Розділ третій

Мені здавалося, що я не спав і хвилини – та все ж бачив сни. Точніше, сон. Короткий, нав’язливий і страшний. Пошарпана завіса, наче лахміття цупкого туману, і червоний струмінь, що розчиняється у ній, і уривчастий сміх Сіріуса, і мій власний голос, що повторює одні й ті самі слова, знову і знову: «Пізно. Ти вже нічого не вдієш… нічого. Його вже немає».

Моторошний вереск, що пролунав десь унизу, змусив мене відкрити очі. Судомно чіпляючись за перила, я спустився в хол і потрапив в епіцентр пронизливого монологу:

– Смердючі напівкровці, брудні тварини, шолудиві злодюжки, що ви всі забули в моєму домі тепер, коли зрадник крові здохнув, наче пес? Геть звідси, паскуди проклятущі!..

Дивовижно, як можна так довго волати і не змінювати інтонацій, – тупо подумав я.

Миршава фігура прокралася через хол і ковзнула у двері вітальні; я поплентався туди, не звертаючи більше уваги на портрет. Перед очима в мене висів туман – можливо, це був туман з мого безкінечного сну; можливо, тому я не одразу впізнав візитера. А він повернувся на звук моїх кроків і, здається, отетерів.

– Р-ремусе? А ти чого тут робиш?!

– Флетчере? Якого дементора?…

Манданґус поспіхом вийняв з кишені почату плящину вогневіскі та пробурмотів:

– Хотів… той. Блека спом’янути. Хороший хлоп був, еге ж, Ремусе? – він оглянувся навколо. – А ти що тут, сам, чи шо? Ви чого ж ото, навіть не зібралися випити за спомин душі?

– Є справи важливіші за випивку, Флетчере, – процідив я крізь зуби.

Він обвів виразним поглядом мою пом’яту одежу і, певне, таку ж пом’яту бліду фізіономію.

– Та годі. Якщо в кого і є якісь справи – то точно не в тебе. Ти, я бачу, вже хильнув собі трохи. А може й не трохи.

Мене справді хитало – хитало від втоми та горя, але не казати ж про це отак, словами… Я обережно опустився в крісло, а Флетчер, бадьоро помахуючи пляшкою, рушив до кухні за склянками.

Ранок, курва, добрим не буває.

Прокинувшись на світанку, я бачу, що вовкулака лежить посеред акваріума – рівно на півдорозі від ліжка до вбиральні. Він загорнутий в хустинку, наче в тогу, і цю одежу чистою не назвеш. Та й ароматною… кхм… теж.

Ну не падло?

– Люпине, хай би вас мантикора грала! – гаркаю я. – Та що ж ти робиш, скотиняка?

Важко обирати між «ти» і «ви», усвідомивши після чотирьох годин сну, що на тебе чекає не сніданок, а брудна робота.

Він не реагує. Я натягаю рукавиці. Я не надто гидливий, але не хочу торкатися до нього голіруч. Мій дотик приводить вовкулаку до тями. Виймаю його з акваріума на чергову серветку (лячно порахувати, скільки я їх вже звів за ці три десятка годин). Не вважаю за необхідне берегти його почуття – він, зрештою, мої не береже.

– Я не розумію, Люпине. Невже вам більше подобається зомліти та обгидитися у несвідомому стані, аніж прийняти мою допомогу? Так ваша гідність страждає менше? Чи ви таким чином мені дякуєте за те, що я тут з вашої ласки заходжуюся другу добу?!

Я зриваю з нього хустинку, жбурляю убік і спопеляю на льоту.

Вовкулака мовчить.  Мармиза малинова, очі злющі.

– Будьте ласкаві лежати тихо, доки я за вами прибираю. Потім ванна, потім сніданок, потім прийом ліків. І лише спробуйте ще хоч раз… здам в Мунґо, Мерлін мені свідок, і якщо вони вас там замордують – так вам і треба. Зрозуміло?!

Мені б слоїк. З тарганами. А то, бляха, злість бере, і навіть нема чого в стіну жбурнути.

***

Ванну йому влаштовую у мисці, де зазвичай тримаю жаб’ячу печінку. І нехай подякує, що я її принаймні вимив. Набираю води, закляттям підігріваю до потрібної температури, підкликаю з тумбочки шампунь (доволі дорогий, між іншим; шкода витрачати на невдячну паскуду, але іншого під рукою нема). Збиваю піну.

Знову гостро відчуваю себе дівчиськом, що захопилося грою. Цікаво, бувають у них такі ляльки? Щоб рухалися, щоб не думали дурною своєю довбешкою, щоб робили глупства та ще й видиралися, коли їх купають? Чи то мені одному таке щастячко?

Мерліне, Салазаре і всемогутній Аллаху… як же я його ненавиджу. ЯК я його ненавиджу!!!

Не сумніваюся навіть, що мої почуття взаємні. Після купання він сидить, зіщулившись, загорнутий у клаптик чистої м’якої тканини. Вологе волосся окреслює лице, але в його рисах немає ні тіні звичної тихості. Він би вбив мене, якби міг – я читаю це в його погляді, у міцно стиснутих вустах, у збілілих кісточках зчеплених пальців. Але він не може. Тому хай собі біситься, скільки влізе.

Я накриваю акваріум робочим фартухом, викликаю домовика і замовляю пару канапок, каву і пів склянки молока. Каву з канапками мені, молоко – Люпину. Якщо все піде так, як зараз, ввечері вже спробую дати йому якесь пюре. Набридло годувати його з піпетки. Я, врешті-решт, дійсний член Європейської спілки зіллярів, а не гуртка юних натуралістів.

***

Ти ба, які новини! Губи в нас, виявляється, стиснуті не просто так, а на знак протесту.

– Ви оголошуєте голодування, Люпине? – вкрай стримано цікавлюся я. Давай, спробуй лишень відповісти. Незчуєшся, як я увіллю тобі у писок твій сніданок.

Замість відповіді він лягає долілиць і прикриває руками потилицю.

Дай мені терпіння, боже. Смирення дай і милосердя. А сили, зауваж, не прошу в тебе, господи – а то ж вдавлю його нафіг.

– Люпине, ви ж розумієте, що своєю поведінкою напрошуєтесь на виняткові заходи впливу? Я ж можу вас зв’язати по руках і ногах і годувати силою. Хочете?

Мовчання.

– Гаразд. Даю вам десять хвилин на роздуми. У мене кава стигне.

Вже вистигла, виявляється. Я підігріваю брунатну бурду, остаточно зіпсувавши й без того сумнівні смакові якості. Давлюся канапкою. Дідько з ним, будемо вважати, що поснідав. Повернімося до нашого вовкулаки, щоб йому добре було.

– Ну? І що ви надумали? Будете снідати добровільно? Чи будемо бавитися з мотуззям? Чи, може, хочете «Імперіус»?

То ж треба… Він навіть сумніву не йме, що я здатен здійснити цю погрозу. Напружені руки, гострі лопатки – усім своїм видом очікує закляття в спину і готується опиратися. Дурень. Треба щось із ним робити – бо ж лусне, якщо не висловиться.

Ну гаразд… Якщо добре розрахувати силу закляття – може, обійдеться. А не обійдеться – цур, я не винуватий.

– Сонорус! Я слухаю вас уважно, Люпине.

Мовчить. Недовірливо підіймає голову. Щось бурмоче – так глухо, що, попри «Сонорус», я майже не розбираю слів. Повторює знову.

– Відпусти.

– Що?..

– Відпусти мене.

Відпустити?!

– Відпустити? – перепитую вголос. – Та прошу дуже!

Я хапаю його, різко опускаю на підлогу і чарами розкриваю двері навстіж.

– Йди. Давай, вперед, іди. Філчева кицька тобі подякує за урізноманітнення раціону.

Він робить крок, потім іще один, і валиться на коліна. Що і треба було довести.

Кричати на нього більше не хочеться. Зрештою, чекати від ґрифіндорця розважливих вчинків – так само наївно, як вимагати від Дамблдора дотримання безвуглеводної дієти. Я втомлено цікавлюся:

– Ще якісь ідеї, Люпине?

Мовчить. Тремтить. Весь вкритий холодним липким потом.

– Ні, більше нема? Ну от і чудово. Тоді дозволь мені повернути тебе на стіл і ще раз пояснити ситуацію…

– В Мунґо, – перебиває він.

– Впевнений? Тобто, ти волієш вмерти в ім’я офіційної науки?

– Краще… ніж так.

Я, звісно, люблю лаконічних людей, але ж має бути міра?

– Як – «так»?

– Я тобі не піддослідний кролик.

– Авжеж. Для кролика ти зростом не вдався. Ти мені хіба що піддослідний щурик, дрібний екземпляр.

– В Мунґо, – вперто повторює він.

Я зітхаю. А потім, помовчавши, зітхаю ще раз, бо розумію одну річ: якщо зараз показати йому хоч крихту співчуття, сказати щось про те, як мені шкода, подивитися в очі і пообіцяти якусь дурню на кшталт «все буде добре» – він буде мій. З усім потрухом. Хоч би й піддослідним щуром. Такі, як Люпин, охоче продаються за душевне тепло. І навіть за його сурогат, за відсутності оригіналу. Що ж, я готовий поторгуватися.

– Люпине. Давай з тобою домовимось. Я зараз дам тобі зілля, яке ти мав випити ще бозна коли. Потім сніданок. А тоді ми сядемо і спокійно побалакаємо. Ти не уявляєш, як мало в мене часу на балачки, але я згоден згаяти пів години і обговорити, на яких умовах нам з тобою працювати далі. Мені від тебе потрібно лише одне – щоб ти припинив влаштовувати цей дитячий садок для розумово неповносправних. Поїси… точніше, поп’єш – і тоді розкажеш, що потрібно тобі. Згода?

Він зводить очі і каже, стукаючи зубами:

– Ти спав. Я не хотів тебе турбувати. Гадав, що впораюся сам…

Це він про що? Ох. То він про туалет. І тільки тепер мене пронизує думка, що і сам я теж красава. Слід було лишити йому посудину біля ліжка, а я забувся – поставив на іншому боці акваріума.

– Я шалено зворушений, Люпине. А тепер завали пельку… – ні, все ж у нас перемир’я, треба бути ввічливим. – Завали пельку, будь ласка.

«Дитячий садок для розумово неповносправних». Северус Снейп і його уявлення про конструктивний діалог.

Я теж шалено зворушений.

– Де моя паличка?

– Гадки не маю. Мабуть, там, де ти її лишив.

– А мій одяг?

– Я спалив в каміні.

– Снейпе…

– Що?

– Ти можеш зробити, як було?

– Знайти твою паличку і відновити з попелу одяг?

– Мені не до сміху, вибач.

– Тоді висловлюйся чіткіше!

– Будь ласка, – здається, він знову починає заводитися. – Ти можеш повернути мені мою нормальну подобу?

Кажуть, правду мовити легко і приємно.

– Я не знаю.

Я не знаю, чи встигну. Але про це поки що не будемо.

– Ти говорив з Дамблдором?

– Дамблдор тобі не допоможе, Люпине. Він не такий всемогутній, як тобі до вподоби вважати.

– А коли ти…

– Не раніше, ніж ти даси мені спокій і дозволиш повернутися до роботи!

– Не кричи. Повір, я тебе і без того прекрасно чую.

– Я не кричу. Що ти ще хотів дізнатися?

– Я полонений, пацієнт чи лабораторний щур?

«Чи тварина я тремтлива, чи право маю…». Достоєвський, курва, на мою голову.

– Ти недоумок, от ти хто! Бо в мене за годину зустріч з постачальником, а я сиджу й обговорюю з тобою екзистенційні питання!

– Не кричи. Або визнай, що я полонений, або будь ласкавий обходитися зі мною по-людськи.

А оце вже цікаво.

– Або?

– Або я обираю шпиталь.

– І як же ти будеш відстоювати свій вибір, Люпине? – вкрадливо запитую я.

Революціонер, теж мені. Борець за права та свободи. Цікаво, він хоч сам розуміє, наскільки недоладно виглядає? Голий, з подертим шматтям на плечах, зростом не більше кавового горнятка, голос тихіший за шепіт, незважаючи на «Сонорус»… сидить у мене на столі, бо ноги його геть не тримають – і все ж таки розпатякує про свою людську гідність! Клятий вовкулака.

І мені чомусь зовсім не смішно.

– Гаразд, Люпине, давай конкретно. Чого ти хочеш?

– По-перше, нормальний одяг. По-друге, особистий простір. Якщо ти завісиш половину акваріума, цього буде цілком достатньо. По-третє, я хочу знати, що ти зі мною робиш і чим я при цьому ризикую.

– Боюсь, твої розумові здібності не дозволять тобі оцінити всю широту моїх задумів.

– Боюсь, тобі доведеться зглянутися на мої розумові здібності і пояснити так, аби я зрозумів.

Ну все, з мене досить. Я повертаю його на місце, різким рухом підкликаю з шафи комплект своїх речей. Зменшую їх і жбурляю вовкулаці.

– Знаєш, Люпине, ти мені подобався набагато більше, коли валявся тут без свідомості і блював що чверть години. А тепер вибач, у мене зустріч.

Снейп – він як ховчик. Здатний налякати лише тих, хто сприймає його серйозно.

Колись я боявся… ні, не його – відрази в його очах.

Тепер мені байдуже.