю психологинею на цю тему, бо знав, що та не аплодуватиме йому за прийняття таких рішень. Хоч щось у шістнадцять років хлопець буде робити по-дитячому. Аж надто він дорослий для свого віку. Їхнє покоління надто доросле для свого віку.

Їх називають не поколінням Z, а «зламаним поколінням». Хоча Сокджин із цим не згоден, тому що якраз вони й будуть тим відродженням планети, вони стануть реставраторами колишнього життя, хоч і невмілими. За ними якраз і те майбутнє. Завдяки їм планета перетвориться з каліки в струмінь краси та здоров’я. Вони відновлять її та не будуть допускати повторення того, чого допустити ні і якому разі не дозволено.

Прохолодний вечір огортає місто своєю ковдрою, а Сокджин щільніше загортається в штормівку. Добре, що брат змусив узяти її із собою, бо зараз би точно дещо відмерзло. Вітерець куйовдить волосся, а автомобільні капсули курсують по місту: люди повертаються з роботи. Хмарочоси своєю висотою і справді чешуть хмари та відбивають у скляних пластах саме сонце фіолетизною. Де-не-де виднілося світло кабінетів, де ще працювали за моніторами люди. Міські вогні блимали наче блискітки на чорній вечірній сукні дівчини. Місто майбутнього теперішнього. 

Сокджин обожнював гуляти пішки, тому зараз проходив повз відреставроване Личаківське кладовище, де був похований Франко. Попри своє сакральне значення, ця місцина була достатньо затишною для юнака з нотками містичності, старизни та деякої загадковості, особливо коли присмерки ось-ось надходять. Предки все ж таки зналися на архітектурі та скульптурі. Прощальне сонце плуталось у гілках дерев і ковзало по завитках оздоблень пам’ятників помаранчевим світлом. Захід був криваво рожевим, наче Господь ножем праведним поранив небо. День уже скорочувався в житті, тому шоста вечора — година сутінків. Бабине літо ще не покинуло своєї обителі, що було дивно, але діло однаково йшло до зими. Листопад підкрадався непомітно із мокрими дощами в торбинці. Ось цей період осені Сокджин не любив. Хлюпавка, неприємна сіризна, що тисне на мозок бетонною плитою та бліде сонце, що перлиною визирає з-за хмар, і холод, від якого б’є дрижаки. Наче вже не осінь, та ще й не зима. Перехідна невизначеність.

Хлопець повільним кроком йде сухою стежиною — дощу вже давно не було — на зустріч вітерцю та небесним краплям крові. У небі видніється зефірний «хвіст» літака, який пролітав над містом. Сокджин цінував це, бо до того два роки він мріяв побачити його у височіні. Він цінує кожен момент мирного життя, бо має гіркий досвід.

Проходячи повз надгробні плити, Сокджин думає про короткість життя. Що краще йому про це нагадає, ніж кладовище? Та він і не забував. Філософія смерті не покидала його голови. Сама смерть не покидала його. Цікаво, чи могли його батьки відчути, що помруть через вірус, створений людиною? Авжеж, ні. Ніхто цього не уявляв навіть в найстрашніших закутках свідомості. Що ще випаде на його долю, адже не може все бути так мирно — Сокджин точно знає. Або він уже настільки не звик, що все спокійно, що програмує себе на погане? Його психологиня любила це повторювати. «Твої думки можуть перетворитися на реальність, якщо дуже довго зациклюватися на них». Та хлопець не погоджувався. Він, взагалі, багато з чим не погоджувався. Йому не подобалися її консультації, і хлопець давно просив брата замінити її іншим спеціалістом. Але Намджун сказав, що зміна спеціаліста не зарадить небажанню та ліні Сокджина направити ситуацію в трохи краще русло. Звичайно, винуваті у всьому лінь та небажання. 

— Перепрошую, це ваш родич? — хрипкий голос справа збиває думку хлопця, а той ненароком злиться на це. Проте недовго. Бо коли обертає голову, стикається з добрим турботливим поглядом та азійським розрізом очей. Весь гнів випаровується, а Сокджин тільки тепер зауважує, що стояв біля могильної плити досить довго. Цікаво, наскільки дивно він виглядав в очах перехожих?

— Ні, я просто… — просто що? Що сказати? Що вигадати, щоб цей чоловік, якому на вигляд не більше двадцяти п’яти, не подумав, що Сокджин втік із психлікарні?

— Просто що? — прозвучало якось, навіть надто, грубо. Незнайомець, напевно, це зрозумів і зм’якшився широкою усмішкою, що оголювала рівний ряд зубів та досить довгі, — ні, навіть задовгі для людини ікла.

— Просто замислився. Нічого особливого, — чесно відповів хлопець.

Незнайомець був на голову вищим за хлопця та ширшим у плечах. Охайне чорне, як смола, волосся було вкладене ідеально, проте одягнений він був у просту кофтину та зачухані штані. Якби Сокджину дали тільки фото обличчя, то він міг би із впевненістю сказати, що ця людина займає високий пост у керівництві держави. Але одяг ламав це уявлення, як Insania психіку людей. Але кому-кому та тільки не Сокджину судити людей за одяг, бо сам мав не кращий вигляд.

— У вас хтось помер під час вірусу? — і звідки цей чоловік звалився? Хто таке питає? Усі знають, що ця тема є болісною для їхнього суспільства. Божевільний.

— Так. Я втратив батька та матір, — спокійно відповідає Сокджин, намагаючись приборкати невдоволеність. Не заведено таке питати.

— Співчуваю. Я нікого не втратив, — спокійно відповідає той. Він що, вихваляється цим? Хлопець щиро дивується, бо не знав, що є ще такі «цілі сім’ї». Але наступна репліка розкладає все на свої полиці: — Я втратив своїх рідних ще до спалаху вірусу. Мені просто не було що втрачати.

Чого добивався цей чоловік? Щоб його пошкодували та сказали оте «співчуваю». Та, чорт забирай, це слово давно не несе ніякої користі та емоційної складової. Його цінність помножена на нуль. Коли ти говориш його кожному — другу, знайомому, родичу, воно просто втрачає значущість. Більшість покалічених горем людей кажуть його просто на автоматі, механічно, бо так заведено, а у відповідь дістають таке ж автоматичне та механічне «я теж».

Тому Сокджин і мовчить, не каже нічого, здається, навіть не дихає. Та і йому насправді байдуже на цього чоловіка. Пересічний незнайомець, якого він більше не зустріне.

Темрява вже накочується на місто, тому Сокджин квапиться додому. Брат, напевно, уже повернувся з роботи, буде переживати. А ще він усе ж забув зателефонувати йому після уроків. Старший уже звик. Не вперше, і не востаннє.

— Гаразд, я, напевно, піду. До зустрічі, Сокджине.

Хлопець стоїть біля пам’ятника ще з хвилин п’ять, а далі розвертається та йде до гарної брами з витонченою ковкою, як робили в старі часи. Дорогу вже освітлюють тільки вуличні ліхтарі, що висять над тротуаром та світло фар прозорих капсул. Людей поменшало, усі вже дісталися до своїх домівок та відпочивають перед екранами телевізорів. Сокджина прострілює наскрізь думка, яку він сам озвучує собі під ніс:

— Я ж не говорив йому свого імені.

Стає холодно: незрозуміло, чи то від пориву морозного вітру, чи від дивної ситуації, що склалася. Гострі язики морозцю ковзають через куртку та сорочку до тіла, і хлопець здригається та кутається сильніше. Добиратися додому стало страшно, тому він майже біжить до найближчого прозорого куба й поринає під землю, очікуючи свій потяг…

Почніть писати…