Розділ третій. Зламаний часоворот.

Салют!

Ось і третя частина. В мене вже є нарис для четвертої і п’ятої, тому сьогодні я можливо опублікую щей четверту.

Можливо! Не точно. 

________________________________

Похід в Гоґсмід був для Гаррі, як ковток свіжого повітря. Спочатку він просто стояв, але потім пішов у “Солодке королівство” і купив собі трохи своїх улюблених солодощів. 

 

 Та все ж, він повернувся на Площу Ґриммо коли вже сутеніло. 

 

 Портрети, що висіли на шовково-срібних шпалерах шепотілись один з одним, але Гаррі вже звик, тому не звертав уваги. 

 

 Завтра він вже мав повертатись в Аврорат, адже його тижнева відпустка закінчилась.

 

 Гаррі втомлено сів на диван, і важко видихнув, кинувши собі до рота одне з цукрових пер, які він придбав в Гоґсміді. 

 

 Він одразу задоволено прикрив очі. Цукрові пера були доволі дорогі, якщо порівнювати з іншими солодощами. 

 Але ті двадцять три серпики за штучку, були варті цього блаженства, що тануло в роті. 

Але коли перо розтануло, все стало на свої місця.

 

Гаррі важко видихнув, досі не відкриваючи очей.

 

Та перед очима раптом з’явився образ Герміони, що вперше спробувала цукрове перо. Тоді вона не хотіла визнавати того, що воно смачне, бо спочатку навідріз відмовлялась його їсти.

Все ж, батьки-стоматологи не дозволяли їй їсти солодощі, а вона і не намагалась.

 

Не намагалась. 

 

Як боліли ці слова.

 

Гаррі сів на чорний шкіряний диван, у вітальні, і сперся ліктями на коліна.

 

Його погляд впав на фортепіано поблизу.

 

“На ньому грала Герміона, а ми з Роном підтанцьовували” — мимоволі подумав він, але потрусив головою, адже до очей вже підходили сльози.

 

Але Гаррі вирішив не давати волю цим емоціям, і пішов у тренувальну залу.

Адже було правильніше, використати емоції в якомусь корисному руслі.

 

“У моїй голові, це звучить як нотації Герміони…” — знову подумав Гаррі, але одразу ж потрусив головою.

 

“Так, досить!”

Він старався ні про що не думати, і швидким кроком пішов у залу.

 

Посередині стояв один манекен, на якому Гаррі завжди тренувався.

Іноді він дублював його з допомогою чарів. Але це відбувалося тоді, коли в нього був настрій для бою.

 

Спочатку в хід пішли звичайні закляття, потім складніші і складніші.

 

“Ти б міг колись стати вчителем Захисту від Темних Мистецтв, Гаррі. В тебе талант…” — раптово прозвучав голос Ремуса в його голові.

Це було настільки раптово, що Гаррі переплутав закляття, і манекен вибухнув.

 

Гаррі лиш втомлено видихнув, і пробурмотів тихе: “Репаро…“.

 

Він вже не хотів тренуватись.

 

Раптом він згадав про книгу, яку залишив в бібліотеці.

Він старався не думати про часоворот, а взагалі ігнорувати його існування.

 

О, він би так хотів не думати.

Але думки ніби самі лізли в голову.

 

Поки він ішов сходами на перший поверх, до бібліотеки, в голові промайнув до болю знайомий голос,

 

“Ти не погана людина, Гаррі…”

 

Гаррі схопився за голову.

 

“Я збожеволію в цьому маєтку!” — подумав Гаррі.

 

Він зробив кілька вдихів і видихів, стараючись вгамувати думки. Коли він перевів погляд на стіну, то побачив портрет Оріона Блека, що пильно на нього дивився.

 

“Я так більше не можу!”

Гаррі швидким кроком пішов у бібліотеку, гучно гримнувши дверима в стіну позаду.

Він швидко здолав відстань від дверей до стола, і взяв до рук те, що не давало йому спокою вже другий тиждень.

 

Ця річ його дратувала, спокушала, заставляла плакати і жадати змін водночас.

 

Він натягнув собі на шию ланцюжок часоворота.

 

Тільки, лишенько, він геть не знав як він працює, і скільки обертів треба робити.

 

Але Гаррі просто махнув на це рукою, і почав крутити.

 

Після дванадцятого оберту, він збився з рахунку, але крутив далі.

 

Та коли він відпустив кільце, все навколо нього в кімнаті, почало трохи змінюватися.

 

За вікном день змінювався на ніч, змінювалися пори року. Люди заходили, і виходили з бібліотеки так швидко, що Гаррі навіть не міг розгледіти їхніх облич. Хоча, і вони його не помічали.

 

Він відчув, що часоворот став дуже гарячим.

 

Але процес не зупинявся.

 

Та Гаррі розумів — дороги назад немає. І це лякало і додавало адреналіну водночас.

 

Зараз в його думках були тільки Рон, Герміона, Ремус і Сіріус.

Він не стримався тільки через думки про них.

 

Він почув якийсь хрускіт.

 

“О Мерлін, це ж часоворот!”

Перед очима в Гаррі, все стало білим.

Було відчуття, ніби він зараз зомліє.

 

Але все припинилося в одну мить.

В ту мить, коли на двох кільцях часоворота з’явились тоненькі тріщини.

Виглядало так, немов руни, що були викарбувані на кільцях — вигоріли і почорніли. Та і тріщини на кільцях його не заспокоювали.

 

Гаррі завмер, дивлячись на тріснутий часоворот в своїй руці.

 

Але потім він озирнувся навколо.

 

Це була та ж бібліотека Блеків.

Майже нічого не змінилось.

 

Значить, його занесло не далеко.

Він витягнув з кишені паличку, і вказуючи нею на часоворот, тихо пробурмотів:

 

— Репаро…

 

Але нічого не сталося, і тріщини так і залишились на кільцях часоворота.

 

Та і Гаррі помітив тріщину в самому піщаному годиннику, що був центром часоворота. Звідти висипалось декілька піщинок в його руку.

 

Гаррі тихо вилаявся, і в ньому піднялась легка хвиля паніки. Він вже проклинав свій внутрішній голос всоте.

 

А що якщо тут буду я-підліток і Сіріус?

Що якщо сюди зайде Герміона? 

Або місіс Візлі? 

А що якщо сюди зайде молодий Сіріус?

Або його брат?

Або його батьки? 

 

Мерлін, нащо я взагалі торкався тієї бісової книги в бібліотеці?!

 

Він зробив кілька вдихів і видихів, і трохи заспокоївся.

 

Гаррі вирішив тримати часоворот в руці, щоб ще більше піску не висипалось.

 

Аж раптом, за одним з найближчих стелажів, він почув кроки.

 

Гаррі досі тримав в руці паличку, але непомітно.

Він не знав, який зараз рік, і що йому робити.

 

Та потім він зайшов за один із стелажів. Він добре знав, що відділ у який він зайшов називався “Час і все, що з ним пов’язано“.

 

“Яка іронія…” — подумав Гаррі, і важко видихнув.

В його горлі досі стояв клубок паніки.

 

“Мерлін… Я біс-зна в якому році, в маєтку Блеків, і тут мене можуть прикатрупити за будь-яке неправильне слово… А мене з цим везінням щей обранцем називають. Ідіотство…“, — буркнув сам до себе Гаррі.

 

Між книгами на одному стелажі було пусто, і Гаррі міг побачити, хто стоїть по іншу сторону.

 

По іншу сторону стояла невисока дівчина, з купкою книг в руках. Вона була одягнена в класичну сіру мантію, а її густе, чорне як смола, волосся, було заплетене в ґульку на потилиці. На її шиї висів срібний ланцюжок.

 

Її зовнішність була йому віддалено знайома.

Особливо ці сірі, з маленькою хитринкою очі, під якими були ледь помітні темні кола.

 

Гаррі важко видихнув.

 

“Головне правило — в минулому треба робити так, щоб тебе ніхто не бачив…” — прозвучав голос Герміони в його голові.

 

“Авжеж, чомусь ця дівчина не виглядає як худорлявий хлопчисько в окулярах. Вона — не я. Та і Мерлін тепер тільки знає, чи я повернусь назад… Але хіба я маю що втрачати?..” — в Гаррі вже прокинулось щось нервове.

 

В бібліотеку зайшов хлопчина, якому на вигляд було не більше п’ятнадцяти років.

На ньому була така ж класична, але хлоп’яча мантія. Його темно-коричневе волосся було ідеально зачесане. Гаррі навіть сказав би, “зализане”.

 

Хлопчина зупинився десь неподалік дівчини, і сказав:

 

— Вальбурґо, батько сказав, що завтра ми відправимось на Алею Діаґон. Він попросив, щоб ми склали списки потрібних нам речей.

 

“ВАЛЬБУРҐО?! .. 

Мерлін мене побери… Ця дівчина це Вальбурґа Блек… А це напевно дядько Альфард…О, Моргано, це так дивно, називати такого молодого хлопця — дядьком…”

 

Гаррі стояв за тим стелажем, і думав про те, що він буде робити в цьому часі.

 

“Мені потрібен Дамблдор… Або психолог… Або і те, і те…”

Вальбурґа кивнула на братові слова,

 

— Я зараз напишу список. — вона замовкла, а потім по-змовницьки подивилась на Альфарда. — Є якісь новини?..

 

Альфард підійшов до неї, і пробурмотів,

 

— Леді Ґрінґрас вчора на балу ледь не зомліла.

 

Вальбурґа закотила очі,

 

— Я знаю про це. А причину не знаєш?

 

Альфард кивнув, і продовжив,

 

— Ти ж знаєш Ґрінґраси дуже чутливі до магії. Єдиний збій — і у них починаються головні болі. — він прочистив горло, і пробурмотів тихіше. Тому Гаррі мусив напружити свій слух, щоб почути, — Вона потрапила в Мунґо. Кажуть, щось станеться.

 

“Щось вже сталось.” — подумав Гаррі і важко видихнув.

 

Схоже його видих почув Альфард, бо Гаррі побачив, як він почав роззиратись по бібліотеці, трохи хмурячи брови.

Вальбурґа підняла свій погляд з книжки, бо помітила розгубленість Альфарда. Вона підняла брову в німому питанні.

 

— Бурґо… Тут хтось є… — тихо видихнув він.

 

Було видно, як Вальбурґа також почала озиратись. Гаррі напружився.

 

Вальбурґа поставила книжку, яку читала, на стіл поблизу неї, і почала пильно роздивлятись навколо.

 

Але, на щастя для Гаррі, в бібліотеку зайшов чоловік. Гаррі помітив, що Альфард одразу випрямився.

 

Через цю деталь, Гаррі зрозумів, що це був їхній батько. Тільки, на лихо, він забув, як його звуть, хоч і перечитував імена в родинному гобелені по декілька сотень разів.

 

Але Гаррі вирішив не ризикувати, адже Лорд Блек виглядав набагато небезпечнішим. Хоча він і справді таким був.

Тому він тихо, стараючись не робити жодного шуму, позадкував ще далі, за інший, дальній стелаж.

Але на лихо, він зачепився рукою за полицю, і звідти впали декілька книг.

Гаррі тихо вилаявся, розуміючи, що його вже викрили.

 

З-за стелажа вийшов Лорд Блек, що вже тримав свою паличку на готові. Позаду нього була Вальбурґа і Альфард.

 

“Я труп…” — подумав Гаррі.

 

Але побачивши обличчя Блека-Старшого зблизька, він нарешті згадав.

  Поллукс Блек.

 

— Ти хто такий і що ти робиш у моєму маєтку? — твердо, але з натиском сказав Поллукс.

Але потім, погляд Поллукса впав на часоворот в руках Гаррі. Його очі розширились.

Хоч Гаррі не був впевнений в якому він році, і чи в цьому році вже винайшли часоворот. Він вирішив, що іншого виходу, окрім того, щоб розказати правду — немає. Адже часоворот зламаний. Гаррі пробурмотів:

 

— Просто… Помилився в розрахунках… 

 

Блеки завмерли, невірливо дивлячись то на часоворот то на Гаррі.