Розділ 1. Ранок першого дня.

– Міріам, вставай, ти ж не хочеш знову запізнитися, тим паче в перший день навчання.
– Мммм… Бет, якщо ти хоч слово ще прокричиш мені у вухо, я запхну тобі цей будильник у…
– Я зрозуміла, ти як хочеш, а я йду прийму душ, сьогодні такий гарний день, так гарно на вулиці… – проспівала моя краща подруга.
– От нехай там і буде красиво без мене, мені й тут добре – гаркнула я у вже закриті двері ванної кімнати. В голові гуло, а очі пекло від найменшого проблиску світла.

Звуки в кімнаті припинилися. Я дослухалася до звуків води і співу пташок за вікном. Учора ми знатно погуділи разом із Дереком в місцевому барі. Цей придурок уже через 15 хвилин повів на другий поверх якусь повію. Навіть свій улюблений віскі не допив. Дилетант. Зате я оформила дві пляшки текіли і пішла танцювати. Ритми музики, запахи парфумів, алкоголю і дешевих фруктових сигарок у повіртрі впитувалися в шкіру, зливаючись з биттям серця. Я обожнювала танцювати. Відчуття, які пронизували моє тіло, змушували забувати про всі страхи і думки, які протягом дня виходили з-під найтемніших закутків моєї свідомості і не давали зосередитися на чомусь іншому. Я спробувала знову підвестися і відчула як м’язи втомлено застогнали під шкірою. Невелика плата за можливість забутися і відволіктися..

– Гей, ти що ще валяєшся як колода? Прийми душ, від тебе несе як від останнього бомжа. Фуу – вона скривила свого акуратного носика, вкритого веснянками – треба провітрити кімнату.
– Та йду я вже, не кричи ти так… – Не зважаючи на те, що ми були разом вчора і пила вона не менше, я завжди дивувалася її можливості швидко відновлюватися після таких шалених вечорів.

З Елізабет ми дружимо відтоді, як я потрапила в цей заклад, який ми зараз називаємо відносно безпечним місцем перебування. Вона повна моя протилежність. Висока, довге руде волосся, великі зелені очі. Ніби саме уособлення осені, вона яскрава і запальна, чесна і відкрита. Завжди готова прийти на допомогу навіть незнайомцям. Але це лише маска, яку вона зриває при зустрічі з ворогом. Вона – кіцуне, хайно якщо бути точною, народжена від людини-батька та кіцуне-матері. Надзвичайно спритний і небезпечний супротивник, вона так само смертоносна як і прекрасна. Її спеціалізація – вогнепальна зброя. Вона завжди носить з собою невеличкий, гарненький пістолет, якогов вона лагідно називає –  Лакі. На заняттях, коли ти можеш  використовувати все що можна, задля того щоб вижити, її погляд, завжди ласкавий і теплий, вкриває іній. Погляд, який притягує своєю небезпечністю, відчуття адреналіну, бурління крові, вона зливається зі своєю зброєю і вже нічого не може її зупинити. Я дякую богам кожен день, що вона не мій ворог…

Я ж зовсім інша. Я невеликого зросту з білосніжною шкірою, великими синіми очима, пухкими губами і середнім зростом. Вона часто, по-дружньому,мене дражнить, особливо коли мені потрібно дістати фен із верхньої полички, що я. І я клянуся, вона ховає його туди спеціально. Я спеціалізуюся на різних видах холодної зброї. Холодна сталь, яка приємно холодить шкіру, до того як обпекти гарячим болем мого супротивника. Така тиха і спокійна зброя підходила мені. Все, від рукояті до кінчика мого улюбленого кинжалу було досконале, продоження руки, тиха мелодія смерті…  Зброя, яка здатна вбивати жертву швидко, як блискавка під час літньої грози, або повільно, сковзячи по шкірі, приносити невимовний біль, розмальовуючи шкіру нещасного кривавими візерунками.

Я прийняла душ. Холодний потік оповив моє тіло, кожна крапля якого змивала втому з мого тіла. Коли я вийшла, Бет уже не було. Я вирішила одягнути свої улюблені чорні джинси з прорізами, білу футболку оверсайз і білі кросівки. Навушники, гаманець, кілька чистих зошитів і ручка. Навушники у вуха і вперед назустріч ще одному “прекрасному і незабутньому” року в цьому пеклі. На перший погляд ця школа надзвичайно сучасна, але водночас стримана й елегантна. Якби я не знала, що в підвалах цієї школи великі тренувальні зали, майданчики для навчальних боїв, місця для стрільби, підземні лабораторії для створення адаптованої під наші спеціальності зброї, склади з найновішим технічним обладнанням, то я б подумала, що це просто приватна школа-інтернат. Тільки в учнів окрім звичайних предметів вивчаються магія, бойові мистецтва, стрільба як зі звичайної зброї, так і стрільба з арбалета, лука, мечі, спис чи то сокира (що кому більше сподобається), способи захисту себе і захисту високопоставленої особи від “істот”. Що я маю на увазі? Так, ми щось на кшталт школи, яка тренує охоронців для аристократів, які знають про “істот” і які самі ними є. Та й ми не зовсім люди, що вже тут скажеш. Дивно ж, але так життя влаштоване, не завжди той, хто має владу, може захистити себе сам. Нас використовують як гарматне м’ясо і це цілком нормально для нашого світу. З самого дитинства нас виховують жорстокими, холоднокровними вбивцями, які народжені, щоб захищати наших господарів. І іншої долі для нас немає. Приречені служити і вбивати. Така собі перспектива. І як після цього вірити у світле майбутнє? Особисте життя? Забудь. Будь це дружба або ж щось більше. Спробуй спочатку вижити тут, а вже потім спробуй знайти друзів. Якщо тільки вони  такі ж самі як ти, розбиті..Але якщо бути чесною мені це підходить, я не любителька великих компаній, я віддам перевагу тренуванням і двом найкращим друзям. Це мій останній рік у цій школі тому до нас мають прив’язати господаря або нас до господаря. Мені всеодно ким він чи вона будуть, я буду готова виконати наказ і віддати життя за чиюсь перелякану дупу. А що ж мені ще робити..Я ніколи не бачила чогось іншого, це єдине чого мене вчили з дитинства. Моя байдужісьб до свого становища іноді лякала мене саму. Тоді я йшла в бар і забувалася у випивці і чиїхось обіймах до ранку і так по колу. Коли ми помираємо в бою, нас просто замінюють на інших, а коли ми не можемо продовжувати захищати їх, викидають на смітник, наче ми останнє непотрібне лайно без надії на життя. Я й далі йшла, розмірковуючи про всю нікчемність життя, доки в мене хтось не врізався, я відчула що падаю, але чиїсь сильні руки встигли схопити мене на льоту.
– Я звичайно знав, що моя поява змушує жінок втрачати рівновагу, але ж не настільки. – Я звела голову і перше що я побачила була усмішка. Зверхня, хитра, якась вимушена. – Так і будемо стояти чи ти все ж таки встанеш? – Я не спішила вставати, хочеш пограти в цю гру, пограємо її разом. Я повільно наблизилася до нього, кутики мого рота повільно потягнулися вверх і я з видихом, прямо біля його вуха промовила. – Я звикла що чоловіки поруч зі мною перестають думати що говорять, але щоб настільки?

– У перший же день така..несподіванка. Сподіваюся зустрітися на вступній промові. – Він ще раз поглянув мені в очі, і тільки зараз я звернула увагу на його очі. Чорні з проблисками золота, рідкого і чистого, наче сама ніч нагородила його при народженні. Вони блиснули бажанням і потемніли, гострі риси обличчя і знову ця зухвала посмішка.. Чорт забирай, я відчула як внизу живота потягнуло і кров прилила до обличчя. Він підмигнув мені і я все ж таки відійшла від нього. Він зміряв мене поглядом і я його витримала.

– Міріам? Ти чого тут стовбичиш? Зараз все почнеться. Дерек вже зайняв нам місця.

– Та я тут з .. – Я розвернулася шукаючи його поглядом, але там вже не було нікого. Бет прослідкувала поглядом за моїм, але не побачивши нічого, здивовано перевела погляд на мене.

– Все в порядку, йдемо. Не можу дочекатися початку начального року – З явним сарказмом сказала я.

– Угу. – Тільки й гмикнула моя подруга і стурбовано щераз поглянула в той бік де щойно стояв він.

– Дерек зараз, напевно, вже намічає собі нових подруг з першокурсниць. – Сказала я переводячи її увагу на нашого спільного друга.

– Навіть не сумніваюся. – Її лице скривилося, але одразу посвітлішало. Дерек махав нам руками, намагаючитсь пришвидшити нас.

Я посміхнулася, здається це було так недавно. Ми потрапили в цю школу разом. В один і той самий день, точніше ніч. Його, як і мене, новонародженого підкинули на порозі цієї школи. І ми росли разом постійно сварячись і б’ючись. Так було до 5 років. Був звичайний день, ми встигли набити собі кілька синців. Як один хлопчик зі старшої групи вирішив, що мене можна використовувати як грушу, і коли всі пішли на обід, я залишилася на майданчику. Тут він і застав мене. Спочатку він не бив мене, просто тряс і штовхав, але коли не побачив у моїх очах страху, вирішив, що цього замало і перестав стримуватися. Коли я вже вирішила, що мені кінець, з’явився Дерек і на мій превеликий подив вирішив мені допомогти. Він врятував мене. Час минав і наша дружба стала надзвичайно міцною. Тому ми завжди разом. Це ще одна причина чому я не хочу закінчувати навчання, хоч мені вже набридли ці стіни, але так ми втрьох завжди разом і можемо стати опорою одне для одного.

– То про що ми? Ааа молоді першокусники. – Вона зміряла декілька нових класів і усміхнулася. – Тут є  над чим попрацювати. – Вона підмигнула одному з них і кокетливо посміхнулася.
-Ой, та пофіг. Яка різниця з ким битися і з ким трахатися? Хто його знає скільки з нас виживе до випуску. Живемо тут і зараз. – Дерек зустрів нас широкою посмішкою і приобійняв нас за плечі.
– Та ну тебе. Ти завжди такий. А як же твоя віра знайти ту справжню пару? Не боїшся що ми їй все розкажемо? – Він насупився але швидко посміхнувся.
– На себе подивися. Скільки бідних чоловічих сердець було “розстріляно” з твоєї руки? Га, Бет?

– Друже, ти давно на горіхи отримував?!
– Аххахахах ну перестань, йдемо вже всередину. Церемонія скоро почнеться.