Розділ п’ятий

Повернувшись до кімнати, насамперед кидаю оком на акваріум. Цікавезна штука – звичка; хотів би я знати, як довго ще шукатиму поглядом цей клятий акваріум після того, як все закінчиться, і Люпин нарешті забереться геть. Якщо забереться – бо щось ти, друже Северусе, став таким оптимістом…

Жертва експерименту лежить на ліжку, згорнувшись калачиком і затуливши руками лице. Мене обпікає несподіваним почуттям тривоги; я лаюся крізь зуби, і тривога, усвідомивши свою недоречність, розвіюється. Я спокійно цікавлюся:

– У чому річ, Люпине? Щось серйозне, чи так, світова скорбота*?

Він відриває долоні від лиця і мляво відгукується:

– Добрий вечір, Северусе.

Я із задоволенням відзначаю, що в його очах більш нема гарячкового блиску, і взагалі він схожий на звичайного себе – не враховуючи розмірів, авжеж.

– Я не цікавився твоєю думкою про якість вечора, Люпине. Я запитав, що з тобою сталося.

Він зволікає з відповіддю (готується збрехати – раптом розумію я) – а тоді стиха каже:

– Нічого нового.

Він навіть намагається посміхнутися; наполегливість, якій можна лише позаздрити: я ж бо думав, що наша вранішня бесіда на природі відбила у нього охоту до подібних мімічних вправ.

– Нічого? – перепитую я. – І тому ти валяєшся тут, як живе втілення туги? Та я ледь не просльозився, глянувши на тебе.

– Якщо ти вважаєш, що мені нема про що тужити…

– Не «нема про що», а «нема чим», – перебиваю я; він обурено пересмикує плечима. – Гаразд, годі балакати. Мені треба тебе оглянути.

Він знову знизує плечима – майже байдуже – та все ж здригається, коли я простягаю руку і дістаю його з акваріума. Миші, до речі, смикаються так само, коли я запихаю пальці в клітку. Це шалено дратує.

– Можеш сісти, – кажу я вовкулаці. – І, заради Мерліна, посидь спокійно. І мовчки.

Свічу «Люмосом» йому в обличчя, крізь збільшувальне скло вивчаю реакцію зіниць (нормальна; чудово), білки очей (ще вкриті блідо-рожевим павутинням потрісканих капілярів), сухі тріщини на губах (йому слід більше пити).

Він тривожно облизує губи і намагається не дивитися на мене через скло. І я його розумію.

– А тепер посидь іще спокійніше, Люпине. Я маю взяти кров на аналіз.

Процедура у мене вже відпрацьована. Я навіть до мерлінової матері звертаюся вже не через слово, а через три. Збираю кілька крапель його крові у зменшену пробірку – і добре, що встигаю поставити пробірку у штатив. Тому що вовкулака без жодного попередження блідне, закочує очі і знічев’я завалюється назад.

Стоп. Я не зрозумів.

Він що, крові боїться, наш відважний ґрифіндорець?

Я спритно підставляю руку, щоб він не впаявся потилицею в стіл – він, може, й ґрифіндорець, і вперта паскуда, але з експериментальним матеріалом я звик поводитися обережно.

Мені зненацька стає смішно. І дуже, дуже легко. Я ось це натхненно ненавидів стільки років? Ось це, недолуге, що мліє від уколу голкою? А я ж-то зрощував холодну ненависть, вигострював сарказм, полірував до блиску елегантні кпини – для нього?.. Далебі, він того не вартує – надто незначний об’єкт для мого відточеного мистецтва.

І від цього відкриття мені смішно. І легко, так. Легко, наче я хильнув одним замахом пів склянки міцного алкоголю. Чи покурив тої трави, яку розумаки з Рейвенклову вирощують в теплицях потайки від Спраут (Помона, звісно, робить вигляд, що ні сном ні духом про то не знає).

– Годі вже, Люпине, отямся, – глузливо вимагаю я. – Все, бабайка пішла, голку я сховав. І пробірку сховав. Давай вже.

Він мовчить.

Я розрізаю на ньому комір мантії – одежину шкода, але морочитися з ґудзиками надто довго. Меланхолійно відкидаю привабливу ідею все ж перевірити, як на нього діє «Ренервейт». Але так і знай, паскудо: якщо за хвилю не оклигаєш – я таки наважуся. Протираю вологою серветкою його скроні та чоло. За пів хвилини, Люпине, я не жартую. Розтираю пальцями його долоні. Ну ж бо, годі мене лякати, нелюде…

– Пробач… – нарешті шепоче він.

– Пробачаю. Попереджати треба. Не думав, що ти такий трепетний.

– Пробач…

– Пробачаю. Тепер, якщо ти закінчив із вибаченнями, я піду в лабораторію. Поки кров не згорнулася.

– Снейпе, – раптом каже він. – Здається, у мене галюцинації.

Голос у нього змучений і якийсь приречений.

– Що? – повільно перепитую я.

– Здається, у мене галюцинації.

– І що ж тобі ввижається, Люпине? – обережно цікавлюсь я. – Рожеві слоники? Маленькі зелені людиська?

– Біла миша, – серйозно відказує він.

Миша. Біла. Чарівно.

Про всяк випадок я оглядаюся – переконатися, що в кімнаті немає жодних мишей: ані білих, ані чорних, ані сіро-буро-малинових.

– Зараз ні, – поспіхом каже вовкулака, правильно розтлумачивши мій погляд. – Зараз її нема. Але вона була. І в лапках тримала папірець і, Северусе, вона у нього заглядала. А тоді влізла в крісло і читала «Вісник». А потім поцупила щось із відкритої шухляди. Снейпе, присягаюся, вона діяла, наче розумна істота.

– Він, – автоматично виправляю я.

– Що?..

– Він. Читав «Вісник» і шарив у шухляді.

От чесне зіллярське, зустріну Елджернона – накручу йому його дурні вуха.

– Ти хочеш сказати, що знаєш цю… цього… миша? – розгублено уточнює Люпин.

– Він тебе бачив?! – гаркаю я замість відповіді.

– Гадки не маю. Він виглядав дуже заклопотаним.

Сам вовкулака зараз виглядає геть спантеличеним, ба навіть ошелешеним, лишень мені тепер не легко і не смішно. Старий Елджернон, я знаю, недобачає. Але натомість прекрасно чує, та й на нюх не скаржиться теж. І йому не бракує ані хитрощів, ані здорового інтересу до життя. Які ідеї з’являться в його божевільній голові, якщо він знайде мого акваріумного вовкулаку – страшно навіть уявити.

Найпростіше було б, ідучи у справах, накривати акваріум захисними чарам, але наражати Люпина на ризики неперервного впливу магічного поля – надалі кепський варіант. Ще гірше – залишати його при цьому без нагляду.

То що ж мені тепер, з собою його тягати? Офігенна перспектива! Вже уявляю, як припхаюся з вовкулакою у кишені на чаювання до Дамблдора. Або на «наради» до Його Темності… Ой, ні. Мабуть до Елджернона я маю довіри більше, ніж до тих двох.

***

Не те що б я любив мишей. Якщо й і визнаю їх на своїй території – то лиш у тій самій якості, в якій зараз терплю вовкулаку – в якості лабораторного матеріалу. Але Елджернон – то окремий випадок. Він показав себе гідним супротивником і чесно заслужив право вештатися моїми підземеллями.

Замок взагалі аж кишить усілякою паскудною дрібнотою. Павуки, таргани, ховчики, миші, доксі, ґрифіндорські першачки – і Мерлін знає, що іще. Ховчики, втім, у мене не заводяться – підозрюю, вони мене бояться; інших незваних гостей я теж доволі швидко відучив пхатися на мою територію. Але миші…

Миші завзято відвідували мій кабінет у надії поживитися крихтами від канапок. Я акуратний у побуті, та все ж таки кожен з нас має право на маленькі слабкості. Наприклад, на те, щоб замислено щось жувати, засидівшись до глупої ночі над свіжим числом «Вісника» чи над формулою нового зілля. Салазар мені за свідка, хлібних крихт мені не шкода, однак «мій дім – моя фортеця», чи не так? Я почав розставляти пастки в стратегічно важливих точках. Дещиця магії, шматок сиру і краплина клею з омелових ягід. Пастки спрацьовували бездоганно, і я був задоволений: професійна етика анітрохи не забороняє мені проводити досліди на військовополонених. Поступово набіги на мій кабінет припинилися, але якась тварюка продовжувала спустошувати лабораторію і комору, де я зберігаю інгредієнти. Щоранку я знаходив перевернуті чи розбиті банки, прогризені мішечки з насінням і травами – та мініатюрні мишачі сліди у тих місцях, де злодюжку занесло у що-небудь рідке. І – на відміну від тупеньких любителів канапок – нічний відвідувач комори виявився невловимим.

Спершу я був роздратований, потім злився, потім навіснів від люті, вигадуючи все нові й нові пастки… а тоді зрозумів, що відчуваю до незваного гостя мимовільну повагу – бо він, обходячи мої пастки, виявляв не менше винахідливості, ніж я.

А потім я зробив відкриття.

Щоразу поцуплені інгредієнти вкладалися в рецепт якого-небудь нескладного настою. Іноді з варіаціями – такими, як посилення певних властивостей за рахунок привнесення нових компонентів з відповідною корекцією формули (у мене так не кожен п’ятикласник може). Врешті-решт, я побачив дірку в одному зі старих чисел «Вісника». Зі сторінки «Вам це до снаги!» (я завжди підозрював, що вона там для сквібів) було акуратно вигризено рецепт простенького зілля від паразитів…

З того дня в мене склалися цілком дружні стосунки з хвостатим колегою, якого я подумки обізвав Елджерноном. Я регулярно залишаю для нього прочитані журнали і ставлю на підлогу тарелю з інгредієнтами – маю зазначити, він обходиться найдешевшими і переважно рослинними. Елджернон воліє з’являтися вночі, і мене це влаштовує  – я не прагну нав’язати йому своє товариство. Хоч, звісно, мені досі цікаво, що він таке. Не анімаг – це точно. І не який-небудь зачаклований учень – не бувало в мене учнів з такими видатними здібностями до зіллярства.

Найпростіші сигнальні чари, підсилені «Гоменум Ревеліо», переконали мене, що Елджернон – і справді просто миша. Короткозора біла миша похилого віку, яка для чогось варить зілля та настойки. Для чого – то вже інше питання; я все ж сподіваюся що він не збирає армію для нападу на Гоґвортс. А то ще прийдуть, бува. З грецьким вогнем та отруєними стрілами.

Але поки що ми співіснуємо мирно. Колега постачає мені лабораторний матеріал – його одноплемінники потрапляють у чергову пастку саме тоді, коли в мене закінчується попередня партія. Я, своєю чергою, постачаю йому корінці, травки та комашині крильця.

І мені дуже кортить хоч би оком кинути на його лабораторію. Побачити, як він працює. Але поки що не судилося.

***

– Забудь, Люпине, – кажу я врешті. – З твоєю «галюцинацією» я розберуся сам.

Він дивиться на мене непроникними очима, потім коротко киває:

– Добре, Северусе. Ти був на площі Гримо? Не розповіси мені, що дізнався?

– Не розповім.

Бо нічого путнього я не дізнався, і питань у мене надалі більше, ніж відповідей.

– Добре, Северусе.

Погоджується, паскуда. Як з душевнохворим.

– До речі, я знайшов твою паличку. Але я тобі її не віддам, – не без зловтіхи повідомляю я. Якщо він знову скаже «добре, Северусе» – я його придушу.

– Хто б сумнівався, – всміхається він. – Тоді, будь ласкавий, все ж таки зменш для мене книжку. У тебе тут навіть миші читають, а я чим гірший?

– Правда хочеш, щоб я перелічив?

– Можеш не клопотатися.

От чому я стою тут і сперечаюся з ним про якусь дурню? Мені взагалі-то слід бути в лабораторії. На мене там сушені вогнянки чекають, аж пищать. І замість того, щоб тут вправлятися у дотепності, дехто мав би вже взяти товкача, перетерти їх і додати в зілля. Якщо цей «дехто» не поквапиться, йому доведеться починати спочатку весь другий цикл. А часу у цього «дехта» – дванадцять днів, ані годиною більше.

– Гаразд, Люпине. Ти зануда, – кажу я.

– Знаю, – киває він. – Зі мною простіше погодитися, ніж пояснити, чому ні.

– От власне. «Дюймовочка» тебе влаштує? Чи може «Хлопчик-мізинчик»?

– Це я читав, дякую, – чемно відгукується він.

– Я глибоко вражений твоєю широкоглядністю.

– Ти завжди мене недооцінював.

– Я і зараз не надто тебе ціную, не потішай себе надіями.

– Северусе, книжку, – м’яко нагадує він.

Ох, і справді. Книжка. І гриби-вогнянки, що зовсім вже висохли без моєї уваги.

Мій погляд пробігає книжковими полицями. Не так вже й багато тут літератури, яку можна запропонувати непідготованому читачеві. Не давати ж йому «Класифікацію отрут»?.. Поруч з «Класифікацією» – біографія такого собі Хоакіна з Кордови – божевільного середньовічного чаклуна. Теж не підходить. Усі відомі роботи цього Хоакіна було свого часу знищено, і не без підстав. Навіть за зберігання його біографії мене по голові не погладили б, якби дізналися. Тож не варто Люпину знати, що мене цікавлять такі персоналії.

А на нижній полиці у мене стоять книжки, що я їх прихопив з бібліотеки. З маґлівської секції. Ну а що поробиш, якщо у нашому середовищі зроду не водилося гідних прозаїків? Самі лише казкарі, на кшталт Локхарта чи барда Бідла.

Я щось хапаю, навіть не кинувши оком на обкладинку.

– Редуціо. Тримай. Насолоджуйся.

Книжка вийшла немаленька – Люпинові ледь не по пояс. Ну то й добре. Сторінку перегорнути зможе, я гадаю, і очі собі не зіпсує.

А тепер вогнянки, вогнянки, мати їхня грибниця!

Я прожогом вилітаю з кімнати, а він бурмотить мені услід: «дякую».

---

* Світова скорбота – термін, що був запроваджений німецьким письменником Жаном Полем (Johann Paul Friedrich Richter) і означає почуття людини, яка усвідомила, що реальний фізичний світ ніколи не зможе задовольнити потреби її розуму та відповідати її уяві, глибока печаль над недоліками світу.