Розділ перший і останній

Здається то був знов липень. Спекотний і примхливий, такий що мене безмежно дратував. Я намагався абстрагуватися, намагався жити своїм життям, намагався бути як всі.
Це все було таким маревом.
Здавалось, це було колись давно, в минулому житті, не інакше. Я досі пам‘ятаю твої губи. Та їх взагалі неможливо забути. Ці ніжні пелюстки якими ти мене пестив. Я не знаю чи є люди не з блакитними очима, бо в тебе такі, а на всіх інших я не дивився.
У тебе запах такий… Я навіть не знаю чим саме ти пахнеш. Можливо, хвоєю, якимсь лісом, можливо навіть полем соняшників, відрадою (це точно), непояснювальним спокоєм та тугою. Та найбільше ти пах любов‘ю. Ні, то любов пахла як ти. А ще в тебе руки такі, знаєш, в них падав би і падав – завжди знав, що ти спіймаєш. Бо ти ж був сильний. Я взагалі не пам‘ятаю чи зустрічав людину сильніше за тебе. Тут навіть не про фізичну силу, хоча її також у тебе було вдосталь. Я завжди тобою захоплювався. Виріс ти без батька, лише мати та дві сестри. От чесно тобі кажу, я би не впорався. Не міг я з жінками ніяк домовитися, вони мене взагалі якось не любили всі (окрім твоїх трьох). Звісно, неправильно буде казати, що тата в тебе не було, був звісно, далекобійником працю мав. Пам’ятаю як ти тоді плакав, коли у чотирнадцять дізнався, що фура на якій був батько перекинулась біля польського міста Познань. Він та його напарник не вижили. Це була трагедія не тільки для твоє сім‘ї. Це була трагедія і для всього двору, і для нашого мікрорайону, і для невеликого містечка в якому ми жили. Твій батько був людиною з великою букви. Змалку на всіх роботах, куди приклиниться там і буде, це всі знали і всі то поважали. Всім допоможе і так, що для себе часу не знайде.
Я вже тоді зрозумів, що ти змінився. Якось в тебе і осанка змінилась, підборіддя вище тримати став і вже після того випадку нікому свої сльози не показував.
Хоча дитиною ти багато плакав, це правда. Ми ж з пелюшок разом були і на одному горщику сиділи. Мами в нас найліпші подруги, ось так і вийшло. І в дитсадку і десь до восьмого класу ти був такий, трохи сопливий хлопчик і я інколи мав честь за тебе малого заступатись. Але то було до переломного моменту. Як на літо пішли ми на канікули, здається після того самого восьмого класу, ти раптом почав від мене віддалятися. Чесно скажу – злякався. В мене нікого з друзів крім тебе не було і мені одночас стало якось не по собі.
Тоді за літо ми бачились разів зо два. Один – мій День народження, другий – твоєї сестри Варі.
У вересні я тебе ледь впізнав – витягнувся ростом, трохи набрав ваги, і несподівано навіть якісь ознаки м‘язів з‘явились. Я ж лишився таким ж просто складеним підлітком.
На випускному ти виглядав як справжній чоловік – і плечі широкі і статура така – чоловіча, і голитися тобі доводилось кожен день. А я – ну що я – підріс звісно до сантиметрів так ста семидесяти п‘яти і трохи контури тіла стали виразнішими.
За цей час не сказати, що ми були дуже гарними друзями (точно не як у дитинстві), але спілкувалися доволі непогано і продовжували разом сидіти за партою. Оцінки в нас були на одному рівні – добре та добре, іноді навіть відмінно (за образотворче мистецтво та літературу – в мене, за фізкультуру та алгебру – в тебе).
І як ми з друзів дитинства, які могли додому затягнути вуличних котів і потім їх ховали три(!) місяці від батьків, які могли перший раз за школою зі старшаками спробувати цигарку (покашляли димом та домовились, що більше так не будемо), яким подобалась у третьому класі однокласниця, але «по чоловічому» поговоривши, ми вирішили, що вона нікому з нас не дістанеться, а то дружбі нашій гаплик. Друзі, які на велосипедах їздили десь через 20 кілометрів посеред літньої спеки, щоб покупатися у ставку (він виявився висохлим), які в школі закрили біологічку в лаборантській, бо не хотіли писати контрольну, які на шкільній дискотеці підірвали салют у спортзалі. Друзі, на яких дуже сварилась директриса (навіть якщо ми вині не були), яких ніколи не підпускали до чергування у їдальні, бо вони там розбивали половину чашок. Друзі, яких всі знали як «тих двох, що завжди і всюди десь встряють».
Як ми стали «тими гомиками, що живуть у 410 кімнаті» (так нас називав ідіот Юра з гуртожитку)?
Так вже вийшло, що поступили ми в один університет, в двох годинах їзди від нашого міста. Перспектива кожен день витрачати на дорогу по чотири години не сподобалась нам обом, ми вирішили жити в гуртожитку. Хоча в кімнатах мало знаходитись по три людини, можна було домовитися жити вдвох (але звісно і платити тоді більше). Так як вступили ми на бюджет, то вирішили дозволити собі невелику розкіш у вигляді житла вдвох, тим паче грошова різниця була не така вже й велика, а ми вже мали невелику підробітку то там то тут.
Спочатку то все було дуже дивним – хоч ми виросли разом, але ділити між собою побут було дуже незвично. У нас були різні звички та думки про те, як треба вести лад у кімнаті. Проте, доволі швидко ми розподілили елементарні обов‘язки: прибирання по черзі, хтось один готує – інший миє посуд. І так зафункційонувало наше студентське життя. Ми вчились я – на журналіста, ти – на архітектора. Все в принципі було дуже і дуже добре, навіть не знаю, що могло бути краще за те ніж жити з людиною, яку знаєш все життя.
Тобі вже було дев‘ятнадцять, а мені вісімнадцять. І я, який ніколи не відчував особливої тяги до дівчат, трохи похитнувся, коли прийшов до кімнати після пар і нічого не підозрюючи пройшов вглиб. Тій дівчині дуже подобалося все що з нею робили. А робили з нею ззаду, неймовірно сильно та швидко вибиваючись в податливе тіло. Я одразу вийшов і закрив двері (майже одразу). На якусь мить я просто завмер і дивився на тебе як на незнайому людину. Мені взагалі до того моменту в голову не приходило, що ти займаєшся таким. Тобто так, це роблять всі і це є нормальним, але я ніколи не думав про тебе в такому сенсі. І це був як душ із криги. В тебе було таке лице – зосереджене, якесь томне та до нереальності збуджене та збуджуюче. І ти часто переодягався при мені – так в тебе були кубики пресу, гарні v-образні м‘язи, такі сильні м‘ясисті руки. Але це ніколи не викликало в мене більше почуттів ніж: «Нормально так, я би теж хотів бути таким». А тут через один твій вид я чомусь був на взводі, якось мені під шкіру просочилась та твоя звірина натура.
Через декілька днів, коли ти був на якомусь семінарі, я кінчав під власні фантазії про тебе.
Потім якось це закрутилося і майже забулось, тільки, коли я бачив як ти переодягаєшся чи щось таке, я відводив очі та наполегливо не дивився.
Та дівчина до речі більше не з‘явилась в кімнаті, як і жодна інша. Я подумав, що, напевно, ти просто вибрав інше місце для цього.
Якось дуже швидко проминуло півроку, ми здавали свою першу сесію, що була в грудні, та вже думками були на новорічних святах за сімейним колом.
В день мого останнього екзамену відбулася неймовірність.
Я, прийшовши з університету близько шостої вечора (святкували завершення сесії), пакував речі, щоб у найближчі дні поїхати додому. Я був у навушниках і ледь чутно підспівував якомусь американському солодкому співаку. Раптом я відчув прохолодне повітря і повернувся до дверей. Ти стояв там якийсь і веселий і сумний водночас. Я спитав чи щось сталось. Ти дивився прямо в мої очі, ніби намагався знайти там відповідь на моє ж запитання. Пройшов, закрив двері, якось стомлено сів на ліжко і опустив повіки. Це було якось дивно, але я просто позбавився навушників (на випадок, якщо ти почнеш щось сказати) та продовжив пакувати речі іноді
поглядаючи в твою сторону.
В тебе були опущені плечі, на чолі пролягла складка, так ніби ти сильно про щось задумався. Я вже закривав свою валізу і взяв сік, щоб попити. Ти не рушив з місця весь цей час. А потім мені вперше в житті стало водночас і соромно, і смішно, і гірко, мені захотілось і плакати, і кричати, і сміятися.
-Я тобі подобаюсь?
Ти навіть не розплющив очі, а моє серце пропустило, напевно, десять тисяч ударів. Я не міг зрозуміти, що ти питаєш. Не міг пояснити, чому в мене миттю запітніли ладоні. Чому почервоніли щоки та в ногах стало дуже тяжко. Чому в мене сік став поперек горла. Чому ти це питав, невже я дав на це натяк?
Я знітився, почав якось заперечувати та питати з чого ти таке взяв. В мене трясся безіменний палець та мізинець. В горлі було сухо, а ти не відповідав. Я почав говорити, що нічого такого не мав на увазі, коли тиждень тому дивився на ньому коли він тільки но засинав. І що коли ми ходили в душ я до нього не підходив, то там просто черга була і воно так вийшло. І навіть коли та дівчина була у нас в кімнаті, то я просто з шоку від тебе не міг відвести погляд. Я виливав фонтан зі слів і не міг зупинитися.
Ти розплющив очі і якось здивовано-приголомшено подивився. Я тоді вже зрозумів, що здав себе зі всіма цими словами, бо він і половини того не помічав. Потім дивився на мене без емоцій. Я подумав, що речі, які я зібрав вже ніколи тут не з‘являться. Що можливо ти був гомофобом, а я того не знав, ми про це ніколи не говорили, бо не було до чого. І ще я чогось подумав, що зараз ти розіб‘єш мені носа чи поставиш якийсь фінал біля ока. Я вже був готовий до цього, коли ти встав і наблизився до мене. Я дивився прямо на тебе, десь в район сонячного сплетіння і думав, що не хочу, шоб це було дуже боляче. А якщо мама побачить, це взагалі буде катастрофа. Треба десь купити тоналку чи консилер, щоб хоч трохи замазати синець і намотати шарфа на все обличчя. Напевно, так і зроблю, тільки спочатку льоду треба…
Мої божевільні міркування були перервані єдиним рухом, не дуже різким, але дуже впевненим (напевно, шоб не передумати).
Ти мене поцілував.
Просто в губи, знаєте, як діти в дитсадках, чи як подруги при зустрічі.
В мене знову були симптоми якогось сердечного нападу, але зараз я надодаток був у якомусь міжгалактичному просторі. В мене широко розплющились очі. Я різко вдихнув і подивився прямо тобі в очі. Як так, навіщо це було зроблено.
Ти був задумливий, я присягаюся, що чув, як в твоїй голові відбувались мислені перевороти.
Ти знову наблизився до моїх губ катастрофічно близько.
І поцілував знову. Так точно не цілувалися діти, а подруги, напевно, тільки п‘яні та без упереджень.
Це було ніжно, так. Ти підхопив мою нижню губу, и взяв її у теплий полон свого рота, потім верхню, так само. Навіть язик (Боже мій, ти цілував мене з язиком) проходився по моїм зубам та одразу відкривав мій рот. Я також задіяв і свій язик, мені сподобалось як вони дотикалися і смішували наші температури. Це було так ніжно, що чомусь, в мене покотилась сльоза.
Це був мій перший поцілунок і був він з моїм найліпшим другом.
Ти правою рукою взяв мене біля шиї, так ніжно, і ще декілька секунд погладжував і продовжував цілувати. Коли ти відірвався від моїй губ, я відчув, що мені немає чим дихати, що зараз була краща мить мого життя.
Ми прихилились лобами. Не дивилися у очі, нічого не казали. Я сидів, а ти стояв так напевно вічність. Потім ти поцілував у чоло та сів поряд.
Я не міг передбачити що воно може далі бути. Це був якийсь сюрреалістичний сон. Але ми говорили. достатньо довго, майже до опівночі. Про все. Про те, як важко було після того як помер батька, як ти тоді зобов‘язався захищати старших сестер та маму. Як одразу почав займатися своїм тілом, перший раз відчув, що таке ранковий стояк. Як почав від мене віддалятися і спочатку цього не помітив, а потім соромно було зробити перший крок. Про першу дівчину, як в тебе не встав від хвилювання. Потім ти почав помічати в мені щось привабливе, спостерігав тишком-нишком. Як не міг зрозуміти що відбувається, як привів у гуртожиток одногруницю, щоб банально закрити простір нею, перебити думки про мене.
То все, напевно, і стало незворотньою точкою. Ми разом поїхали додому, провели канікули, але особливо не говорили про те, що відбулося.
Все якось само закрутилось. Ось вже кінець січня, ми повернулись до гуртожитка. І вечорами, приходячи вже по темному з лекцій, якось само виходило, що ми то обіймемось – поговоримо, як день пройшов, то поцілуймося – запитаємо один одного, що хочем на вечерю.
Чотирнадцятого лютого у святковий для парочок день, ти невимушено сказав:
-Я маю до тебе почуття і вони цілком реальні. Моє сердце… – твої губи розійшлися в усмішці.- Моє сердце… воно завмирає, коли я поряд з тобою. Так важко і водночас легко дихати. І я хотів би знати чи є в тебе думки чи можемо ми бути разом? Розумієш, як пара? Не просто друзі і таке.
В цю саму мить моє сердце і моя голова, моє тіло, мої думки – були цілком віддані тобі на все життя.
Ми почали зустрічатися.
Ти був дуже лагідним до мене і я намагався не відставати – відкривався кожного дня все більше і наша довіра росла з величезними темпами. Звісно, не обійшлося без труднощів. Хоча в основному труднощі – це люди, які нас оточували. Батькам і твоїм сестрам ми нічого не казали та і не збиралися до поки ситуація не стане критичною. А от в гуртожитку та в універі часто ловили косі погляди, коли навіть просто йшли поряд. Але нам було не до людей, центр Всесвіту був в один одному.
Я пам‘ятаю наш перший раз. Це настільки… бентежно.
Ми зустрічались вже півроку точно, і справа була вже на другому курсі. Якось я дуже різко усвідомив, що мені взагалі не вистачає поцілунків, обіймів та швидкої дрочки по ночах. Навіть мінет ми якось не практикували жодного разу. Я замислився. Весь день ходив і думав. Якщо коротко, то думав, що тобі неприємно це робити з хлопцем. У дівчини там хоч, ну не знаю, волого, а у хлопців…
Наступного дня я поставив питання ребром. Ти сказав, кожну нашу «гарячу» ніч себе стримував, бо думав, що я не готовий для такого.
Ми подивились один на одного, розсміялися та почали цілуватися.
Обидва дурники, потрібно було говорити про це, а не надумувати щось.
Коли твоя рука вже знайомо опустилися униз я здригнувся. Стало страшнувато, бо сексу в мене не було ніякого, до мого члену доторкалася тільки твоя (та моя, звісно) рука.
Ми повільно роздягались, ти цілував мої плечі, груди, особливу увагу приділив соскам і в мене у штанях стало дуже тісно і гаряче. Ти звільнив мій член, поклав мене на ліжко та почав неквапливо рухати рукою. На руці я вже відчув слизьку холоднувату смазку і почав кусати твою шию. Я кусав, смоктав її і облизував, залишаючи червоні та рожеві сліди. Я ладен був закінчити, коли ти раптом іншою рукою роздвинув мої ноги та слизькими пальцями доторкнувся туди, де незабаром мав бути твій член. Все моє тіло підібралося і стало напруженим.
-Не бійся, якщо тобі буде неприємно, я зупинюсь. Добре?- твої очі, я їх ніколи не забуду. В них плескалась велика руйнівна любов.
Було дуже боляче в особливості від твого товстого та міцного члену. Але насолода, яка потім настала була варта тої болі та вагань.
З того дня ми дуже полюбили це заняття. Ми займалися коханням, іноді трахались. Але завжди цей процес був наповнений лобов‘ю.
На третьому курсі ти пішов на воєнну кафедру, загалом замість фізри і додатково там можна було отримати ще якісь привілеї.
Ми сумлінно навчалися, навіть одного разу виграли гранти в Празі. Провели там майже всю зиму.
В кінці третього курсу серйозно подумали про квартиру і вже в кінці вересня переїхали на нове місце. Невелика, двокімнатна, скромно, але зі смаком облаштована.
Ти дарував мені квіти. Це мене змушувало червоніти. Як тільки в нашій квартирі в’яли квіти – ти приносив нові. Ми разом ходили до басейну, їздили з палатками на ночівлю в якомусь забутому лісі. Готували разом, особливо добре виходила піца або щось із випічки. Потім разом це їли, займалися сексом, ходили в душ, знову займалися сексом. Це був такий сон від якого я би ніколи не хотів прокинутися.
А ще одного разу ми поїхали до притулку та взяли там мале цуценя. Порода щось схоже на ретрівера. Нам настільки він припав до душі, що назад додому ми їхали втрьох.
Лілу був нашим ліпшим другом і членом сім‘ї.
Йшли дні, тижні і навіть роки.
Ми вже рік як закінчили магістратуру та зараз працювали на невеликих точках але непогано оплачуваних по спеціальностях, щоб набратись досвіду роботи.
Першою про нас дізналась твоя сестра. Вона якось була у місті та прийшла під наш гуртожиток з сюрпризом. Ми йшли з пакетами з магазину, і біля самої двері чорт мене смикнув прильнути до тебе і коротко поцілувати в шию.
Ми просили, щоб вона нікому поки не казала.
Потім дізналися мої батьки. Випадково і дурнувато. Мій телефон задзвонив і на дисплеї висвітилось: «Коханий» і наше фото. Вони могли спочатку подумати, що це жарт, але на фото ми щільно обіймались притискаючись щоками та тримаючись за руки.
Мама відреагувала спокійно, сказала, що зі школи підозрювала мене у гействі. Тато ж нервував доволі довго. Але потім із плином часу, він прийняв нас.
Своїй мамі і сестрам ти розповів сам. Були трохи в шоці, але також все пройшло і загоїлось.
Уверх пішла кар‘єра. Я знайшов непогану постійну роботу, ти підписав контракт на великий проект. Ми працювали, проводили час разом та з Лілу. Їздили у тур по Європі, подорожували в Японії, навідувались в США.
Ми кохалися. Шалено, дуже пристрасно. Ми відкривали для себе дуже цікаві раніше не завдані речі. Як у простих речах так і у сексі. Наприклад, моїм головним фетишем виявилось зв‘язування. Причому як мене так і тебе. Тобі ж подобалось бути пасивним домінантом, виконувати те, що буде у мене на думці. Ми випробували стільки сексуальних іграшок і різних штук з секс-шопів усього світу, що нам би позаздрив багато хто.
Ми були дуже щасливі. Кожен день я дякував всьому світу, що в мене є ти. Моя вічна любов.
Холодного дня настала війна. Повномасштабна виснажлива війна. Мені було страшно. Так, я явно був не тим, кого можна було назвати захисником своєї країни. Я цього не вмів і дуже боявся. І я бачив ще тоді, с першого дня, що в тобі щось змінилось.
Через місяць від початку війни ти пішов та записався на контракт на військову службу.
Я був пустий та знічивлениий, в мене було погане передчуття та щоденне тремтіння рук. Ще через місяць ти покинув дім. Ти сказав мені, щоб я ні про що не хвилювався, що ти повернешся дуже скоро.
Ти збрехав.
Мені повідомили, що ти помер 27 липня. Захищаючи свою країну ти підірвався на ворожій міні у ході проведення спеціальної контроперації.
Я пам‘ятаю мить, коли мені це повідомили. Всі ці почуття я переживаю знов і знов кожен раз. Кожен день.
Минуло вже сім дурнуватих років, війна закінчилась вже не пам‘ятаю як давно – для мене час не існував.
Я не забув жодної твої усмішки. Не забув заливистого сміху та звабливого погляду. Не забув як ти мене кохав, як змусив відчувати мене найщасливішою людиною у світі. А потім пішов. Ти мене покинув, покинув мати, сестер, покинув Лілу.
Напевно, я вже і не згадаю зараз запаху твого. Очі одразу
мокнуть.
Не згадаю твого голосу, легкої хрипоти. Ком стоїть у горлі.
Не згадаю твоє дивовижне шовкове волосся. Тремтять руки і губи.
Не згадаю теплоти, що дарували твої обійми. Пітніють ладоні і в ногах холод.
Не згадаю як ти безмежно мене любив. Котяться сльози. Я ридаю.
В мене стільки є чого тобі сказати. Я би сказав як я тобі вдячний за все що ти робив, за всілякі несуттєві дрібниці. Я би просто був поряд, торкався б твоєї руки. Мені цього було б достатньо. Якби ти був поряд.
Я навіть злився на тебе. А потім корив себе довго-довго. Ти віддав життя за те, що пізніше ми всі назвали перемогою. Я пишався. Я соромився того, що сам ніяк не міг допогти окрім як волонтерувати, інколи навіть в гарячит точках. Але цього було недостатньо.
А ти… ти був героєм.
А від мене відірвали частину душі.
Знову цей клятий липень.