Розділ сьомий
від AfarranЗнову підкидаюся, розліплюю очі. Перед очима в мене букви. Ну звісно, я ж їх писав. І ще слухав краєм вуха, як Люпин перекладає мою статтю. А потім, виходить, відключився – знову – і ця тенденція починає насторожувати: не можна так часто втрачати контроль. Доведеться все ж таки підтримати себе тонізуючим зіллям, поки це все не закінчиться…
У кімнаті тихо, мов у склепі.
– Люпине, твоєю французькою можна приспати зграю скажених піксі, – кажу я.
Вовкулака не відповідає. Він лежить, притулившись до мого рукава, і мені вистачає одного-єдиного погляду, щоб провести диференційну діагностику і зрозуміти, що це не сон, а глибока непритомність. І ця новина бадьорить не згірш за тонізуюче.
Ну що ще, заради Мерліна?! Що цього разу – і скільки можна?! Скільки ще триватиме ця бісова карусель снів, пробуджень і неприємних одноманітних сюрпризів, і скільки ще мені схилятися над ним, тамуючи подих, і намагатися зрозуміти, що я знову зробив не так?! Я ж цього разу взагалі нічого не робив, ну справді! Не давав жодних нових препаратів, не чаклував, не проливав на нього нічого недослідженого…Просто нагодував сніданком і прийняв запропоновану допомогу. Ну справді. У нього алергія на вівсянку? На пташині пера? На французьку мову?
Я швидко веду паличкою над нерухомим тілом. Діагностичні чари виявляють нитковидний пульс, поверхневе дихання та міастенію. Магічний фон на нулі, немов би переді мною навіть не сквиб, а маґл, що зроду не володів магічними здібностями.
Зрозуміло. Приїхали.
Вітаю вас, професоре Снейп, ви безвідповідальний бовдур.
Я ж бо знав, що небезпечно піддавати його магічним впливам! Знав, але ризикнув один раз… а потім ще раз… а потім захопився і кинув прораховувати ризики. «Сонорус», зменшені лахи, зменшений посуд, і книжки, і кляте перо – воно ж встановлює з користувачем постійний ментальний контакт, а я відрубався і не скасував закляття, а сам Люпин його скасувати не міг…
Суцільні дрібниці, насправді. Але десять тисяч мурашок легко зжирають слона. А десяток дрібниць вбиває одного безталанного вовкулаку.
– От лишень спробуй мені здохнути, Люпине! – злісно шепочу я, скасовую «Сонорус», і зрізаю з нього одяг, і забираю з акваріума все зайве – все, до чого доклав хоч краплину магії. – От лишень спробуй, паскудо така… Не знаю, що я тоді з тобою зроблю!..
Я правда не знаю. Зате я знаю, що робити, поки він іще дихає – влити в нього зміцнювальний настій, таким чином примусово зануривши в глибокий сон, і чекати, що організм зможе сам відновити сили.
Здається, ми це вже проходили.
Я підіймаю очі до стелі та запитую вголос:
– Ну скільки можна?!
Стеля мені не відповідає, ні цього разу, ні загалом, але я не знаю, кому ще адресувати такі запитання. Всемогутній Мерлін в цьому сенсі анітрохи не кращий за стелю.
– Ну скільки можна?! У мене було нормальне життя…
Ну, майже нормальне. Ну гаразд, зовсім ненормальне, але я звик. Пристосувався. Терпів. Допоки не з’явилося оце.
– Це ж, врешті решт, банально. Жоден письменник не дозволив би собі зіпсувати оповідання таким тупим повтором, ну справді. Жоден – чуєш мене? – жоден письменник, що має хоч трохи поваги до себе.
Стеля мовчить собі, дозволяючи мені самостійно робити висновки. Я живу у дурному оповіданні. Зуб даю – врешті з’ясується, що воно без хепі-енду.
Люпин спить. Не в акваріумі, а просто переді мною, на столі, знову загорнутий в шарф, який я так і не спалив. Він спить, а я намагаюся працювати. Працювати, химера роздери, пра-цю-ва-ти, а не сидіти, тупо вилупившись на його сіре обличчя. Мабуть, варто сховати цю бісову тварюку до шухляди і замкнути на ключ. Тоді я зможу дописати клятий звіт для Макґонеґел.
У світі є не так багато речей, які могли б вивести мене з рівноваги сильніше, аніж безладність і некомпетентність. Особливо коли їх виявляю я сам. Так, річ у цьому. Лише в цьому. І ще в тому, що я не встиг завершити дослід.
Покінчивши з двохвилинкою самоаналізу, я повертаюся до паперів. Врешті решт, я доросла людина, і до того ж чарівник, а не підліток, охоплений почуттям провини. І на те, щоб дописати три сторінки бюрократичної маячні, моєї могутності вистачить.
Срібне сяйво, що раптом розливається з-під стелі, змушує мене здригнутися. Крапля чорнила падає на пергамент і розповзається потворною плямою.
– Ремусе, де ти? – запитує примарний фенікс добрим голосом Альбуса Дамблдора. – Якщо можеш, вийди на зв’язок. Негайно.
Курва. Так і заїкою можна стати.
Патронус тане, але текуче срібло ще тремтить на паперах і склянках. Я витираю очі рукавом.
Ремус не вийде на зв’язок, Директоре. І я, звісно, не вийду. Буду грати з вами в хованки скільки зможу, до останнього, а тоді покажу вам його труп і пущу собі «Аваду» у скроню, не чекаючи на суд та Азкабан. Чудовий план, як на мене.
– Тергео, – забираю пляму з аркуша. Складаю стосиком дописані звіти. Відсуваю на край столу, з тим завтра до Мінерви. Складаю стосиком переклад моєї клятої статті, це в стіл, не до ерантісу мені зараз… І раптом ловлю краєм ока приписку внизу сторінки, під висновками і списком літератури: «Позитивний прогноз динаміки глобальної ситуації в світі». І ще нижче: «Северусе, я наполегливо прошу припинити виконувані дії».
– Що це? – пошепки запитую я в пергаменту, і відповідь виникає у мене в голові практично одразу, і чомусь голосом Люпина: «Все буде добре». І «Северусе, будь ласка, не треба…». Це він до мене звертався, а перо зафіксувало. Це він мені казав – мабуть, знову йому привиділось щось «таке» на моєму обличчі. І тулився до мого рукава. Недоумок.
Присягаюся, я ніколи його не спитаю, що ж таке я робив чи говорив уві сні. Ніколи. Я не торкнуся цієї теми навіть для того, щоб пояснити йому, що він забагато на себе бере.
– Северусе! – мовить до мене камін добрим голосом Альбуса Дамблдора. – Зайди до мене, будь ласка.
Ну от і пограв з Директором в хованки…
– Одну хвилину, Альбусе.
Ну гаразд. Вовкулака проспить ще зо дві години, незалежно від того, буду я дивитися на нього незмигним поглядом чи не буду. Тому я вкладаю його, сповитого шарфом, до акваріума, перевіряю охоронні чари на дверях і роблю крок в камін.
***
– Чаю?
– Ні, дякую.
Не можна мені чай після тонізуючого зілля. І каву теж не можна найближчі пару годин. Бо інакше я почну бігати по стінах або придушу Темного Лорда його власною змією – ото, мабуть, усі здивуються.
На щастя, Дамблдорові вистачає гуманності не пропонувати мені солодощі – без чаю то було б зовсім незносно – і я просто сиджу в кріслі біля столу, міцно зчепивши пальці, і при цьому дуже сподіваюся, що виглядаю незворушним. На столі лежить травневий випуск паризького Альманаху, демонстративно відкритий на статті мого найлютішого колеги Люсьєна Жакобі. «Етичні аспекти дослідів на тваринах у практиці виготовлення магічного зілля». Оком вихоплюю в тексті власне прізвище. Ну, так, ми з милим паном Жакобі витратили на палку дискусію не одну годину і не одну пляшку «Ремі Мартена», але так і не досягли компромісу. Як зворушливо, Альбусе, що вас цікавлять етичні аспекти моєї роботи.
Директор проводить вкрай скорочену версію чайної церемонії – доверху наповнює своє горнятко міцним чаєм із заварника і кидає туди кілька кубиків рафінаду. В безтурботних небесно-блакитних очах мені на мить ввижається зацькований вираз людини, що стала жертвою іміджу.
– Мене турбує Ремус, – раптом, без передмов, каже Директор.
Якби я пив чай, я б захлинувся. А так просто цікавлюсь:
– А що з ним?
– Він зник. Ніхто не бачив його після подій у Міністерстві.
У Дамблдора, певно, теж спеціальне перо. Вбудоване напряму в мозок. І коли він думає: «після того, як загинув цей навіжений Блек» – на виході отримує «події в Міністерстві» Зручно, мабуть.
– Звісно, я знаю, що вони з Сіріусом були дуже близькі, – зітхаючи, веде далі Альбус. Та про це весь Орден знає, – думаю собі я, а сам лише киваю. – …Але в нашій ситуації ніхто не має права на слабкості, мій хлопче.
До чого тут я? – мовчки думаю я.
– Мені потрібно, щоб Ремус повернувся до повного місяця. Він чудово виконав своє завдання в Нортумберленді, але, на жаль, зграя Сігурдсена – не єдина, з якою маємо домовитися.
– До чого тут я? – курва, все ж вирвалось.
– Це якраз добре, що він пропустив прийом аконітового зілля, – мовить Альбус, наче не помітивши моєї необережності. – Це необхідна жертва, коли йдеться про проникнення у зграю. Тим більше – у зграю Грейбека…
Та й таке, Люпине. Я, може, і приведу тебе в норму до повні, але чи будеш ти в нормі після… Втім, то будуть вже не мої проблеми. І не мої етичні аспекти.
– Він потрібен мені до повні, – повторює Дамблдор. – І я боюся, Северусе, мені більше нема кому довірити пошуки. Перевір його дім на узбережжі, попитай в «Кабанячій голові» і в «Казані»… ну, зорієнтуєшся.
І на кого я буду подібний, розшукуючи вовкулаку по шинках? На тривожну дружиноньку?
– Гаразд, Альбусе. Зроблю, що зможу.
Він киває, посміхається і з помітною відразою сьорбає чай. Я дивлюся у вікно.
Вікон тут багато і всі зачакловані: кожне показує випадковий шмат замку і прилеглої території, картинки змінюються кожні п’ять хвилин. Я знаю про ці чари давно і, звісно, врахував їх, коли ставив захист на особисті апартаменти. Тому я впевнений, що Директор досі не в курсі моїх інтимних розваг з непритомним вовкулакою… Майже впевнений.
Північне вікно зараз показує Геґрідову хатину і город. Клятий гіпогриф – аби ж то околів! – меланхолійно довбе ногою городнє опудало і сере на грядку. «Що з тебе взяти, тварюко, крім добрив» – з ненавистю думаю я.
І раптом мене осяює.
***
От чомусь прийнято вважати, що людина – це істота, що здатна до навчання протягом усього свого життя. Що розум даний людині для того, аби аналізувати попередній досвід, робити висновки і не повторювати помилок. Якби ця теорія була правдива, такий собі Северус Снейп, виявивши у небезпечній близькості поняття «осяює» та «гіпогриф», мав би бігом повернутися до своєї спальні, сховати чарівну паличку у важкодоступне місце і забитися під ліжко. Замість цього такий собі Северус Снейп, чий життєвий шлях примхливо встелений граблями, крокує стежкою до Геґрідового городу, стискаючи паличку в спітнілій долоньці.
…Те, що я замислив, взагалі-то заборонено. Не законами, ні: вищезгаданим життєвим досвідом і здоровим глуздом. Я знаю, що ризикую, і дуже сильно. Але я також знаю, для чого ризикую: інших шляхів у мене начебто й нема. Інтуїція, якій я за довгі роки звик довіряти, несамовито волає, що я щось не враховую в роботі з вовкулакою – щось дуже важливе. І мені потрібно з’ясувати, що це. Люпин мені тут не допоможе, він не пам’ятає тої ночі, а зламувати його мізки в пошуках забутих даних… ну таке. Можна було б, якби його не кидало в кому від слабенького «Соноруса». Флетчер – теж не варіант, усе найцікавіше він пропустив. Звісно ж, при нагоді я його розпитаю так, що він довіку пам’ятатиме; Борджин вже отримав мою записку і повідомить, якщо Данґ спробує загнати у його крамничці щось із барахла, поцупленого на Гримо.
Але я маю ще одного свідка… і, переконавшись, що навколо нікого нема, я низько схиляюся під незмигним поглядом жовтих пташиних очей. Ну давай, пташко, не нервуй. Я свій. Ми знайомі. Я більше не буду. Чесно. Нарешті, Бакбик вклоняється мені у відповідь, і я повільно видихаю і підіймаю паличку.
Гіпогриф під «Імперіо» слухняно чалапає до лісу. Далеко не підемо – достатньо, щоб дерева сховали нас від всевидющих директорських вікон. Тварина дивиться на мене тривожно і безпорадно; а я, облизнувши пересохлі губи, рішуче кажу:
– Легіліменс!
І світ змінюється. Я досі стою на узліссі, і на ядуче-зелені дерева світить блакитне сонце. А потім і це зникає, і я провалююсь у спогади гіпогрифа.
Дім.
Дім, майже позбавлений запахів, але переповнений звуками. Риплять паркетини, шепочуться портрети, тупотять миші, верещать доксі – звук, який людське вухо нездатне розрізнити. Доксі гніздяться в заслоні ліжка і в порохнистих гардинах. Доксі несмачні.
Свербить шрам під крилом. Той чоловік на ймення Блек – він лікував мене і залишив мені цей шрам… я клацаю дзьобом, перебираю поскубане пір’я, намагаючись втамувати незносний свербіж.
Кімната надто темна, тьмяне старе срібло, зелень запліснявілих портьєр, я хочу їсти, він годує мене щойно впійманими щурами, деяких щурів я ловлю сам, але вони стали обережнішими, щурі, вони досить розумні і не лізуть до мене в кігті, а Сіріус не приходить так довго… замість нього приходить другий, його я теж знаю, його кличуть «Рем», він теж тьмяний, як цей дім, у нього сіре волосся і сірий одяг і біле-біле обличчя, крізь шкіру світиться щось таке, чого я не знаю, але боюсь, він заходить до кімнати і прочиняє вікно, вітер куйовдить пір’я в мене на голові, вітер обіцяє волю і багато смачної їжі, а чоловік плаче. Він плаче, не витираючи сліз, він плаче мовчки, я лишень бачу, як блищать бліді смуги на його худому обличчі, дві доріжки вниз від темних очей, йди, каже він, йди звідси, ти не повинен тут лишатися, йди, таке життя не для тебе. Людські слова. Я навчився їх розуміти, ще коли той, перший, великий дав мені ім’я. Я дряпаю кігтями підлогу, небо за вікном палає, кличе, можна летіти, можна шукати їжу, можна все.
Але він раптом сідає мені на спину – чоловік, якого кличуть Ремом, я клацаю дзьобом, але він не боїться. Мені здається, він зараз впаде – якщо закласти крутий віраж, він не зможе втриматися, він впаде вниз, туди, де тисячі вогників, людських жовтогарячих вогників, я маю летіти геть від них, але він не падає – оцей хворий, білий, залитий сльозами, сяючий, чужий, страшний.
І ми летимо. Світиться попереду небокрай – ми летимо кудись на північ, підошви його черевиків впиваються мені в боки, я повертаю, я звик підкорятися, але відчуваю, що він і сам не знає, куди ми прямуємо. Кудись. Новий місяць. Невидимий місяць веде його, і ми летимо на північ, і здається, він щось кричить, але звук одразу зникає – його зжирають хмари і небо…
Він б’є мене ногами під ребра, змушуючи спуститися, я спускаюся, навкруги ліс, мокрий, недавно пройшла сильна злива, я відчуваю запах вологої трави, моху, і землі, що перетворилася на болото, на землі повно слідів, тут пробігла миша, а тут сліпий кріт викопав свіжу нору… смачний маленький чорний кріт, мені хочеться їсти, я струшую зі спини вершника, перебираю копитами, щоб не розчавити його – відходжу убік, рию пазуристою пташиною лапою вологу слухняну землю, сойка над головою кричить, помітила хижака, і зривається, летить геть, а чоловік на ймення Рем сміється і плаче, він стоїть посеред галявини, дивиться кудись, там лише колючі облізлі чагарники, але він дивиться, і я розумію – там стежка, яку бачить лише він, я не бачу, не можу побачити, мені лише ввижається відблиск отого, моторошного, безіменного, це дорога для таких, як він. Байдуже. Мені байдуже. Смачний маленький кріт, не встиг далеко втекти, достатньо перевернути впевненою лапою шмат землі, і тепла тушка вже у мене в кігтях, тепла фіолетово-чорна тушка, я закидаю її до дзьоба, ковтаю разом зі шкірою і шерстю, а чоловік робить крок вперед, і йому назустріч виходить інший, у якого біле волосся і білі очі, і весь він так і світиться – небезпека! НЕБЕЗПЕКА! – тікати… я не тікаю… Я не можу. Я чекаю. Я так довго жив поруч з ними – з людьми – я не можу полетіти тепер, хоча – НЕБЕЗПЕКА! – але Рем підіймає паличку, уламок гілки, навіть не гострий, але разом з ним підіймається щось іще, яскраве і люте, він каже незнайомі слова і сміється, закинувши голову, на небі немає Місяця, немає і не може бути, але я знаю, що Місяць тут, на початку цієї стежки, пам’ять про Місяць, сила Місяця, і той другий, з білим волоссям, падає горілиць, у нього оскал хижака – а Рем валиться мордою у вологий мох і лежить нерухомо, і плечі його тремтять, і ліс навколо нас палає блакитним вогнем, тікати, мені не можна тут бути, тікати, я не можу, вони так довго тримали мене при собі – люди – я торкаюся дзьобом гострого плеча, я покликав би його, якби міг, тікати, нам треба летіти на північ – там дім – або хоча б на південь, там теж дім, де мертві щурі і доксі і тьмяне срібло і шепіт… Рем хапає мене за крило, і узлісся тремтить від його ридань, а світ міняється, світ стає іншим, в ньому менше темряви, менше червоного, більше чистого білого, від раптової зміни стає ще страшніш, я зригую шкірку крота – в мох, на різьблене листя якогось куща, я стискаю кігтями одяг живого чоловіка на ймення Рем – тікати, тікати, я ще не знаю, може він здобич, тоді я матиму багато свіжого м’яса, а якщо він не здобич, він подбає про мене, як дбав Сіріус, принесе мені багато іншого м’ясива, і вітер гуде, коли я розрізаю повітря потужним помахом крил, злітаю, ліс внизу, синій і зелений, величезний, світло позаду мене – я лечу на південь, не на північ, кігті міцно стиснуті – я тримаю його за одяг, несу над жовтогарячими вогнями, над чорною землею, над містом, де тисячі людей ходять, дихають, плачуть, сміються, вмирають, я впізнаю вікно, я повертаюся туди, де провів останні багато-багато не знаю скільки днів і ночей, кімната пахне мною, моя, моє місце… я опускаю свій вантаж на підлогу, у мене ломить крила і хочеться їсти, що таке кріт – дрібничка, лише дражнить язик, прокидайся, кажу я чоловікові, прокидайся, я хочу їсти, але він не ворушиться, у нього біле лице і білі руки і очі закриті, і я штовхаю його дзьобом і кличу, як вмію: прокидайся.
А потім приходить іще один: чорний, я його не знаю, не вірю йому, хоче забрати мою здобич, стискає в кулаці чорне дерево, він говорить слова, біла блискавка встромляється в стіну, повз мене, я підкидаюся дибки – я можу його знищити, я його знищу, він людина, він навіть кігтів не має, дзьоба не має, тільки гілляку, я сильніше – але він знову кричить, і я падаю…
…Я падаю і судомно хапаю ротом повітря. Сонце світить мені в лице.
– Щ…Що? – видихаю я.
– Професоре? Професоре Снейпе, це ви?!
Я відкриваю очі. Гіпогриф б’ється поруч у корчах, що повільно згасають, а наді мною схиляється Геґрід, крізь кудлату бороду на обличчі тривога.
– Професоре, та що ж воно таке? Я почув: наче Бакбик кричить, ото знаєте, наполохано так курлюкає, я вже думав – йой, може напав на нього хто, навіть кожуха си не вдягнув, примчав – а то ви…
– Я? – перепитую.
– Ви… Курлюкаєте, – каже Геґрід.
Стелі наді мною нема, і я подумки звертаюся до Мерліна з безсловесною молитвою. Сонце у кронах дерев знову біле, жовте, звичайне – принаймні, не блакитне. Дякую.
Я. Курлюкаю.
Геґріде, дорогенький ти мій недочоловіче, з мене пляшка. І тортик.
– Все… нормально, – кажу я лісникові. – Все… під контролем.
Все під контролем. Лише свербить під пахвою, де Сіріус Блек зістриг гіпогрифу пір’я. Все нормально. Якщо не враховувати, що я був на крок від незворотного божевілля.
– Вас провести, професоре? – питає Геґрід.
– Не треба.
Не треба, я сам дійду, у мене дві ноги – пара моїх ніг, людських ніг, жодних пазуристих лап, жодних копит – я дійду. Через галявину, де підстаркуватий кролик прорив хід до воріт замку, я дійду… мені потрібна чашка кави і трохи побути в тиші. Все нормально. Все під контролем.
Треба буде зварити гіпогрифу зілля від паразитів.
…Те, що я щойно зробив, взагалі-то заборонено. Не законами, ні: життєвим досвідом і здоровим глуздом. Неможна проникати у розум тварини – у тварин немає розуму… там, в хаосі картинок і звуків, так легко загубитися. Перестати бути. Але я, на хвильку, один з найсильніших виманологів у країні – третій, якщо казати точно – і я ризикнув. І я зміг.
Треба буде зварити Геґрідові якийсь Фелікс Феліціс, чи що. Просто в подарунок.
*мовчки аплодує, зачаровано*
*мовчки розкланюється*