Розділ І. І чого доросле життя таке складне?

Велике місто ніколи не спить, навіть уночі. Що вже казати про звичайнісінький ранок середи, коли декілька мільйонів людей будь-якими доступними їм способами намагаються дістатися своїх робочих місць.

Кім Техьон вчергове зʼїхав з основної дороги, аби, здається, втретє перебудувати маршрут. Ймовірність спізнення викликала у педантичного V нервове тремтіння рук.

– Ну, чому я? Чого саме я такий невдачливий? – обурювався хлопець, перебираючи пальцями на екрані навігатора один шлях за іншим. – Техьоне, треба було неабияк прогнівати долю у минулому житті, аби вона настільки відчайдушно мстилася тобі в цьому. Іншого пояснення у мене не має. Як і варіантів шляху в обʼїзд, – знесилено луцькнув головою об кермо Кім, та вже за мить різко зірвався з місця й нахабно протиснувся у млявий і відверто незадоволений подібним маневром нескінченний потік автомобілів.

Невеличкий вказівник посеред дисплею любʼязно інформував, що ще цілих вісімнадцять хвилин тягтиметься червона зона. Це виявився найшвидший маршрут, котрий, в результаті розпачливих пошуків, запропонувала онлайн-карта. На жаль, V достеменно знав, що із сеульськими одвічними заторами цю цифру спокійнісінько можна подвоювати, а краще навіть потроювати. Швидше точно не буде. Та це його «на жаль» було у той самий час і «на щастя». Адже саме завдяки своїй обізнаності Техьон завбачливо виїхав з дому значно раніше, ніж, здавалося б, того потребувала дорога. Тож, навіть якщо він плентатиметься до місця призначення ще годину, все одно приїде майже на пʼятнадцять хвилин раніше необхідного. А коли так, то чому б нарешті не видихнути напругу і не згаяти час у приємній компанії неповторних Френка Сінатри чи Ніни Сімон?

***

– А ти тут ще для чого? – роздратовано спитав злегка хрипкий голос, варто лише було Техьону неочікувано зʼявитися на чужому паркінгу.

Через щільну тканину чорної маски мʼякий тембр звучав надміру притлумлено, але вже звично холодно.

– І тобі гарного раночку, – V показово вклонився, розтягуючи на обличчі вимучену посмішку. – Твоя ввічливість завжди така всепоглинаюча, здохнути можна.

– Я не просив нікого приїздити та панькатися зі мною.

– Менеджери попросили.

– То хай вони тобі й дякують.

– Чон Чонґук, май повагу!

– Дратуєш!

– Я твій хьон, – цей вигук не вартував витрачених на нього сил, адже Кукі лишився до чужих слів абсолютно байдужим.

Так, саме чужих. Бо вони вже давно не близькі люди й тим більше – не найкращі друзі. Від них не лишилося нічого, що ще донедавна породжувало тисячі конспірологічних теорій. Тепер вони навіть як колеги – ні про що.
Менеджери, звісно, спробували змістити акценти на інших мемберів та все одно утримувати аудиторію, як тримали її Текуки, вдавалося далеко не завжди.

Колись Чонґук і Техьон були один для одного рятувальними зонами комфорту. Подібні темпоритми та ідентичні погляди на світ робили їх спорідненими душами. Всі довкола захоплювалися здатністю юнаків порозумітися навіть без слів, спілкуючись лише очима та невиразними жестами. Не дивно, що зрештою це призвело до карколомного успіху концепту Текуки, адже хлопцям навіть грати не доводилося. Вони й так тяглися один до іншого. Хай без сексуальних підтекстів, зате з ніжністю і турботою, котрі розчулювали, без перебільшення, третину населення планети.

Навіть решту бантангів вразила пандемія Текукоманії. Ті наввипередки шиперили парочку у різних конфігураціях, наголошуючи, що подібна близькість рано чи пізно неодмінно доведе молодших до романтичних побачень та сексу. Амбасадором подібних нісенітниць незмінно виступав Чімін. Здається, одного разу він навіть заприсягнувся поцілувати Намджуна по-французьки, якщо його передбачення не справдиться. Та лідер подібного азарту не розділив. Він лише мовчки зиркнув на Текуків нечитабельним поглядом і знову повернувся до своєї книжки. Йому, як дещо старшому і досвіченішому, було ще тоді зрозуміло, що подібні взаємини так легко, як про них заливався Чімін, не трансформуються ані в ніщо, ані в кохання. Ймовірно, коли човен під назвою Текук заштормить, усіх вони ще вжахнуться.

Не помилився.

Без будь-яких притомних на те причин дружба завершилася в односторонньому порядку. Швидко і без розгорнутих пояснень. Кім Техьон просто пішов далі жити своє краще життя (принаймні, так здавалося ображеному Кукі), а Чонґук ще борсався певний час на місці, тяжко усвідомлюючи себе без улюбленого хьона.

Він довго відмовлявся приймати нову реальність. Дивився на найважливішу для нього людину в гурті з таким сумом, що навіть позбавлена емпатії людина пройнялася б настільки відвертим болем.

Марно.

Усі спрямовані на нього знаки уваги Техьон успішно ігнорував. Ба більше, він демонстративно зближався то з Чіміном, то з Хосоком, виразно сміючись із їхніх рідко дотепних жартів. Гра була майже досконалою. Майже. Так… Якби тільки не Намджун, який певний час ділив із V кімнату у гуртожитку і знав справжню ціну тій байдужості. Він неодноразово прокидався посеред ночі, стривожений задушеним плачем в подушку. З часом навіть призвичаївся ставити Техьону біля ліжка склянку води, аби той, коли заспокоїться, міг втамувати спрагу. Та сам Джун у чужу душу не ліз. Хоча якось одного ранку і зауважив молодшому Кіму, що той може цілковито розраховувати на нього, якщо стане зовсім сутужно, і Техьон відчує необхідність у підтримці.
Пропозиція виявилася щедрою, але осквернити її таким ницим питанням, як криза орієнтації V не наважився. Хіба тільки зрідка, в моменти слабкості, він тепер дозволяв собі подивитися на лідера, аби віднайти в чужих очах німі розуміння та підтримку. Цього було більше ніж достатньо, аби перетерпіти найтемніші часи свого життя. Навіть більше, ніж Техьон взагалі міг коли-небудь помислити.

Чи то в міру свого віку, чи в міру егоїзму, але за Чонґука серце тоді боліло не так відчайдушно, як за себе. Техьон намагався не думати про скорботні вʼїдливі погляди спрямовані на нього, про смикані спроби підступитися ближче й одразу ж втікти якомога далі, ховаючись за Хосоком чи Джіном. І хай під час спільної роботи макне виглядав дещо жалюгідно, не знаючи куди себе приткнути від хвилювання, однак за межами студії чи тренувальної зали він завжди був заклопотаний спілкуванням із друзями і подружками в Какао-ток і не виглядав засмученим. Це поступово знижувало рівень провини в організмі Техьона, а вже за деякий час взагалі звів її нанівець.

От чому Чонґук сьогодні такий невдоволений своєю «групою підтримки». Адже зараз мова йшла не про чергове ТБ-шоу чи пряму трансляцію. Це було про його життя. Ба навіть про виживання. Цієї миті Кукі конче потребував поруч когось, хто сховав би його від усього світу хоча б ненадовго. Когось, чия близькість не завдавала б ще більшої шкоди. Тобто, точно не Кім Техьона, який увесь цей час продовжував йому боліти глибоко в грудях десь на рівні третього-пʼятого міжреберʼя*.

– В мою! – крикнув навздогін V, коли автівка Чонґука двічі блимнула фарами.

І знову жодної реакції. Довелося зачинити перед чужим носом щойно відкриті дверцята й повторити ще раз, але вже грубіше – зі стиснутими зубами й голосом на манір гарчання.

– Я сказав, в мою!

– Якого дідька? – Роздратування перетворило миле обличчя Кукі на відразливу гримасу – суміш злості й обриди.

На мить юнакові здалося, що від неприпустимого застосування грубої сили його відділяли лише крихти часу – секунда чи дві. Та раптово пестливе Техьонове «Чонґука-а, сядь в мою автівку, будь ласка», чарівним чином повернули хлопцеві розсудливість.
Його нутро все ще намагалося чинити супротив. Воно збиралося плюнути в Кіма тим, що недоцільно вифарбуване блакитним волосся хьона приверне до них купу зайвої уваги. А також поскаржитися на досі салонний запах новенького Genesis. Врешті, обуритися фактом, що навіть в особистих справах він позбавлений мінімальної приватності. Одначе, підсвідоме почуття тривоги, котре стрімко зростало, передчуваючи доленосну зустріч із лікарем, змушувало хлопця бути поступливішим. Як би Чонґук не дратувався від необхідності знаходитися поруч із цією людиною, а визнати все ж довелося – добре, що за кермом зараз Техьон, а не він сам. Бо концентруватися на дорозі, думати гнітючі думки й поратися зі страхом – це не про Чонґука. В багатозадачних челенджах він завжди був аутсайдером. Тож, без Техьона Кукі, цілком ймовірно, став би уже учасником ДТП.

– Менеджер пише, що, можливо, буде за пів години, – Підʼїхавши до Samsung Medical Center, зазирнув Кім у телефон. – Здається, він занадто покладається на вдачу. Сьогодні затори, наче в Сеулі Олімпійські ігри розпочалися. До речі, твій візит, він о..?

– Через пʼятнадцять хвилин, – бажаючи посидіти в тиші, мовив навипередки Чон. – Нехай уже не поспішає, сам розберуся.

– Гаразд, я скажу йому, що піду з тобою.

– Збіса ти мені там треба?

– Ащ-щ, що за зверхній тон? Підемо разом, аби тобі було не так лячно. Не лишати ж тебе одного в кепській ситуації. Я не такий, я хороший хьон.

– Ти зараз знущаєшся? – у Ґука очі на лоб полізли від чужого нахабства.

Людина, котра спочатку привчила його до себе, поділилися власними турботою і теплом, а потім безжально і безпідставно розірвала із ним усі стосунки, кинула напризволяще юнака-інтроверта й навіть не озирнулася, тепер урочисто декларувала, буцім-то буде поруч, аби Чонґук не почувався покинутим? Він це зараз серйозно?

– Хтось таки точно з мене знущається. – Потік обурення лився із Чон, як вода із дірявої склянки. – З якого взагалі дива менеджери раптом прислали мені тебе? Що це була за нарада ідіотизму, де вони одноголосо вирішили, буцімто саме оцей хьон найкраща кандидатура для супроводу Чон Чонґука до лікарні?

– Чон Чонґук!

– Га?

– В чому твоя проблема? – гримнув Техьон. Йому зовсім не подобалося, як завше гнучкий Кукі зривався зараз на диби. Коли вони ще товаришували, подібного не траплялося. Хоча, коли то насправді ще було. Аж серце зойкнуло від строку давності. Техьон, вишкірився на недоречні сантименти й огрубив свій від природи низький глос ще більше. — Що з тобою не так, хлопче? Тебе в лісі знайшли? Востаннє тобі кажу, май повагу! Гадаєш, мені хочеться вставати о четвертій ранку в останній із трьох коротеньких вихідних і тягтися через усе місто, щоб що? Щоб мати задоволення бути смачно втовкмаченим обличчям у лайно? Вирішив, як трохи занедужав, то рота тобі не закрию? Отямся! Менеджери завалені нагальними справами, а всі інші мембери повернуться в Сеул тільки завтра. Тому подякуй, що бодай хтось відгукнувся тобі в поміч. Теж мені, найбільше задоволення у світі, терпіти безглузді вибрики дорослої дитини. Сильно треба! Я не напрошувався, Чонґук, це мене попрохали, ясно тобі?

– Не напрошувався? Витрачаєш на мене власний час? То навіщо ти взагалі погоджувався, Те? Задля чого?

Минуло сімсот два дні й вісімнадцять годин їхнього розбрату. Так, чорт забирай, Чонґук рахував, бо ж інтроверт. А ще тому, що хлопцеві й досі нестямно боліло від цієї, як йому здавалося, невиправдано жорстокої байдужості.

Він не хотів, не збирався розпускати соплі, але мʼяке горло саме нестримано хлипнуло. Довелося поспіхом стирати сльози рукавами, аби не здатися більш жалюгідним, ніж він уже був.

– Їдь додому і відпочинь залишок свого вихідного, хьон, — тремтливо всміхнувся Чон.

Техьона аж заціпило, щойно він угледів чужу уразливість із відстані витягнутої руки. Він так не хотів. Ні. Просто метод печива завжди працював із Кукі гірше ніж метод батога. Техьон лише прагнув налаштувати Чонґука войовниче, хай навіть проти себе, а там до купи й проти страхів перед лікарями та діагнозом. Але він точно не мав наміру доконати донсена остаточно.

– Не витрачай більше на мене свій дорогоцінний час! – Поки V намагався придумати, як виправити ситуації, Чонґук скупо хлипнув і знову заговорив. Цього разу агресивніше, ворожіше. Не приховуючи ані образи, ані злості. – Я перепрошую, хьон, що менеджери втягли тебе в мої справи, їм не варто було так чинити. Ми давно один одному чужі люди, я тобі так точно. Чорт, – задерши голову до гори всміхнувся Кукі й прикусив губу. В куточках його очей знову по-зрадницьки запекло. – Не можу повірити, що мене досі все це чіпляє. Щодня як мантру собі повторював «Йому на тебе байдуже, Чон Чонґук!», «Йому на тебе байдуже! Змирися!». Я гадав, що вже звикся із цією думкою, а виявляється, знову обманувся. А-а-ах! Як же я ненавиджу тебе, V! – щирість неприємного зізнання остаточно сплюснула Техьону нутрощі. – І себе ненавиджу. Всім серцем ненавиджу!

Сказав, що хотів, і випурхнув із чужої автівки настільки швидко, ніби ніколи в ній і не сидів. І не його тіла тепло хололо зараз на пасажирському кріслі.

– Що це було? – телепнем недолугим спитався у самого себе Кім. – Ох, Чонґука-а, що ж ти намислив?

І чого доросле життя таке достобіса складне?

Пообіцявши собі неодмінно зʼясувати всі непорозуміння згодом, Техьон неквапливо попростував за донсеном. Він невблаганно сподівався, що кількох хвилин відстані Чонґуку вистачить, аби заспокоїтися.