Розділ 1 – Перша зустріч.

-Юстину, ти там ще довго? – Дівчина, яку звали Уляна, стояла і чекала подругу коло її дверей. Вона простояла так ще хвилини зо дві і не почувши відповіді промовила ще раз. – Юстю…?

-Так-так! Хвилинку, не можу мх… Дещо знайти! – Викрикнула дівчина з середини.

Уляна тільки голосно видихнула.

Нарешті, дівчина вийшла:

-Чому ти так довго?

-Ну вибачай подруго, ти, ж знаєш мене, – почала вибачатися дівчина.

-Так знаю. А ще я знаю що у нашої Каті сьогодні весілля!

 Сьогодні село гуляло на весіллі у сім’ї Корнієнків, які віддавали свою доньку за одного пана з міста. Якими ж щасливими були батьки коли дізналися який статок у їхнього зятя. Покликали все село гуляти. Цілий тиждень заготовлювати наїдки і напої з настоянками.

Ось вони вже підходили до церкви де відбувалося вінчання. Людей було море і місця в храмі не вистачало. Тому Юстина вирішила залишитися на дворі:

-Улю ти ходи в середину, все таки то твоя сестра, хоч і двоюрідна, а я на дворі побуду. Он там коло тина, під деревом стану, а ти йди.

-Точно?

-Так.

-Тоді я побігла.

Дівчина залишилася сама.

 Провівши подругу поглядом, вона пішла до дерева. Людей було не багато, тож дівчина спокійно могла опертися і чекати коли закінчиться церемонія.

 Та тут вона побачила як повз пробіг якийсь чоловік і зупинився навпроти дверей. Він подивився по бокам і попрямував до дерева біля якого стояла Юстина. Вона це помітила і швидко повернула голову в іншу сторону. Але цей незнайомець підійшов до неї і спитався:

-Перепрошую, а тут відбувається вінчання Миколи Савчука та Катерини е… Вибачте фамілію я не пам’ятаю.

-Катерини Корнієнко? Так тут. А ви хто?

-Я друг нареченого, – все ще віддихаючись говорив він. – Трошки заплутав в вашому селі… Вибач.

-Загубились? Ха та не може бути. Видно вам сонечко напекло.

-Хм, може, – чоловік ніжно посміхнувся.

Юстина знову перевела погляд, а чоловік обперся на дерево так само як і вона, і знову спитався:

-А ви чому тут стоїте, а не в середині?

-Я також запізнилася, але не загубилася — єхидно відповіла.

Між ними знову повисла довга мовчанка. Але до моменту поки чоловік не спитав:

-А можна задати вам ще одне питання?

-Хм? Ну давайте.

-Як вас звати?

-Мене? А вам навіщо? 

-Просто. Цікаво як люди звуть таку красу.

Дівчина здивувалася і зніяковіла:
-Юстина, але вам це не потрібно.

Чоловік тільки хмикнув і тихо відмовив:
-А мене Остап і надіюсь вам воно знадобиться…

 Вони простояли так ще деякий час до моменту коли дівчина вгледіла подругу яка йшла сходами з церкви. Не промовивши ні слова вона швидким ходом пішла до неї, а чоловік тільки дивився в її спину.

-Надіюсь ми ще побачимось, Юстино… – тихо промовивши також пішов до натовпу.