Розділ Перший
від Сергій ПономаренкоЯк відомо будь-якому любителю випити (не нажертися як свиня, а культурно продегустувати, еге-ж?), ця дія поділяється на кілька стадій. Так перша стадія – сумніви. Ти запитуєш себе, а чи потрібно тобі це робити? Мнешся, зважуєш всі “за” і “проти” , шукаєш відмовки (якщо ти, звичайно, не досвідчений алкоголік – у таких ця стадія відсутня. Хочеш випити – бери і роби і ніяких відмовок, шо ти як не мужик?)
У Вітрів Руйнування з “Десперадо” теж були схожі сумніви але не на тему алкоголю а на тему фінансів. Звичайно, коли тобі не платять це дратує і ти маєш право забрати власні гроші… але враховуючи, що в компанії криза, викликана раптовим відходом від справ багатого спонсора “Ворлд Маршал”, внаслідок чого останні різко скоротили фінансування своїй дочірній фірмі…Та й гроші ці не на власному балансі а на службовому…Все що лишилось від бюджету, якщо бути точним.
– Ну…Я навіть не знаю – вкотре за вечір пробурмотіла Містраль, холодний вітер Франції – Звичайно, ми давно не отримували премії, але це ж не привід…
– Премії? – хмикнув Сем лежачі на дивані і закинувши ноги на кавовий столик – Пробач, люба, може ти не отримувала ПРЕМІЇ, а я, наприклад, кілька місяців не отримував ЗАРПЛАТНІ.
– Н-ну … Так … Не отримували зарплатні, але не привід – … – Знову бурмотіла Містраль хоча було очевидно, що вона зовсім не проти. Варто лише зламати її жалюгідний опір, і вона буде першою, хто скористається можливістю витратити гроші на себе.
Семуель обернувся на Монсуна. Той, стоячи у вікна і дивлячись далеко вдаль філософські промовив:
– Ніщо не вічне. Ми було впевнені, що “Ворлд Маршал” цвістиме ще не одне століття. Однак, зараз, коли голова відрубана одним біловолосим типом і лежить у кущах, очевидно, що тіло всього лише б’ється в конвульсіях перед тим, як завмерти… Іншими словами…
– … Ми все одно залишимося на морозі рано чи пізно – закінчив думку Сем.
– Правильно. І запевняю, що Сандаунер не дасть нам НАШИХ грошей.
– Ось і я про це – кивнув Родрігез – Тому я планую хоч раз за півроку відпочити за СВОЇ гроші. Хто зі мною?
Містраль подумала хвилинку, пожувала губи та погодилась, додавши:
– Тільки трошки…
***
Друга стадія – це коли ти нерішуче робиш перші ковтки та звикаєш до незвичного смаку.
Так, знявши гроші, кожен пішов туди, куди хотів. Містраль вирушила до торгівельного центру, Монсун – до однієї книгарні, в якій давно помітив рідкісне видання “Діалогів” Платона, а Сем…
А Сем просто пішов містом. У нього давно не було часу просто пройтися вулицями шляхом купуючи каву, хот-доги та інші пропозиції стріт-фуду.
Він уже і забув як це – не боротися, а просто відпочивати і слухати міський гомін витканий з безлічі різних звуків – рев двигунів (хоча дуже помірний – в місті переважали нині електромобілі), розмови людей, не важливо, по телефону або один з одним, реклама…
“Добре. Але голосно” – подумав Семуель.
Надвечір вся трійця повернулась до офісу і перебувала у третій стадії – всім трьом стало добре.
Однак, після цієї стадії йде четверта, яка вимагає від людини все більше і більше міцного напою!
Тому, не дивно що прокинувшись наступного ранку, Монсун не знайшов в офісі Сема і Містраль – очевидно обидва пішли з самого ранку розважатися далі. Монсун хмикнув і у свою чергу рушив до наступного магазину – там, за його розрахунками, мала бути колекційна версія книги “Політея” все того ж Платона. Непристойно дорога як для книги.
П’ята стадія – угар. Це коли людина не контролює себе. Гроші полетіли геть величезними сумами. Монсун тягнув уже не по одній книзі, а цілими зв’язками. Зв’язками дорогих, рідкісних та колекційних видань, що замовляв за величезні гроші іноді з країн Європи. Містраль поверталася з величезними пакетами брендових магазинів, Сем їв все у більш вишуканих і дорогих ресторанах.
Кульмінація сталася того дня, коли Сем, побачивши трохи п’яненьку Містраль, прикинув, що він і сам давно не пив. Точніше… Взагалі не пив. Ну, не без того, щоб випити раз на місяць-два півлітра темного пива, але це всього нічого!
Залившись з ранку пляшкою коньяку (дешевий – тисяч десять), Сем вирушив на пошуки пригод, час від часу заходячи в різні бари і випиваючи все більше і більше.
П’яні люди, як багато хто вважає, думають про те, чого не хочуть. Насправді ж п’яні люди думають про те, чого хочуть, але чого соромляться. Так стоячи в міському парку на мостику через озеро і попиваючи з горла шотландський віскі (теж фігня – тисяч п’ятнадцять), Сем подумав про…Райдена. Клятий блондин іноді приходив на думки і викликав дивні почуття.
Так, він ворог… Але ж наскільки незвичайний!
Здолавши Райдена вперше – тоді, на даху потягу і позбавивши білявчика руки і ока, Сем подумав що все – Finita la comedia, більше цей біловолосий його не потурбує.
Але він повернувся. У новому (до біса сексуальному! – визнавав п’яний Сем) тілі.
Але змінилося не лише тіло.
Райден не вбив жодного кіборга, що раніше був людиною – під клинок потрапляли тільки роботи. Навіть Вітри Руйнування всі були живі. Сем пам’ятав свою фінальну дуель з Райденом, пам’ятав, як вислизнув із рук його меч, спритно вибитий суперником. Сем тоді розправив плечі та широко розставив руки.
– Давай, закінчуй, Джеку!
– І не подумаю. Ти вже програв – якось стомлено відповів Райден і сховав меч. Він рішуче розвернувся на підборах (як тільки не падає?) І пішов геть.
– А ти не боїшся – прошипів йому в спину Сем – Що я зараз підніму свій меч і наріжу тебе на гамбургер зі спини?
– Не боюся.
– Чому?
– Тому що ти не станеш цього робити.
Цей діалог відгукнувся в голові, обдавши Сема гарячою хвилею… Хвилею…сорому чи що?
Було ніяково, що якийсь блондин-пацифіст зміг вибити його з колії. Ще й змусив думати про нього.
Тут Сем прийняв логічне, як йому здавалося рішення. Треба було охолонути, тому реактивний алкаш сприйняв це у прямому сенсі і не придумав нічого кращого як стрибнути в озеро з мосту, на якому стояв.
Брррр! Вода виявилася холодною, але такою бадьорливою!
“Пішов ти, Райдене! Нехай ти здолав і мене і весь трясся “Ворлд маршал” але я все-таки страшенно файний і гордий птах! Ніяких п’яних рожевих шмарклей по женоподібним хлопчикам накштамп тебе! Отак, знай наших!” – думав Сем, поки не зрозумів, що тоне.
Помилкою було не стільки лізти, не впізнавши глибини, а те, що перед зануренням Родрігез не удостоївся зняти екзоскелет, який тепер зрадливо тягнув власника під воду через свою вагу.
Сем почав розмахувати руками і кричати, але виходило одне булькання.
“Це пиздарики” – подумав Семуель – “Потонути на глибині в два метри в парку намагаючись позбутися тупих думок це найкумедніша смерть в історії! ”
Так, безперечно, такий кінець Реактивного Сема був би дуже трагічний і комічний одночасно, якби в цей момент хтось не кинувся у воду, попередньо знявши свій піджак і не розрубав би екзоскелет Родрігеза своїм ВЧ клинком, після чого підхопив невдачливого плавця і не поплив би з ним до берега. Сем кашляв, жадібно хапав повітря, плювався, матюкався і ніяк не міг сфокусувати погляд через випите і брак кисню. Все що він побачив – мокре біле волосся перед собою.
***
Сем, що лежав на лавці, закашляв і нарешті сфокусував погляд. Над ним стояв Райден. Саме так він виглядав під час першої їхньої зустрічі. Тільки він не був тоді мокрим до нитки.
– Джек ти… – пробурмотів Сем (зуби відбивали чечітку)
– Райден – Виправив його блондин – І півроку не минуло, трясся твоїй матері, а ти вже топишся.
Голос при цьому звучав байдуже і це зачепило серце п’яного Сема.
– Це … ік! Це вийшло випадково!.. Де мій віскі?!
– А, ти ще й п’яний. Варто було здогадатися… – Райден простягнув свій піджак Сему – Візьми, щоб не ходити голим.
Зауваження мало сенс, оскільки під екзоскелетом не було нічого, крім трусів. Піджак Райдена виявився трохи вузьким – блондин носив ті самі обтягуючи моделі для худеньких хлопчиків накштамп нього. Однак, це краще, ніж нічого, правда?
– Джееек… Мені х-хуево – проскиглив Сем, пізнаючи те, що любителі випити називають “Гвинтокрили”
– Менше треба пити – відрізав Райден категорично і суворо.
– Та годі тобі … – відмахнувся Сем – адже ти … ік! не кинеш …. м-мене, ї … ї.. їбаний ти добряку?!
Фраза вийшла грубою, але Родрігез не хотів грубити Райдену. Навіть навпаки, відчував лише ніжні почуття до рятівника і намагався висловити їх.
Просто такі люди, коли вип’ють.
***
Райден, як не дивно, знайшов таксиста, що погодився взяти в салон п’яного в зюзю Сема, в одних трусах і вузькому піджаку, з якого до того ж стікала вода. Одному тільки Райдену відомо яку суму він віддав водилі, але Сем був вдячний і навіть намагався висловити свою подяку:
– Д-Джек … Я … це … ну … дякую коротше …. Ік! Можна я … ну … зателефоную тобі?
– Мене звати Райден – знову виправив його блондин і подивився в бік – А телефон я розбив….
Сем засмутився, але нові “гвинтокрили ” відволікли його увагу.
По дорозі до офісу Сем подумав, що в житті більше не питиме так багато. Собі дорожче це виявилося – он, мало не помер по дурості … Ще й чортівню якусь ніс Райденові, от дубина! А раптом він тепер щось не те подумає?..
Сем був у таких сумних роздумах дуже довго. Він думав у машині, думав на вулиці, думав у ліфті і не дивно, що йдучи коридором не почув гнівного голосу Сандаунера, що щойно повернувся з відрядження і дізнався, що бюджету настав кінець.
Коли Сем з’явився в офісі, Сандаунер замовк. Він різко перестав материти Містраль і Монсуна і повільно, дуже повільно обернувся на Сема.
Наступної миті око Сандаунера засмикалось, а рот мимоволі спотворився в гримасі, що передавала весь спектр його емоцій разом.
– Де…ДЕ ЕКЗОСКЕЛЕТ СКОТИНА?! – заволав Сандаунер і голос його при цьому мимоволі зірвався на істеричний вереск, від чого Монсун ледве помітно посміхнувся, сидячи на своєму троні з книг.
– Екза … екс … Екз … Екзоскелет? – насилу перепитав Сем, ніби намагаючись зловити сенс питання за хвіст – Екзоскелет … гм … А, екзоскелет! – раптом дійшло до нього і він почав обмацувати своє тіло.
– А де … ік! Де мій екзоскелет? Шановні – звернувся Сем до Монсуну і Містраль – А ви … ви не бачили мою … цю … штуку … на тіло … як її … типо … екзоскелет, во!
– Ти напився з ранку і пішов гуляти далі. Гадаю, ти банально пропив броню. Ну чи зіткнувся з Райденом – байдуже відгукнувся Монсун, перевертаючи сторінку книги яку читав.
– Райден? … А точно Рааааайден – Обличчя Сема при згадці рятівника розпливлося в блаженній посмішці- Ні-ні … краще Джек, так йому напевно більше … ік! Сподобається… Хоч він і…з-заперечує…Хммм…Монсун, а тобі не здається що подібний діалог…ік! Між нами, вже відбувався двічі?
Сандаунер, що слухав увесь цей п’яний потік свідомості, моргнув очима і підійшов до Сема. Погляд лисого причепився до піджака.
– Я впізнаю цей костюмчик – з ненавистю прошепотів він – А ну дай його сюди!
– Ага, дідька лисого! Це..ік!.. моє! – рішуче заперечив Сем.
Сандаунер, що ще якось до того тримав себе в руках, люто схопився за піджак і отримав хук справа, від якого моментально склався на підлозі. Сем переступив через лисого і пішов спати. Перед сном він ретельно сховав піджак у свою особисту схованку і хотів було подзвонити Райдену( забувши чи забивши на розбитий телефон білявчика), але відключився.
0 Коментарів