Одинокі

– Учора був черговий напад на сім’ю маглів. Ти був там…? – Пандора не стримувала сліз. – Ти був там, Регулусе. Загинуло двоє дітей по одинадцять років! Вони могли вчитися в Гоґвортсі у майбутньому.

Регулус мовчав. Слова Лавгуд, ніби, пролітали повз його вуха, а його очі порожньо дивилися в стіну за дівчиною.

– Як? Як ти можеш після цього говорити, що ми досі друзі? Безневинно гуляти зі мною? Джеймсом Поттером? З ким небудь? Тобі це подобається, так? Подобається вбивати дітей чи залишати їх сиротами? – Пандора виплескувала весь гнів, що накопичився на Регулуса з того часу, як він став пожирачем смерті.

Блек був уже готовий порозумітися і заткнути Пандору, але його перебили:

– Ні! Мовчи! Я не хочу нічого від тебе чути. Ти пожирач смерті. Егоїстичний, самозакоханий, зарозумілий пожирач смерті. – вона не стрималася і заплакала, заплющивши очі. Її тонкий, спокійний голос тремтів так само, як і все тіло.

Регулус явно не очікував такого, через що просто стояв якусь хвилину і дивився на дівчину, не знаючи, чим допомогти. Він зробив крок уперед, але жодної реакції від подруги не помітив, тому зробив ще два кроки і торкнувся її плечей, щоб обійняти. Вона здригнулася, але погляд не підняла. І не відсторонилася. Лише опустила руки, віддаючи всю себе Регулусу Арктурусу Блеку, поринаючи в його ніжні обійми. Обвив руками його спину, Пандора притулилася до нього, заплакавши ще сильніше в його широкі плечі.