Розділ перший

Одного разу Северус Снейп випадково застосував незавершене експериментальне зілля. На об’єкті, який зовсім не був до цього придатний, та й до того ж не дав усвідомленої згоди.

Події відбуваються (чи принаймні розпочинаються) влітку, у таймлайні між п’ятою і шостою книгою, одразу після сутички в Залі Пророцтв і загибелі Сіріуса.

———-

«Всі створіння великі й малі» («All creatures great and small») – назва збірки творів, написаних ветеринаром Джеймсом Герріотом. Ця назва, своєю чергою, відсилає до християнського гімну: «All things bright and beautiful / All creatures great and small / All things wise and wonderful / The Lord God made them all».

Також повз назву цього фанфіку пробігав шанований автором Фредді Мерк’юрі, від якого знаємо, що вважати дивами: «All God’s creations great and small / The Golden Gate and the Taj Mahal / That’s a miracle».

На цьому автор закінчує п’ятихвилинку необов’язкової інформації. Приємного читання!

– Не розумію, чого не можна просто… відпустити цю тварюку.

Я ледь не сказав «вбити» – і Дамблдор теж розуміє це – але вчасно прикусив язика.

– Все ти розумієш, Северусе, – зітхає він. – Він не виживе без людей.

Ну звісно. Стільки років поспіль йому все на тарілочці подавали. Де ж йому тепер вижити без людей.

– А повернути туди…

– А повернути його до розплідника, – перебиває Дамблдор, – теж неможливо. Там до нього одразу ж дістануться міністерські. Вирок ніхто не скасовував.

– А у нас міністерські до нього не дістануться?

– Гадаю, найближчим часом їм буде не до полювання на гіпогрифа. А в крайньому разі… мабуть, на те, щоб на півгодини змінити реєстраційний номер на його кільці, моєї могутності вистачить. Ти хотів ще щось запитати?

Хотів, дементор забирай. Я хотів запитати, чи не вистачить дамблдорової могутності, щоб змінити номер на гіпогрифовім кільці назавжди. А ще я хотів запитати, чому мотлохом покійного Блека маю займатися саме я – більше що, нема кому?

– Мені справді більше нема кому це доручити, – знову зітхає Дамблдор, відповідаючи на незадане питання. – Дітей я до цієї тварини не підпущу, Геґрід потрібен мені у школі, Кінґслі й Тонкс зараз зовсім не до того, повір мені, та й Артурові…

– А Люпин?

Мені не подобається його погляд, спрямований кудись повз мене.

– До речі, Северусе, ти не забув, що треба зварити для нього зілля?

За кого він мене має, цікаво? Я професіонал чи хто?

Але, якщо чесно… я таки забув.

***

У кімнаті смердить, незважаючи на відкрите вікно. «Мотлох покійного Блека» витріщається на мене без найменшої симпатії. А ще один… мотлох… лежить долілиць посеред кімнати, у безпосередній близькості від пазуристої лапи.

Я так розумію, що зілля можна вже не варити?

Плащ його замащений гіпогриф’ячим лайном, але слідів крові наче не видно. Втім, ознак дихальної діяльності не видно теж. Принаймні з того місця, де я стою.

Ненавиджу паскуду!

– Люпине!

Вовкулака не відповідає. Зате відповідає гіпогриф – роздратованим, різким пташиним вереском. Схаменувшись, я зображаю шанобливий уклін. Тварюка дивиться на мене, схиливши голову на бік – не вірить (і правильно робить). Втім, усе ж таки погоджується на поблажливий кивок.

Отак вже краще.

Я міцно стискаю паличку в руці і роблю крок до скоцюрбленої фігури Люпина. Гіпогриф виразно переступає з ноги на ногу. Кігті, наче кастаньєти, відбивають уривчастий ритм на подертому паркеті. Я знову відступаю до дверей, мене проводжає насторожений погляд тьмяних жовтих очей. Ця тварина вважає, що я хочу відібрати її здобич? І, певно, з’їсти?

– Слухай, пташко, мені доручили доправити тебе в Гоґвортс. А бути з тобою ввічливим я не мушу. Можу просто оглушити тебе, зменшити і спакувати до кишені. Хочеш?

Я справді міг би це зробити. Бо в кишені у мене лежить слоїчок зменшувального зілля. Воно експериментальне, я нещодавно закінчив тести на мертвій органіці. А от з живою органікою (навіть дрібною й такою, яку не шкода) у мене поки що не все гаразд. Що вже казати про геть не дрібного гіпогрифа, чия доля турбує велику людину – Дамблдора. А втім, навіть якщо на виході я отримаю дохлого гіпогрифа, це все одно піде на користь дослідженням. Негативний результат, як відомо – теж результат. Альбус мені лише спасибі скаже. Ніби мало йому проблем – треба ще повісити на школу втіклу засуджену до страти тварину.

Розсудлива людина на моєму місці відкинула б цю ідею, як божевільну. Але здоровий глузд у цю мить зраджує мене. Можливо, через безсонну ніч, яку я провів у близькому і болісному спілкуванні з Повелителем. Або через той факт, що я збіса злий – на вищезгаданого Повелителя, на Мелфоя, на Поттера, на вовкулаку, на покійного Блека, на Директора, на птахоконя і, зрештою, на самого себе.

Стоячи при дверях, я оцінюю розміри кімнати. Вона виглядає достатньо великою. Якщо жбурнути в гіпогрифа «Ступефаєм», він має відлетіти до стіни. І, якщо пощастить, при цьому не розміжчити копитами череп вовкулаці. Поки візьмемо за аксіому, що Люпин живий, і голова йому ще знадобиться. Як мінімум, він у неї їсть. А тоді гіпогрифа окропить зіллям, і справу буде зроблено.

Не відводячи очей від Бакбика, чи як там його, дістаю слоїчок і зубами витягаю корок.

***

Дементор забирай. Як я вляпався.

Приголомшений, я стою і намагаюся злитися зі стінкою. У компанії розлюченого гіпогрифа – і надалі повнорозмірного – та нерухомого вовкулаки довжиною з мою долоню. Я не вповні розумію, як добився такого ефекту. Ймовірно, закляття Бакбика не зачепило (я потім подумаю, як назвати людину, нездатну з двох метрів влучити в коня «Ступефаєм»), а кинутий мною слоїчок він відбив, окропивши експериментальним зіллям Люпина. Прекрасно. Від вовкулаки зараз лишиться мокре місце. А потім і від мене – коли Директор дізнається, яку дурню я вчудив. Бакбик підкидається навдибки, і я кричу:

– Ступефай!

Вчасно. Худобина валиться, мов підтята, а я кидаюся до кімнати – підібрати і роздивитися те, що було донедавна Люпином. Тепер воно більше схоже на здохлого щура. Огидливо підіймаю його двома пальцями за комір.

Так, я завжди ненавидів брехливого покидька. І зараз ненавиджу. Ненавиджу його винуваті посмішки і м’який голос, і запах аконітового зілля, що мушу для нього варити, і кляте минуле, про яке він нагадує мені самим своїм виглядом… Так, я не раз і не два бажав йому сконати в муках… але тепер я дивлюся на нього, і мене нудить. Без перебільшення, фізично, по-справжньому нудить, коли я бачу, як теліпаються його руки – кожна завтовшки з мізинець немовляти – і як мокре волосся обліпило лице. І тепер я ненавиджу його ще сильніше.

Він дихає. Я вкладаю його на підлогу і бачу, як під тонким лахміттям повільно здіймається й опускається худава груднина. Ще би знати, копни його гіпогриф, що з ним сталося до того, як я розпочав свій недолугий експеримент… Гаразд. Розберемося. Спершу з гіпогрифом, а потім і з цим… непорозумінням.

На щастя, тут перекрито лише явлення, роз’явлення працює нормально. Сподіваюся, спрацює і летиключ. Я кидаю чари на скельце, що лишилось від слоїка, ховаю непритомного вовкулаку в кишеню мантії і переміщуюсь на територію школи – прицільно до Геґріда на город.

Забачивши нас, напіввелетень мчить, перестрибуючи грядки і на ходу сплескуючи руками. Це виглядає доволі неприємно і глупо.

– Ой нене, професоре Снейпе, та ж невже ви мені мого Бакі повернули? Чого це ви йому вдіяли, га? Геть захляв і не ворушиться!

Захляв, еге ж. Я таке чудовисько – зі мною п’ять хвилин проведеш і одразу тойво… Люпин – той і взагалі так захляв, що до кишені вміщається.

– Все з ним нормально, Геґріде. Прив’яжи його міцно, він скоро прийде до тями – і буде, я так гадаю, дещо роздратований. Ти йому м’яса наготуй.

***

Як і будь-якому спеціалістові з настоянок, мені не раз доводилося виконувати функції цілителя. Я навіть, бувало, міг підмінити мадам Помфрі у гоґвортському лазареті. Але те, що я роблю зараз, більше схоже на робочі будні ветеринара, бо на людину Люпин не подібний. У нього досі є дві руки, дві ноги, голова, а на ній – знайоме обличчя; і все ж я почуваюся так, наче взявся лікувати хворе звірятко. Віддати б його до Мунґо, на п’ятий поверх – та й по всьому. Але звернутися до офіційної медицини – означає зізнатися у своїй помилці. Та й до того ж, чорта пухлого хтось із Мунґо зможе збагнути тонкощі мого недопрацьованого рецепту. Вовкулаці, звісно ж, світять препарати першої черги вибору, починаючи з мандрагори. Якщо я хоч щось тямлю у зіллях, гуманніше вбити його просто зараз.

Тому, озброєний пінцетом і ножицями, я обережно зрізаю його одяг та викидаю в камін – із санітарно-гігієнічних міркувань. Його голизна мене не бентежить. І ситуація не та, щоб дозволити собі бентежитись… та й розміри, прямо скажемо, не ті.

Шкіра у вовкулаки бліда й холодна, мов у жаби на череві. Губи сухі, дихання слабке. Схоже на шок від втрати крові – але, покрутивши його, як шматяну ляльку, я не знаходжу жодних ран. Ані подряпини. Лише старі шрами.

Що тоді? Больовий шок? Отруєння? Черепно-мозкова травма? Внутрішній крововилив?.. Може, його таки й справді гіпогриф копнув?

Найтонша з моїх голок все ж надто велика для його тонких, наче нитки, вен. За допомогою зменшувального закляття, вже згаданого пінцета і мерлінової матері беру краплю крові на аналіз. Ще б не завадило поштрикати його паличкою – себто, провести первинну магічну діагностику. Веду паличкою вздовж нерухомого тіла. Нічого. Ані важких заклять, ані – хвала Салазару – серйозних внутрішніх пошкоджень. Хіба що незначний струс того органу, що виконує у ґрифіндорців функції мозку. Навіть якось нудно.

Втім, аналіз крові миттєво розганяє мою нудьгу. Мені стає так весело – просто обрегочешся. Бо слідів крові в його алкоголі майже нема. Зате зілля «Сну без сновидінь» – хоч залийся.

От же ж покидьок. Знайшов час звести рахунки з життям. І спосіб знайшов годящий, нічого не скажеш. Хочеться підійняти його на ноги потужним «Ренервейтом» і поцікавитися, чим йому не догодила шляхетна «Авада» у скроню, якщо вже жити не мило. Не менше хочеться згребти його в кулак і стиснути пальці. Якомога міцніше. А тоді вимити руки антисептичним розчином і назавжди забути, що колись моє життя псував такий собі Ремус Люпин.

Замість цього я знаходжу мініатюрну піпетку і знімаю з полиці абсорбент і зміцнювальний настій. По краплині одного і другого йому вистачить з головою. Міцно зчеплені зуби розсуваю вістрям скальпеля – пальцями я радше зламаю йому щелепу.

І нічого тут більше не зробиш. Найменше магічне втручання його вб’є. Навіть довбаний вищезгаданий «Ренервейт» може спричинити зупинку серця.

Я підкликаю з особистих апартаментів свій шарф, загортаю вовкулаку, як дівча улюблену ляльку, і підкидаю трохи дров у камін. Грійся, паскудо. Грійся і приходь до тями. Вмерти я тобі не дам, можеш не мріяти. Не заслужив ти такої милості.

А шарф потім доведеться викинути.

***

Падаю в крісло, в руці склянка. Вогневіскі на два пальці. Випиваю одним духом. Від пекучого смаку аж вилиці зводить, а на очах закипають сльози.

Як я тобі заздрю, Ремусе Люпин, боягузлива ти скотиняко, брехливий покидьку. Я б так не зміг – забити на все й на всіх лише тому, що мені боляче.

***

Виявляється, я примудрився задрімати в кріслі. Я прокидаюся, почувши зовсім поруч голос Директора:

– Северусе, ти тут?

Я підриваюся, мов обпечений, миттєво пригадавши, що на столі у мене валяється напівживий вовкулака в масштабі один до двадцяти. Але, на щастя, Дамблдор цього не бачить – його голова чемно стирчить у зеленому полум’ї каміну.

– Так, Альбусе.

– Все гаразд? Я бачив, ти дав собі раду з Бакбиком?

– Перейменуйте його, – кривлюся я, – якщо вже даєте йому політичний прихисток.

– Неодмінно, – всміхається Дамблдор. – Северусе, а ти не бачив Ремуса? На площі Гриммо його нема, в корнуольському домі, здається, також. А до повні лише два тижні. Мене це трохи непокоїть.

Щось ви раптом стали таким неспокійним, Альбусе. Попередні двадцять років доля вовкулаки вас не надто турбувала.

– З’явиться ваш дорогоцінний Ремус, ніде не подінеться, – відгукуюсь крізь зуби. – Зрештою, це в його інтересах.

Нагородивши мене фірмовим поглядом («Северусе, ти нічого не хочеш мені сказати?»), Директор зникає з мого каміну. А я хапаюсь за голову. Два тижні. Тобто, в мене лише тиждень, щоб повернути Люпина у в нормальний стан – тоді він встигне прийняти необхідну порцію зілля. Але мені – чисто теоретично – цікаво знати: якого розміру вовк вийшов би з вовкулаки, зменшеного у двадцять разів?

***

Переходжу з Люпином до спальні – там тепліше.

Поїти недоумка з піпетки доводиться щопівгодини. Чим дрібніша тварина, тим швидший у неї метаболізм, і тим вищий ризик зневоднення. Втім, попервах мої зусилля марні: вовкулака не в стані втримати ані краплини, і вся вода опиняється на підстилці. Разом із зіллями, які я підмішую у пиття. Мені раз по раз доводиться притримувати його пальцями, щоб він не захлинувся власним блювотинням; за пів ночі руки в мене брудні по лікоть, а нерви на межі. Вбити паскуду. Вбити й спалити в каміні.

Я сплю уривками. Вереск зачаклованого годинника висмикує мене з жахливих снів у не менш жахливу реальність. У жахливо одноманітну реальність: напоїти, притримати за плечі, поміняти брудну серветку під головою… напоїти… Потім стає трохи легше – принаймні, він блює вже не після кожної дози, а через одну. Переконавшись, що проміжки між нападами стали довшими, я встигаю зганяти нагору, в кабінет Захисту – там є пречудовий акваріум, в якому мій… кхм… утриманець… в якому Люпин колись тримав ґрінділа. У цьому рішенні вочевидь є щось дике, але з іншого боку – не на столі ж йому жити? І не в моєму ліжку.