Розділ 1. Доброго ранку, братику!

Зорян різко розплющив очі від нестерпного болю в районі живота. Його тіло здригнулося від чогось, що впало на нього, і це пробудження було різким і неприємним, а від сонливості не залишилося і сліду.

– Доброго ранку, братику! – весело забринів дівочий голосок над його вухом. – Доброго ранку, ранку, РА-НО-ЧКУ!

Зорян гнівно насупився на свою молодшу сестру, а вона лише невимушено всміхалася у відповідь, продовжуючи лежати на його животі. Щось собі задоволено мугикаючи під ніс, вона бовкала ногами в повітрі, і розглядала гігантську карту світу, яку Зорян прикріпив до стіни біля свого ліжка. Чи, точніше, робила вид, що розглядає – Зорян бачив, як вона уважно спостерігала за ним боковим зором, чекаючи від нього відплати.

Він подумав, що й сам винуватий – міг же зачарувати замок у дверях або поставити базове сигнальне закляття довкола ліжка.

– Злазь-но, – сказав він найспокійнішим тоном, на який спромігся.

– Мамця попросила тебе розбудити, – мовила вона поважно, навіть не думаючи поворухнутися.

– Ну певно ж не так от, – буркнув Зорян, давлячи своє роздратування, і сподіваючись, що вона скоро втратить пильність. Цілком очікувано зосередженості Кіріель вистачило ненадовго, і вже скоро вона втратила увагу. І як тільки вона відволіклася, Зорян схопив її і штурхнув з ліжка. Кіріель глухо впала на підлогу, обурено зойкнувши, а Зорян миттю підстрибнув на матрасі і приготувався дати відсіч, якщо сестра нападе. Дивлячись згори вниз він зловісно видав:

– Ось побачиш, я тобі це ще пригадаю, лиш тільки мене попросять розбудити тебе.

– Мрій, мій друже, мрій, – відповіла вона. – Ти ж завжди прокидаєшся пізніше мене.

Зорян просто проігнорував цей випад. Хоча, направду, мале бісенятко було праве.

– То що… – схвильовано підскочила мала, – ти чекаєш?

Вже за секунду сестра почала стрибати кімнатою, як мавпочка на пружинці. На мить він подумав, що було б чудово і йому мати такий невгамовний потік енергії. Але лише на мить.

– Чекаю? Чого ж це? Зорян спитав це беземоційно і сухо. Звичайно ж він розумів, до чого сестра хилить. Проте питаючи про очевидне він сподівався, що вона знудиться і швидко відчепиться.

– Свого повернення до академії, – глузливо відповіла та, і додала: – Там ще вчать магію.

Ясно, пора йому придумувати нові трюки.

– Братику, а покажи щось магічне?

Зорян видихнув втомлено і тяжко. Кіріель завжди ставилася до нього як до рівного чи однолітка, хоч він ніколи не заохочував її до такого, але зараз вона виходила навіть за свої неймовірно широкі рамки. Вона зовсім розійшлася цього року, ще й через те, що мама повністю ігнорувала всі його прохання втихомирити сестру. Як вона сказала: “та ти лише ж лише читаєш з ранку до ночі”, що не було важливим заняттям на її думку. На щастя, літо добігло кінця і він нарешті полишав родину.

– Кірі, я маю ще зібрати купу речей. Чом би тобі не подражнити Фортова для різноманітності?

Вона скорчила розчаровану гримасу, але за мить щось пригадала і, осяяна щастям, вискочила з його кімнати. Зорян здивовано провів її поглядом, але вже за секунду зрозумів, що вона задумала.

– Ні! – кричав він, намагаючись наздогнати сестру, але двері туалету закрилися прямо перед його носом. Він безнадійно постукав в двері. – Чорт, Кірі! В тебе була купа часу, щоб сходити в туалет до того, як я встав!

– Ти – невдаха! – усе, що пролунало у відповідь.

Пробурмотівши декілька проклять, Зорян повернувся до кімнати, щоб продовжити збори. Без сумніву, сестра копирсатиметься в туалеті довго – просто щоб подражнити його.

Змінивши піжаму на сорочку й штани Зорян надів окуляри і швидко оглянув кімнату. Він з задоволенням помітив, що Кіріель не порпалася в його речах, до того як розбудити його. Вона мала дуже розмите уявлення про особистий простір інших.

Він досить швидко зібрався, бо насправді навіть не розпаковував більшість речей. Та він би поїхав до Циорії вже тиждень назад, якби мама те дозволила. Складаючи до купи навчальне приладдя він помітив, що декілька підручників все ж зникло. Він міг би викликати заклинання пошуку, та зараз був більш ніж впевнений де саме він знайде книги – Кіріель тягнула їх у свою кімнату, незважаючи на те, що Зорян тисячу разів казав сестрі не торкатися книг і пальцем. Інтуїція підказала, що це не все, і він додатково перевірив ще й канцелярію, і, звичайно ж, виявив нестачу.

От завжди так – лиш варто побувати йому вдома і Кіріель обов’язково стягне щось з його шкільних речей. Навіть якщо у неї немає докорів сумління через проникнення у кімнату брата, і крадіжку його речей, просто от нащо їй уся та купа олівців та гумок? Цього разу він спеціально купив більше, бо знав про сестрині звички, але їх все одно виявилося замало — у шухляді не було жодної гумки, хоча він купив цілу пачку нещодавно. Зорян ніяк не міг зрозуміти, чом Кіріель не попросить “Мамцю” накупити їй альбомів, олівців та гумок. Вона була найменшою дитиною і єдиною дочкою в родині. Мама завжди балувала її — та власне, ляльки, що “Мамця” купувала улюбленій донечці, коштували раз в п’ять більше, ніж будь-який набір альбомів з олівцями.

В буль-якому випадку, з письмовим приладдям Зорян подумки попрощався назавжди, але підручники все ще були потрібні. Міркуючи так він пішов до кімнати сестри, і проігнорувавши наліпку “Не заходити!” на дверях, вже скоро знайшов свої зниклі книги у звичній схованці – під ліжком сестри, старанно замасковані плюшевими звірятками.

Нарешті речі були зібрані і він спустився на перший поверх, щоб поснідати та почути настанови від мами.

Усі в родині вважали його сонею, совою. Насправді ж Зорян мав причину щоб вставати після всіх. Наприклад, він міг поснідати спокійно, бо всі інші вже поснідали. Мало що так дратувало Зоряна, як спроби розмовляти під час їжі, а найбільш говіркою його родина була якраз під час сніданку. Нажаль, мама сьогодні не дала йому побути в тиші, бо зразу ж почала розмову, як тільки помітила що він спускається. Ще не спустившись додолу, він вже бачив на її обличчі кислий вираз.

— Ти ж насправді не думав виходити в оцьому в люди, так? — запитала вона.

— Щось не так з одягом?

На ньому був звичайний коричневий костюм, що мало чим відрізнялося від того, що носили інші хлопці, коли ходили містом. Він здавався Зоряну цілком нормальним.

— Ну не можна ж в такому виходити! — зітхаючи відповіла мама. — Ти просто уяви, що люди скажуть, коли тебе побачать у такому вбранні?

— Нічого? — спробував відказати Зорян.

— Зорян, не будь таким нестерпним. — відрізала мама — Наша родина входить у коло найповажніших родин міста. Щоразу виходячи в люди нас оцінюють. Ти може й не сильно переймаєшся через одяг, але для багатьох людей зовнішність дуже важлива. Тобі вже час усвідомити, що ти живеш не на безлюдному острові, а серед людей. Ти — частина нашої родини, і твої дії відбиваються на репутації всієї родини. І я не дозволю тобі плямувати мене, якщо ти виглядатимеш як якийсь заробітчанин. Повернися в кімнату та одягни щось пристойне!

Зорян ледь стримав себе, щоб не виказати невдоволення на обличчі, доки він не повернувся до матері спиною. Може її промова і була б дієвою, якби він не чув її щоразу. Але сперечатися було марно, і він просто перевдягнувся у дорожчий одяг. Він вважав це марнотратством, адже він проведе весь день у потязі, зате мати поблажливо кивнула, коли знову побачила його на сходах. Втім, це не завадило їй змусити Зоряна крутитися та приймати різні пози, поки нарешті його одяг не оголосили «досить пристойним». Він пішов на кухню, але матір також прив’язалася за ним. Здається не дадуть йому сьогодні спокійно поїсти.

На щастя, батько поїхав у відрядження по питаннях свого бізнесу, тож хоча б з ним не доведеться сьогодні спілкуватися.

Він зайшов на кухню і його настрій остаточно зіпсувала миска з кашею, яка вже чекала на столі. Він любив приготувати сніданок самостійно, але мати ніколи сприймала цього. Крім того, це було сигналом того, що мама буде просити про щось, що йому не сподобається.

— Я вирішила приготувати тобі щось, а я знаю, що ти завжди любив кашу, — сказала вона. Зорян не став нагадувати, що любив кашу коли він був восьмиліткою. — Ти проспав довше, ніж я очікувала. Вона захолола вже, чекаючи тебе.

Зорян закотив очі під лоба, а потім наклав на кашу трохи модифіковане заклинання “грій воду”, і та миттєво повернулася до приємної температури.

Він мовчки снідав, поки мати довго і докладно розповідала йому про суперечку щодо врожаю з одним із їх постачальників, явно оминаючи тему, яку вона відклала на потім. Він просто відключився від цього бубоніння. Це була необхідна життєва навичка у кожної дитини в родині Казінських, оскільки і мати, і батько були схильні до розлогих монологів на будь-яку тему, яку тільки можна собі уявити. А Зорян особливо, бо його вважали “білою вороною” в сім’ї, тому він постійно вислуховував купу нотацій. Нащастя, мама і не чекала, що він підтримуватиме розмову, бо Зорян завжди був мовчазним — давним-давно він зрозумів, що це найпростіший спосіб виживати серед родичів.

— Мамо, — все ж перебив він її, — я щойно прокинувся через те, що Кірі стрибнула на мене, я не мав можливості сходити в туалет, а тепер ви, матінко, докучаєте мені, поки я їм. Або говоріть по суті, або зачекайте, поки я доснідаю.

— Ой, вона знову зробила так? — запитала мама аж надто радісним тоном.

Зорян закрив очі і безсило промовчав, а потім сховав в кишеню яблуко з таці, що стояла на столі, коли матір відвернулася. Існувало безліч речей, які Кіріель робила знову і знову, але розказувати про це мамі було даремною тратою часу. Та й взагалі, ніхто в родині не був на його боці.

— Ну, Зорян, не дуйся, як індик, — відреагувала мама на його явне невдоволення. — Їй просто нудно і вона грається з тобою. Ти реагуєш на все надто серйозно, прямо як твій татусь.

— Я геть не схожий на тата! — спалахнув Зорян і з викликом подивився на матір. Ось саме тому він і не любив їсти з іншими родичами. Він почав стрімко доїдати сніданок, щоб піти геть якомога швидше.

— Ну так, не схожий. — легко погодилася мама і просто перевела тему: — Насправді я тут пригадала дещо. Ми з татом їдемо в Коф, провідати Даймена.

Зорян прикусив ложку, щоб не видати щось не дуже цензурне. У батьків був лише “ах і Даймен, ох і Даймен!”. Інколи Зорян запитував себе, навіщо батькам ще троє дітей, коли вони так обожнюють найстаршого синочка. Вони, що правда поїдуть на інший материк, просто щоб провідати Даймена? Що вони, жити не можуть, щоб не побачити його хоч раз за рік?

— А я ж тут до чого? — нарешті спитав Зорян.

— Це буде важкий візит, — відказала матір. — Він займе десь півроку, і більшість часу — у дорозі туди і звідти. Ви з Фортовим будете вчитися в академії, але я турбуюся за Кіріель. Їй лишень дев’ять і я не дуже хотіла б змушувати її мандрувати так довго і далеко.

Зорян зблід, бо вже здогадався до чого вона веде. Чорт! Ні, ніколи!

— Мамо, мені лице п’ятнадцять! — випалив він.

— І що? — здивувалася вона. — Ми з татом вже були одружені в твоєму віці.

— Часи змінилися. Не кажучи вже про те, що майже весь день я проводжу в академії. — заперечив Зорян. — Чому ви, матінко, не попросите Фортова подбати про неї? Він і старший на рік, і в нього є зйомне житло.

— У Фортова четвертий курс. Він складає купу іспитів цього року, тож має зосередитися на навчанні.

— Тобто він вже відмовився, — зробив висновок Зорян.

— Ну і до того ж… — вона продовжила, ігноруючи його ремарку, — Я впевнена, ти знаєш, яким безвідповідальним буває Фортов час від часу. Не думаю, що він впорається з доглядом за меншою сестрою.

— І хто ж в тому винуватий? — пробурмотів Зорян і кинув ложку на стіл, ще й тарілку штурхнув від себе. Може Фортов саме тому був безвідповідальним стецьком, бо знав, що тоді його обов’язки перекладуть на Зоряна, головне прикидатися сію-вітром досить довго. Чому на його долю завжди випадало опікати це маленьке бісеня? Ну ні, цього разу він не буде прогинатися! І раз вже Фортов був досить зайнятим, щоб піклуватися про Кіріель, то він, Зорян, був зайнятий не менше!

Та ще й маленька балакуха без сумнівів здасть матері усе, про що тільки довідається. Найкращою стороною навчання було те, що він вчився далеко і ніхто з родини не сунув носа в його справи, і він точно не подумав би від цього відмовлятися. Так і є. Це чергова погано прихована спроба матері пошпигувати за ним, щоб потім прочитати йому купу нотацій про “честь сім’ї” і все таке.

— Здається мені, я теж не гожуся на роль няньки, — відповів Зорян на підвищених тонах. — Ви, мамо, ось щойно казали, про те що я плямую родину. Невже вам хочеться, щоб я своїми звичками геть зіпсував поведінку Кіріель?

— Я не…

— Я кажу НІ! — гримнув Зорян.

— О, ну добре, хай буде по твоєму, — змирилася вона. — Але чесно, я не уявляла що…

— А про що це ви тут балакаєте? — продзвенів поряд з ним голосок Кіріель.

— Ми говорили яка ти язиката хвеська, — підколов її Зорян.

— Та ну, я ж не така!

Зорян лише закрив очі долонею, а потім мовчки піднявся, щоб піти нарешті в туалет, але шлях йому відрізала злюча мала. І тут раптом постукали у двері.

— Я відчиню! — відразу сказав Зорян, бо знав що мама завжди доручає це або йому, або сестрі, але Кіріель явно не рушить з місця, а він не хотів гризтися через дрібниці.

За дверима Зорян побачив жінку в пенсне, в дорогому темно-зеленому одягу, що тримала товсту книгу охопивши її руками.

Жінка оцінюючи ковзнула по ньому поглядом і поправивши пенсне запитала:

— Зорян Казінський?

— Ем.. Ну так, це я. — відповів він, чомусь зніяковівши.

— Я — Ільза Зілетті, з Циорійської Імператорської Академії Магічного Мистецтва. Я прибула сюди, щоб обговорити підсумки вашої сертифікації.

Зорян спохмурнів і зблід. Академія прислала свого мага щоб поговорити про нього? Що ж він такого наробив? Тепер матір точно з нього шкуру здере.

— Не хвилюйтеся так, пан Казінський. — відразу заспокоїла жінка, посміхнувшись. — Академія завжди посилає мага-опікуна до третьокурсників, щоб обговорити різні питання, що їх цікавлять. Направду кажучи, я повинна була дістатися до вас раніше, але я була дуже зайнята цього літа. Тож прийміть мої щирі вибачення.

Зорян застиг остаточно.

— Може я зайду?

— Що? А! — відмер Зорян. — Перепрошую за мої манери, пані Зілетті. Заходьте, заходьте. Ласкаво просимо!

— Красно дякую, — відповіла та, і зайшла в дім.

Вона коротко представилася матері і сестрі і запитала, чи можуть вони десь обговорити навчально-виховні питання один на один. Мама зразу ж зібралася на базар за покупками, захопивши Кіріель з собою. Тож у їх розпорядженні був весь дім. Ільза дістала купу паперів і розклала їх на кухонний стіл.

— Отже, Зорян, ви вже певно знаєте, що отримали сертифікат?

— Так, я отримав листа. — відповів Зорян. — Сирін не має вежі магів, тож я збирався отримати значок коли повернусь в Циорію.

Ільза раптом вручила йому запечатаний сувій. Зорян швидко оглянув сувій, а потім спробував зламати печатку, щоб прочитати його. Нажаль, та і не подумала ламатися. Вона була надзвичайно міцна.

Він насупився. Ільза не дала б йому мовчки сувою, якби не була впевнена, що він зможе його відкрити. Це що, якийсь тест? Він не був якимось взірцевим учнем, тож це мало бути досить просто. Уміння, що було б простим для будь-якого мага, навіть такого як…

Ой. Він мало не прикрив лице долонею, коли до нього дійшло, що треба зробити. Він скерував слабенький магічний імпульс в печатку, і та миттєво розкололася, даючи йому змогу прочитати зміст сувою. Сувій був написаний красивим каліграфічним шрифтом і являв собою щось типу вірчої грамоти про те, що він, Зорян, маг першого кола. Він подивився на Ільзу, і та схвально кивнула, підтверджуючи, що він успішно склав цей маленький тест.

— Насправді вам навряд чи знадобиться значок аж до закінчення навчання. — повідомила вона. — До того ж значок коштує досить дорого, і ніхто не буде вас змушувати отримати його, якщо ви не плануєте відкрити магазин або якось ще продавати свої магічні вміння. Якщо хтось все ж вимагатиме його — порадьте йому написати листа до академії, і ми все владнаємо.

Зорян знизав плечима. Він, звичайно ж, бажав вирватися з сімейного гнізда, але хотів би зробити це вже після випуску через два роки. Тож він попросив Ільзу продовжити.

— Так, добре йдемо далі. Судячи з записів ви проживали у гуртожитку від академії останні два роки. Я так розумію, що ви б бажали жити в ньому надалі?

Зорян кивнув, і вона пошарудівши в кишені дістала дивного ключа, який дала йому. В цілому Зорян непогано знав, як працюють замки, він навіть міг відімкнути без ключів найпростіші, маючи досить часу. Але він не міг уявити як працює цей ключ – він не мав зубців, що мали б взаємодіяти з замковим механізмом. Здогадавшись, він направив у нього трохи мани, і по всій поверхні металу відразу ж засвітилися ледь помітні золотисті лінії. Він подивився на Ільзу з мовчазним запитанням.

— З третіх курсів гуртожитки відрізняються від того, де ви мешкали. Як ви, напевно, знаєте, тепер, коли у вас сертифікат мага першого кола, академія має право навчати вас заклинанням першого кола і вищим. Так як вам доведеться мати справу з обмеженими у розповсюдженні матеріалами, необхідний вищий рівень безпеки, тож ваша кімната буде тепер у іншій будівлі. Замок на дверях там відкривається від взаємодії з вашою манною, тож вам просто треба трошки наситити ключ вашою магією, як ви це щойно зробили.

— Он як… — мовив Зорян. Він механічно покрутив ключ у руці, міркуючи, як же вони отримали доступ до його відбитку мани. Втім, це питання можна з’ясувати потім.

— Зазвичай я б більш детально пояснила вам інші аспекти навчання третього курсу магічної академії Циорії, але я чула, що у вас скоро потяг, тож чому б нам не перейти одразу до головної причини, чому я тут: до вашого ментора та факультативів. А потім ви зможете задати мені будь-які додаткові питання.

Зоряна був дуже зацікавлений, особливо коли вона згадала про ментора. У кожного третьокурсника був наставник, з яким вони зустрічалися раз в тиждень і який мав навчати студента індивідуально, що було неможливо у звичайних лекціях. Ментори допомогали досягти максимального потенціалу. Вибір ментора міг дати поштовх кар’єрі мага або геть зруйнувати її, і Зорян знав, що слід обирати ретельно. На щастя, він розпитав старшокурників про всіх менторів, тож вважав, що зможе обрати більш-менш гарного.

— Що ж, кого з менторів я можу обрати? — Схвильовано запитав Зорян.

— Дуже жаль, але, боюся, ви не можете обрати, — розчаровано мовила Ільза — Як я казала, мені слід було прибути до вас раніше. Вибачте, але всі ментори уже зайняті. Лиш один має квоту на набір студентів.

У Зоряна виникло недобре передчуття… — І його звуть?

— Квім Чао.

Зорян застогнав, сховавши обличчя в долонях. З усіх вчителів, Квіма вважали найгіршим варіантом ментора з тих, що можна обрати. Ну звичайно, кому ж, як не йому, він мав дістатися.

— Все не так вже й погано. — втішила його Ільза. Чутки з його приводу дещо перебільшені і їх розповсюджують студенти, що не хочуть виконувати завдання, що ставить їм професор Квім. Впевнена, що у такого талановитого та старанного студента, як ви, не буде з ним жодних проблем.

Зорян фиркнув.

— Я так розумію, що шансів перейти до іншого ментора в мене нуль, чи не так?

— Десь так. Минулого року студенти здобули гарні бали по сертифікації, тож більшість менторів навантажені і перевантажені студентами. Професор Квім — найменш завантажений з усіх менторів.

— І я здається знаю, чому. — простогнав Зорян. — Ну що ж. Може поговоримо про факультативи?

Ільза простягнула йому ще один сувій, на цей раз розпечатаний. В ньому був перелік усіх факультативів та додаткових занять, що пропонувала академія. Довгий перелік. Ду-у-у-же довгий перелік. Можна було записатися куди завгодно, навіть на предмети, що не мали стосунку до магії: фізмат, література, архітектура. Втім, це було логічно, оскільки Ікосська магічна традиція завжди була нерозривно пов’язана з розвитком прикладних наук.

— Цього року ви можете обрати від трьох до п’яти факультативів. Я б просила вас зробити це просто зараз, тоді ми зможемо сформувати розклад занять за вихідні, якраз до початку семестру. Нехай вас не надто лякає сам розмір списку. Навіть якщо ви оберете щось, що вам не сподобається, ви можете перейти на інший факультатив протягом першого місяця навчання.

Зорян насупився. Такий вибір факультативів, а він не певен, що саме хоче обрати. Йому вже не пощастило з ментором, тож не можна було облажатися ще й тут. Треба приділити цьому час.

— Будь ласка, ви не маєте заперечень, пані Зілетті, якщо ми зробимо невелику перерву, перш ніж я оберу щось?

— Звичайно ж ні. Нічого не трапилося?

— О, ні, дрібниця. — заспокоїв її Зорян. — Просто мені дуже треба у… туалет.

Так, це був не найкращий спосіб скласти гарне перше враження. Він ще придумає відплату Кіріель за це.

—-

Зорян мовчечки йшов за родиною до платформи вокзалу Сиріна, ігноруючи бурхливі вітання Фортова з його “друзяками”. Поглядом він пошукав когось знайомого, але очікувано нікого не знайшов. В нього було досить мало знайомих у рідному місті, про що невтомно нагадували його батьки. Він відчув на собі погляд матері, коли шукав порожні сидіння, але не озирнувся до неї – вона б сприйняла це як сигнал до початку розмови, а Зорян уже знав, що він почує. “Чому б тобі не приєднатися до Фортова та його друзів?” — спитає вона. Тому що вони безвідповідальні бовдури, як і Фортов, ось чому. — подумав він.

Вголос він лише зітхнув, дивлячись на пусті залізничні рейки. Потяг затримувався. Він нормально ставився до очікування, але очікування у натовпі було справжніми тортурами. Його сім’я ніколи не розуміла, чому Зорян ненавидить натовп. Це було важко пояснити, але скупчення людей неначе давили його, створюючи якийсь відчутний тиск, змушуючи буквально відключатися. Як правило це заважало і дратувало, хоча інколи давало переваги – батьки перестали водити його до каплиці, коли зрозуміли, що перебування Зоряна у маленькій залі, переповненій людьми, призводить до запаморочення і непритомності за лічені хвилини. На щастя, залізничний вокзал був не настільки переповнений, щоб викликати ці явні ефекти, але Зорян знав, що тривалий “тиск” неминуче дасться взнаки. Залишалося сподіватися, що потяг не затримається аж надто сильно, адже він не хотів провести решту дня з головним болем.

З похмурих думок його вирвав гучний сміх Фортова. Старший брат точно не мав таких проблем. Як завжди він був жвавий, не замовкав ні на мить і посміхався на всі зуби. Він явно був в центрі уваги купки однолітків навколо, виділяючись з них з першого ж погляду, при тому що статурою він був такий же худорлявий, як і Зорян. Він просто притягував людей, як магніт. Тут він був дещо схожий на Даймена, щоправда Даймен мав реальні магічні вміння, що підкріплювали його шарм.

Фортов продовжував усміхатись, киваючи комусь головою. Цікаво, як Фортова взагалі прийняли до такого елітного закладу як Магічна Академія Циорії? Зорян мав підозру, що батько просто дав кому треба “на лапу”, аби прилаштувати непутящого. І не те щоб Фортов був дурником, скоріше він був дуже лінивим і зовсім не здатним зосередитися на бодай чомусь – наскільки б важливим те “щось” не було. Звичайно ж більшість людей не здогадувалися про це. Брат виїжджав на привабливості і підвішеному язику, тож його недоліки були гарно приховані.

Батько часто піджартовував над ними, що брати мають по половині Даймена – Фортову дісталася його привабливість, а Зоряну – його розум.

Зоряну ніколи не подобалося батькові жарти.

Свисток пронизав осіннє повітря і на станцію прибув поїзд, пронизливо гальмуючи на колії. Раніше потяги мали паровий двигун, і здіймали хмарки диму довкола, споживаючи купу вугілля. Цей новітній потяг споживав кристалізовану манну у спеціальному техно-магічному двигуні. Він був чистіший, дешевший і потребував менше обслуговування. Зорян відчував випромінення мани від потягу, хоча його здатність відчувати магію була лише в зародковому стані. Йому завжди було цікаво оглянути машинне відділення такого потягу, але ніяк не наважувався підійти до машиністів.

Попрощавшись з мамою та Кіріель він зайшов у вагон, шукаючи собі місце. Хотілося обрати порожнє купе, що виявилося досить легко. Очевидно, натовп був більше з проводжаючих.

Через п’ять хвилин потяг дав ще один гучний свисток і його довга подорож до Циорії почалася.

—–

Різкий тріск а потім дзвін прозвучав з динаміку.

— Зупинка Корса. — пролунав голос у купе. Знову потріскування. — Повторюю, зупинка Корса. Наступна зупинка – Ялинка.

Динамік ще мить пошумів та відключився.

Зорян роздратовано видихнув і розплющив очі. Він ненавидів потяги. Нудьга, спека, ритмічний стукіт – все це навіювало сон, але варто було лиш задрімати і його будило оголошення чергової станції. Звичайно ж, Зорян розумів, що частково мета цих оголошень – будити пасажирів, щоб вони не проспали станцію, але ж все одно дратувало!

За вікном він побачив звичайну залізничну платформу і вокзал. Вона була абсолютно схожа на п’ять попередніх, аж до блакитного обідку таблички з написом “КОРСА”. Всі ці станції будувались мов під копірку. На самій платформі, біля якої вони стали, була купа людей, що вже чекали зупинки потяга. Корса була великим торговельним вузлом, тут жило багато нещодавно збагатілих купецьких родин, що посилали своїх дітей до престижної Циорійської Академії, щоб вони стали магами та встановили зв’язки з іншими впливовими людьми. Зорян спіймав себе на бажанні, щоб ніхто з студентів не підсів в його купе, але то була марна мрія – їх було ну дуже багато, а він їхав в порожньому купе. Він влаштувався якомога зручніше, та знову закрив очі.

Першою в купе зайшла пухленька дівчина в окулярах у примітному зеленому пуловері. Вона лише сковзнула по ньому поглядом і відразу ж заглибилася у читання книги. Зорян недовго радів такій вдалій подорожній, адже скоро в купе зайшла група з чотирьох дівчат, що зайняла решту вільних місць. Новоприбулі були дуже шумними і постійно хихотіли, так що Зорян відчув пекуче бажання встати та змінити купе. Але решту дороги він провів споглядаючи безкраї поля, повз які вони проїжджали, і обмінюючись роздратованими поглядами з дівчиною в зеленому пуловері, яку, схоже, так само дратувала поведінка шумних дівчат.

Він зрозумів, що вони наближаються до Циорії, коли побачив ліс на горизонті. Це було єдине місто в цих краях, що так близько межувало з Величним північним лісом, і залізничні шляхи пролягали подалі від цього незвіданого лісу. Зорян зібрав сумку і попрямував на вихід. Він планував вийти одним з перших і уникнути звичайної тисняви, яка завжди виникала, коли вони прибували до Циорії, але забарився – коли він підійшов, на виході вже стояв натовп. Зорян відійшов у порожній бік тамбуру, та мимоволі слухав розмову першокурсників, що жваво уявляли, як вони почнуть вчити магію і все інше. Новачки були дуже далекі від істини – перший рік був наповнений теорією, вправами з медитації і вивченням того, як концентрувати манну.

— Ей, ти! Ти часом не старшокурсник, а?

Зорян подивився на дівчинку, що звернулася до нього і ледь придушив стогін розчарування. Він так не хотів спілкуватися з цими першачками. Він провів майже весь день у потязі, крім того отримав купу нотацій від матері, бо не запропонував пані Зілетті нічого випити, тому йому зовсім не хотілося спілкування.

— Думаю, ви, шановна можете мене так назвати.— обережно мовив він.

— Не покаже..те нам щось магічне? — енергійно поцікавилася першокурсниця.

— Ніт. — відмовився Зорян. І він майже не брехав. — Раніше виникала купа проблем через пасажирів, що викликали заклинання вогню або інші, що шкодили майно. Тож ці вагони захищені від спроб сформувати манну.

— Ого… — розчаровано зітхнула дівчинка. Вона зморщила лоба, міркуючи про щось. — Манна формується? — обережно запитала вона.

Зорян здивувався, аж брову підвів:

— Ви не знаєте що таке манна?

Так, вона першокурсниця, але це ж найпростіше. Та це ж у початкових класах вивчають, і це треба знати.

— Магія? — припустила та.

— Ова! — невдоволено вигукнув Зорян. — Вчителі за таке твердження приб’ють! Ні, це не магія. Це як магічне паливо, енергія і сила з якої маг формує магічний ефект. Вам більш детально розкажуть на парах. Головне з цього — немає манни — немає й магії. І просто зараз я не можу задіяти навіть крихту манни.

Це було трошки кострубате пояснення, але згодиться. Він не збирався читати лекції випадковим подорожнім, тим більше про прописні істини.

— А, ясно. Вибачте, що потурбували вас.

Нарешті, втомлено випустивши повітря, потяг зупинився на вокзалі Циорії. Зорян швидко вибрався на платформу, трошки поштовхавши першачків, що зачаровано завмерли у тамбурі.

Залізничний вокзал Циорії був величезним, і це підкреслювалося завдяки тому, що він був критим, що робило його більше схожим на гігантський ангар. В дійсності станція була ще більшою, бо було ще чотири подібних ангари, плюс купа підсобних приміщень. Нічого подібного не було ніде в світі, і практично всі були ошелешені, коли вперше бачили його. Зорян теж був таким, коли вперше приїхав сюди. Кожен відчував розгубленість через ріку людей, які рухалися через термінали: пасажири, які входили і виходили з Циорії, робітники, які перевіряли потяги і розвантажували багаж, газетярі, які вигукували заголовки новин, або бездомні, які просили милостиню. Як він знав, цей потік людей ніколи повністю не припинявся, навіть вночі, а тим більш в такий напружений день.

Він подивився на гігантський годинник, що звисав зі стелі, і, зрозумівши, що має досить часу, купив собі ватрушку в найближчій пекарні, а потім пішки прогулявся до центральної площі Циорії, щоб перекусити сидячи на краю фонтану, що бив там. Це було гарне місце для відпочинку.

Циорія являла собою дивне місто. Це було одне з найрозвиненіших і найбільших міст світу, що може здатися дивним, адже Циорія знаходилася небезпечно близько від наповнених чудовиськами диких хащ і не містилася на перетині торгових шляхів. Що дійсно робило її відомою – величезна кругла діра – Провалля, у західній частині міста. Це був вхід у розгалужене підземелля і єдине відоме у світі джерело манни дев’ятого рівня. Безкінечний потужний потік манни, що витікав з підземелля притягував магів у місто як магніт. Така величезна кількість магів зробила Циорію несхожою на будь-яке інше місто у світі, як в культурі мешканців, так і в архітектурі самого міста. Багато такого, що будь-де бувати було б нерозумно або не практично, просто існувало на цих вулицях. Це надихало, і знайшовши гарний оглядовий майданчик ви довго могли спостерігати за містом.

І тут він застиг, бо помітив силу-силену щурів, що витріщалися на нього з нижнього прольоту сходів, якими він збирався спуститися. Вони вели себе якось дивно, але по справжньому він занервував, коли звернув увагу на їх голови. У них що, мізки назовні тирчать? Він важко ковтнув, зробив пару кроків назад, відступаючи від клятого прольоту, а потім розвернувся і кинувся навтьоки. Він не був певен, що то були за тварюки, але точно то були не звичайні щури.

Втім, він заспокоював себе, що не слід так вже й перейматися – Циорія приваблювала не лише магів, купа магічних істот теж линула до джерела манни. Він просто радів, що щури не стали його наздоганяти, адже зовсім не знав бойових заклять. Єдиним закляттям, що більш-менш підходило до ситуації було “пугач тварин”, втім він був не певен, що воно подіяло б на таких явно магічних створінь.

Дещо приголомшений, але все ще сповнений рішучості дістатися до фонтану, він спробував обійти зграю щурів, пройшовши через сусідній парк, але удача сьогодні була не на його боці. На мосту, який він переходив, він побачив маленьку дівчинку, яка гірко ридала, і йому знадобилося п’ять хвилин, щоб заспокоїти її і з’ясувати, що трапилося. Так, він міг просто пройти мимо і хай би вона плакала собі, але ж він не був настільки холоднокровним.

— Ве-ве-ве-е-лосипе-е-е-д! — нарешті вигукнула вона через зхлюпування. — Він вп-а-а-а-в! — заридала вона.

Зорян лиш кліпав очима, бо не зовсім зрозумів, що сталося. Вона вловила, що хлопчина не зрозумів її лементу і просто показала на струмок, що тік собі під мостом. Зорян глянув у потік і звичайно ж помітив там триколісний велосипед, наполовину занурений в каламутну воду.

— Гм… — прокоментував це Зорян. — Цікаво, як же це вийшло?

— Він впав! — Просто повторила вона і знову зібралася розридатися.

— Добре, добре, годі лити воду, я просто витягну його, гаразд? — запевнив дівчинку Зорян, задумливо дивлячись на велосипед.

— Ти вимажешся. — тихо попередила вона. За її інтонацією Зоряну стало ясно, що вона все ж сподівається, що це його не зупинить.

— Не хвилюйся, я не збираюся лізти в цю грязюку. — відказав Зорян. — Дивись.

Він зробив необхідні жести і промовив заклинання “політ предмету” і після цього велосипед ривком вистрибнув з води угору. Велосипед був набагато важчим, ніж предмети, що він використовував на тренуванні, крім того піднімати велосипед довелося досить високо, але це все було в межах його можливостей. Він вхопив велосипед за сидіння, коли той підлетів досить близько, і поставив його на міст.

— От так. Він правда весь у мулі і багні, але тут я тобі не поможу. Не знаю жодних заклинань для чистки.

— До-добре! — кивнула вона, обхопивши велосипед так, ніби він знов міг впасти у річку, щойно вона його випустить.

Він попрощався з нею, та пішов у бік академії, вирішивши, що з відпочинком біля фонтану просто не судилося. Погода теж швидко псувалася – темні хмари зловісно наповзали на горизонт, віщуючи дощ. Він вирішив просто приєднатися до розсіяного потоку студентів, що прямували до академії, і нарешті відпочити.

Від залізничного вокзалу до академії був довгий шлях, оскільки вокзал знаходився на околиці міста, а академія – прямо біля Провалля. В залежності від фізичної підготовки та наявного багажу шлях цей займав від години до двох. Зорян не був здоров’яком з його худорлявою статурою і відлюдькуватим способом життя, але він навмисно збирав лише легкі речі в цю подорож. Тож він влився в струмок зі студентів, що тягнувся від вокзалу до академії, не звертаючи уваги на поодиноких першокурсників, що намагалися перебороти свій надмірний багаж. Він, звичайно ж співчував їм, бо його брати-негідники теж не попередили його, щоб багаж був мінімальний. Тож свого часу він був точно таким перевантаженим першокурсником, але допомогти всім він просто не міг.

Загроза потрапити під дощ нарешті минула, бо він був біля академії, і він навіть відчув приплив сили. Він підживлювався манною, що наповнювала собою весь просіт довкола Провалля, поповнюючи свій резерв, що він витратив на підйом велосипеда дівчинки. Всі магічні академії збудовані біля витоків манни, саме тому, що для недосвідчених магів це ідеальне місце, щоб вправлятися у заклинаннях. Адже в будь-яку мить, коли в них кінчиться манна вони можуть крім своєї природної генерації манни ще й вбирати ту, що є довкола.

Зорян дістав з кишені яблуко, і змусив його висіти над долонею. Це було не заклинання, а вправа по формуванню сирої манни, метою вправи було покращення вмінь мага контролювати та спрямовувати магічну енергію. Зовні виглядало дуже просто, але Зоряну знадобилося два роки, щоб опанувати досконало цей прийом. Інколи він замислювався, чи є сенс у словах родини про те, що він “аж надто зациклений на навчанні”. Він точно знав, що більшість його одногрупників набагато гірше контролювали свою магію і не надто через це переймалися.

Він розвіяв конструкт манни, що підтримував яблуко і воно упало на долоню. Зоря подумав, що добре було б мати заклинання на випадок дощу – перші краплі вже починали падати довкола. Ну або парасольку. Обидва варіанти чудові, щоправда для використання парасольки не треба два роки тренувань.

— Магія – просто пожирач часу. — похмуро мовив Зорян.

Він вдихнув глибше і побіг.

—–

— Гм. Так от яке ти, заклинання захисту від дощу, – бурмотів Зорян, дивлячись, як дощові краплі розбризкуються на невидимому бар’єрі перед ним. Він простягнув руку за край бар’єру, і вона пройшла без перешкод. Він прибрав руку, що ще більше змокла і пройшовся вздовж невидимого бар’єру, що здається, був безкраїм. Як йому здалося, бар’єр охоплював усю територію академії мов бульбашка, яка не давала дощу – і тільки дощу – проникати всередину. Це неабияке заклинання, оскільки територія академії була досить великою. Здається, академія модернізувала свої заклинання захисту таким чином, бо того року коли йшов дощ такого не було.

Знизавши плечима, він розвернувся і попрямував до адміністративного корпусу академії. Шкода, що бар’єр не висушував, коли він проходив через нього, бо він був наскрізь мокрий. На щастя, його сумка була водонепроникною, тож одяг і підручники не могли в ній зіпсуватися. Сповільнивши ходу він пішов неквапливо, оглядаючи будівлі, з яких складалася академія. Схоже оновили не лише чари захисту – все довкола виглядало причепуреним, так би мовити. Кожна будівля виблискувала свіжими фарбами, стару плитку на дорозі замінили на нову та барвисту, газони буяли квітами, а маленький фонтан, що не працював роками, раптом запустили.

— Цікаво, з чим це все пов’язано, — про себе мовив він.

Він недовго перебирав варіанти, а потім вирішив, що це не так вже і важливо. Рано чи пізно він дізнається чому ж цей лоск навели.

Будівля деканату була маже без студентів, як він і думав. Більшість заховалася по дорозі, щоб перечекати дощ, мало хто, як от він, прийшов попри негоду. Ще дехто не жив у гуртожитках академії, тож не мали причин бути тут сьогодні. Для Зоряна це було ідеально, бо означало, що він може швидко закінчити свої справи.

“Швидко” виявилося дуже відносним поняттям — знадобилося дві години суперечок з дівчиною, що працювала на заселенні, перш ніж він розібрався з заявами та бланками. Він поцікавився розкладом занять, але та відказала, що він ще не затверджений і йому слід зачекати до ранку понеділка. Ну так, він згадав, що те ж саме казала Ільза зранку. Перед тим, як він пішов, дівчина дала йому книгу “Правила для студентів третього курсу, що проживають в гуртожитках Циорійської Академії”. Зорян погортав сторінки, заповнені дрібним шрифтом, поки шукав свою кімнату, а потім поклав її в далекий куток, щоб ніколи більше не бачити.

Гуртожитки академії були досить паршивими, і Зорян мав з тим певні клопоти, але проживання було безкоштовним, а ціни на квартири в Циорії були сильно завищені. Навіть діти багатіїв часто жили у гуртожитках академії, а не у власних квартирах, тож хто він такий, щоб скаржитися? Крім того таким чином він жив дуже близько до аудиторій, це скорочувало час на дорогу щоранку і давало можливість користуватися найбільшою бібліотекою в місті, так що тут були і свої плюси.

Коли він нарешті увійшов у кімнату, то всміхнувся, бо кімната була простора і гарна. Ще більше він зрадів, коли побачив, що має власну вбиральню. З душовою кабіною до того ж! Це був величезна різниця від необхідності ділити тісну кімнатку з недбальком-сусідом і користуватися єдиною душовою на весь поверх. З меблів у кімнаті було ліжко, шафа, комод, робочий стіл і стілець Власне, все, що потрібно було Зоряну.

Скинувши багаж на підлогу, Зорян зняв мокрий одяг і з полегшенням впав на ліжко. До початку занять було ще два дні, тож він вирішив відкласти розпакування речей на завтра. Натомість він нерухомо завмер на ліжку, замислившись, чому не чує, як краплі дощу б’ються об шибку вікна, що було поруч з ліжком, а потім згадав про дощозахисний бар’єр.

— Треба опанувати таке закляття. — прошепотів він.

Його набір заклинань зараз був суттєво обмежений – десь 20 простих заклинань, але він планував це виправити за цей рік. Як сертифікований маг першого кола, він мав доступ до тієї частини бібліотеки академії, якої раніше не мав, і він планував здійснити “книжковий набіг” у пошуках заклинань найближчим часом. Крім того самі заняття мали бути більш направлені на практичні заклинання, так як студенти отримали сертифікати, тож і на уроках він мав дізнатися багато цікавого.

Втомлений довгою дорогою, Зорян заплющив очі, маючи намір трохи подрімати. Але він поринув у сон аж до ранку.

..