Фанфіки українською мовою

            Десь в глибинах Сполученого Королівства знаходиться невеличке містечко Коукворт. Хоча, мабуть, словосполучення “невеличке містечко” може дати хибне уявлення про це місце. Точніше буде сказати так: отруєний численними заводами шматок землі з однаковими типово британськими будинками, з невеликою річкою, до якої і підійти близько неможливо було (смерділо дуже). Головна та й єдина, будьмо чесними, історична пам’ятка Коукворту – це старий фонтан в центрі у вигляді однієї з грецьких муз. Якої саме, ніхто поняття зеленого не мав, бо за фонтаном фактично ніхто не доглядав, а сама фігура вже почала осипатися від старості. Ось і все. Більше нічого цікавого.

            Однак тут жило багато людей: в основному це були працівники місцевих заводів, яким місто і “завдячувало” такому вигляду. Люди гарували по декілька змін підряд, щоб забезпечити своїм дітям достойне майбутнє, щоб вони поїхали вчитися кудись подалі і більше не поверталися в цей пропащій Коукворт. Куди тут з’явитися чомусь екстраординарному або, боже збав, чомусь відьомському. Однак сім’я Евансів тут стала винятком. Правда, вони про це багато років і не здогадувалися. 

            Подружжя Енід та Джейкоба Евансів жило в більш менш пристойному районі Коукворта: тут недалеко була і якась галявина, і дитячий майданчик, а не суцільні однакові будинки. Діти хоча б з нудьги не повмирали б тут! А дітей у Евансів було двоє – дві доньки. Старшу звали Петунія. Довга шия та довге світле волосся – майже повна копія матері. Взагалі непроблемна дитина, така спокійна, така стримана – радість батьків.

            Молодша Лілі. Довге руде волосся, виразні зелені очі. Коли дівчинка народилася, лікарка, яка приймала пологи, жартома сказала, що у Евансів народилася справжня відьма. А й правда: декілька століть тому за таку зовнішність дівчинку спалили б на вогнищі, та й з кінцями. Ще, звісно, Лілі мало була схожа на своїх батьків. Рудого волосся ні в кого з Евансів не було. Якась троюрідна бабця по лінії матері чи то жартома, чи то серйозно говорила, що дівчинку підмінили в пологовому будинку. Енід з Джейкобом довго відбивалися від таких фразочок. Справу було вирішено, коли вони з’ясували, що у Джейкоба був рудий двоюрідний дідусь. Та й взагалі, у Енід з дочкою був однаковий зелений колір очей. Так що, Лілі точно була Евансів без жодних сумнівів.

            Подружжя дуже раділо, що між їхніми доньками різниця у віці всього два роки: їм було цікаво гратися разом, а Петунія все одно відчувала себе старшою сестрою та з великою відповідальністю ставилися до, скажемо так, взаємодії з молодшою. Їй дуже подобалося, коли мати казала їй не пограти з сестрою, а саме приглянути за нею. А що Лілі? Їй теж подобалося проводити час із сестрою. Коротше, звичайна родина, звичайні сестри – все настільки добре, що аж додати нічого. Однак Еванси не знали, що все ж таки щось незвичайне відбувалося в їхньому будинку. З їхньою дитиною.

            Лілі було шість років. Мати на ніч почала читати їм з сестрою книжку “Аліса в Країні Див”. Лілі так сподобався заєць, за яким бігла Аліса на початку, що тепер дівчинка кожен день по сто разів казала батькам, що хоче собі зайця. Батьки, хоч і в дуже м’якій формі, але відмахувалися від благань молодшої доньки: куди їй в такому віці заєць (можливо, вона була б рада і декоративному кролику, однак все одно, Лілі була надто мала для домашніх тваринок).  

            Дівчинка ніяк не вгамовувалася: от треба їй зайця і все! Тоді батько купив їй іграшкового звіра: він був зроблений з білої цупкої тканини, з синім бантиком. Лілі це не дуже влаштувало: це ж несправжній заєць! Але вона все одно з ним багато гралася. Все-таки іграшковий заєць краще, ніж нічого.

            Одного разу Лілі була в саду біля будинку сама: Петунію мати посадила читати якусь книжку. Дівчинка качалася по траві та обіймала свого заяця, якого вона назвала Робертом. 

            –  Ех, ти б знав, Роберт, як я хочу, щоб ти був справжній! – надувши губи, промовляла Лілі. – Я б, чесне слово, за тобою доглядала, обіймала, гладила. Ну чесно-чесно-чесно…

            І тут дівчинка відчула, що тримає в руках щось м’якеньке, таке приємне на дотик. Неочікувано Лілі відчула, що це “щось” заворушилося. Вона як глянула… А в неї в руках справжній заєць. Білий, з синім бантиком, як і Роберт. “Значить, це був чарівний заєць. Я була хорошою дівчинкою, і він перестав ховатися від мене!”, подумала Лілі і вже радісно в обнімку зі своїм новим другом побігла до будинку.

            З порогу вона заявила мамі, що Роберт нарешті перетворився в справжнього зайця, і що він більше не ховається від неї. Енід повірити не могла своїм очам, коли побачила в руках доньки живу тваринку. Вона почала розпитувати Лілі, де та його взяла, а вона за своє: “Це Роберт перетворився на справжнього зайця”. Коли з роботи повернувся батько і поставив те ж саме питання Лілі – почув ту ж відповідь. 

            Звісно, Енід та Джейкоб зрозуміли, що Лілі здибала тваринку десь на вулиці. Найімовірніше, вона втекла від господаря, а значить, її треба повернути. Однак Лілі зайця з рук не випускала, цілий день з ним гралася. Її навіть тоді не бентежило, що Петунія злякалася тваринки та відмовилася з ним гратися. Нічого, звикне! Але, на нещастя Лілі, зранку дівчинка прокинулася і зрозуміла, що Роберт кудись зник, а на його місці знову лежав іграшковий Роберт.

            Дівчинка подумала, що це батьки забрали його, зі сльозами на очах вмовляла повернути її улюбленого зайчика. Насправді ні Енід, ні Джейкоб тваринку не чіпали, тому подумали, що воно саме кудись втікло. Ну і добре! Менше клопоту, а Лілі трохи, звісно, посумує, але скоро заспокоїться. Дивна трохи ситуація вийшла, але з ким не буває? 

    ***

            З моменту історії з кроликом пройшло вже десь роки три. Всі не надавали їй великого значення, тільки іноді жартома могли нагадати Лілі, як вона здибала десь справжнього зайця. Тільки от Петунія це не могла ніяк забути. Добре, батьки зайняті своїми справами, вони мало-що помічають, але вона майже весь свій вільний час проводить з Лілі. І їй щось не дуже подобається те, що вона робить… 

            У той день вони разом гойдалися на гойдалках. Тоді на дитячому майданчику, на щастя, крім них, нікого не було. Це добре, бо Лілі знову почала виробляти свої оці штуки. Вона розгойдалася набагато вище за сестру. Петунія зрозуміла, що зараз буде та перелякано вигукнула: 

            –  Лілі, не треба так!

            Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.

           – Мама тобі казала так не робити! – верескнула Петунія. Хоча мама просто думала, що це Лілі так сильно розганяється і якось примудряється повільно приземлятися. Петунія ж бачила в цьому щось по-справжньому паранормальне.

            Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на ноги і взялася в боки.

            –  Лілі, мама тобі не дозволяє!

            – Та все ж добре, – хихотіла Лілі. – Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.

            Петунія озирнулася. Слава Богу, що нікого немає поряд! Лілі підняла квітку, що впала з куща, який ріс прямо за гойдалками. Петунія зацікавлено наблизилась, хоч оці всі штуки не схвалювала. Лілі зачекала, поки сестра підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.

            –  Припини! – заверещала Петунія.

            – Тобі ж це не зашкодить, – заспокоїла її Лілі, але стиснула квітку в кулаці, а тоді кинула на землю.

            – Так не можна, – буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім не зводила з неї очей. – Як ти це робиш? – запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.

            Лілі широко посміхнулася і вже хотіла відповісти, аж тут з кущів вигулькнув хлопчик. Він за віком був приблизно такий, як Лілі, але виглядав дуже кепсько: худий, з довгим нестрижений темним волоссям, в коротесеньких джинсах, пошарпаному й завеликому пальті, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивній, схожій на жіночу блузку, сорочці.

            –  Та це ж і так ясно! – заволав щосили хлопчик.

            Петунія заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Хлопчик уже явно пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’янець з’явився на його блідих щоках, коли він глянув на Лілі. 

           –  Що ясно? – перепитала дівчинка.

            Було помітно, як хлопчик аж вирячив очі від задоволення. Зиркнувши на Петунію, що вешталася віддалеки, біля гойдалки, він притишив голос і сказав:

            –  Я знаю, хто ти така.

            –  Що ти маєш на увазі? – Лілі здивовано підняла брови

            –  Ти… ти відьма, – прошепотів хлопчик.

            Лілі аж відсахнулася від нього. Її це образило.

            –  Таке нечемно говорити людям!

            Вона відвернулася, задерла носа й пішла до сестри.

            – Стій! – вигукнув хлопчик. Його бліде обличчя вже стало червоним. Він швидко почимчикував до дівчат, плутаючись у своєму пальті.

            І Лілі, і Петунія дивилися на нього несхвально, тримаючись за стовпи гойдалок, наче це було місце, щоб застукатись під час гри в піжмурки чи хованки.

            –  Це правда, – сказав хлопчик, не зводячи з Лілі очей. – Ти справді відьма. Я вже давно за тобою спостерігаю. Але в цьому немає нічого поганого. Моя мама теж відьма, а я – чаклун.

            –  Чаклун! – зареготала Петунія, знову ставши відважною, бо страх від його несподіваної появи минув. – Я знаю, хто ти такий. Ти Снейпів малий! Вони живуть на Прядильному Кінці біля річки, – сказала вона Лілі тоном, який одразу давав зрозуміти, що ця вуличка має в неї не найкращу репутацію. – Чого ти за нами шпигував?

            –  Я не шпигував, – заперечив “Снейпів малий”, йому було гаряче й незручно, масне волосся аж блищало під яскравим сонцем. – Принаймні, не за тобою, – додав він уїдливо, – бо ти – маґелка.

            Хоч Петунія і не зрозуміла значення цього слова, однак тон, яким це було сказано, її обурив.

            –  Лілі, ходімо звідси! — різко звеліла вона. Лілі відразу скорилася, люто блимнувши на хлочика. Так, її зацікавили його слова, але отак от визвіритися на Петунію – це вже було занадто. 

            Дівчатка були вже майже біля будинку. Петунія міцно тримала Лілі за руку і впевнено крокувала вперед. Молодша сестра ледь встигала за нею. Тяжко дихаючи, наче після швидкого бігу, Лілі таки спитала: 

            –  Туню, а хто такі ці Снейпи?

            – П’яниці звичайні – Петунія іноді підслуховувала розмови батьків, тому дещо знала і могла розказати, як доросла. – Мати, може, й ні, а батько так точно. Він вже з усіма сусідами на вулиці пересварився. Було таке, що він комусь і вікна порозбивав. І син у нього не краще. Яблучко від яблуньки недалеко падає!

            Лілі довіряла сестрі: раз вона так каже, то, значить, правда. Однак той “Снейпів малий” всі наступні дні ніяк не виходив у неї з голови. Він впевнено сказав, що Лілі відьма, начебто це була якась звичайна річ. А може він справді правий? Адже дійсно, Петунія не могла робити те, що робить Лілі. Значить, справді щось таке є? Якщо так, то треба розпитати у того хлопчика, що з цим всім робити. Чи відростуть у неї крила? Чи потрібно в якесь міністерство про це повідомити? Він точно це все знає.

            І одного разу Лілі не витерпіла. Поки ніхто не бачив, вона вибігла з дому і пішла в те місце, про яке Петунія так зневажливо говорила, на Прядильний кінець. Дійсно, це було не дуже приємне місце, особливо якщо порівнювати з вулицею, на якій жили Еванси. Однак тим не менш Лілі тут було зовсім не страшно, і вона впевнено покрокувала до смердючої річки, де і мав знаходитися будинок Снейпів.

            Вона б і не знайшла його, бо біля річки все одно було багато обшарпаних будинків, і всі однакові. Але Лілі пощастило: на одному з них висіла стара перекошена поштова скриня, на якій було наліплено “Снейп”. Дівчинка зупинилася біля невеликого паркану і не знала, що робити далі: щось вона не могла побачити ніде дзвінка, а заходити прямо в двір та тарабанити в двері було якось занадто. 

            І тут двері різко відчинилися і на вулицю, похитуючись, вийшов трохи згорблений чоловік: він був одягнений у все чорне, а обличчя розгледіти було майже неможливо через довге темне волосся та занедбану щетину. Чоловік витягнув разом з собою мішок, в якому щось брязкало, і потягнув його кудись за собою. Так, це точно був той самий Снейп. Син навіть чимось схожий на нього. 

            Тут Снейп подивився туди, де стояла Лілі. Спочатку вона здалася йому рудою плямою на тлі сірих будинків, але згодом він побачив, що це якась мала вирячилась на нього.

            –  Гей, шмаркачко, шо тобі треба?! – рявнув той.

            – Я-я… – Лілі трохи перелякалася. – Містере Снейпе, я шукаю вашого сина.

            – Шо? Ця гнида шось накоїла? – скривився містер Снейп.

            – Ні-ні, що ви! – Лілі активно замотала головою, боячись, що через неї хлопчика ще й покарати можуть. – Мені просто з ним поговорити треба.

            – Хм, он як… – все ще хитаючись містер Снейп повернувся обличчям до будинку та щосили вигукнув: – Гей, Северусе, бісова твоя душа! А ну вилазь! Тут тебе якась мала шмаркачка шукає!

            Буквально через декілька секунд висунувся сам хлопчик: одягнутий він був у той же самий одяг, як і того разу, коли вони зустрілися. Тільки-но малий побачив Лілі, яка невпевнено стояла за парканом, тут же кинувся до неї. В його очах наче запалав якийсь вогник, він був дуже радий бачити дівчинку. 

            –  Привіт! Я й не думав, що ти прийдеш, – на худому блідому обличчі хлопчика з’явилася широка посмішка. – Вибач за той раз. Я не хотів так зненацька… І вибач, що був трохи грубим з тобою!

            – А, та нічого, все нормально, – посміхнулася Лілі у відповідь і підійшла трохи ближче до хлопчика. – Просто у мене все не виходять з голови твої слова… Скажи, ти не жартував тоді?

            Хлопчик ще більше оживився.

            –  Звісно, що ні! Ти дійсно чарівниця! Ти ж сама бачиш: ти вмієш робити те, що ніхто інший не може!

           – А якщо Петунія не може робити те саме, що і я, то це значить… – Лілі вирішила обережно спитати. – … Це значить, що вона не чарівниця? 

           – Ні! Ти ж бачиш! – впевнено вигукнув хлопчик.

           – А-а-а… Ти можеш мені… – Лілі відчувала себе ніяково. Вона не знала, як і спитати. – Ну розказати мені трохи детальніше про це все?

           – Аякже! Розкажу все! – з кожною своєю фразою хлопчик все більш веселішав. – До речі, мене взагалі Северус звати.

           – Ой, точно, ми ж навіть не познайомилися по-нормальному! – Лілі подала Северусу руку: – А мене Лілі звати.

           – Та я знаю, – хлопчик потис їй руку у відповідь. 

    ***

            Так вони і почали дружити. Лілі та Северус. От дарма Петунія на нього наговорювала: він виявився добрим та чуйним хлопцем. Стільки всього розповів Лілі про магічний світ, про спеціальну школу для чарівників Гоґвортс, про Міністерство магії Великобританії, про ельфів-домовиків, про кентаврів, про русалок! Деякі речі він терпляче пояснював по декілька разів, щоб Лілі точно все зрозуміла. Було видно, що Северус насолоджувався своєю можливістю розповісти все, що знає про світ, частиною якого є від народження, як і його нова подруга. І Лілі після таких довгих розмов зрозуміла, що насправді вона дуже хоче якомога швидше потрапити до школи чарівників та навчитися більш майстерно володіти чарами. Це ж чудово! Певно, батьки дуже зрадіють, коли дізнаються всю правду. Може, і Петунія перестане злитись, коли зрозуміє, що в чарівництві нічого поганого немає…

            Відверто кажучи, стосунки у Лілі з сестрою зараз були кепські. І це ще м’яко сказано! Коли вона дізналася, що Лілі понесло до того проклятого Снейпа, і що вони ще й спілкуватися почали, то триждень взагалі не розмовляла з сестрою. Потім батьки їх більш менш помирили: ну як помирили – Петунія тепер видавлювала з себе “добрий ранок” для Лілі. Вона вважала, що ці всі розповіді дурнуватого Снейпа прості побрехеньки, а довірлива сестра, як остання дурепа, на них ведеться. 

            Як би там не було, а Лілі й не думала перестати спілкуватися з Северусом. Вони ще більше зблизились, коли той розповів, що коїться в його родині. Лілі й так побачила, що його батько людина дуже неприємна, але хлопчик розповів набагато більше: батько не просто пиячить, він громить все в будинки, коли у нього п’яні припадки, б’є і Северуса, і його маму. І вона щось не особливо захищається, хоч і є відьмою. Лілі аж серце стискалося від того, як їй було шкода Северуса. Вона сподівалася, що коли він опиниться в Гоґвортсі, йому стане трохи легше, адже він майже рік не буде бачити свою родину, відпочине від всіх сварок та побоїв. 

            Було спекотне літо. Лілі з Северусом сиділи в гайку недалеко від вулиці, де жила дівчинка. Поряд була якраз річка, але тут від неї не так смерділо. Тіні від дерев творили побіля неї прохолодні зелені галявинки. Ідеальне місце! Друзі сиділи на землі одне навпроти одного, схрестивши ноги. Северус, розмахуючи руками, наче вчитель, знову розповідав про роботу Міністерства магії:

           –  …і міністерство може тебе покарати, якщо чаруватимеш за межами школи, прийдуть листи.

           –  Та я ж уже чарувала за її межами!

           – Нам можна. Ми ще не маємо чарівних паличок. До дітей не чіпляються, бо ми ще себе не контролюємо. Але коли виповнюється одинадцять, – значуще кивнув він головою, – і тебе віддають на навчання, тоді вже треба бути обережним.

            Запала недовга мовчанка. Лілі підняла з землі гілочку й покрутила нею в повітрі, уявляючи, як з гілочки сипляться іскри. Кинула гілочку, нахилилася до Северуса й запитала:

            –  А школа справжня? Це не жарт? Петунія каже, що ти мені брешеш. Петунія каже, що не існує ніякого Гоґвортсу. То справжня чи ні? – Лілі не могла знову не запитати. Це було настільки фантастично, що іноді її все одно брали сумніви.

           – Справжня для нас, – відповів хлопчик. – Не для неї. І ми отримаємо листи – ти і я.

           – Серйозно? – прошепотіла Лілі.

           – Побачиш, – підтвердив Северус, і навіть попри погано підстрижене волосся і чудернацький одяг він справляв неабияке враження, недбало розвалившись перед дівчинкою і демонструючи непохитну впевненість у долі, що їй судилася.

          – І справді листи принесуть сови? – прошепотіла Лілі.

          – Як правило, – відповів Снейп. – Але ти маґлівського роду, тому має прибути посланець зі школи, щоб твоїм батькам усе пояснити.

            – А хіба є якась різниця, якщо я маґлівського роду?

            Снейп завагався. Гострий погляд його чорних очей ковзнув із зеленкуватого затінку по її блідому обличчі, по темно-рудому волоссю.

            –  Ні, – відповів він. – Нема ніякої різниці.

            –  Добре, – зраділа Лілі. Насправді її це питання дуже турбувало. 

            – Ти так чудово володієш чарами, – сказав Северус. – Я ж бачив. Я увесь час на тебе дивився…

            Він не договорив, але вона й не слухала, лежачи на зеленій траві й дивлячись на густе віття дерев над головою. Він дивився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику. Просто дівчинка цього не помічала. 

            – Що там у тебе вдома? – запитала Лілі.

            – Все добре, – буркнув він.

            – Більше не сваряться?

            – Та ні, сваряться, – зізнався хлопчик. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не усвідомлюючи, що робить. – Та ще трохи, і я звідси поїду.

           – Твій тато взагалі не любить чарів?

           – Він узагалі нічого не любить, – буркнув Снейп.

           – Северусе?

            Його губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли дівчинка назвала його на ім’я.

           – Що?

           – Розкажи мені ще раз про дементорів.

           – Нащо тобі це треба?

           – Якщо я чаруватиму поза межами школи…

           – За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже…

            Але він не договорив. Тут щось зашаруділо і діти побачили Петунію, яка буквально випала з-за дерева. Мабуть, випадково послизнулася.

           – Туню! – здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Северус схопився на ноги.

           – То хто тепер шпигує? – крикнув він. – Що тобі треба?

           Петунія втратила дар мови, стривожена тим, що її викрили. Здавалося, що вона шукає найдошкульніших слів.

          – А що це ти, до речі, нап’яв? – запитала вона, показуючи на Северусові груди. – Мамину блузку?

            Голосно тріснуло, і впала гілка, що була в Петунії над головою. Лілі закричала. Гілка вдарила Петунію по плечах, та хитнулась назад і залилася слізьми.

            – Туню!

            Але Петунія вже втекла. Лілі напосілася на Северуса.

            – Це ти так зробив?

            – Ні, – він дивився на неї з викликом і водночас злякано.

            – Це ти! – вона позадкувала від нього. – Це ти зробив! Ти зробив їй боляче!

            – Ні… це не я!

           Проте брехня не переконала Лілі. Востаннє обпаливши його лютим поглядом, вона побігла з гаю за сестрою, а Северус залишився, розгублений і жалюгідний…

    ***

            Це було літо 1971 року. Лілі сиділа в своїй кімнаті, складала пазли. Вона була сама, бо Петунія знову з нею не розмовляла після того випадку на галявині. Скільки б Лілі не просила пробачення, сестра і слухати не хотіла. Чесно, Лілі найменш за все бажала, щоб у неї так зіпсувалися стосунки із Туні, але що вона може зробити? Куди їй подіти свої магічні здібності? На смітник же їх не викинеш!

            Роздуми перервав звук вхідної двері, що відчинялися. І далі здивований голос матері: 

            –  Д-добрий день… А ви хто? 

            Хтось незнайомий прийшов. Цікаво, хто! Лілі кинула пазли та побігла відчинити двері своєї кімнати. Звідси дуже добре було видно вхідні двері та передпокій. І Лілі побачила. Там стояла хоч вже і не молода, але висока впевнена жінка в смарагдовій мантії з дивакуватим гостоверхим капелюхом. 

            Це ж… це точно з Гоґвортсу! Ці дивакуваті одежі! Лілі відчула, як у неї від приємного хвилювання все зжалося всередині.

            – Мене звати Мінерва Макґонеґел, – представилася жінка, злегка кивнувши головою. – Я прийшла поговорити з вами стосовно вашої молодшої дочки.

            – Лілі? – тут з вітальні вийшов батько. – А що таке? Що вона вже зробила?

            – О містере Еванс, взагалі нічого! – спокійно відповіла пані Макґонеґел.

            – Ой, ви проходьте до вітальні, що ж нам на порозі стояти! – заметушилася місіс Еванс.

            – Так, звісно, проходьте! – підтримав її містер Еванс.

            І вони втрьох пішли до вітальні. Лілі підійшла трохи ближче, щоб точно все чути. Вона майже було впевнена, що зараз таємна гостя нарешті пояснить батькам, що Лілі справжня чарівниця.

            –  Містере Еванс, місіс Еванс, ви ж помічали, що ваша донька іноді робить дуже дивні речі?

            – Ох, знаєте, помічали, – зітхнула місіс Еванс. – І через це у Лілі дуже сильно зіпсувалися стосунки з нашою старшою, Петунією. Вона скаржиться, що Лілі то начебто літає, то змушує квіти рости швидко. Вона у нас дівчинка іноді занадто активна, буває таке, що хоче полякати сестру. Однак я хочу вас упевнити, у них зараз період такий важкий, вони входять у підлітковий вік. Петунія трошки любить перебільшувати! Якщо не зважати на ці дрібні сварки, у нас все впорядку. Абсолютно! Якщо вам хтось написав скаргу… 

            Мабуть, Енід Еванс подумала, що хтось з сусідів наскаржився в якийсь опікунський комітет. І оце прийшли з перевіркою.

            – Місіс Еванс, прошу вас не нервуйтесь! – якомога тактовніше намагалася перервати жінку Мінерва Макґонеґел. – Так, ваша донька абсолютно нормальна. А ті речі, що вона робить –  це не фантазія. Ваша Лілі чарівниця!

            Лілі аж здригнулася. Нарешті! Це правда! Северус її не обманув, щоб там не казала Туні. А у вітальні на декілька секунд запанувала мовчанка.

            – Що? – нарешті озвався шокований та обурений Джейкоб Еванс. – Ви якась міська божевільна чи що? Так от, ви не до тих втрапили! Ідіть з богом собі! 

            – А ваша донька, котра зараз стоїть за дверима, так не вважає – абсолютно спокійно відповіла пані Макґонеґел. 

           Ого, вона знала, що Лілі в цей момент стояла біля кімнати та все чула! От як чарівники можуть! Дівчинка вирішила, що немає більше сенсу ховатися та забігла в кімнату.

            – Мамо, тату, я справді чарівниця! – Лілі вирішила одразу “нападати”. Вона підбігла до підвіконня, де у мами стояли численні вазони з квітами. Лілі взяла за стебло доволі величенький кущик, на якому росли пишні білі бутони якихось незрозумілих квітів.

            – Лілі, не роби… – місіс Еванс, здається, зрозуміла, що донька хоче зробити, але договорити не встигла: Лілі в цю ж мить різко зірвала стебло, і в руках у неї опинився цей кущик. Мати зойкнула і закрила обличчя руками, готова розридатися. Воно дуже любила квіти, це їй як ножем по серцю.

            – Доню, та ти здуріла! – ошелешений містер Еванс підвівся зі свого місця. Лілі виставила руку вперед, начебто не дозволяючи йому підходити, і трошки тремтячим голосом промовила: 

            – Я вам зараз покажу, як я можу!

           Лілі приклала кущик до стебла, яке залишилося стирчати в горщику, начебто намагаючись склеїти квітку. І тут Енід Еванс знову зойкнула: Лілі відійшла від квітки, яка знову ціла росла собі в горщику, начебто ніхто і не зривав її хвилину тому.

            – Господи помилуй! – Джейкоб Еванс знову впав на своє крісло. – ЯК?!

            – Це тому, що я чарівниця! – із викликом в голосі відповіла Лілі.

            – Це дуже добре. – заговорила Мінерва Макґонеґел, яка до цього просто мовчки спостерігала за сценою. Вона підвелася і підійшла до Лілі. – Міс Еванс, далеко не кожна дитина, у якої ще немає чарівної палички, може настільки контролювати свої здібності. Зазвичай у дітей вашого віку хаотичні викиди магії, але ви, здається, розумієте, що робите.

            Лілі було готова розревітися від щастя: її щойно похвалила чарівниця! Ще й така поважна. Дівчинка дивилася широко розкритими зеленими очима на пані Макґонеґел і не могла навіть і слова вимовити. Однак гостя знову заговорила. Вона подала Лілі руку для знайомства: 

            – Мене звати професорка Мінерва Макґонеґел, хоча ви й так уже почули моє ім’я, коли я віталася з вашими батьками. Я заступниця директора в Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

           – Дуже приємно познайомитись, професорко Макґонеґел! – Лілі потисла професорці руку і після деяких вагань спитала: – А це ж ви мені маєте лист з Гоґвортсу передати? 

            Мабуть, запитання не дуже вдале. Зараз Макґонеґел ще й розізлиться від такої зухвалості. От непереливки буде, якщо Лілі не візьмуть до школи чародійства та чаклунства! Северус такого точно не переживе.

            Однак професорка навіть трошечки посміхнулася.

            – Це добре, що ви вже все знаєте. Зазвичай чарівники, які росли в немагічних сім’ях, шоковані, коли їм отак от говорять все і одразу. Нам відомо, що ви здружилися ще з одним чарівником на ім’я Северус Снейп. Бачу, що це вам пішло на користь.

            Як добре, що Лілі зустріла Северуса! Якби не він, може вона і не навчилася настільки добре опановувати магію, не маючи ще чарівної палички. 

            – Я щось не дуже розумію, – озвався містер Еванс, який з дружиною до цього шоковані слухали діалог Лілі та загадкової гості. – Але… Як?! Як так сталося, що наша донька… чарівниця? 

            – Я зараз вам усе поясню, – професорка Макґонеґел почала ходити навколо батьків Лілі, як справжня вчителька, що ходить класом та щось розповідає. – Є світ чарівників, який схований від простих людей. Однак іноді стається так, що в родині не-чарівників народжується дитина з магічними здібностями. Як от у вас. Одне з підрозділів Міністерства магії фіксує всі такі випадки, а дітей записують в спеціальний реєстр. За ними від народження закріплено місце в школі чарів та чаклунства Гоґвортс. Це така магічна школа, де вчаться всі чарівники. І ваша донька теж там має вчитися. Час прийшов, з першого вересня вона стане студенткою першого курсу…

            – А як же… – тремтячим голосом місіс Еванс перебила професорку. Від цієї розповіді у неї вже руки трохи трястись почали, настільки вона її шокувала. – Слухайте, Лілі ж вже ходить у звичайну школу. Як же бути? 

            – Звичайну школу доведеться покинути. Всі необхідні навички дитина отримає під час навчання в Гоґвортсі. – Макґонеґел зробила паузу, але побачивши нерозуміння та паніку в очах батьків, додала: – Це необхідно, щоб міс Еванс навчилася правильно користуватися своїми здібностями. Це її призначення. Також ще додам, що школа знаходиться досить далеко. Діти живуть там увесь навчальний рік, але можуть приїжджати додому на Різдвяні та Великодні канікули.

            Лілі бачила, що батьки вже сиділи похнюплені. Хоч професорка Макґонеґел і пояснила все цілком зрозуміло, це не перекриє того факту, що на Евансів зараз вихлюпали ціле відро речей, які вони й не знали про свою доньку. А після новини, що дитину взагалі треба відправляти в якусь віддалену школу, будь-який позитив взагалі пропав.

            – Вам не треба переживати! – Лілі підійшла ближче до батьків. – Я дуже хочу вчитися магії. В цьому немає нічого поганого, правда.

            – Ой доню, ти вибач, що ми трохи перенервували з татом! – місіс Еванс стала витирати з обличчя сльози. Вона взяла доньку за руку, підвела до себе та міцно обійняла.

            – Пані Макґонеґел, і ви вибачте, що я назвав вас міською божевільною, – винувато промовив містер Еванс, підсідаючи ближче до дружини та доньки. – Це я не зі зла, на емоціях!

            – Ох, не переживайте, я звикла, – звісно ж, якщо Макґонеґел так ходить до всіх дітей з родин не-чарівників, то не дивно, що вона звикла до такої реакції. Професорка дістала з-під мантії товстенький конверт: – Міс Еванс, а ось і ваш лист з Гоґвортсу, про який ви питали. Тут, крім листа, список того, що потрібно купити до навчального року, а також інструкція, як дістатися магічної торговельної вулиці та потягу, який і має відвезти вас до школи.

           – Дякую вам дуже-дуже! – підстрибуючи від радості, Лілі взяла у професорки конверт. Вона обережно, щоб не пошкодити красиву червоненьку печатку, відкрила його. І ось дівчина побачила той самий лист, котрий лежав зверху всіх інших паперів. Лілі розгорнула його: 

    Школа чарів та чаклунства Гоґвортс

    Директор: Албус Дамблдор

    (Кавалер Ордена Мерліна I ступеня, Великий чародій, Верховний чародій, Президент міжнародної конфедерації чарівників)

    Дорога Лілі Джейн Еванс!

    Ми раді проінформувати Вас, що Вам надано місце у Школі чарів та чаклунства Гоґвортс. Просимо ознайомитися з додатком до листа, а також списком необхідних книжок та предметів.

    Заняття починаються першого вересня. Просимо не запізнюватися.

    Щиро Ваша Мінерва Макґонеґел, заступниця директора

     

    0 Коментарів