Розділ шостий. Будні.

Салют!

Цього разу розділ більший.

(П.с. наступний буде трохи більший ніж цей)

Доречі, ви писали радіодиктант? Як вам враження? Поділіться 🙂

________________________________

Живучи з Блеками, Гаррі вже звикав до роскоші.

Тепер ці дорогі, класичні мантії йому вже не здавались пережитком минулого, або якимось ідіотством, бо вони почали йому самому подобатись.

Гаррі тепер подобалось носити класичний одяг.

Йому почали подобатись розкішні і охайні кімнати оздоблені в сірі або чорні кольори.

Він потроху звикав до цьогочасних правил та етикету. Хоч етикет і не сильно змінився.

Він вивчив багато нових заклять, яких його не навчили ні в Гоґвортсі ні в Аврораті. Поллукс Блек був воістину розумним чоловіком.

Окрім того, Гаррі читав багато книг про те, як створити зілля чи закляття. І почав цікавитись Нумерологією.

Він почав так сильно розуміти Герміону, як ніколи.

Він так жадав знати більше, як ніколи раніше.

Чомусь у цьому часі Гаррі відчував себе вільнішим. Він відчував, що тут — йому ніхто нічого не скаже. Ніхто не похитає вказівним пальцем коли він зробить помилку. Навіть попри те, що в своєму минулому він робив їх рідко — про помилки знав весь Магічний Світ. Все ж, знаменитість, як не як.

Можливо, він відчув себе вільним, бо більше не відчував на собі десятки а то і сотні поглядів коли просто йшов по справах. Можливо тому, що журналісти в цьому часі і не знали про нього, як про Обранця. Але і взагалі, ніхто окрім трьох Блеків його тут поки що в обличчя не бачив.

Хоч шрам Гаррі став на відтінок помітнішим, він не відчував себе як той Гаррі Поттер. Він іноді думав, що з Волдемортом у нього досі є зв’язок, і ось чому його шрам став помітнішим.

Доводилося вигадувати легенду про появу цього шрама.

Та навіть якби йому довелося битись з Волдемортом знову — він би не був таким, як був той Гаррі.

Той інший Гаррі, що був у майбутньому, але залишився у минулому.

Гаррі відчував полегшення.

Виявляється це було таке щастя — коли тебе ніхто не знає.

І тепер Гаррі, чомусь розумів хитрі погляди Вальбурґи Блек, що була на портреті в його Площі Ґриммо.

Можливо, вона знала про те, що Гаррі потрапить в минуле, і лиш чекала цієї миті? 

Можливо, лиш можливо, вона хотіла побачити, як він божеволіє через той клятий часоворот?

Але Гаррі навіть був радий, що все так сталося.

Адже жити в минулому, в якому він ще не народився — було легко.

Хоча, його і досі насторожувала “доброта” Поллукса. Адже Гаррієт знав, що Блеки нічого не роблять за дарма.

Він досі відчував себе напружено. А кошмари і не покидали його.

І хоч він вже відчував себе більш впевненим ніж раніше — його і досі напрягали Блеки.

Хоч він і полюбив розкіш — він хотів знайти собі свій дім, і не мучити свою нервову систему в цьому домі.

Тому він так сильно і хотів знайти роботу. Бо йому було не зручно жити на шиї в Блеків, щей знаючи, що потім він буде за це платити.

Коли він став Гаррієтом Греєм не тільки по документах а і, частково в душі, він став щасливішим. Це було так, немов камінь з душі впав.

Немов, він став собою.

І це також насторожувало того маленького параноїка Гаррі Поттера, що і досі жив всередині нього. Він не міг, і не хотів позбутися Гаррі. Або щоб Гаррієт зайняв більшу частину його особистості.

Адже попри все полешення, він ніколи не зможе забути своє минуле.

А ще, він не хотів бачитись з Дамблдором.

Так, спочатку хотів, але бажання змінюються.

Він не хотів побачити того розумного погляду, що завжди спостерігав за ним з-за скелець у формі півмісяців.

Хоча, можливо Дамблдор ще не носив цих окулярів, і ще не любив лимонний щербет. 

Альфард багато розповідав про своє навчання, ще до того, як Гаррі дізнався про свою нову роботу.

Завдяки Альфарду, він знав, що директор Гоґвортсу зараз — Армандо Діппет.

А заступник і вчитель Трансфігурації — Дамблдор. Від долі, схоже не відвернешся.

Гаррі, тобто Гаррієт, у свою чергу навчив Блеків деяким прийомам.

А Альфардові розповів декілька аврорських хитрощів, адже Альфарду був дуже цікавий Гаррі і його минуле.

Гаррі часто рекомендував йому різні книги, які він вже читав, або розповідав про своє минуле майбутнє. Хоч трохи викривлені історії.

Гаррі відчував, немов сам по трохи ставав Блеком, хоч його тут, напевно до скону, будуть ним вважати. Навіть попри те, що прізвище у нього — Грей.

Він навіть був впевнений, що трохи зблід, а блідість — це одна з рис Блеків.

Але Гаррі і досі не міг повірити в те, що може стати професором.

Це було те майбутнє яке йому пророчив Ремус і всі учасники Дамблдорової Армії.

Та і найбільш іронічним було те, що саме посада вчителя Захисту від Темних Мистецтв було вільне.

І зовсім скоро мала пройти співбесіда.

Саме зараз, Гаррі розглядав цьочасні портрети на Площі Ґриммо.

Але він почув позаду себе тихі кроки. Альфард підійшов до нього, роздивляючись портрети разом з ним.

Спочатку Альфард мовчав, але потім, немов вже не міг терпіти, сказав,

— Батько сказав, що ви, швидше всього, станете професором в Гоґвортсі, це правда?

Гаррі хмикнув. Альфард та Вальбурґа завжди звертались до нього на “ви”, хоч Гаррі знав, що мало бути навпаки.

— Так. У мене скоро співбесіда.

Альфард кивнув, і Гаррі бачив, як той відвів погляд на одну з книжкових полиць.

— То, виходить, що ви будете вчителювати Захист від Темних Мистецтв? Але ж… — Альфард замовк, а Гаррі з цікавістю підняв брову. Хлопець вагаючись сказав, — Але ж ви наш родич і… ви маєте Блеківську кров. Хіба це не буде.. Смішно?

Гаррі випустив тиху смішинку а потім кивнув:

— Авжеж,.. Я про це і не думав. Але я буду навчати юних чаклунів захищатись. А захист — понад усе. Тому це не буде дивно, що хтось, хто має Блеківську кров знає багато про захисні чари і дуелі.

Альфард кивнув, задумавшись. Потім він подивився на годинник на своїй руці і сказав:

— Скоро ми будемо відправлятись на Алею Діаґон. Нам варто збиратись.