Розділ – 1. Масове вбивство

Все як завжди. Сніданок за довгим, на всю крихітну кухню, столом. Знову незадоволене бурчання зануди Джека, і плач через те, що замість пластівців із молоком мама підсунула кашу, Майка. Дівочі переговори Карен і Меггі, і, зрозуміло ж, тупі жарти на мою адресу:

– Коли вже приведеш до мами якусь дівку знайомитися, га? Плакса, Ал?

І моя різка відповідь:

– Тоді, коли ти приведеш своїх прискіпливих подружок у нашу нору, Карен.

Джек посміявся з моїх слів, а це означає, що я посадив набридливу паршивку на місце. Я добре знаю, що Карен швидше повіситься, аніж покличе до нашого нещасного будиночка з купою барахла та смо родом плісняви, своїх красунь подруг.

Карен зрозуміла, що її жарт вже не зачіпає мене, тому показушно хмикнула скрививши тонкі губи, які їй передалися від нашої мами, і опустила очі у тарілку супу з броколі.

Мамуля тицьнула мені в лоб пальцем наказавши прибрати з очей свій довгий чубок, і не сваритися з сестрою, і це при тому, що Карен що разу зачіпає мене перша, а я, як старший, вказую їй її місце. Сара Райт відіслала мене з Джеком, пліткарками сестрами, і тихонею Ешлі до шкільного автобуса, а далі почався наш ще один відстійний день у школі. Але як би там не було паршиво, я хотів у неї ще походити… Як і мої молодші. Скільки б мене не вдаряли по голові, цей день ніколи не забудеться.

Тільки-но почався травень, милий травень. Всі в школі стояли на вухах перед іспитами, а мені не спокійно, але… Не через закінчення навчального року, а з якоїсь набагато, НАБАГАТО, серйознішої причини. Цілий день у мене було відчуття, що за мною спостерігають кровожерливі очища, через це під час уроку я по 5 разів озирався на одноклів або не відривав очей з перехожих за вікном. Але НІКОГО не бачив… А передчуття пильного нагляду все зростало. Під час останнього уроку мене почало нудити, і двоїтися в очах, і тоді училка дозволила мені сходити в медпункт де я наковтався, поки медсестри ще не було в кабінеті, заспокійливих, і знеболювального, і мене… Вирубало майже одразу. Я навіть не пам’ятаю… Чи присів я на кушетку, чи повалився мішком на підлогу… Мені нічого не снилося. Суцільна чорнота перед очима, але різали вуха крики… МОРЕ КРИКІВ І ВОПЛІВ, до того ж дитячих. Під час сну мені стало ще гірше, ніж до відключки, ще й ці крики… Стали ще виразнішими, сердитими, дорослішими, загрозливими. Хтось ляснув мене по щоці, причому не слабенько. Я відразу ж прокинувся і відчув спітнілою спиною крижану плиту медпункту. Наді мною нависала товстушка-медсестра. Зі школи я повернувся раніше звичайного, через що відчув себе злочинцем, через підозрілі погляди, і допити батьків. Я відмахнувся, що з’їв щось не те, і мене знудило на уроці, після чого попросив, щоб мене не зачіпали, і пішов до себе. Через деякий час прийшли й інші учні. Деякі з них відразу пішли залипати в телефонах, строчити переписки, дивитися мультики, читати книги. Та й я одягнув навушники, щоб розслабитися під треш-метал. Все як завжди. Все до дрібниць. Але те, що почалося за годину зруйнувало наші повсякденні дні.

Сара готувала вечерю, як тут почула плач. Майк став ні з того, ні з всього ревіти. Не плакати, а тупо ревіти в три струмки так, що вона не могла його нічим заспокоїти: ні мультиками, ні смачненьким, ні іграшками чи пісенькою. Слідом за плачем жінка почула писк… Ні. Виття. Наче хтось бухим почав завивати невдалу серенаду, але це було зовсім інше. Тут завивав не один, а кілька людей один за одним. Це вовче виття ставало все голоснішим і нестерпнішим, після, стали чутні вихлопні гази труб, і гарчання двигунів.

– Що за блядство?.. – вилаявся голова родини Райт. Відклавши в попільничку цигарку, він підвівся до вікна.

– Коханий! Хто це!? – все ще намагаючись, але безрезультатно, заспокоїти наймолодшого, розхвилювалася Сара.

– Мені звідки знати!? Якісь обкурені байкери в наполовину розірваному одязі їдуть до… – тут Мартін замовк, на автоматі поклавши руку на пояс ззаду, де відпочивав старий, але придатний револьвер.

Сара ще більше злякалася, адже вперше за 3 роки помітила, як її чоловік дістає та наставляє ствол до вікна, відступаючи на 5 кроків.

– Коханий, що ти-…

– Лягай, Сарро!! Лягай!!

Шипки вікон відірвало ніби ті картонні. Скло розлетілося на всю кухню. Двері вибило від зіткнення в них – мотоцикла.

– Ву-у-у! Ха-ха-ха! А ось і наш дідуля, дивіться, обісраний лежить! Ва-аха-ха-ха! – на Мартіна дивилися червоні очі якоїсь білявки на байку. Байкерша різко помчала прямо на нього, від чого Мартін відкрив вогонь. – У цього собаки зброя! Аха-ха! – невідома, з високим, і писклявим голоском зробила маневр, і проїхалась старому по нозі, від чого той закричав. – Ахахха! Настав час різати свиню! Хрю!

– Коханий!! Ні! НІ! – Сара кинулася до чоловіка разом із сином на руках, але, як тільки вона до нього нахилилася, щоб звільнити тому з-під колеса ногу, як її раптово схопила за довге волосся дивна дівчина, і відкинула кудись до входу, звідки якраз забігли інші байкери: п’ятеро чоловіків у балаклавах. На крики і шум збіглися троє дівчаток: Карен з Меггі почали кричати на всю горлянку від переляку, а Ешлі, негайно побігла до матері, щоб звільнити її від рук невідомих бандитів. Але Сара не прийняла її допомоги. Як тільки вона помітила старшу дочку, так одразу впихнула їй у руки Майка і вигукнула останні слова:

– Біжи! Ешлі!! Тікайте усі! НЕГАЙНО!

Її дочка лише на 3 секунди розгубилася, але відразу по тому кинулася тікати. Саме в цей час у будинок забігла якась молода брюнетка з каре, що, зробивши лише два кроки, зі швидкістю пантери встигла зловити свою здобич: двох крикливих дівчат, що тікали слідом за сестрою, і скрутити одночасно двома руками їм шиї, назавжди позбавивши тих здібності кричати чи говорити.

Бідолашна Ешлі, під впливом шоку і паніки навіть не помітила, що крики, і тупіт ніг її сестер, що бігли за спиною, різко обірвалися… Вона бігла, бігла куди вели ноги, доки не вломилася в одну з кімнат. Як вона вже зрозуміла, – Джека. Як тільки її очі опустилися на ліжко, облите кров’ю, її шлунок скрутився у вузол. Її вирвало.

– А… А! Допоможіть… – Ешлі сповзла по дверях на підлогу, міцно стискаючи в обіймах братика. Зіниці очей, що звузилися, витріщалися на розспорене черево Джека, що розкинувся на ліжку. У руці у того був телефон, у якому світилося червоним оповіщення з гри в зомбі-апокаліпсис: YOU DIED!

Тут, у голові Ешлі залунало схоже попередження: не можна стояти на місці, треба тікати поки ще дихаєш. Вона, відчуваючи як по обличчю струмком течуть сльози, витягла з закривавленої руки брата телефон, адже свій у неї стояв на зарядці, а бігти до себе вона жах як не хотіла. Набравши поліцію, вона тихенько прочинила двері, і, під звуки гудків, побігла до іншої кімнати. На щастя, Алан сьогодні не закрився у себе.

– Б… брате! Мама… тато… Там!

Я розплющив одне око, помітивши, що мої двері розкрилися навстіж, і зняв навушники.

– Навіщо ти вломилася до-… – я страшенно хотів насварити сестру за порушення мого спокою, але раптово до мене дійшло дещо дивне.

«Стоп. Ешлі ніколи не турбує мене через дрібниці.» – слідом за цим я помітив на її милому, і завжди спокійному обличчі гримасу страху з соплями, а тоді й плачучого братика на руках… руках… На яких була кров.

– Ешлі! Майк поранився? – я миттєво вихопив у неї з рук малого. У мене в обіймах, відчувши спокій та захист, Майк заспокоївся, і я почув голос. Сторонній голос, що доносився з трубки телефону:

– Алло? Це поліція Монклера. З вами розмовляє оператор Джессіка. Розкажіть, що трапилося? Алло? Ви мене чуєте?

– Ешлі, якого… Навіщо ти викликала поліцію? – я відібрав у сестри телефон. – Вибачте, моя сестра помилково вас набрала… Всього хорошого. – коли я вибив мені висвітлився екран із заставкою супермена, і тільки тоді до мене дійшло, що телефон Ешлі рожевий, а не зелений.

– Ні! Чому ти вибив! – вона затиснула рота долонею і в мить зачинила двері на ключ. – Віддай мені телефон!

– Ні. Не віддам, поки ти не поясниш чому у тебе смартфон Джека? Він же з ним і в вогонь, і у воду, – ніколи не залишає. Ще, чия кров у тебе на руках? – я швиденько оглянув молодшого і не знайшов ніякі порізи. – Ти поранена? Що трапилося?

– Батько! – заплакала Ешлі. – Вона переїхала його мотоциклом! Маму схопили високі хлопці у масках! Джек…в кімнаті…Карен… Меггі… Де вони? Вони… За мною бігли щойно!

– Стій, стій, пригальмуй… – мені настільки розболілася голова від її швидкого белькотіння, що я посадив Майка з Ешлі на ліжко і перепитав:

– Що ти там казала? Що там тато, мама? Що в них трапилося?

Замість тисячі слів вона вигукнула одне:

– Злодії!

І тут мене осяяло. Дихання перервалося. Серце стислося, а потім як скажене, заколотилося у грудях . Я вийняв з-під ліжка бейсбольну биту, і, опустивши собі на плече, простяг молодшій телефон, віддаючи вказівки:

– Закрий за мною двері. Зателефонуй ще раз до поліції і повідом їм нашу адресу. Постарайся заспокоїти Майка, щоб він не плакав. Сидіть тихо. Нікому не відчиняти. Коли я повернуся, то постукаю тричі. Все зрозуміла?

– Т-так… Алан… Алан, повертайся як найшвидше, я боюся…

Її голос настільки збивався з того звичного мені, незворушного діалекту, і тремтів разом з руками, що її страх передався і мені, і, розтікаючись по венах, діставався до серця.

– Добре. Я скоро.

З клацанням дверного замка за спиною, відключився і мозок. Я не міг зрозуміти, чи дихаю. Чи йдуть мої ноги? Чи тримають биту руки? Чи не прокусив я від нервів губу?

«Що я маю зараз зробити?..»

Крок, крок, крок. За моєю спиною з кожним кроком чулися невідомі мені досі кроки. Важкі, грубі кроки. Я обернувся, нагострив вуха, зосередив очі на темному коридорі. Тиша. Я хотів повернутись. Ні. Мене тягнуло назад! Але раптовий крик по переду змусив ноги бігти на кухню. На розі біля входу я завмер від побаченого: у мене під ногами два дівочі трупи з моторошно вивихнутими головами. Я перевірив їхній пульс.

“Н-не дихають…” – я перевів шоковані очі перед собою, на понівечений труп посеред розгромленої кухні. Від мого батька не лишилося й мокрого місця… Як і… Голови… Її зовсім не було. Хтось відрубав і забрав її, тіло ж скалічив до невпізнання.

Паніка зі стахом били в мені фонтаном. Я стримувався, щоб не закричати.

Мама… Її проткнули якоюсь зігнутою трубою, припечатавши до стінки, як картину. Я здригнувся всім тілом, коли по моїх щоках несподівано полилися сльози, утворюючи за собою мокру доріжку… Надворі я помітив чорні, величезні байки. До вух долетів дівочий регіт, а за ним – групи хлопців.

Я зробив кілька кроків, і сховався за розламаним столом, щоб краще розглянути вбивць своєї сім’ї, але мені не дав цього зробити скрип дошки, і важкі кроки, від яких вся підлога тремтіла, а разом з ним мої коліна. Я перевів погляд, і першим кинулось в очі – пишне, темне, як сама безодня, довжелезне волосся, що майоріло на легкому вітрі, який долинав з вулиці.

«Висока… брюнетка»

Її обличчя було видно лише на половину, решту приховував чорний великий капелюх. Черевики по коліна з високою тракторною підошвою були забруднені в крові, як і нещасна, – ніби пси роздерли, – тонка сукня, що спадала з білих плечей на лікті, оголюючи груди. Цій дівці було від 20-ти, чи більше…?

У мене відібрало дар мови, коли я помітив, хто був у неї на руках…

“Ма… Майк… Як він… опинився у…” – і тут мені ніби кинули камінь між очей – «Вона вбила її! Вона вбила Ешлі!»

Начебто підтверджуючи мої здогадки слідом за брюнеткою підійшла не висока блондинка, з чиєюсь відрубаною, делікатно тонкою рукою, з манікюром на пальчиках.

Мене вивертало на виворіт, але я проковтнув бридкий блювотний позив, коли вловив писклявенький голос:

– Ще один лишився.

– Хіба не цей солодкий малюк останній?

– Ні, моя імператрице. Ще має бути найстарший.

– Старший…. Ви впевнені на всі 100% що випадково не прирізали того із сестрами чи мамою?

Блондинка засумнівалася. Повернувшись до виходу обличчям, вона вигукнула до хлопців, що зібралися купою:

– Гей! Бовдури, ніхто з вас не вбивав, випадково, підлітка років 15-ти!?

– Ніі!

– Я точно не пам’ятаю такого…

– Я вирубила лише двох сучок.

– А я весь час стояв на шухері! Через мене і муха не пролітала, не те щоб якийсь пацан!

– Що ж мені… – дівка обернулася до головної. – Збігати знову перевірити по кімнатах?

– Ясна річ, Кать. Будеш гальмувати, він вибереться і подзвонить у поліцію, як це намагалася зробити ця погань у тебе в руці. Мені треба побачити кров кожної людини, що жила у цьому бісовому свинарнику. Тож поспішай, або станеш на його місце. Второпала?

Світловолоса Катя кивнула і, вийнявши кинджал, помчала в глиб коридору, вриваючись в кожну кімнатку.

«Лайно… » – я, стиснувши зуби, спостерігав як ця сука з усмішкою гладить по голові Майка, що мирно спав. – «Віддай мого брата, тварина! Поверни мені мою сім’ю!»

Щось у її затіненому обличчі здавалося дуже знайомим, але в пориві злості я лише думав, як не потрапити нікому на очі і покликати на допомогу. Брюнетка пішла до своїх надвір, і мені на думку спала ідея. У цьому старому будинку є підвальний прохід, що веде до такого ж старого, але давно покинутого будинку.

План Алана зірвався, як тільки він помітив, що двоє хлопців попрямували у бік сусіднього будиночка, мабуть, за наказом головної пішли його шукати.

«Прокляття! Мені… Доведеться почекати в підвалі поки я не почую, як вони їдуть» – не довго думаючи, я вислизнув рачки до дерев’яних дверцят у підлозі, біля раковини, і безшумно заліз у повністю темний тунель.

– Цього виродка ніде немає! – знову писклявий голос…

– Гм… Тоді підпаліть тут усе. Цей щур десь тут, я це нутром відчуваю. Ви двоє спостерігатимете за територією. Решта за мною.

«Нарешті почулося ревіння моторів, але ще рано радіти.»

Раптом у підвалі стало спекотно… Краплинки поту скупчилися на лобі Алана. У ніс ударив дим.

«Лайно!» – я в паніці вдихнув і, затримуючи подих, натягнув футболку на ніс. – «Довго я тут не протягну! Назад на кухню вже точно не виберусь! Шлях тільки…» – абсолютно всі думки відключилися, коли я вловив звук: “віу-віу”.

«Поліція прибула! Я врятований!» – від диму очі почали пекти і сльозитися. Я навмання рухався, вигнувшись у спині, вперед, до виходу. Але яке було моє здивування, коли я кілька разів штовхнула дерев’яну підлогу, але вона так і не розкрилася.

– Допоможіть! Я тут! – я кричав і стукав по дошках над головою, але нікого не чув. – Хоть хтось! Прошу! – весь вузький підвал уже був забитий димом. Я закашлявся. Руки раптом заболіли, можливо, натрапили на цвяхи в дошці. Мої нерви натяглися до краю. Я хотів вибратися! Я хотів вижити, а не задихнутися так, у якомусь затхлому підвалі! З зусиллям вдихнувши, я ліг на спину і штовхнув ногами чортові дверцята. Далі я… знепритомнів.