Розділ 1. Знайомство

Десь далеко-далеко, у великому Морі зняходяться два острова — Ліс і Берег. Разом з ними у Морі знаходиться велике скупчення малих та великих хвиль, яке називається одною великою Хвилею.

На першому острові знаходиться вічнозелений Ліс. В честь нього острів так і назвали — Ліс. Він зелений не вічно, осінню Ліс фарбує себе в багряний, жовтий, помаранчові кольора. Жителі Лісу люблять ловити листя з дерев та робити гербарії, а потім, коли настають морози, хизуватись в кого гарніше. Займаються цим особі пошановувачі мистецтва, як вони самі й вважають. Взимку, коли всі кольора окрім гербаріїв зникли, ліс набуває кольору темного бістру, вкритого білим пушком. Сніг там дійсно виглядає як білий-білісінький пух. Навесні все розквітає, сніг тане, утворюючи струмки. Літом він — Ліс, відповідно, зелений.

І це все очевидно, але жителі Лісу й самі не знають чому Ліс прозвали вічнозеленим. Напевно, так звучить гарніше.

Ліс пахне хвоєю, дощем та росою. В серці Лісу знаходиться поляна, і всю тереторію цієї поляни займає сірий, трьохповерховий, довгий пентагон, іншим словом – гуртожиток. Схожий він на старе закидання, і на диво – він тримається і стоїть вже який рік. Іноді, його підбудовують та не дають розпастись вщент. Сірі, навіть чорні цеглинки, єдине що там не сіре – вікна по ночам. Вони відсвічують медовим кольором, освічуючи весь Ліс. Там, в цьому гуртожитку і живуть жителі Лісу. Деякі кімнати переповнені людьми, деякі закинуті, і ходять туди лише щоб покурити, чи поговорити “по душам”.

З даху — а це місто, де бували далеко не всі — видно Берег, Море, Хвилю, і сам Ліс в усій його красі. Осінню, якщо придивитися та пониркати очима, можна побачити найбільше дерево Лісу. Дехто ходить туди кожної ночі щоб усамітнитися, дехто — щоб написати чи вірш, чи пісню. Комусь дерево дає натхнення, хтось в його сторону навіть дивитись не хоче. На задньому дворі гуртожитку є лавка. У відмінності інших лавок, що розкидвні по Лісу в найгарніших його містах — вона охайна та чиста.

Ліс це свобода. Комусь він допомагає і любить, когось приймає і шанує, а когось відштовхує, не підпускає та жбурляє далеко.

На другому острові знаходться Берег. Його так називають із-за його скромного, чистого і охайного вигляду. Берег це газон-зелена трава, це поля і дороги, це водоспади. Берег оточен акуратною заасфальтованрю набережною. На газоні-зеленій траві охайні одноповерхові будиночки, всі в рівний ряд, білі, з біло-рожевим дахом, біля кожного — маленьке, таке ж охайне та акуратне як домівки зелене деревце. На дорогах їздять машини, і іноді ходять люди, ходять вони по рівному тротуару, а на дорогах — жодної ямки. Кожен займається своїм, хтось поливає грядки, хтось гуляє по тротуару чи набережній, вдивляючись — чи не підкинуло когось зі сторони великої Хвилі, якщо підкинуло — небайдужі допомагають потрапити на Берег. К жителям Хвилі вони відносяться добре, адже ті хто прийшов “Звідти” “Сюди” вже готовий до життя “Тут”.

До жителів Лісу вони відносяться погано, з ненавистю. Дехто каже, що Лісу не існує взагалі, адже з Берегу його не видно. Тих, хто перепливав Море від Берега до Лісу — Ліс жбурляв та відганяв або у Велику Хвилю, або до Берега. Не всіх, але ті, кому вдалося доплисти від рідного Берега до Лісу, зробити крок на жовтий пісок, пройтися по траві, яка з кожним кроком все вище, а потім увійти в Ліс — на Берег вже не повертались. Декому Ліс видавав перед собою болото, замість кришталево-чистого Моря, декого хвилею до себе не підпускав. Ліс чудово вмів розпізнавати “своїх” людей, тих, кому Ліс до вподоби, та з особою радістю підпускав їх до себе, за це жителі Берега його й ненавиділи. Мовляв: Ліс полюбляє не кожного, тож чому ми його повинні полюбляти?;. Жителі Лісу навідмінно від “берегових”¹ приймали всіх новеньких, були раді кожному та кожній.

Берег пах по-повсякденному. Звідкись доносився морський аромат, звідкись — аромат свіжої випічки чи кофе в місцевих кав’ярнах. Вишуканого вина чи дешевої водки — це з місцевих “забігаловок”. В різні сторони від Берегу віє то теплом, повагою, добротою та лагідністю, то люттю, холодом, і ненавистю.

Берег це прихисток та охайний приватний сектор.

Здалеку Хвиля здається чистою як кришталь, ось-ось зараз вона підіб’є білу морську піну до піску, а потім заклегочуть білі чайки. Хвиля спокійна, жителі Хвилі — теж. Їх нічого не турбує, вони скитаються на Хвилі, вони розслаблені, навіть занадто. Це змушувало підпливти ближче, а потім ще. Коли за кришталевою хвилею видніється велика гора сміття, на яку ця хвиля і опирається — вже пізно буде відплисти подалі. Спочатку “хтось” відчує неприємний запах, від якого заболить голова, потім цей “хтось” мимоволі непомітивши збереться на груду сміття. Запах зникне, стане краще, навіть веселіше. І сусіди хороші, та і навіщо вже кудись рушати, якщо і тут добре?

А сусіди будуть зникати з кожним світанком. Сміття поглинає їх починаючи з ніг — та частина тіла, якою вони тримаються за Хвилю, — закінчуючи головою. З низу до верху. Ти помічаєш, що твоїх сусідів все менше, а сміття додається — на цій стадії ще можна щось зробити. Ще можна вийти з Хвилі, але чи вистачить на це сил, зусиль і терпіння, — рідко коли вистачає. Хвиля відкидує на Серце Моря. Рідко коли хтось виходить з Хвилі. Хтось втрачає надію та просто опускається на дно. Дно темне, прохолодне та тихе. Воно поглинає, допоки промінів сонця не перестане бути видно. З кожним метром все холодніше, з кожним метром тіло відчувається все менше і менше, з кожним метром ще одна тисяча маленьких голок врізається і легені. А потім все.

Хвиля це гарний оман.

Море це чистий лист, новий-новісенький. Воно дає волю — роби що хочеш. Море безкрайнє, але якщо пропливти далі — можна побачити Берег, Хвилю, Ліс…

Можна нікуди не пливти.

Можна загубитись на дні.

Море це нове життя.

_________________________________

1. Берегові — жителі Берега.