Розділ перший

Тут не буде надзвичайно розумної цитати на початку.

“Любов – це те, що подароване людині божествами, і те, що не можна забрати,” – часто повторював викладач з історії японської культури. Але й правда, любов є невіддільною частиною нашого життя. Це не лише любов до однієї людини чи людей, але й до природи, до себе, до середовища, в якому живемо. Люди не можуть не любити – не можуть позбавитися цього божественного дару, який і робить нас людьми.

Цей вислів не зміг покинути роздуми темноволосої дівчини – з японським типом зовнішності – цілу пару. Вона задумливо схилила голову на руку та вимальовувала в зошиті образи синтоїстських храмів у Японії. Погляд насичених зелених очей був переповнений розмірковуванням над сенсом слів викладача, чию лекцію успішно пропускала крізь вуха. Історія японської культури був одним із її улюблених предметів, адже для лінгвіста важливо не лише володіти мовами, але й знати історію та традиції країн. Високий чоловік стояв біля дошки та захоплено розповідав про сім богів удачі, та й сам він був японцем, що мігрував до Британії багато років тому.
Дівчина мотнула головою та вигнала з неї нав’язливі думки, що так і заважали концентруватися. Її очі нагадували густий хвойний ліс взимку, переливалися та блищали на білому світлі, а погляд націлився на трибуну, де стояв викладач. Брюнетка сумнівалась, що його голос взагалі долинає до останніх рядів, на яких сиділи ледь не всі студенти факультету. Здавалося, ніби високі кам’яні стіни навпаки поглинають звук та викрадають надсекретну інформацію про синто – національну релігію японців. Довгі парти півколом тягнулися догори, проте світло падало не на всі ділянки для роботи. В аудиторії виявилось занадто багато людей, і лише менша частина з них – філологи – їх було небагато. І саме через це, озирнувшись довкола, дівчина не змогла знайти знайомі обличчя одногрупників, які розчинилися в потоці сотень людей. Хоч вона й сиділа у середній частині залу, проте могла добре бачити, як “уважно” студенти слухали викладача, гортаючи стрічку Інстаграму або Пінтересту. Усі вони перешіптувалися та явно не були налаштованими на повноцінну роботу. Зі стану роздумів усіх вивела приємна мелодія, ноти якої ніжно ковзали вузькими коридорами та проривалися у кожну авдиторію.

– Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня! – викладач кивнув головою та рушив з місця, залишаючи після себе лише шлейф приємних парфумів.

Усі почали жваво збирати речі та змагатися, хто ж першим покине стіни університету. Натовп збігав униз, ритмічно тупаючи сходами просторої коричневої аудиторії. Дівчина з полегшенням видихнула та однією з останніх вийшла з кабінету, тримаючи в руках велику бежеву сумку. Поправляючи на ходу масивний чорний шарф, вона минала коридор за коридором. Високі стіни прикрашали старі картини та таблички, а під ногами розчинялася довжелезна червона доріжка. Краєм ока помітила снігопад та підійшла ближче до вікна. На вулиці вже було темно, та світло в деяких аудиторіях не дозволяло темряві повністю поглинути університет. Сніжний вихор танцював танго у внутрішньому дворі, розсипаючи довкола маленькі білосніжні сніжинки. Крижаний вітер гойдав їх із боку в бік, ніби танцював в реальності. Це видовище заворожувало та не дозволяло відвести погляд убік. Природа взимку спить, та ніщо не зможе допустити цьому сну тривати безперервно та спокійно. Дівчина прикусила нижню губу та морально приготувалася до того, що шалене танго затягне туди і її.

Спустилася в хол та помітила втомлених охоронців біля виходу. Тихо попрощалася з ними та з помітним небажанням відчинила двері. Стіни старого привабливого університету з високими гострими баштами вже були вкриті білою пудрою, а вітер все дужче закручував вихор. Дівчина сильно втиснула голову в шарф та зціпила зуби, все міцніше стискаючи сумку. Територія університету дійсно була великою та гарною, але взимку минути її виявилося справжнім випробуванням. Голі дерева, замість листя, надягнули сніжну ковдру, а доріжка з каменів вирішила відігратися за те, що всі ходять по ній без перерв, тому стала слизькою. За залізними воротами вирувало життя: різноколірні вивіски все довкола осипали яскравим світлом, а люди поспішали додому після навантаженого дня. Вулички вже просочилися ароматом кави та глінтвейну, одночасно нагадуючи аромат улюбленої кави її тата – лате з вишневим сиропом. Від цієї асоціації на душі стало тепло та приємно, гарячий потік стрімко ковзав по тілу та зігрівав. У місті їх настільки багато, що інколи страшно ходити, аби залишитися цілим. Жителі нагадували мурах, що бігають у справах, працюють, влаштовують своє життя та є головними героями своєї ж історії. Люди надихають: кожен є особливим персонажем власної унікальної історії, яку створюють протягом життя. За ними неможливо не спостерігати та не прагнути зрозуміти їхні думки чи дії, і це зачаровує.

Студентка йшла, не озираючись, супроводжуючи перехожих уважними поглядами, які закарбовували в пам’яті їхні обличчя. Найчастіше вона дивилася лише в очі, адже вони відкривають найпотаємніші сховища людської душі. Їхній колір, відтінок, емоція… Це так унікально та вишукано. В одному лиш погляді можна заховати ненависть, зізнання в коханні, страх або щиру радість… Спектр усіх можливих почуттів можна побачити там, куди зазвичай намагаються не дивитися, щоб не потонути чи не заблукати в гущі безмежного людського простору.

Тіло тремтіло від холоду, проте крижаний вихор бив по обличчю. Гострі сніжинки, ніби маленькі кинджали, дряпали шкіру, отруювали морозом. Щоки вмить почервоніли та загорілися крижаним вогнем, що ладний був спалити тіло. Прядки смолянистого волосся прибилися до обличчя, закриваючи його. Дівчина ледь не вила від холоду, проте продовжувала йти та молитися, щоб швидше дістатися до автобусної зупинки. Вивів із роздумів лише підозрілий шурхіт позаду та тихе ричання. Перехожі лише оберталися та проходили повз, утім вона лише широко розкрила очі. За декілька кроків від неї високий хлопець склався навпіл після конфлікту зі слизькою дорогою. Він лиш тихо вилаявся та потер рукою потилицю. Проте вираз його обличчя значно змінився, коли перед носом помітив незнайому руку, яка вже точно не могла йому належати. Напевно… Хлопець підняв погляд та зустрівся зі смарагдовими вогнями, що нетерпляче вдивлялися в нього, пропалюючи дірку чи то від злості, чи від холоду. Його обличчя закривали шапка й шарф, та темні медові, як ароматна кориця, очі було неможливо. Незнайомець ще декілька секунд переводив погляд з виразних очей на тендітну руку, проте таки прийняв допомогу незнайомки.

– Дякую, – відкашлявшись, низьким голосом мовив хлопець та струсив сніг з одягу. – Дякую, що не дозволили перетворитися на сніговика прямісінько в центрі міста.

– Якщо Ви цього дуже хотіли, то можете повернутися в попередню позицію, – вона хитро посміхнулася та повернулася, щоб іти. – Гарного дня!

– Ще раз дякую, Вам також. Вважайте це підкатом року, – він широко посміхнувся та рушив далі.

– Підкат успішний! – її легкий сміх на мить змусив його серце зупинитися, щоб потім продовжити рух у загубленому темпі.

Дорогою до зупинки із голови не виходили ті прекрасні бурштинові очі, сповнені хвилювання та здивування. Дівчина широко усміхнулася та нервово дивилася на мініатюрний годинник на лівій руці. Від очікування швидко стукала чоботами по асфальту, проте від цього автобус швидше не приїхав. У вечірню добу весь транспорт переповнений, тому дівчина буквально намагалася не дихати, щоб не випасти з автобуса. Всю поїздку вона молилася вижити та не вдихати їдку суміш ароматів. Якби не негода, то дівчина могла б дістатися дому пішки, але із двох варіантів варто обирати найменш небезпечний, і щось їй підказувало, що цього разу вона точно помилилася. За короткий час вона змогла вийти на потрібній станції та вперше за тривалий період набрати в груди свіжого повітря, яке від різкої зміни температури обпалювало легені, а тілом промайнув табун мурах.

Дівчина швидко рушила вбік, де за рогом непримітно та непорушно вже багато років стояв будинок. Проте, як то говорять у казках, він був далеко не звичайним: побудований за зразком традицій японців. Невелика дерев’яна будівля з розсувними дверима, прикрашеними візерунками сакури, а також надзвичайно нетиповим для цього міста дахом із ледь помітною хвилястістю на кінцях. Червоні розписані ліхтарі прикрашали ґанок, а біля дверей японською власноруч хтось вивів напис “Чай від Харукі”. Брюнетка розслаблено видихнула та посміхнулася, коли помітила, що всередині ще горіло світло. Акуратним рухом відчинила двері та зайшла всередину.

– Добрий вечір, пане Сатору! – з усмішкою привіталася дівчина та коротко поклонилася.

– Я чекав на тебе, – усміхнувся у відповідь старий японець та кивнув головою.

Всередині магазинчика виявилося доволі затишно: усе було зроблено із темного дерева. Підлога трохи скрипіла, проте дівчина рушила в інший бік кімнати, де розташовувалися полиці з маленькими баночками різноманітного чаю. Біля дверей знаходилися великі вікна, поблизу яких стояли низькі столики та подушки для приємного проведення часу справжнім фанатам чайних церемоній. Відразу за полицями з чаєм розташовувалися ще декілька з кавою, іншими видами напоїв та прекрасним посудом для чайної церемонії, розписані легкими візерунками. Уся атмосфера за багато років просочилася ніжним ароматом зеленого чаю та диму, адже кожного ранку та вечора старий чоловік підпалював ароматні палички та “очищав” будинок. Біля входу, за дерев’яним столом, сидів власник цієї крамнички. Його біографія переповнена різноманітними повчальними історіями, якими він залюбки ділиться з постійними клієнтами, які стали для нього новою сім’єю. Він майже весь час одягнений у білу сорочку з вишитими пелюстками сакури. Рідке біле, як сніг на вулиці, волосся та борода ледь приховували зморщене обличчя та добрі темні очі. Чоловік завжди посміхався, навіть складно уявити, що він вміє відчувати інші емоції. Його очі завжди наповнені життєвою мудрістю та добротою, яку випромінює до інших.

Студентка так задумалась над тим, який чай обрати, що зовсім відірвалася від світу. Навіть шурхіт позаду не зміг вирвати її із м’якої пелени міркувань, які здавалися найважливішою справою у світі.

– Якщо обирати між червоним та білим чаєм, то краще надавати перевагу останньому. Він справді смачний, – позаду почувся приємний чоловічий голос, проте дівчина продовжувала переводити погляд з одного сорту чаю на інший.

– Червоний чай має специфічний присмак та терпкий посмак, особливо під час першого чаювання, – підхопила вона та задумливо прикусила губу. – Я теж люблю білий, проте думала спробувати щось нове. Хоча… Подумаю над цим наступного разу.

– То чому б не обрати один із видів улуну? – жваво відповів чоловік позаду. – Хоча мені найбільше подобається Молочний Улун за його незвичний смак та приємний аромат.

– Я куштувала його лише раз в житті, тому, думаю, це непогана ідея. Дякую, – вона з усмішкою повернулася, проте ледь не випустила з рук скляну банку.

Палкі медові очі навпроти. Вони дивилися прямісінько в її душу та викарбовували там сліди. Серце пропустило удар, а дихання на мить зупинилося. Дівчина глибоко видихнула, а розгублений погляд бігав із боку в бік в пошуках реальності.

– Щось сталося? – заметушився незнайомець та схилив голову набік.

– Я не очікувала зустріти нічного сніговика знову. Можливо, це сон? – погляд широко розплющених очей втупився в незнайомця, проте той лише залився приємним сміхом, від якого серце дівчини знову пропустило удар.

– Дякую за допомогу, – розгублено мовила вона та рушила до каси.

– Один-один, – все ще зі сміхом відповів хлопець та взяв з полиці один із сортів кави.
Пан Сатору загадково усміхався знайомим незнайомцям та провів їх поглядом, сповненим життя та хитрості. Старому точно подобався такий розклад подій: у житті кожного другорядного персонажа чиєїсь історії мають бути такі моменти, коли здається, ніби ти і є творцем нового сюжетного повороту. Це відчуття дарує крила та справжнє щастя, навіть, якщо ти сам не щасливий.

Вони зупинилися біля магазинчика та здивовано дивилися одне на одного. Від незрозумілості та неочікуваності такого повороту подій вони навіть не знали, що робити. Темрява готова була поглинути їх, та самотній ліхтар поблизу не дозволяв зробити це, окидаючи світлом не лише молодих людей, але й сніжинки, що мимоволі кружляли в повітрі, готуючись розтанути на чиємусь тілі. Декілька білих пір’їнок залишилися на віях дівчини, повільно танучи та стікаючи по розжареному обличчю.

– Ти теж живеш поблизу? – наважилась розірвати мовчання брюнетка та опустила погляд.

– Сестра, – він широко усміхнувся та показав рукою напрямок до її будинку. – Я інколи приходжу до неї, щоб вона не сумувала, а сьогодні ще й вирішив купити її улюблену каву. Як справжній чаєман, не схвалюю це.

Його сміх так приємно наповнював простір довкола. Оксамитовий голос, ніби солодкий вишневий сироп, розтікався та змушував слухати далі. Щоки дівчини почервоніли ще дужче, проте цього разу точно не від морозу. Її очі бігали, а пальці все сильніше стискали сумку. Серце шалено билося в грудях, проте цього вона боялася найбільше. Шумно видихнула та знову заглянула в очі незнайомця, які все ще залишалися єдиною помітною частиною його тіла. Від нього пахло солоною карамеллю…

– І ким же ти є? – тихо мовила дівчина, але хлопець лиш посміхнувся та стиснув плечима.

– Я екстраверт з високим рівнем емпатії, – у темних очах точно промайнув вогонь.

– Дивні нині імена придумують, – хмикнула вона та протягнула руку. – Дякую моїм батькам, що дали нормальне ім’я – Елеонора.

– Ну, мої батьки теж не були виключенням, тому подарували мені людське ім’я, щоб приховати божественне походження. Тому всього лиш назвали Теодором, – велика гаряча долоня обпалювала її руку, ніби перекидаючи вогонь.

Жар і мурахи пробігли тілом, а за диханням годі вже було слідкувати. Дівчина відчувала, як хвилі різноманітних емоцій одна за одною накривають її з головою, ніби холодне море під час шторму. Найстрашнішого шторму в історії людства. Серце ладне було вирватися з грудей та продовжувати битися вже десь в іншому кінці Великобританії. Зіниці розширилися, а гаряче повітря зірвалося з тонких рожевих вуст.

– Рада знайомству з Вами, – вона напружено посміхнулася та схопилася тремтячою рукою за сумку, як за рятівний круг.

– Сподіваюсь, що більше перед тобою я не впаду, – очі мерехтіли та переливалися усіма барвами, а з м’яких вуст зірвався лункий сміх.

Його дихання теж було далеко не на місці, а вже десь на околицях Токіо. Голова йшла обертом від невідомих емоцій, проте дуже пощастило, що обличчя було закритим, адже рум’янець не сходив з тіла ще з моменту грандіозного падіння. Хлопець сяяв від усмішки та приємної зустрічі, тому дійсно хотів зустрітися знову. Хоч раз.

– Що ж, гарного вечора. Дякую за допомогу, – дівчина ніяково кивнула та повернулася в інший бік.

– Гарного вечора! – погляд палких очей проводив її, доки маленький жіночий силует не зник в темряві ночі.

Тільки зараз він зрозумів, що дівчина була набагато меншою за нього у зрості, тому допомога під час падіння здалася для нього кумедною подією. Але ця помітна різниця продовжувала сіяти усмішку на чоловічому обличчі, все ще надійно схованому за маскою шарфа. За декілька хвилин він, задумливий, рушив далі, міцно стискаючи праву руку у спробі запам’ятати рукостискання.

Біля вікна старого магазинчика з хитрою усмішкою стояв пан Сатору, стискаючи в руках маленьку чашку ароматного м’ятного чаю. Тепер він точно відчував себе творцем нової історії.

Елеонора сиділа на ліжку та нервово стукала пальцями по екрану телефона. Стіни білої кімнати прикрашали фотографії та картини із зображеннями японських традиційних символів. Справа від дверей стояло білосніжне залізне ліжко, а поряд із ним – поличка, на якій лежала лиш нова почата книга, стіл із “творчим безладом” на ньому, та шафа з великим дзеркалом поряд. Масивні штори приховували велике вікно та вихід на балкон. Пощастило, що батьки таки дозволили їй мати таку розкіш, як додатковий вихід на вулицю, щоб не складати туди непотрібні речі, а мати власний куточок для душі. Навпроти стола непорушно стояв стенд із книгами, який доповнювали статуетки та свічки. Верхів’я ліжка обіймала гірлянда з декоративних троянд та листя, яке надавало декору свіжості. Повітря наповнював насичений медовий аромат, що тягнувся з кухні на першому поверсі. Це був єдиний знак, що символізував те, що мама вирішила приготувати улюблені круасани.

Кімнату заполонив гучний дзвінок, який налякав навіть Леонор. За мить вона відповіла та шумно видихнула. З того боку екрана з’явився образ хлопця. Його темне коричневе волосся падало на обличчя, а сірі очі хитро дивилися на виснажену дівчину.

– Мені тут карти сказали, що ти зустріла якогось ананаса без хвостика. Тільки не кажи, що це правда, – рідний голос лунав з насмішкою, проте від цього на душі стало легше.

– Це правда, Джо, – вона застогнала від утоми, проте на обличчі вмить виникла усмішка від спогадів.

– І ти зовсім забула, що це неможливо, так? – хитро продовжував він, перемішуючи колоду.

– Я ж не закохалася в нього. Просто цікава пригода, – виправдовувалася вона, та в душі відчувала дивну суміш емоцій та нерозуміння себе.

Джонатану вона довіряла більше, ніж собі. Вони разом ще з пелюшок, адже їхні батьки теж дружили ще зі старшої школи. Елеонора вважала його братом, який завжди поряд та зможе бути поряд навіть тоді, коли йому складно. А його вірними помічниками є карти Таро, без яких не минає жодна зустріч. Здається, він не може дихати без них, проте вони ніколи не помилялися та завжди показували лише правдиві результати. Тому відразу, як почув новину про нове знайомство подруги, він знову почав розкладати карти та інтригуючи зітхати у відповідь.

– Ну, мені кажуть карти, що це чоловік, який зможе надовго залишитися у твоєму житті. Виявляється, не такий вже він і ананас… – він почав сміятися, а брюнетка насупилася.

– Який він? – нетерпляче запитала вона, проте у відповідь отримала лише незадоволений вираз обличчя найкращого друга.

– Так, креветка, не заважай. Ти ж знаєш, що я не люблю розповідати наперед, – він прикусив губу та продовжив класти карти на стіл.

– Але ж ти знаєш, що буде далі, так?

– Правильно, але це не означає, що ти маєш знати наперед. Так хід цієї історії буде занадто нудним, – він цокнув язиком та стукнув пальцем по екрану. – Гарний хлопець, я б і сам з ним зустрічався… Вітаю, Лео, ти нарешті знайшла ананас, але вже із хвостиком!

Порада від Джо для читачів: Ніколи не пізно шукати себе та відкривати нові горизонти. Тому саме час випити глінтвейн під час заметілі з улюбленим ананасом або креветкою.