Розділ шостий

А далі мене втягує у виснажливий лабораторний марафон. Одразу після вогнянок слід додати у вариво очі скелезуба, а потім буквально танцювати навколо котла – добре хоч без бубна – то посилюючи, то зменшуючи вогонь, то помішуючи, то не помішуючи… дивовижно, як ще я сам не помішався за ці кілька днів… цікаво, люди божеволіють від втоми, чи можна навіть не мріяти?

Півгодини перерви – за цей час я встигаю перевірити люпинову кров, яка, звісно, вже встигла тисячу разів згорнутися. Та все ж я отримую доволі інформації, щоб констатувати позитивну динаміку. Гаразд, поки не буду знову мучити бідаку голкою.

Далі знову зілля – знімаю з вогню, проціджую через клапоть шовку у чистий котел, знову перемішую – до загуснення, до отупіння, доти, доки не здригаюся від того, що раптом прокинувся просто-таки посеред руху. А отже, раптом заснув – скільки перемішувань тому? Мерлін зна. Втім, воно загусло. Я можу бути вільний.

Коли я накриваю котел і виходжу з лабораторії, за стінами замку панує глибока ніч. Зілля тепер буде настоюватися тридцять вісім годин. Цілих тридцять вісім годин, які я зможу присвятити звітам, навчальним планам та іншим паперам. Так, друже Северусе, найкращий відпочинок – це зміна діяльності, а ти як собі гадав?

До речі, про папери. Я ж обіцяв Люпинові, що розберусь з його галюцинацією.

До речі, про Люпина. Я забув дати йому вечірню порцію зілля… Недоумок.

Люпин спить. Свічка, що я залишив біля акваріума, вже встигла догоріти, а вовкулака встиг дістатися до середини книжки. Дістатися до ліжка йому на думку не спало. Він лежить, зворушливо вмостившись щокою на сторінці, і дихає ледь чутно. Мені доводиться довго придивлятися, щоб переконатися, що так – він дихає. Куди б він подівся. Вовкулаки – живучі створіння, і можна вже не смикатися, коли бачу його бліде обличчя. Воно в нього завжди таке, це ж Люпин. Бліденький, жалюгідний, бідолашний Ремус Люпин; і я готовий закластися на галеон проти гнилого зуба, що він отаким і буде. Ще років сто по тому, як я сам здохну.

Я хитаю головою, обережно накриваю його шматком мантії, що виконує функції ковдри. І тоді лиш зауважую, що йому дісталася книжка з картинками. І на картинці – розпатланий хлопчина у недолугому шарфі, а коло його ніг – змія.

Тихенько застогнавши, я стискаю скроні. От правда, коли це все закінчиться, доведеться стерти вовкулаці пам’ять. Я не хочу, щоб він знав про мене такі речі. Спершу миша. Тепер ось це. Декому вже час взяти себе в руки і зосередитися. Доки не пізно.

Добре, хоч Темний Лорд, не проти ночі згаданий, поки стишився, не викликає. Щира вам людська дяка, Ваша Темносте! Мітка відгукується коротким гострим болем. Це не виклик, а щось на кшталт перевірки зв’язку. Нагадування. Аби не виступав зайвий раз.

 

Ну все, посиділи трохи, та й годі. Тепер на порядку денному – чи то нічному – Елджернон.

Візьмемо як аксіому, що той, хто здатен читати журнали про зіллярство, зможе дати раду з іншим текстом, простішим. Кілька хвилин я міркую, покусуючи перо, а тоді злісно випльовую те, що встиг відгризти, і складаю неймовірно коректного листа:

«Доброго вечора, колего!

Без сумніву, Ви встигли зауважити акваріум, що стоїть у мене на столі, та його вміст. Поспішаю довести до Вашого відома, що це – мій новий і вкрай важливий проєкт. Наполегливо прошу Вас не втручатися в хід експерименту, оскільки будь-яке втручання з Вашого боку поставить під загрозу нашу з Вами подальшу співпрацю.

Повірте, я б цього не хотів.

З повагою, С. Снейп, Майстер Зілля у Гоґвортській школі чарів та чаклунства»

В перекладі: «лише пальцем його торкнешся – я тебе самого впіймаю і пущу на досліди». Не сумніваюся, що він все зрозуміє правильно.

А мені пора до Мунґо. Я вступив у переписку з мишами.

Нервово посміхаючись, я залишаю своє послання біля журналу, який відклав для Елджернона. Тепер залишилася ще одна остання справа, і можна буде трохи поспати. Я виймаю з кишені Люпинову паличку. Вона валялася у тій самій кімнаті, де я його знайшов. У перший раз я її просто не помітив – вона відкотилася до плінтуса. Та й не до того мені було, я з гіпогрифом героїчно бився, еге ж…

Паличка у нього така ж, як він сам. Дешева і пошарпана. Ламка. Мої пальці пробігають уздовж дерев’яної поверхні. Без сумніву, моя власна паличка – і довша, і міцніша. Спіймавши себе на цій думці, розумію: тепер мені точно вже час до Мунґо! От лишень перевірю дещо, а тоді позбираю манатки і піду здаватися цілителям. І мене, може, вилікують.

Але поки що я роблю помах його паличкою і, не надто сподіваючись на результат, промовляю:

– Пріорі Інкантатем! – і по-справжньому, не фігурально застигаю, побачивши результат.

З палички вилітає напівпрозорий силует. Він висить наді мною і вишкіряється, і для чогось примружує і без того колючі очі. Я не знаю цього чоловіка. Звичайний собі чоловік: високий, вже геть не молодий, але й не старигань – я б навіть сказав, що він доволі підтягнутий та енергійний. Був. Доки його не вбили, випустивши з цієї палички «Аваду».

– Делетріус, – нечутно кажу я.

І дивлюся на вовкулаку, що спить, обійнявшись із «Маленьким принцом». До цієї миті я не так уявляв собі вбивць.

***

– Нокс!

Годинник оглушливо стукає над каміном, а я сиджу у темряві і думаю, думаю, думаю, немов заведений, і припинити не можу, хоч і читав десь, що небезпечно будувати гіпотези, не маючи фактів. А фактів у мене – один-два та й край.

Вальбурга підтвердила, що Люпин заявився до будинку на Гримо тої ночі, коли загинув Блек. Ніде не затримуючись, піднявся нагору, у спальню, і певний час перебував там. Донизу не долинало жодного звуку. Потім прийшов Флетчер, вовкулака спустився на шум, і обидва засіли у вітальні. Флетчер один раз виходив на кухню. З пляшкою. Повернувся з тою ж пляшкою і парою склянок. Тож якщо вовкулака мені не бреше, і сам він снодійним таки не зловживав – я, здається, здогадуюсь, хто йому допоміг. Я навіть здогадуюся, навіщо: за словами портрета місіс Блек, Флетчер пішов з дому не з порожніми руками. Певне, він і припхався туди, сподіваючись помародерити, і зовсім не очікував, що його там застукає інший… Мародер. Цікаво, де він в такому разі взяв зілля? Не з собою ж приніс? Втім, знаючи Люпина і Блека… у них що завгодно може валятися де завгодно. Небезпечне зілля на кухні серед продуктів – та легко! Я б не здивувався.

Як би там не було, за годину-півтори Флетчер пішов, а Люпин залишився у вітальні. Непритомний, якщо я хоч щось розумію. Не міг він залишитися при тямі, випивши запропонований Манданґусом коктейль.  І отут починається найцікавіше!

Бо підступно отруєний вовкулака не став тихесенько валятися у кріслі, чи де там його отруїли. За півгодини він знову з’явився у холі – хоч і хитався з жахливою амплітудою, явно не усвідомлював нічого навколо себе і був блідий, наче стінка. Коли мадам Вальбурга спробувала збадьорити його своїм традиційним монологом, він лиш мовчки махнув паличкою, від чого зі стіни полетіла фарба, а з портьєр – пилюка та здохлі доксі. Після цього Люпин, який скоріше скидався на інферія, аніж вовкулаку, знову піднявся сходами – непевні кроки затихли десь на третьому поверсі.

На цьому факти у мене закінчуються, і починаються запитання. Найголовніше з яких – хто той оскалений тип, яким я милувався після «Пріорі Інкантатем»? Звідки він узявся і хто його вбив? Люпин власноруч? Чи хтось інший, кому вовкулака на хвильку позичив свою паличку?

Тут уже ніякі гіпотези не складаються – вони розвалюються в руках, розсипаються, наче картковий будиночок, а я все будую їх, будую, будую… аж поки, нарешті, не відключаюся. Як сидів, за столом.

***

– Северусе! Северусе, ти мене чуєш?

Зі стогоном продираю очі, що сльозяться від втоми. Скільки я спав? Годину? Дві?

Люпин стоїть за склом акваріума і для чогось кличе мене по імені. Гучно, мантикора б його вкусила! – тому що я (мантикора б вкусила мене!) забув перед сном скасувати «Сонорус».

– Ще б я тебе не чув, Люпине, – хрипко відгукуюсь я. –Ти ж волаєш, мов навіжений.

– Вибач. Мабуть, не треба було тебе будити. Але в тебе було таке обличчя…

– Яке? – я проводжу по обличчю руками; не знаю, що вже там Люпин на ньому побачив, але те, що воно пом’яте – факт.

– Таке, наче тобі було дуже погано там, уві сні, – ледь не пошепки договорює він та відвертається.

Ох, Мерліне. Як мило. Можна подумати, мені тут добре.

– Дідько з тобою. Розбудив – то розбудив. Все одно в мене роботи по зав’язку.

– Вибач, – знову мимрить він. Заманав уже. Здається, йде на рекорд за кількістю вибачень на хвилину.

– Годі. Дай хоч кави попити спокійно.

Я викликаю домовика, прошу для себе кави і… що там на сніданок дають?

– Вівсянку, пане професоре Снейп! – налякано доповідає ельф.

Ну і добре. Горнятко кави та вівсянку. Терпіти її не можу, зате Люпинові на користь.

Я відкладаю трохи каші на серветку, зменшую ложку та вручаю йому.

– Смачного, Люпине.

– Ти це так сказав, що легше вдавитися, – похмуро зауважує він.

– Стули пельку.

Вчепившись у горнятко, наче у рятувальний круг, я роблю ковток за ковтком. А він не їсть – сидить, витріщаючись на мене.

– Що? – не витримую я.

– Нічого… Просто рідкісне видовище: Северус Снейп із людським обличчям.

Ото ні фіга ж собі у деяких уявлення про людські обличчя! Та мене зранку не всі дзеркала відображають…

– Люпине, – тихо кажу я. – Перестань на мене витріщатися, стули пащу, візьми ложку в руки і їж свою кляту вівсянку.

– Важко їсти зі стуленою пащею, Северусе, – всміхається він – але, перехопивши мій погляд, поспіхом схиляється над серветкою.

Я допиваю каву у благословенній тиші, встаю і змішую для нього свіжу порцію зілля та трав’яний чай.

– Доїв? Тримай. Випий все.

– Северусе, я можу тобі допомогти? – раптом запитує він. – Хоч якось?

Допомогти? Мені?! Ти?!!

– Так, Люпине, можеш. Ти можеш дати мені спокій, випити свої ліки і тихо сидіти в своєму довбаному акваріумі!

– Але слухай…

– З чого ти взагалі вирішив, що мені потрібна твоя допомога?! – рявкаю я.

– Та з того, що на тебе дивитися страшно! – кричить він у відповідь. – З того, що я не маленький, я ж бачу, як ти вимотуєшся… Коли ти востаннє спав нормально?!

А й правда – коли?..

– Та яка до граної химери різниця?!

Скинута тарілка летить зі столу, розбивається на друзки, забризкавши все навколо залишками захололої слизької каші; це геть не додає мені душевної рівноваги.

– Якого дементора ти мені тут зображаєш миле та чуйне створіннячко, Люпине?! Що мені, легше стане від того, що ти мене пожалієш?! Що, поміняється щось?! Чи, може, є щось таке, на що я можу забити і не робити?! Давай я тебе приб’ю нахер до бісової матері і ляжу «нормально спати», а, як тобі?!

– Давай, – тихо погоджується він. Встає і складає руки на грудях.

– Клятий позер! – випльовую я. – Трепло дешеве. Легко язиком тріпати, правда ж, коли твої слова нічого не варті?

Як же він мене бісить. Тим, що стоїть спокійно, і дивиться мені в лице, і знає, покидьок, що я не… Підхоплюю паличку зі столу і скеровую просто-таки йому в голову. Він посміхається.

– Мені ж навіть Непрощенні не знадобляться, Люпине, ти це знаєш? – ціджу я крізь зуби. – З тебе зараз і «Левікорпуса» вистачить.

– Так, Снейпе, я знаю. «Левікорпус» – то взагалі страшне чаклунство.

Який же я довбень. Сам дав йому простір для огидних натяків… а він, звісно, ніяк не міг пропустити таку нагоду. У мене сіпається око.

Та все ж я поволі відводжу паличку убік, і так само поволі веду рукою по обличчю.

– Не дратуй мене, Люпине, – слова даються мені важко. – Я ж потім пошкодую. Стільки грошей бухнув у твоє зілля…

Він сідає там, де стояв. І не відповідає. І правильно робить.

Я, не дивлячись більше на нього, знищую шматки тарілки і йду до ванної кімнати – виколупувати з волосся вівсянку.

***

Решта ранку минає мирно. Покінчивши з гігієнічними процедурами, ми займаємося кожен своєю справою. Я сиджу за столом, зусібіч обкладений аркушами та сувоями – наді мною висить річний звіт, і ще звіт за витрачені в другому семестрі інгредієнти, і ще розгорнута програма курсу для затвердження Міністерством та опікунською радою. Можна подумати, хоч хтось із тих «затверджувачів» бере на себе труд це все читати… Але на цей аргумент Мінерві начхати, і якщо я не здам до завтрашнього ранку цілу гору нікчемної макулатури, вона відкусить мені голову, а Директор зробить з мого черепа стильну вазочку для своїх льодяників.

Тож я сиджу і колупаю пером пергамент, а Люпин мовчки читає книгу. Шелест сторінок деколи переривається короткими сумними зітханнями; коли я їх чую, мені щоразу хочеться сплюнути на підлогу.

Врешті решт вовкулака видає особливо тужливе зітхання, з чого я роблю висновок, що він завершив читання, і підіймаю голову від паперів.

– Дякую, Северусе, – каже він.

– На здоров’я, Люпине.

– Дуже хороша книга. Вона тобі подобається?

Він що, вважає, що в мене тут літературний гурток?..

– Ні. Вона годиться хіба для таких як ти – для ґрифіндорських мрійників.

Він хитає головою – певно, засуджує мене усією своєю мрійливою ґрифіндорською душею. Я забираю книгу, щоб повернути їй первісний вигляд і поставити на місце. І тоді лиш зауважую, що написано на обкладинці. «Le Petit Prince».

Еге ж. Я тоді взагалі не подивився, що даю йому читати – де мені було думати про мовне питання.

– Люпине, – обережно цікавлюся я. – Ти що, знаєш французьку?

– Ну, інакше б я навряд чи зміг її прочитати, правда?

– Звідки мені знати, може ти картинки роздивлявся.

– Угу, повільно і з задоволенням, – сміється він. – Ми, тупенькі ґрифіндорські мрійники, на більше не здатні.

Як він може так легко сміятися? Він же ж чудово знає, як я до нього ставлюся. Він має ставитися до мене так само чи навіть гірше, а він сміється, паскуда… Щоправда, сміх у нього ламкий, як паперовий попіл: клацни пальцями – розсиплеться в пил.

– Чого ще я про тебе не знаю? – я пильно дивлюсь на нього; химера забирай, він і справді зумів мене здивувати.

– Та ти взагалі нічого про мене не знаєш, Снейпе, – вже без посмішки відказує він. – Геть нічого.

– Ну авжеж, – я нарешті відвертаюся, скільки вже можна поїдати його очима. – Ти весь такий загадковий і трагічний персонаж. Обійняти і плакати.

– Домовились, – спокійно каже він. – Приведеш мене до ладу – і я тобі дозволю.

– Що?..

– Обіймати мене і плакати. Але хвилин зо п’ять, не більше, бо потім я помру від шоку.

Я щось не знаходжу відповіді: навіть мій могутній організм не здатен виробляти отруту протягом трьох діб поспіль.

– Ну досить, Люпине, – кажу я нарешті. – Я не така нікчемна істота, як ти, і часу на балачки у мене нема.

– Я просто хотів подякувати тобі за книжку, – заперечує він. – Хіба ж я винен, що ти навіть це перетворюєш на обмін кпинами? Краще дай мені ще щось почитати.

Почитати? Та без питань. Зараз. Зараз і ти в мене почнеш бути корисним для суспільства, Люпине.

Я зменшую стос аркушів, що лежить на краю стола.

– Ось. Поглянь. Це моя стаття. Прочитай і скажи, чи ти зможеш зробити пристойний переклад.

– Французькою? – розгублено уточнює він.

– Ні, Люпине, китайською!

– А навіщо?

– Бо, знаєш, паризький альманах «Еліксири та зілля» чомусь містить публікації саме французькою – навіть не знаю, чого б це.

Він зітхає і береться за читання. Потім мимрить собі під ніс:

– Краще б ти з берлінським альманахом співпрацював…

Цікаво. Ото не чекав, що ти в нас такий обдарований, Ремусе Люпин… Але ми обговоримо це пізніше.

 

 

Мерлінові ґудзики! «Перспективи застосування ерантісу багрянолистого у традиційних рецептах сумішей когнітивного впливу». Як страшно жити… Ще б я уявляв собі той ерантіс. Чи хоча б розумів, що має на увазі Снейп під «традиційними рецептами».

І взагалі, пише він приблизно так само, як і говорить, а його манера говорити завжди вганяла мене у ступор. Там, де нормальна людина скаже іншій нормальній людині «Ти ідіот», Северус збудує монструозну конструкцію на кшталт «Ваш коефіцієнт інтелекту поступається середньостатистичним показникам орієнтовно у два рази». Щоправда, для мене він подекуди робить винятки. Я у нього – і ідіот, і недоумок, і навіть дешевий позер. Певно, він ненавидить мене так сильно, що генератор наукоподібних виразів повсякчас дає збій.   

 

Він пересадив мене на стіл, щоб мати змогу заглядати в текст понад моєю головою, і я читаю, зручно спершись спиною на важкий підсвічник.

Читаю, читаю, читаю. Читаю, читаю, читаю… Я ж затятий.

Ближче до кінця другої сторінки розумію, що порада «Розслабитися та отримувати задоволення» може бути застосована до насильства над мозком незгірш ніж до інших видів насильства. На початку третьої сторінки Снейп повідомляє читачам, що цибулини ерантісу пахнуть анісом. « Un anis» – бурмочу я, майже відчуваючи на язику слабкий присмак сиропу від кашлю – матуся випоювала мене таким, коли я був маленьким – і я читаю, читаю, читаю далі, насупившись і закусивши губу.

– Миші плакали, кололися, але жерли кактус, – неголосно коментує Снейп, кинувши оком на моє стражденне лице. – Кидай то, Люпине, я вже зрозумів, що ідея була погана.

Не дочекаєшся. Я тобі це перекладу хоч китайською, хоч суахілі. Здохну – але перекладу.

Мовчки хитаю головою.

Він знизує плечима і знову схиляється над своїми нотатками. А потім, чомусь посміхаючись, дістає з шухляди невеликий футляр з тисненої шкіри і розстеляє переді мною чистий аркуш пергаменту. В цей аркуш мене можна було б загорнути цілого, наче в килим. Перервавши читання, я позираю на Северуса, а він із величезною обережністю витягає з футляра чорне гостре перо – на вигляд крукове – і воно слухняно зависає над пергаментом. Ти ба, а я думав, з такими штуками працюють лише журналісти й писаки на взір Локхарта…

– Гаразд, якщо ти впевнений в своїх силах, можеш диктувати текст, – байдуже командує Снейп.

Гаразд. Можу.

– Perspectives d’application de… – невпевнено починаю я, відчайдушно соромлячись своєї вимови: все ж я не практикувався у розмовній французькій майже вісім років. Перо висить нерухомо. Може, я говорю аж так паскудно, що воно мене не розуміє?

Снейп дивиться на мене із відвертим знущанням.

– Воно не працює, Северусе.

– Звісно, Люпине, – задоволено киває він. – Ще мені бракувало, щоб воно спрацьовувало на кожне вимовлене слово! Зараз воно налаштоване на мене. Поміняй налаштування.

– Як? – запитую я крізь зуби, хоч взагалі-то мені хочеться запитати дещо інше.

– Торкнися робочого краю. Скажи своє ім’я. І ще щось, для спроби.

– Ремус Люпин, – кажу я перу, і воно слухняно заходиться писати каліграфічну « R», а я тим часом намагаюся придумати «ще щось», та мені, як на гріх, нічого не спадає на думку. – «Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив».

«Декларування принципу пожиттєвої відповідальності у ситуації доместикації об’єкта, що перед тим був позбавлений емоційних прив’язаностей» – креслить перо. Втративши мову від подиву, я здіймаю очі на Снейпа. А він сміється. Уривчасто, зло сміється. З мене.

– Заради Мерліна, Снейпе, що це?! – вимовляю я нарешті.

– Це модель New Scientist , Люпине, – пирхнувши наостанок, повідомляє він і відкидається на спинку крісла. – П’ять найпоширеніших мов, а ще латина та арабська. Можливість завантаження спеціалізованих словників з дев’яти наукових дисциплін. У мене там алхімія, вищі зілля, магопсихологія, арифмантика, математична статистика і теорія імовірності, біохімія, гербологія, основи магічного права і трохи теорії чар.

– Очманіти, – сухо кажу я.

– Мені подарували, – знизує плечима Снейп, – але я ним не користуюся.

– Звісно ж. Волієш викаблучуватися самостійно.

– Можу собі дозволити. А ти, Люпине, можеш уже підібрати щелепу і братися до діла.

– Perspectives d’application de… – знову починаю я, і перо накидається на пергамент. – Снейпе, а якщо воно напише нісенітниці?

Снейп якось хитро клацає пальцями, і я встигаю прочитати зникаючий рядок: «Професоре Снейпе, як ви оцінюєте імовірність того, що перо моделі New Scientist напише текст із порушеними логічними зв’язками?»

Мені вдається стримати скрегіт зубів.

– Воно напише нісенітниці із набагато меншою імовірністю, ніж ти, Люпине, – каже Снейп. – І мені в будь-якому разі доведеться все це вичитувати. А тепер – якщо ти справді хочеш мені допомогти – перестань відволікатися, будь ласка.

Та нехай би мне підняло та гепнуло, якщо я ще колись візьмусь тобі допомагати, Снейпе! Це востаннє. Чесне ґрифіндорське! Але поки що…

– …d’application de eranthis…

Снейп дарує мені найотруйнішу зі своїх посмішок і повертається до роботи.

Вбити його мало, насправді.