Привіт! Як справи?

«Станом на сьогодні відсоткове співвідношення людей у шлюбі і людей поза шлюбом нерівне. Люди, які не бажають створювати сім’ю зі своїм соулмейтом з кожним днем стає все більше і більше. За розрахунками експертів через десять років нашу країну очікує демографічна криза…» — я завжди полюбляв дивитися новини, поки матуся поралася на кухні. Змалку мені потрібно було знати, що коїться навколо мене. Не знаю, що то було. Може, невинна дитяча зацікавленність усім, може, якісь приховані здібності.

Я був звичайною дитиною. Наполегливим учнем, вихованим хлопчиком. Моє рвення підтримували і батьки, і вчителі. Мене завжди намагалися висунути попереду всіх, щоби я слугував прикладом для інших. Олімпіада з математики? Добре, вже записуюся. Залишитися на додаткові заняття, піти в бібліотеку на позакласне читання? Авжеж. У тебе не виходить вирішити приклад? Тільки скажи, о котрій мені бути під дверима. Друзі приходили і уходили: дехто цікавився моїми знаннями, дехто спілкувався зі мною через спільний смак у іграх. Не можна було точно сказати, коли я був просто тихим хлопчиком, а коли душою компанії на іншій паралелі. Все йшло своїм чином. Я не знаю, коли все пішло коту під хвіст.

Матінка не була закохана у батька. Їх змушували з самого початку. «Отямся! Ви зв’язані. Хочеш бути одинокою половину життя? Ви ще закохаєтеся, зарах треба сім’ю створювати», — твердили родичі з усіх батьків. Мати хотіла втекти від їх контролю, тому кинулася на такий ризиковий крок. Я був лише небажаним результатом, і тепер я знову приношу їм проблеми.

Перила слизькі через дощ. Насправді, я не хочу стрибати.

Легше буде піти, а ще краще поїхати кудись далеко. Там, де я зможу розпочати все спочатку. Забути все старе і, мабуть, приєднатися до таких же покинутих? Я не знаю. Не знаю, чи можу вивезти це насправді. Може я придурююсь?  Намагаюся привернути увагу? Не знаю, не знаю, не знаю! Я дурний. Нічого не вмію, нічого не можу досягти. Мої бали впали, я не виспався напередодні, тепер і батьки ці ще. Я просто жалюгідний. Мені лише хотілося досягти чогось більшого, я весь цей час працював, працював на благо свого майбутнього. Але все це зруйнувалося, коли… коли…

— Будь ласка, не стрибай.

Коли я зустрівся із тобою.

7:50 А.м., Monday

Мій день завжди починався за одним і тим самим розкладом. Близько 7:30 підйом, водні процедури, сніданок і до 8:10 я виходив на ранкову прогулянку районом. Я не спортивна людина, але перед шкільним днем ​​завжди потрібно настроїти мозок на потрібний лад. І свіже повітря чудово з цим допомагає. Коли я ось так блукав тротуаром, міг уявляти, що гуляю з собакою або другом, який залишився на ночівлю. Такі думки відвідували мене не часто, швидше за все, це просто були спонтанні фантазії.

Проте кожного дня я бачив ті самі обличчя. Усміхнений листоноша Піт, що підкидає газету на нашу галявину рівно до 8:15. Я завжди вітав його кивком голови. Або, наприклад, сім’я Уінстонів. Вони були прикладом нестандартної сім’ї. Доля обійшлася з ними негідно. Старий Генрі не міг доглядати дівчину з багатої сім’ї, а бабуся Люсі не визнавала в обранці «ту саму людину». Так до тридцяти років і зійшлися. Збудували свою міцну сім’ю з трьома чудовими дітьми, які зараз покинули батьківську хату, і зараз живуть приспівуючи. Їхня поштова скринька прикрашена всякими візерунками та різнобарвним написом: «За допомогу з пирогом – подвійне дякую». Коли я був молодшим, то завжди допомагав містеру Уінстону у випіканні хліба з начинкою. А наприкінці своєї роботи отримував пару булочок. Вдома у них завжди було чисто, тепло та затишно. Хоча, спочатку і не скажеш, що двоє людей похилого віку можуть так стежити за господарством. Ось так поглянеш на таку сім’ю, і одразу думається: «Чи так погано залишитися без своєї єдиної душі, якщо є такі альтернативи?»

Це навіть добре. Мені зараз не потрібен соулмейт. Поки що у мене не буде стабільної роботи та житла, навіть думати про це не слід. Бувало дуже багато випадків, коли розчаровані дружини чи чоловіки у пориві емоцій просто губили життя… і таких випадків просто не порахувати. Які ж ті, кого доля-жартівниця взагалі не наділила нічим? Їм легко чи складно? Вони спокійно сплять ночами, не думаючи про те, що на них чекає в особистому житті? Чи не думають за дітей, за кар’єру? Просто… живуть? Звучить як щось фантастичне, звісно.

Може, мені увійти до їхнього числа? Моя істинна здалася в класі сьомої школи, коли я просто перестав реагувати на написи на шкірі, що раптово з’являються. Мені воно ні до чого. Мені не потрібна сім’я, яку змусили бути сім’єю. Мені потрібна дівчина, яка покохає мене не за фактом мого існування. Вона повинна полюбити мене за внутрішній світ, характер, звички, вчинки. За те, що я – це я, а не хтось інший. Я хочу бути справжнім поряд із нею. Вдихати запах волосся, шкіри. Просто бути разом.

Автобус під’їжджає до будинку о 8:30. Я не був вибагливий до виду транспорту, на якому добираюся до школи. Велосипед, машина батьків – не має значення. Головне, щоби вчасно.

— Готовий до тесту?

До мене підсідає Ітан, місцевий красень і веселун. Можна сказати, ми були певними протилежностями. Я відсторонений від життя класу, він – основний її двигун. Не знаю взагалі, як ми з ним зійшлися щодо дружби. Та стадія незручного знайомства та впізнавання була пропущена. Ми одразу ж перейшли до розряду довіри.

Хоч і не спілкуємося поза школою, але все одно зберігаємо тепло між собою.

— Звичайно, половину ночі сидів і повторював, – їй-Богу, він ставив іноді такі комічні питання, що хотілося голосно посміятися. – Хоча я не до кінця зрозумів останні теми.

— Ага, не вчасно ти тоді захворів.

— Угу… Ти ж був на уроках? Щось зрозумів?

— Не зовсім. Я не прислухався, якщо чесно. Та й у книзі дуже багато води, ніяк сконцентруватися не можу.

— Розумію. Ти ще не вламав своїх перевестися?

— Вони ні в яку! Хочуть зробити з мене якогось унікуму, хоча я багато разів казав, що це не моє.

— Блін, співчуваю. У мене теж. Хочуть історика, але я бачу себе в інших науках. Типу, фізика там, хімія, знаєш.

– Ось, мама не чує мене! Якщо я взагалі піду до стриптизерів? Звалю в якийсь… Амстердам і там гроші зароблятиму.

– Тс-с-с, та там не буде чим…

Я намагався задавити смішок від грубуватого і недоречного жарту, поки друг уже заливався реготом і лупцював мене по плечу. Решту недовгої поїздки ми провели обговорюючи навчання, ігри, однокласників та фільми, на які могли б сходити разом.

***

 — Самостійна робота буде не складною, якщо ви вникали у мої пояснення, — вже літня вчителька роздавала на парти листи з конкретизованими питаннями. – Нервувати і панікувати не варто. Я знаю, що ви все знаєте, тому легко її напишіть. Списувати, якщо щось неясно, не раджу – на вашому знанні це не позначиться найкращим чином. Я б сказала, навпаки… А зараз прошу, візьміть ручки та приступайте. Час пішов.

Я схилився над листком із завданнями, перебираючи ручку між пальцями. Генетика була специфічною темою, але якщо правда добре вчити, труднощів не виникне. Зрештою, завжди можна було логічно додумати деякі моменти. Наприклад, запліднення – процес злиття чоловічих та жіночих статевих клітин. Овогенез – процес утворення та дозрівання жіночих статевих клітин. Сперматогенез – процес утворення та дозрівання чоловічих статевих клітин. Найбільше тут мені не подобалися питання із генетичними завданнями. Там вони вимагали чіткої теорії та формул, які, на жаль, у мене постійно шкутильгали. Ну ось, як, наприклад, таке завдання: «У томатів червоне забарвлення плодів домінує над жовтою, а гладка шкірка плодів домінує над опушеною. Схрестили між собою гомозиготні рослини томатів із червоними та гладкими плодами з гомозиготною рослиною томатів із жовтими та опушеними плодами. Визначте генотип та фенотип потомства». Навіщо мені знати таке про томати?

Напевно, варто визнати, що мені було складно. Я підпирав долонею лоба, пальцями копошась у волоссі, ніби мені це допоможе згадати невивчене. Все б нічого, але мій лікоть хтось несильно штовхнув.

— Габріель, ти знаєш п’яте?

— Зажди, — я неохоче перевертаю своє завдання на попередній лист і вишукую очима свій варіант. Після повертаюсь до Ітану. — “А”.

— Дякую. — Отримую я ледве чутне за своєю спиною і знову залишаюся віч-на-віч з думками в тиші класу.

Сидіти і напружуватися довелося довго, а відповіді так і не лізли. Довелося пропустити близько чотирьох завдань і упустити, мабуть, найважливіші бали. Мене це не тішило, а ситуацію підігрівали вічні стусани в спину. Рано чи пізно я колись здам його. Він дістав!

— Габі, будь ласка… — цей благаючий тон просто зводив з розуму. Я не міг відмовити йому. Знаючи його ситуацію, йому хороші позначки не завадять, та й я цей тест все одно завалив. Все, що знаю, зроблено, і ще є час.

***

— «D» мене не зовсім влаштовує, — якомога м’якше я постарався натякнути вчителю, кладучи підсумки тесту на її стіл. Старенька жінка поправила окуляри і з тяжким зітханням оглянула мене. — Я можу перездати?

— Звичайно, звичайно, можеш. Приходь сюди після п’яти завтра, я підготую пару конспектів та відповім на всі твої запитання.

— Добре, — зам’явся на якийсь час, і місіс Флавел у питанні підняла одну брову. — А… а скільки написав Ітан?

— Ну, ця інформація є конфіденційною і я не можу розголошувати учням успішність один одного. А чому тобі цікаво?

— А, — запускаю руки у волосся, чухаючи потилицю. — Та він казав, що готувався добре, ось і хотів дізнатися, чи вийшло.

— А-а, ну, ось що скажу: Ітан може намагатися, і тому зміг написати краще за свої попередні оцінки.

— О, зрозуміло.

— А ти що, засмутився?

— Та ні, просто радий за нього. Гаразд, я піду на урок. Доброго дня, місіс Флавел!

Я поспішно покинув кабінет, прямуючи прямо до туалетів. Точний кидок рюкзака під раковини на не зовсім чисту підлогу супроводжувався шворканням тканини. Я сам схилився над умивальником, включаючи воду. Хотілося освіжитися та змити втому. Результат мене засмутили, чесно. Місіс Флавел одразу все зрозуміла. Я міг би краще. Чому цього разу я дав слабину? Мені потрібно брати більше годин репетитора чи старанніше займатися самому. Хороші університети повинні помітити мене в лінійці найкращих учнів, а не запасних. Втім, одним зазубренням медаль не вибити, так що мені знову варто переробити свій графік під більш гнучкий і тоді…

— Габріель? З тобою все добре?

— А-а? Так-так, все нормально, просто неважливо почуваюся, — я з легкістю відмахнувся від переживань друга, нарешті відлипнувши від раковини.

— Так Авжеж. Напевно, зараз думаєш, як мене під плінтус закопати.

— Та ні, правда, все нормально! Я просто думаю над часом для репетитора.

— Щось не дуже переконливо від тебе таке чути. Ну, а я, напевно, цього тижня не зможу після уроків залишатися.

— Чому?

— На побачення йду завтра. З Розою.

— А, ясно … — я ще більше понурився, і тепер це точно не залишилося без уваги Ітана.

— Ой, вибач, будь ласка. Я забув.

— Нічого страшного, адже це вже моє особисте життя. Не хвилюйся щодо цього. Просто я іноді думаю, чи реально мені ніхто не потрібний? Усі виглядають такими щасливими разом. Тільки подумай: ви ж, вважай, постійно один одного відчуваєте, переживаєте все разом?

— Знаєш, тут все неоднозначно. — Хлопець сів на краєчок мушлі, схрестивши руки на грудях. — Ми з моєю сваримося, батьки мої теж чіпаються нерідко. Впевнений, решта теж. Просто, кому це потрібно виставляти на огляд усім? Тільки блогерам-моделям, які спокушають нас своїм ідеальним життям. Нам же залишається тільки нести свої проблеми поодинці або перекидати їхню частину на соулмейт. І я думаю, що ти не повинен бути таким категоричним до своєї половинки. Вона ж дівчина. Раптом ти її засмучуєш мовчанням? Їй неодмінно хочеться уваги, кохання, компліментів. Звичайно, вашої ситуації я не знаю, але сам подумай: ти відшив її тринадцятирічним хлопчаком, що в тебе тоді було в голові? Ігри, навчання, друзі, батьки. Як у всіх. Звичайно, тоді було рано, а зараз? Чому б зараз не спробувати? М?

— М… не знаю, — я слухав його, не перебиваючи, і тепер навіть не знав, що збагнути. — Ти реально думаєш, що час?

— Ти поводишся як козел, чувак, — чесно констатував Ітан, глянувши на мене спідлоба. — Жінки ганчір’я не люблять. Змужій і напиши першим!

– Але в мене немає телефону…

— Дурень! Руки тобі на що? Ану швидко взяв ручку і пишеш: «Привіт! Як справи?”!

Я був наляканий такою наполегливістю друга, тож покірно нахилився за пеналом. тремтячими руками підніс кінчик кулькової ручки до шкіри і почав виводити перші невпевнені, трохи криві слова. Я до останнього сумнівався у діях, що зараз відбуваються. Чи на краще вони? Може, все ж таки стерти, поки не пізно?

— Давай-давай, не халтур, я стежу за тобою!

І синя паста почала вдруковуватись у шкіру, говорячи про те, що інша сторона зараз теж бачить ці написи на руці.

“Привіт, як твої справи?”