Розділ 1. Прокляття і “конкурс”

Хірузен ніяк не міг зрозуміти чи правда є про той конкурс, чи це чергова орочімарська витівка. А може парубок просто просто пропив всі кошти на завоювання та й вигадав собі цю дурницю. Подумати тільки: конкурс на бога! Але ж мавп’ячий король і так мав всього і вдосталь: народ горбатився під нього і у всьому йому потурав, і всім було чхати на власне життя, яке дуже контролювалось королевими слугами. Подружжя Сили і Влади хоч і часто сварились, але завжди діяли разом: Сила міг побити будь-кого і будь-де, коли йому скаже Влада, яка завжди слухалась наказів Хірузена. Влада також мала здатність навертати психологічно людей до короля. Бог Смерті — страшний волосатий дід з гримасою і фіолетовою від випивки носярою — же міг вбити будь кого на територіях володінь мавп’ячого короля, достатньо було лишень знати ім’я і лице людини, яку треба прибрати. Та навіть королю все таки дечого не вистачало для повного “щастя” — вічності, адже він старів, і бачив це кожен день у дзеркалі — своє зморшкувате відображення. Тож йому було дійсно цікаво стати Богом, але ніякі конкурси він аж ніяк не хотів проходити. В його розумінні, все можливо купити. Отож він вирішив купити перемогу в конкурсі тож відправив на Захід Силу і Владу, які повинні були заодно підкорити ці землі. А також король жадав доведеної смерті своєму учневі. Але як він не казав за це своєму слузі розібратись з цим — той розводив руками, адже ніяк не розумів в чому причина нездійснення цього бажання.

 

— Видно, Орочімару має якісь зв’язки з дияволом, адже, як я перевіряв, на інших все працює. Або це його несправжнє ім’я, або несправжнє лице, — зробив свій рапорт Бог Смерті.

 

— Що? Яке несправжнє лице в моєму королівстві? Я ж ніби заборонив всю косметику для чоловіків! — злився король.

 

— Мабуть, це все вплив Заходу. Туди поки що не поширені ваші володіння. Сила і Влада не мають таких можливостей на тій землі. Кажуть — вона чортова, і що ніхто ніколи не міг надовго її завойовувати. Народ там не любить панувань над ним, от і Орочімару це, напевно, зацікавило більше, — зі звичним холодним прагматизмом відповів слуга.

 

— Чого йому не вистачало в мене? Наче всього доволі: їжа, дорогий алкоголь, ігри, жінки… Чого йому, дурню бракувало?

 

— Думаю, ви самі знаєте… — Бог Смерті не хотів говорити лишнього своєму королю.

 

— Що я знаю? Ану приведи мені ворожку! Скажи, що щедро заплачу за роботу!

 

Заплачеш? Як щиро заплачеш — будеш прощеним. Виплати всю завдану біль сльозами і щирим каяттям. 

 

І слуга привів ворожку буквально через пару хвилинок. То була стара сива циганка в чорному лахмітті, обвішана всяким причандаллям: золота сережка у вигляді півмісяця, сережка з пір’я пави, коралі з медальйоном у вигляді сонця, шаль з хвоста кішки, мишачі хвостики та багато іншого.

Увійшовши до палацу, самовільно впала на коліна:

— Ваша величність! Які питання вас цікавлять?

— Можеш встати, — владно промовив він і стара піднялась, — Мені потрібно зробити прокляття на одну людину… Маю його образ і особисту річ, — вставши з трону, король простягнув дитяче зображення Орочімару і кулон з дивною сріблястою штукенцією що мала різьблений низ і випуклу “голову”.

— О, тоді чудово, — циганка взяла розглянути портрет чорнявого хлопчика з золотистими очима і аксесуар. — Яке прокляття вас цікавить?

— Всі, які знаєш! — видно Хірузен був зовсім не в гуморі. Циганка перед приходом встигла погадати на картах, і зрозуміла що знову прийдеться робити на людину, що не послухалась короля.

— Гаразд, але вам прийдеться повернути цю річ її власнику, щоб прокляття подіяло. І в жодному разі не торкатись напряму цієї речі після того що я з нею зроблю. — попередила гадалка.

— Добре, спробую відіслати через другого учня, — король відсипав мішечок золота і кинув його бабі, — Коли зробиш все, отримаєш в два рази більше.

— Спасибі, ваша Величність, зроблю все до завтра.

”Так ворожка поробила, щоб менше скучала
Щоб бач, ходя опівночі, спала й виглядала“

Прийшовши до своєї халабуди, вона вирішила чекати півночі, а поки сонце не сіло ворожка заварила котел і почала кидати туди різного: щурячий ніс, лапи чорної кішки, мертву жабу, і якогось невідомого зілля — чи то чебрецю, чи то полину, чи то того й того разом — і почала варити помішуючи примовляючи всякі прокльони:

”Ні кохання, ні родини, ні багатства, ні друзів — все пропив і збожеволів. Із друзів — змії і гадюки, кохання — прокляте навіки, родина вся вимре у муках, як ті мухи, із багатства — каменюки. На вічний програш — навіть після смерті, до пекла потягнуть чорти! Всюди розбрат тебе чекає — і у селі, і в місті, в гаї. Вся нечисть щоб до тебе липла, і завжди ґвалтували злидні“

А тим часом Орочімару уже доїхав на своєму чорному коні до Карпат — місця, яке зачарувало його своєю красою і загадковістю. Всю армію короля, яку той дав для завоювання цих земель, він вирішив розподілити для захисту цих земель. Як не дивно, люди підтримали його ідею про відділення від володінь Хірузена і освоєння цих місць самовільно. Орочімару хотілось переконати в такій можливості Цунаде і Джирайю, які уже поширили владу і силу короля на південь і схід, але ті ніяк не наважувались на сміливість такого рішення. Їм здавалось це зрадою, а зрада, як всім відомо, має каратись, і вони цього боялись, та й з королем було багато золота заробленого — вони не хотіли його втрачати. Тому як Орочімару не пропонував їм відділити свої володіння і скільки листів не висилав — все марно, страх перевищував бажання. Особливо страшним для Джираї і Цунаде був Бог Смерті, який точно міг тепер їх дістати. Та Орочімару обіцяв поділитись секретом, як його не дістав Бог Смерті — тож Цунаде і Джираї залишалось тільки взяти дозвіл у Хірузена на відправлення на Захід.

Люди на цих місцях Орочімару сподобались: працьовиті, кожне село мало свій лад і кожен там знаходив собі працю до вподоби. Ні тобі дурнуватих законів, ні войовничості — кожен живе і має свого вдосталь, а чого не має — міняє на ярмарках. Навіть грошей як таких не було. Такі були трипільці. І вірування трипільців в Сонце, Змія-охоронця і Землю колишньому учневі короля подобались більше ніж вірування в єдиного бога — його величність.

Одним словом — захопився. Захопився людьми, природою, та головне — наскільки тут недоторканий міфологічний світ. Після цього повітря свободи ніяк не хотілось повертатись до того, що було. Коли він жив лише працею на короля і страхом за будь-яке невірне рішення позбутись життя. Армія, що була разом з ним — підтримала пропозицію захищати ці землі від можливого вторгнення з будь-якого боку, і взагалі вирішили захищати людей від можливих нападів навіть з народу. І Орочімару вирішив зробити своє поселення, яке назвав Прихованим Звуком, бо сам любив грати на різноманітних інструментах того часу і славився своїм абсолютним слухом. Але йому, як і будь якій людині було властиво старіти — а він цього ніяк не хотів. Тому він вирішив карати особливо важких злочинців тим, що влаштовував на них свої досліди. І його аж ніяк не хвилювало що відчувають ці люди: по-перше, злочинці мають бути покарані, а по-друге він завжди був дуже холоднокровний і старався досягнути своєї цілі — вічне життя — будь якими методами.
І він винайшов цю методику: можна було приспати людину за допомогою трав, і під час цього зайняти молоде тіло, вигнавши душу і запечатавши її в чані з водою. Орочімару було відносно чхати на стать людини — за допомогою пороху і трав він надавав собі звичний вигляд. Тож хоча й зараз він був у тілі жінки — йому було абсолютно всеодно, адже міг за допомогою ілюзій надавати собі звичного образу для інших людей. Але очі завжди лишались ті самі — золотисті, схожі на зміїні.

А щодо конкурсу, то він проходив у одній із печер гір, але ближче до півдня. Тож було необхідно ще туди добратись. Тож Орочімару часу не гаяв і відразу відправився в дорогу, хоч і сонце вже сідало. Він жадав добратись туди одним з перших, адже як було зазначено місць всього лиш 10 залишилось. Дорогою на нього хотів напасти вовкулака, та чоловік лише майстерно витягнувши шаблюку відтяв тому голову. А шаблюка звісно була не проста, а окроплена спеціальним відваром з полину і звіробою — трави, яку нечисть не переносила.
”Наче тут..“ — подумки мовив Орочімару, увійшовши до печери.

А тут уже було четверо людей.

— Добрий вечір, — привітався він з організаторами цього дійства: блідим чоловіком з рогами схожими на вуха тигра і такою ж блідою жінкою з волоссям кольору льону і теж з ріжками, схожими на вуха кролика. У чоловіка було одне око фіалкове, а інше схоже на золоте колесо; у жінки ж обидва ока фіалкові і закрите третє око на лобі, — Давайте знайомитися, мене звуть Орочімару.
Першим вирішив представитися організатор:

— Мене звати Ішшикі, а це моя дружина — Каґуя. — він вказав на жінку поряд і та натягнуто посміхнулась. — Ми з нею справжні вічні. Нас майже неможливо вбити, але для поширення нашої влади ми вирішили знайти союзників, які б допомагали нам тримати світ в законі, — він хитро при цьому усміхнувся.

— Мене звати Момотаро, а це мій прийомний батько — Кінтаро, — озвався хлопець з русим волоссям. Чоловік з темним волоссям разом з ним був насуплений і не бажав встрягати у розмову.

— Приємно познайомитись, — Орочімару хоч і не сильно довіряв цим людям, але все ж намагався вести себе максимально ввічливо, — Так в чому полягає сутність конкурсу?

— По суті полягає в тому щоб не з’їхати з глузду і не втратити… Свої можливості, — відповів Ішшикі. Каґуя додала:

— Ми називаємо себе Ооцуцукі — це наше призвіще. Ми з моїм чоловіком змогли перемогти власних батьків і їх помічників, тому нам дуже важливо зараз набрати своїх помічників. Поки що будемо чекати на інших, але можемо в вас дещо запитати: яка можливість — а вона мусить бути одна — цікавить вас?

— Тільки давайте почергово і без повторів, — попередив Ішшикі, — Хто перший прийшов — той і каже першим, — і він вказав на Момотаро.— той і каже першим, — і він вказав на Момотаро.

— Я б хотів вміти присвоювати чужі здібності, — сказав юнак.

Орочімару насторожився — доволі страшна здібність. Тоді Каґуя видала Момотаро карточку, на якій була намальована Миша.

— Ця карточка якось потрібна для конкурсу? — спитав Момотаро.

— Потім поясню коли всі прийдуть, — холодно відповів Ішшикі, — Кінтаро, чого б ти бажав?

— Я хочу мати неймовірну фізичну силу, — сказав здоровань.

Каґуя витягнула ще одну карточку, на цей раз із зображенням Бика, і простягнула його чоловіку.

“Дивно” — подумав Орочімару: “Тварини, що сходяться з бажаннями людей.

І як раз, коли до нього дійшла черга, до печери прийшла дівчина — красива і струнка з довжелезним темним аж фіолетовим волоссям і блакитними очима — з хлопчиком, який був дуже схожим на неї, тільки очі були золотими.

— Заходьте, як вас звати? — спитав господар.

— Мене звати Ада, а це мій молодший брат — Деймон, — відповіла дівчина.

І всі присутні по черзі назвались для нових гостей, а Ішшикі до того ж пояснив:

— Можете вибирати будь яку здібність, окрім викрадення чужих здібностей і неймовірної фізичної сили, але після Орочімару.

— Та я їх пропускаю; ще не придумав, чого я хочу, — зізнався Орочімару. Він мислив над тим, що йому більш потрібно: вічне життя чи все знати у цьому світі?

— Тоді цікаво що ж потрібно юній леді? — поцікавився Ішшикі.

— Хотілось би, щоб в мене всі закохувались, окрім родичів, звісно, — зізналась Ада, трохи почервонівши.

Каґуя витягнула карту з Кобилою і віддала її Аді.

“Так ось в чому «хід конем»”, — подумки посміявся Орочімару.

— А ти чого би хотів, малий? — повернувся Ішшикі до Деймона, на що той насупився.

— Я б хотів, щоб ті, хто хоче зробити мені боляче, відчували це на собі в десять разів сильніше, — випалив хлопчик.
“Видно, його ображали його ж батьки”, — Орочімару зробив свій висновок, — “Цікаво, яку ж карточку віддадуть йому?”

І Каґуя віддала дитині карточку з намальованим Козлом.

“Ага, козел відпущення значить…”, — зрозумів колишній учень короля.

До печери знову прийшли. Цього разу це був хлопець з сизим волоссям і чорними очима.

— Добрий ранок, — привітався він зі всіма і заодно представився, — мене звуть Кабуто.
І йому всі почергово сказали свої імена, а Ішшикі ще й розповів які здібності уже зайняті, і що зараз черга Орочімару.

— Що ж, я добре подумав і вирішив. Мені найцікавіша здібність створення. Щоб я міг створювати все, на що здатна моя уява, — Орочімару дуже було цікаво, яку карточку віддасть йому Каґуя.

І вона витягнула карточку із зображенням Дракона і з якимось благальним поглядом віддала карточку Орочімару.
Той спершу не зрозумів:
“Що то було? Невже тут в чомусь є подвох?”

Та потім та багатозначно поглянула з докором на свого чоловіка. І повернулась до Орочімару. Той питально вигнув брову.

І тут він побачив як третє, заплющене на лобі око відкрилось — червоне, із трьома концентричними колами навколо зіниці.

І час ніби зупинився. Всі встали як вкопані.
Але Орочімару міг мислити і навіть повернувся повністю до цієї дивної жінки.

— У мене є до тебе одне прохання, — з краплею тривоги у голосі звернулась Каґуя. Не дочекавшись відповіді вона продовжила, — Насправді це ніякий не конкурс на бога… Мій чоловік би не дозволив комусь керувати над ним. Раніше були інші люди моїх батьків. Але всі карточки зі здібностями були забрані, Ішшикі влаштував переворот. І зараз він планує назбирати собі слуг.

Орочімару уважно слухав і нарешті спромігся на слово:

— Я не збираюсь комусь служити.

— Розумію, — кивнула Каґуя, — Та я можу тобі допомогти зберегти здібності і водночас не служити нікому. Просто відмовся від посвяти в Ооцуцукі. Але у мене до тебе буде одне прохання… Знайди село Листяне на півночі за 1000 миль звідси.

“Досить недалеко від Звуку” — подумав Орочімару.

— Навіщо мені туди йти?

— Захисти… — Каґуя затихла на мить, — Моїх нащадків від Ішшикі. Він точно… Його наступна ціль буде вбити їх.

Орочімару без лишніх пояснень зрозумів, що це нащадки дітей Каґуї від якогось іншого чоловіка. Невже Ооцуцукі насправді вічні?

— Гаразд, спробую туди одного разу заїхати.

— Тоді я тобі дещо дам, — і Каґуя витягнула карточку з Кроликом, — Передай це або комусь із Учіх, або комусь із Узумакі чи Х’юґ. Це моя карточка. І спробуй виміняти у інших карточки.

І тут же третє око закрилось, а час відновився. Ніхто й не помітив розмови цих двух.

— Ну що ж, хлопче, тепер твоя черга, — Ішшикі поважно звернувся до Кабуто.

— Я б хотів вправлятися в медицині найкраще від усіх, — відповів хлопець.
“Було б непогано спробувати викупити карточки у інших” — задумався Орочімару поки Каґуя наливала всім трав’яного чаю з малиною.

За розмовою про господарства і хто чим займається проминув час, і до печери завітали знову аж четверо, і до речі дехто був вже нам знайомий — король Хірузен і його страшний радник, а також бородатий Сила. Ніхто й не поклонився, та короля, здається, то й не зачепило. Перед Силою і Богом Смерті зайшов ще один чоловік, який представився як Урашима і був з того ж села що і Момотаро з Кінтаро.

Орочімару кинув зневажливий погляд своєму колишньому вчителеві:

— Ну… Ми знайомі з Хірузеном, Шинигамі і Силою, — відкинув він, коли дійшла його черга представитися, — але, все ж, для Урашими мене звуть Орочімару.

Не дивлячись на свою неприязнь до короля, йому все ж цікаво було що той вибере. Яку карточку дадуть йому?

— Ну що ж, любі гості, які надздібності ви хотіли б мати? Тільки майте на увазі, що вже зайняті здібності створення, лікування, надзвичайної фізичної сили, викрадання чужих здібностей, закохування інших у себе, а також відбивання будь-яких атак. — досить люб’язно розповів Ішшикі, та тут його перебив король:

— Це якось треба для конкурсу?

— По суті… — Ішшикі тягнув як міг, і Орочімару це розумів. Все таки цей вилупок хоче з них заграбастати собі слуг. На всяк випадок колишній учень короля зробив надпис ножем на шкірі своєю особливою абеткою: “Бережи карточки і спробуй виміняти карточки у інших”. Каґуя помітила це і схвально кивнула, а Ішшикі далі владно продовжив. Видно, що йому було відверто чхати на статус людини, з якою розмовляв, — вашим конкурсом стане слідуючий етап.
— Ясно. Тоді я хочу здібність… — Хірузен на секунду замислився над своїм вибором, — Писати історію.

Каґуя витягнула карточку із зображенням Мавпи і простягнула королю.

Орочімару напружився… Досить небезпечна здібність, та й навряд-чи король погодиться вимінювати карточку.

— Мені цікаво… Управляти часом, — розповів про своє бажання Урашима. Каґуя йому віддала картку, де був зображений Півень.

— Я бажаю тільки вірою і правдою служити його величності, — сказав Бог Смерті.

Хірузен вдячно поглянув, а дружина Ішшикі знову витягнула картку, на цей раз із намальованим Собакою і віддала королівському раднику.

— У мене є бажання щоб в мене було золота скільки я схочу, — заявив Сила, і Каґуя віддала йому карточку Свині.

— Ну що ж, тоді пора розповісти вам про ці карточки більш детально, — Ішшикі обвів поглядом всіх присутніх, — Кожен із вас отримав карточку, яка символізує ваші унікальні можливості, але це ще не все. Тримаючи карточку в себе, у вас є можливість телепортуватись, а також не старіти. Ставши повноцінним Ооцуцукі, ви можете знайти собі нове вмістилище за допомогою “карми”. Карма — це стиснута інформація генетичного рівня, яка дозволяє повністю переробити іншу людину під вас.
Орочімару стало цікаво, йому відразу закортіло дізнатися: чи є можливий такий метод без вбивства іншої людини? Адже люди бувають корисні.
— Але, звісно, не все так просто, — організатор якось хитро посміхнувся, — Я пропоную вам стати повноцінними Ооцуцукі. Які зможуть ставити карму. Але тоді ви будете служити мені.

Всі переглянулися.

— А що буде, якщо хтось відмовиться? — наважилась запитати Ада.

— Ви… — Ішшикі зробив інтригуючу паузу, — Втратите всі тутешні спогади зразу після виходу з печери.

— Гаразд, тоді ми згодні, — відповів за своїх односельчан Момотаро.

— Ну й славно, хтось іще не хоче приєднатися? — саркастично запитав Ішшикі у інших.

Хірузен замислився. Ні, він не хотів служити цьому типові, а отже повинен був відмовитися від посвяти в Ооцуцукі. Каґуя дуже переймалася, хто ще може захотіти стати Ооцуцукі. Орочімару підійшов до Кабуто і дещо шепнув на вухо:

— Навіщо тобі комусь служити, якщо я можу обійти закляття?

— Серйозно? — не вірив Кабуто.

— Я керую поселенням неподалік, — тихцем розповів чоловік, — Якщо хочеш, можу влаштувати лікарем. Я теж багато знаюся в медицині, — хоча про знахарство і переселення душі промовчав.

— Гаразд, пане Орочімару. Я згоден, — вирішив Кабуто.
Тоді Орочімару взяв з собою цього юнака і, попрощавшись з іншими та господарями, вони вийшли з печери. І дійсно — як рукою зняло всі спогади. Але у Орочімару був надпис на руці, тож він відразу зрозумів що до чого і попросив хлопця:

— А давай обміняємось, я тобі землю і хату, а ти мені карточку?

Кабуто здивувався, бо по-перше, не пам’ятав цього чоловіка, а по-друге, ніби вперше чув про якусь карточку. Але дійсно знайшов її в себе в кишені.

— Гаразд, а як вас звати? — запитав він.

— Орочімару. А тебе як? — він дійсно забув як того звати.

— Кабуто.

А тим часом в печері троє проходили ритуал посвяти. Ішшикі власноруч вирізав на Момошикі круг, а на Кіншикі з Урашикі півмісяці. Вони моментально почали біліти і отримали свої роги.

— Відтепер ви троє будете служити мені, а також в ваші імена добавилися вставки “шикі”. Зараз ваші імена — Момошикі, Кіншикі і Урашикі, — поважно розповідав Ішшикі, а Каґуя присіла на кам’яну лавку. Все таки вибрали вони собі надможливості дуже небезпечні.
— Тож які завдання будуть надалі? — запитав Урашикі.

— Для початку попрошу вийти всіх інших, хто не бажає ставати Ооцуцукі, — повідомив Ішшикі.

— Гаразд. Прощавайте тоді, — спершу вийшли Деймон з Адою.

А потім вийшли, не прощаючись, король зі своїм слугою та радником. Вийшовши, всі вони дійсно забули все, що відбулося в печері.
Орочімару вже осідлав коня, аж тут почув знайомий регіт.

— Ей, Кабуто, вмієш на конях кататись? — спитав він у ідучому за ним хлопця. Орочімару вже наглядав як Джірайя намагається закадрити дівчину з довгим фіолетовим волоссям, яка вже поверталася, мабуть, з лісу разом з братом, як здалося Орочімару (все ж таки їх імена він також забув). Єдине що Орочімару не забув — це розмова з Каґуєю: обіцянка захисту її нащадків від її чоловіка, а також карточка Кролика, яку він має віддати комусь із жителів села Листяне.

— Так звісно, пане Орочімару, але коня не маю. Я сирота, до того ж втратив пам’ять, і взагалі не пам’ятаю своїх батьків.

— То будеш мати, але віддай мені цю карточку, — він вказав на картку в руках Кабуто.

— Гаразд. Але спершу я маю впевнитись в тому, що ви пропонуєте. — запевнив хлопець.
Тим часом вони уже підійшли до чоловіка з довгим білим волоссям, котрий стояв на вахті коней.

— Орочімару, ти? — зрадів Джірайя, побачивши старого друга, — Тебе король пробачив! І дозволив жити своїм життям.

— Щось не схоже на нього, — Орочімару зліз з коня і потиснув руку другові, — То що, все ж таки вирішив навідати мене?

— Та, щось таке, — Джірайя почесав потилицю.

— Буде кінь для ось цього хлопчини? — Орочімару вказав на Кабуто. Той для ввічливості поздоровався з незнайомцем.
І диво сталось: з’явився вільний кінь.
— Та буде, бери он того сивого. Я скажу кучереві щоб їхали без мене. — і Джірайя повернувся до карети короля.

— Хто то? — спитав Кабуто.

— Джірайя, мій друг і колишній колега по нещастю, — усміхнувся чоловік, — Раніше я був учнем короля і повинен був йому підкорятись у всьому. Але я не захотів захоплювати для нього Західні землі від його королівства і вирішив пустити армію на їх захист. Не знаю навіть як він мені захоче помститись.

— Та не переживай, наш король насправді добрий, — підслухав розмову підійшовший Джірайя і витягнув щось з кишені, — Ось, це тобі передав. Ти забув.

— А, дійсно, — Орочімару забрав собі свою підвіску, але відчув з нею щось неладне. Та все ж одягнув, щоб не образити друга.

— То що, поїхали до тебе? — весело запитав Джірайя, сідаючи на коня. Кабуто також сів.

— Гаразд, — і вони троє поїхали на північ гірськими схилами. Зараз був обід, тож Орочімару запевнив інших, — до заходу сонця повинні встигнути.

Літо буянило запахами трав і вишень. Природа Карпатських гір вражала своїми краєвидами

— А скільки вам років? — нарешті запитав Кабуто.

 

— Ми з Джірайєю ровесники, — збавивши темп, відповів Орочімару, — Нам по 38. А тобі скільки?

 

— Мені 19.

 

— До речі, Джі, як там Цуна? — Орочімару, хоч і не любив розмовляти під час поїздок, але цього разу йому було дійсно цікаво, адже досить багато років вони не бачились.

 

— Та ніби збирається одружитися, — зітхнув друг, все таки жалкуючи, що упустив таку жінку.

 

— Серйозно? — не вірив Орочімару, адже Цунаде славилась своїм азартом і неприступністю, — І хто цей щасливець?

 

— Дан Като. Ти його, мабуть, не знаєш. Генерал її армії, — нервово засміявся чоловік. Орочімару співчутливо поглянув. Все таки він знав, що цей пройдисвіт Джі, хоч і сохнув по кожній спідниці, але по справжньому кохав тільки цю принцесу. Цунаде Сенджу була дуже прекрасна, а головне — з формами, до того ж багата, хоч і програвала в карти майже всі гроші. А ще вона зналася в лікуванні і була відомою цілителькою. Двома словами — завидна наречена, — Краще розповідай як ти там? Може завів собі когось?

 

— Та… Хіба що сина маю. Карін і Суйґецу на господарстві, і з ним. — Орочімару не дуже хотів ділитись цією інформацією, але рано чи пізно вона б все одно виплила. Коні стишили темп.

 

— Сина? Жартуєш? Ти і дитина?! — Джірайя не вірив, — Від кого?

 

— Від мавки, — чоловік хитро усміхнувся, — Не переживай, вона живе в лісах неподалік мого села, але ти її не побачиш.

 

— Ти що, ревнуватимеш?

 

— Та ну, я такого не казав. Вона вільна жінка, ми навіть не думали про спільне життя, — Орочімару знизав плечима.

 

— Ясно, а як сина хоч назвав?

 

— Міцукі.

 

Приїхавши в село, його господар відразу поселив двух нових гостей. І отримав карточку з зображенням Змії.