З ніг на голову, або експерименти не завжди бувають вдалими

Я сердито гамселив крихкий березневий сніг, не переймаючись тим, що про мене подумають мої сусіди, вікна яких якраз виходили у двір нашого будинку. Це ж треба! Гнів розплавленою магмою вирував у грудях, витискаючи звідти усі інші почуття. Чому так?

Мені було двадцять вісім, коли вперше прихопило серце. Спочатку я його не помічав, пояснюючи це міцною кавою, яку полюбляв цмулити чи не цілий день без перерви, або нарікаючи на чергову вечірку моїх друзів, де дика суміш елітного алкоголю, легких наркотиків та вільний доступ до дорогих цигарок, унеможливлювала наявність міцного здоров’я. У Тимофія батьки ще з раннього дитинства були в Італії, скинувши його малого на дідуся та тітку. Грошей ніколи йому не бракувало, не те що мені…

Але попри все, до лікаря я все-таки пішов. Щоб дізнатися, що жити мені залишилось при найкращих прогнозах десь біля місяця, якщо звісно не зробити пересадку серця. Але за що ти її зробиш? Я працював у невеликій фірмі оператором-консультантом. Зарплатня була невисока, але як для мого міста, то дуже добре. Виїхати до іншого міста не варіант – я був потрібен матері та своєму десятилітньому брату, з якими я проживав. Усі інші родичі або повмирали, або жили дуже далеко, щоб можна було розраховувати на їхню допомогу.  Батько пішов від нас, коли Едіку було заледве місяць. То ж частину коштів я віддавав матері, щоб вона хоч трохи могла собі дозволити заощадити на майбутнє. Тому моя хвороба не вписувалась у витрати родини аж ніяк. Ну назбирати на саму операцію коштів ще можна було….але скільки потрібно було чекати донора? Стаціонар ми б точно не потягнули…

Особливо зальодяніла груда мерзлого снігу боляче відрезонувала у пальці ніг. Трясця! У грудях забракло повітря. Я зупинився і мовчки перевів подих, даючи собі можливість вгамувати хворе серце. Вікна де не де загорались привітними помаранчевими вогниками, я натягнув шапку на брови – морозець добре щіпав за щоки та ніс. Колись я любив із мамою у таку пору кататись на санчатах. Ех…були часи…

– Томасе! Ти чого тут? Мама сказала, що ти мав їхати у відрядження! – Дзвінкий голос брата вирвав мене із задуми. Так. Моя мама ще на фантазерка, коли справа доходила до імен. Мене було названо на честь відомого голівудського актора Тома Круза, а от Едік – то знак маминої любові до письменника Едгара По.

– Так, я і їду, – ковтнувши клубок у горлі відповів я. – Просто чекаю Тімку, він хотів мені щось розказати, можливо переночую у нього, а завтра він мене відвезе автівкою, бо йому буде по дорозі.

Я лишень сподівався, що ні братові, ні мамі не спаде на думку перевіряти правдивість моїх слів. Малий насторожено кліпнув.

– Ти якийсь смутний… Щось трапилось?

От зараза! Твою б увагу брате та й на навчання…

-Ні, просто втомився. Давай біжи, мати певне вже чекає. Час вечеряти, – я злегка штовхнув Еда у плече, – я тобі там дещо прикупив. Думаю тобі сподобається.

Радісний блиск в очах брата відгукнувся гарячою хвилею у моєму серці. Спостерігаючи за тим, як його постать ховається за масивними дверима під’їзду, я сердито витер гарячу сльозу та розвернувшись пошкандибав до зупинки. Здавалось, що до моїх ніг хтось прив’язав пудові гирі, так важко було лишати усе позаду, знаючи, що більше ніколи не повернешся…

Втома навалилась на мене, щойно я сів у переповнену міжміську маршрутку. До хоспісу ще було біля трьохсот кілометрів, то ж я зручно вмостившись на самому задньому сидінні, одразу провалився у сон – останнім часом я дуже часто почав втомлюватися.

Сніг падав великими вогкими шматками. Люди внизу, автівки, дахи будинків абсолютно усе було вкрите сніговою завісою. Я із задоволенням вдихнув на повні груди – як дивно було відчувати, що біль у грудях минув. Озирнувшись навкруги, я помітив метушню попід приймальним передпокоєм лікарні, у хоспісі якої я провів свої останні два тижні.

Знайома шевелюра брата промайнула за одним із вікон мого останнього притулку. Значить приїхали… Легкий смуток огорнув мою свідомість. Я не хотів до останнього щоб вони знали. Тому то й не говорив їм нічого ані про мою хворобу, ані про мої наміри провести останні дні у спеціалізованому закладі, щоб не бути обузою на руках і так спрацьованої матері.

Я хотів провести останні дні наодинці із собою. Чомусь, здавалось, що так я зможу опанувати свій страх перед небуттям… Дарма… Паніка захлеснула мене, ледве я усвідомив, що мої рідні приїхали на упізнання МОГО тіла, яке байдуже лежало на холодній каталці десь у одній із ніш моргу… Це кінець… Я…скільки всього ще не зробив…

– Ти не один такий… – якби я міг, то заволав би з жаху. Прямо з повітря переді мною проявилась велична постать. Чорні із червоними прожилками оксамитові крила рівномірно покачувались у такт дихання істоти. Волосся було темним, шовковистим, зібране з боків і очевидно скріплене на потилиці. Риси обличчя були тонкими, але не можна було сказати вони належали жінці чи чоловікові, як в принципі і тембр голосу. Одягнений він був у темно-сіру туніку та червоно-чорний плащ.

-Ще ні разу я не був свідком того, що хтось добровільно захотів покинути земне життя. Навіть самогубці…

-Ви янгол?

Я не був особливо віруючим, але знав основні положення християнства дякуючи покійній бабусі. Він хитнув головою.

-Азраїл. Янгол смерті. Але ти помилився дещо.

-Тобто? – Спантеличено промимрив я. – Мені залишалось жити кілька тижнів…

-Навіть перед страхом смерті ти виявив бажання допомогти іншим.

Я нахмурився. Ну, так, я дав згоду на трансплантацію моїх здорових органів для інших пацієнтів, але…

– Тому ти можеш отримати другий шанс. Вибери собі будь яку іншу реальність, історичну епоху, чи світ…

– Справді?

Янгол нетерпляче махнув рукою.

-Я не можу надовго затримувати плин часу, Томасе, то ж вибирай…

У думках чомусь замигтіли усі відомі мені епохи, всесвіти… Хм…так, ну середні віки з їх антисанітарією та забобонами і чумою точно ні, Дикий Захід? Ні, ну неохота отримати кулю в лоба, не встигнувши навіть перевести подих. Так, потім світові війни….ні, красно дякую… О, він сказав світи! А може…? Я почав порпатись у своїй пам’яті згадуючи усе що прочитав та передивився і чим захоплювався…                      Хобіт, Володар перстнів, Відьмак, Потеріана…

Світ замиготів різними кольорами, перш ніж я зрозумів, що моя подорож до свого другого шансу розпочалася. От тільки у яку реальність я попаду?