Зустріч, на яку чекали обоє.

***

Вони вибрались з будинку, коли вечоріло, намагались йти швидко й не привертати зайвої уваги. За межу міста потрапили вже десь вночі. Та ніч була ясна й зоряна та на дивовижу тиха. Це заставило хлопця пригадати як вони ще кілька місяців тому майже кожного вечора вибиралися на нагрітий літнім сонечком дах й іноді до самого ранку дивилися на небо, на красиві полум’яні вогники угорі та  довго безупинно розмовляли. Ох, ті розмови, як же він за ними скучив. Він сподівався, що колись вони зможуть повторити це хоча б ще раз. Але зараз їм не можна зупинятися, потрібно до лісу, в поле чи куди завгодно, якомога далі від міста. Навколо невеличкими купками снували зомбі. Треба залишатися тихими й обережними. Його силует йшов попереду, рівно, ритмічно й швидко, а за ним невдоволено на ланцюгу плентався його власний ручний дикий зомбі. Іноді він ричав і пручався, але все одно йшов. Хлопець знав, що десь там всередині під цією майже безтямною блідою оболонкою, яка трохи жахала, все ще живе його коханий  і він ніколи його не покине, навіть якщо ліків не буде, навіть якщо той назавжди залишиться таким…

***

Колись у молодшій школі Чонгук і Техьон були найкращими друзями, зазвичай про таких кажуть нерозлийвода, а потім трапилась ця зомбі-пандемія. Восьмирічного Чонгука і його маму укусили, коли вони повертались додому зі школи. Їм тоді чудом вдалося утекти та не стати поживою для чудовиськ, але самим не стати чудовиськами, на жаль, не вдалось. Техьон тоді хворів на грип, напевно це його й врятувало. Мама ще довго не дозволяла йому виходити на вулицю, навіть коли він вже почувався цілком здоровим. Спершу це йому було тільки на руку, ніякої школи, але також це означало ніяких прогулянок і друзів. І хоч на початку він нічого не розумів, та до нього швидко почало доходити. Налякана мама, тато, який так і не повернувся додому, мало їжі, дивні звуки надворі, іноді навіть у будинку, а одного разу у сусідній квартирі. Жінка намагалась приховати справжню причину епідемії від сина так довго як це тільки було можливо. Пояснювала, що зараз багато людей захворіло на новий вид грипу, а імунітет хлопчика й так ослаб після хвороби, тому щоб не заразитися вони мають сидіти вдома. Вона тоді щільно затуляла вікна шторами, а страшні гарчання списувала на собак, та інших травин, які нібито втекли з лісу. Але одного ранку поки мама ще спала Техьон прокинувся раніше й тихенько пробрався до вікна, він зробив невеличку шпаринку у приклеєних до шибок шторах через яку побачив свого друга. Той виглядав дещо дивно, він просто сидів на лавці та вдивляючись в одну цятку і хоч майданчик був занадто далеко, щоб можна було добре роздивитися обличчя, але виглядав він дуже блідим і хворобливим. Техьон здивувався, що той робить на вулиці у такій годині, сам самісінький і вже хотів відкрити вікно, щоб крикнути другові, що пора додому. То був холодний зимовий ранок, зараз гуляє вірус, хлопчикові не варто сидіти там так легко одягненому. Але в цей момент до друга підійшло декілька людей, їх костюми були дуже схожі на космонавтів. Вони хотіли забрати Чонгука, міцно схопили хлопчика,  а той зі всіх сил намагався пручатися, він кричав і вовтузився у різні боки. Техьон перевів наляканий погляд на маму, а потім знову у вікно. Та все ще спала, а часу на пояснення зовсім не було, тому він швиденько, навіть не надягнувши куртки в домашньому одязі та капцях вибіг на вулицю. Люди в костюмах вже пакували Чонгука в машину, яка була схожа на швидку, той виривався й кричав не своїм голосом, ніби то був не хлопчик, а звіренятко. Техьон намагався врятувати друга, спробував відтягнути його на себе, лаяв незнайомців, щоб ті відпустили хлопчика. Його вчасно вдалось відтягнути трохи далі, коли раптом Чонгук наблизився до нього впритул, на шиї друга вже була міцно затягнута петля для вилову, ніби він був бездомною собакою, яку щойно зловили й збиралися відвезти у притулок. Той одним стрибком наблизився до Техьона й загарчав. Їх відділяли один від одного кілька сантиметрів, мотузка надійно фіксувала Чонгука й не давала наблизитися ближче. Але тепер хлопець міг добре роздивитися друга. Його зуби як і одяг були в крові, очі чомусь стали блакитними, скляними й неживими, здавалось, що в них більше не було Чонгука. Тоді Техьон упав на землю та позадкував, поки його друга все ж запхали у машину й міцно зачинили двері. Там був не лише Чонгук. Техьон встиг помітити ще з десяток таких як він, вони всі ніби показились, бліді, моторошні, ричали й виривались, заставляючи фургон трішки погойдуватися. Цей спогад один з тих, що Техьон ніколи не зможе забути.

Зомбі, як їх стали називати, були зрештою приручені. На жаль, вірус визнали невиліковним, але винайшли ліки, щоб привести заражених до тями. Хоча, очевидно, багато хто з них не дожив до того моменту. Більшість інфікованих було винищено, але декому пощастило як, наприклад, Чонгуку. Хоч сам хлопець й зовсім іншої думки про це. Тепер при постійному лікуванні вони були майже звичайними людьми, якщо не враховувати, що потреба у людських нутрощах нікуди не зникла і це насправді не могло не лякати людей. І хоч тепер зомбі могли навіть вчитися у школах, університетах і працювати на роботі як всі решта, загальне неприйняття й дискримінація залишалась.

На щастя, вся сім’я Чонгука залишилась живою, майже живою. Він, його мама й тато стали зомбі й за дивовижним збігом обставин їм всім пощастило одними з перших пройти тоді ще експериментальне лікування. Техьон же свого тата так більше й не побачив. Офіційно він зник безвісти, але було зрозуміло, що він став зомбі і його швидше за все просто вбили, хоча тіла батька так і не знайшли.

Після того інциденту, коли Чонгук ледь не вбив Техьона, минуло десь пів року перш ніж хлопчика-зомбі повернули з лікування. Спершу всіх хворих дітей перевели на домашнє навчання, але після того, як їм знову дозволили відвідувати школу він все одно не повернувся. На вулицю Чонгук майже не виходив, а як виходив то старанно уникав Техьона. У них у дворі було ще декілька зомбі-дітлахів. Тому навіть якщо Чонгук і виходив на вулицю, то спілкувався лише з ними, а старого друга  майстерно ігнорував, удаючи, що його взагалі не існує, коли той підходив поговорити чи чатував біля під’їзду. Навіть коли хлопчик приходив до колишнього друга додому завжди відкривала мама. Спершу вона хоча б кликала Чонгука й підбивала на спілкування зі старим товаришем, але той постійно вигадував відмовки, то він захворів, то втомився. А потім і вона з порогу відмовляла Техьону, вже навіть не вигадуючи ніяких причин. Тому через якийсь час хлопчик здався, вирішив, що Чонгуку тепер не цікаво проводити час з такими як він – звичайними людьми. Той навіть не вітався з ним, коли проходив повз і на цьому їхнє спілкування закінчилось.

З того моменту як хлопці остаточно перестали спілкуватися минуло багато часу. Техьон вже закінчив перший курс університету. Через навчання він переїхав у інше місто й того дня після успішно складеного останнього іспиту повертався додому. Потяг прибув пізно, тож приїхав він вже десь за північ. То була тепла літня трохи хмарна ніч. Хлопець вже збирався заходити у під’їзд, коли побачив як на дитячому майданчику самотньо гойдається дуже знайомий силует. Хлопець часто бачив там Чонгука пізно ввечері, коли більшість людей вже сиділи по домівках, особливо влітку. Він багато разів хотів вийти до нього й поговорити як у старі добрі часи, але завжди стримувало розуміння, що Чонгук напевно просто більше не хоче його бачити. Кілька разів він навіть наважувався вийти на вулиці, іноді підійти майже до майданчика, але навіть тоді просто залишався спостерігати осторонь й не насмілювався підступитись ближче.

Цього разу усередині Техьона з’явилась нечувана до того рішучість. Минуло вже стільки часу, невже Чонгук й далі буде поводити себе як дитина. Він залишив свій багаж біля будинку й впевненими кроками попрямував в сторону майданчика. Вже в безпосередній близькості до гойдалок впевненість, яка так раптово виникла, почала покидати його, так само швидко як і з’явилась, але шляху назад не було. Чонгук вже точно помітив, що хтось прямує до нього і Техьон навіть здогадувався, що через своє зомбі-чуття той навіть точно знав хто. Тому хлопець трохи уповільнив кроки, але все одно на важких ватних ногах дістався місця призначення. Техьон увімкнув усі свої акторські вміння й невимушено сів на карусель поруч. Почати розмову було нелегко, навіть глянути у вічі Чонгуку буду страшно, тож він просто дивився кудись уперед, хоч краєм ока бачив як Чонгук незграбно метушиться, ховаючи свій стік з людськими рештками, яким він вечеряв у кишеню толстовки, так ніби Техьон його засудить чи налякається. Звісно він їсть мозок та інші нутрощі. Він же зомбі. Немає сенсу цього соромитись. Страви для зомбі виробляють з людей, які вже померли. Їм їх мозок вже точно не знадобиться, тому на думку Техьона, в цьому немає нічого поганого.

– Привіт. –  Техьон набрав у легені трохи більше повітря і все-таки порушив тишу першим.

Він повернув обличчя до Чонгука, голова якого була опущена так ніби він все ще сподівався, що його не помітять та не впізнають. Пальці зомбі сильно стиснули ланцюги гойдалки, в місячному світлі можна було помітити як побіліли кісточки на й, так блідій шкірі рук. Техьон ще якийсь час дивився на нього в надії почути відповідь, а потім розчаровано видихнув.

– Вибач, якщо я тобі заважаю, то я краще піду… Просто хотів сказати, що… радий тебе бачити.

Техьон нехотячи піднявся і повільними кроками попрямував геть, сподіваючись, що його спинять. Чонгук опустив своє обличчя ще нижче, щоб у місячному світлі колишній друг не помітив як по його щоках котяться сльози, він стиснув кулаки ще сильніше, щоб набратися сміливості й промовив:

– Ти не заважаєш. – слова прозвучали дуже тихо, здавалось, що Техьон не почує, але він зупинився і Чонгук полегшено видихнув й нашвидкуруч витер лице. Він не хотів, щоб Техьон йшов. Він так давно його не бачив, так давно не чув його голосу. Він так сильно сумував за ним.

– Добре, тоді я посиджу тут з тобою трішки, якщо дозволиш.

Хлопець швидко повернувся поки Чонгук не передумав. Він не знав з чого почати та що сказати, тому мовчки почав легенько розгойдувати сидіння, іноді поглядаючи на Чонгука. Той кидав на нього трохи сумні погляди у відповідь, які Техьону було важко розшифрувати. Але іноді, коли їх очі зустрічались Техьон ніжно усміхався, а Чонгук ніяково відводив обличчя вбік.

В якийсь момент Техьон помітив, що напруга, яка витає між ними у повітрі стає все більшою й важчою, Чонгук сильно бентежився, знову опустивши голову. Він начебто хотів сказати щось, але в нього це ніяк не вдавалось і здавалось він от-от підскочить з гойдалки й втече.

– Все добре? Якщо тобі неприємно сидіти зі мною я піду. – першим не витримав й тихо промовив Техьон, намагаючись приховати своє розчарування від цієї ідеї.

Чонгук, який на мить знову повернувся до хлопця оцінюючи ситуацію й винувато опустив очі.

– Я… просто… голодний.

– Я перервав твою вечерю. Точно, вибач. Але… ти можеш не соромитися. – Техьон намагався бути підбадьорливим, але коли побачив, як нервує Чонгук, зрозумів, що напевно все це було поганою ідеєю. – Але якщо тобі не зручно я звісно можу піти.

Чонгук перевів погляд на Техьона. Ще якусь мить вагався, а тоді швидко витягнув зі своєї кишені стік, який він напевно лиш розпочав їсти, коли Техьон перервав його. Зомбі жадібно вхопився губами за край упакування і блаженно прикривши очі взявся за поїдання перемелених у пюре людських мізків з різними добавками. Коли він закінчив то задоволено відкинув голову назад й облизав губи. Техьон весь цей час не зводив з нього зацікавленого погляду.

– Так краще? – тихо запитав він, коли Чонгук нарешті розплющив очі й тепер знову старався його уникати.

– Так. – Чонгук зажмурився, щоб зупинити сльози, які вже знову збирались в очах і от-от мали гарячим потоком покотитись по щоках. – Зазвичай це трохи… незручно? Людям незручно на таке дивитися. Тобі не огидно? Господи, я ж потвора.

– Що? Ти про що? Це зовсім не так. Ти не потвора. – Техьон потягнувся до руки друга та міцно стиснув її перш ніж той встиг відсахнутися. – Глянь на мене, Чонгукі. Ти не монстр, чуєш?

– Я ледь тебе тоді не вбив, пам’ятаєш? – випалив майже без емоцій Чонгук. Він нарешті розплющив очі й глянув Техьону просто у вічі. Він шукав страх, ненависть, огиду, але нічого з цього в них не було.

– Ти… не винен в цьому. Ти не міг цього контролювати й ти не винен, що став таким. Чуєш? Я не звинувачую тебе у цьому.

– Зате я звинувачую.

– І це причина чому ти весь цей час ігнорував мене? – розчаровано кинув Техьон. Він все ще тримав крижану долоню у своїй, грайливо перебираючи пальці. – А я думав, що звичайний хлопчик тепер недостатньо крутий, щоб гратися із зомбі.

– Ти – придурок. – на обличчі Чонгука з’явилась легка усмішка. Востаннє Техьон бачив щось подібне напевно ще десять років тому. – Ти мав мене зненавидіти. Ти… ти навіть не знаєш, що я коїв до того як мене зловили і я пройшов лікування. Я людей вбивав! Багато людей!

– Це було те чого ти не міг керувати. То був не ти, а вірус. Справжній ти зараз тут зі мною і я вірю, що ти більше не зможеш зробити нікому боляче.

– Ну звісно. Якщо раптом не закінчаться уколи, або постачання мозку не припиняться я відносно безпечний, але якщо…

– Я сумував за тобою. – Техьон перебив його і сильніше стиснув пальці. Жар людської теплої шкіри трохи обпікав Чонгука, але він все одно стиснув долоню у відповідь. – Дуже.

– Я теж. Я так сумував за тобою, Техьон. – після невеликої паузи все ж прошепотів Чонгук, а на його щоках у сяйві місяця заблищала самотня сльозинка.