Розділ перший і останній

Увесь потік Київського національного університету культури і мистецтв ніяк не може заспокоїтися після однієї плітки — Франко і Шевченко — давні коханці! З цим рішуче не згоден сам Іван Якович Франко. Та щоб він, та з Шевченком… Та ніколи. Тарас Шевченко — староста групи на факультеті української філології, і дуже цікава особистість. Найбільш відповідальний, здається, з усього університету. Однак, усі знають про те, які туси влаштовує цей студент, відомий на весь факультет своїм цінуванням алкоголю. Ні, п’яницею його назвати не можна. Поціновувач — не більше і не менше. Втім, напідпитку він стає вельми розв’язним і любить поговорити про своє поховане хобі — малювання. Шевченко хотів вступити до художнього коледжу, але комісії випадково на очі потрапив один із його малюнків. Один із тих самих, що абсолютно руйнували ауру серйозності та пристойності Тараса. Як цей малюнок до приймальної комісії потрапив — староста не розказав навіть тоді, коли з горя після закінчення роману з одною дівчиною напився до абсолютної відсутності орієнтації в просторі. Пив він тоді, здається, з Олею Кобилянською. Ось ця дівчина, до речі, не напивалася ніколи. Талант, не інакше. Сам Франко ганебно упився разом із Шевченком і майже нічого не пам’ятав, окрім того начерку, за який Тараса і не прийняли в коледж. Це забути неможливо. Усе в стилі всіх автопортретів Шевченка — реалістично, хай навіть і трохи неохайно. Але саме з того моменту староста почав якісніше підбирати товаришів по чарці. Втім, Франко все ще до них входив, почасти стараннями Кобилянської. Взагалі, вона мала зупинити Шевченка, як найтверезіша… Але хто сказав, що Оля не захоче побачити таке шоу. Сам Тарас, до речі, цього взагалі не пам’ятав. Хоча, він навіть не згадав, як вони прийшли в той бар. Але от пробудження запам’яталося надовго і Тарасу, і його товаришу по чарці у вигляді Івана. Кошмарне похмілля. Однак, Тарас ще злопам’ятно нагадував, що тієї ночі Франко, користуючись правами більш тверезого, забрав у нього пляшку висококласного шампанського. Чому? А тому що Кобилянська залишилася в барі пити далі, а Франко ніс на собі Тараса до гуртожитку. Грошей на таксі, звичайно, не було. Як він тоді барвисто, на гуцульському діалекті, проклинав той факт, що його підселили з Шевченком в одну кімнату. Сам тому Іван вважав, що пляшка шампанського — достойна ціна за такі муки. Шевченко пригрозив, що в наступний раз не буде прикривати пропуски Франка, що вночі писав книгу, шпаргалки на сесію та конспекти, а вдень спав. Втім, такий розклад дня виявився для Івана-жайворонка занадто виснажливим, тож під кінець року Тарас забирав стонадцяту чашку кави зі стола свого співмешканця і сам займав місце за ноутбуком. Для нічної пташки під ніком «Kobzar» у навчанні вночі не було жодних проблем. Більше сну днем, кілька пропущених пар, перерви у написанні картин і поезії — і ось, Тарас Шевченко знову почувається людиною. Тож Франко трохи вагався, але потім згодився на те, щоб розпити ту пляшку разом. Після досить веселого вечора з шампанським на честь закритої сесії, Іван з Тарасом зблизилися. Вишукане шампанське (і де тільки Шевченко його знайшов?), як виявилося, має непогану здатність створити обстановку, де двоє студентів з однаковими колами під очима від недосипання змогли весело провести час. Правда, прокинулися вони потім на одному ліжку. Завдяки ніколи не сплячій Ользі та її колекції знімків п’яних посиденьок, виявилося, що під кінець імпровізованого свята Тарас обіймав Івана зі спини і щось ретельно редактував у його книзі. Яким чином Франко взагалі допустив старосту до своєї писанини — невідомо, бо конфіденціальність роботи була йому дорожчою за власне життя. Але «Захар Беркут» все ж перетерпів деякі зміни. Надовго Франко у боргу не залишився, і взявся за редактування «Катерини», пославши Шевченка проспатися. Сидів над редактурою Іван аж до двох ночі, але зміг красиво переоформити поему, додавши свої правки. Після цього сп’янілий від шампанського мозок, втомлений роботою, уже не дуже добре розумів, що відбувається, і тому Франко дійшов лише до найближчого ліжка. Яке, за іронією долі, виявилося власністю Тараса. Яким чином цей кадр з’явився у галереї Кобилянської та її дівчини Лесі — також невідомо. Але під час задушевної розмови з Лесею, що взагалі-то була подругою Франка, цей випадок був згаданий не раз. Ще з цією подією був пов’язаний цікавий факт — невдовзі після того Шевченко попросив у Ольги знімки, відібрав з них найбільш вдалий і створив по ньому картину. Доля несправедлива, тож це виявився знімок тієї редактури «Захара Беркута». Картина була гарна. Справді. У Шевченка був неабиякий талант. Навіть був випадок, коли він закрив сесію за допомогою картини. Тарас просто відніс декану, пану Едуарду, своє полотно зі своїм портретом Жуковського. Взагалі, пан Едуард був паном Енгельгардтом. Але через те, що це ім’я ніяк не можна було вимовити нормально і швидко, що ректори, що студенти називали його Едуардом. Втім, Тарас не так часто малював картини. Увесь його вільний час займали навчання та поезія. До того ж, парубок з чернігівського села досить швидко став своїм серед київської інтелігенції деканату. Франко, на жаль, як був невідомим з Прикарпаття, так ним і залишився. Однак заздрити він і не думав — постійна відповідальність, студентське самоврядування та посада старости явно обтяжували Тараса. Саме через великий тиск зі сторони «місцевої влади» він, навіть незважаючи на веселий, трохи запальний характер, завжди виглядав серйозним і втомленим. Щасливим він виглядав лише тоді, коли закривав сесію. Або коли в нього з’явилася звичка приходити до кімнати гуртожитку і довго не випускати Франка зі своїх обіймів. Так, ця тенденція з’явилася після тієї нещасної пляшки шампанського. Спочатку це відволікало від роботи, і Франко невдоволено, але ліниво Тараса відганяв. Потім звик, і в такі моменти навіть забував про свою дорогоцінну роботу. Через якийсь час він уже і сам приходив до Тараса. Ось так і проскочила між ними іскра. Уже дивом було те, що веселий гультяй Тарас і витончений, досить запальний Іван з абсолютним трудоголізмом зійшлися. А почалося все досить нестандартно. Ще на першу появу Шевченка в аудиторії, що відразу замовкла, Франко подивився, подивися, врешті-решт нахилився до Лариси Косач і зачаровано проказав фразу, що запам’яталася йому надовго.

— Файний леґінь. Якийсь з античних богів у найкращій своїй іпостасі.

— Ага. Тільки, я сподіваюся, до поняття «іпостасі античного бога» не входить жодне перетворення Зевса.

— Та не дай бог, Лесю.

Тим часом Шевченко відрекомендувався і залишив папірець зі своїм номером на викладацькій парті. Мовляв, дівчата, якщо хочете мене знайти, то ви знаєте, що робити. На диво, це спрацювало. Після пари зазвичай сором’язлива Ликерія швиденько вхопила папірчик і понесла в коло дівчат. Там подвиг пані Полусмак справді оцінили.

До речі, Франко теж взяв номер. Староста, як-не-як. Втім, вперше цей контакт знадобився тоді, коли Шевченко збирав усіх на тусу. Це була перша гулянка, після якої вся група, крім Кобилянської, не пам’ятала майже нічого. Все-таки алкоголь у Шевченка був непоганий. Здається, саме на тій гулянці Ольга подружилася з Шевченком, врятувавши його репутацію старости. Як найтверезіша, вона розігнала всіх, а потім підправляла Шевченкову картину, що постраждала під час гулянки. Так, ту саму картину, яка теперь стоїть у пана Едуарда. Це було за тиждень до тієї самої сесії. Звідки в ній знайшовся талант художниці — так нікому і не відомо, бо вона більше ніколи його не демонструвала. Можливо, вміння малювати було в родині Кобилянських не тільки у Степана, але історія про це мовчить. Тож, саме з цією майстерною реставрацією Шевченко і пішов до декана.

Іван різко виринув із своїх спогадів. Вони, звичайно, були приємними, але реальність потребувала його уваги. Хоча б тому, що ситуація потребувала його коментаря.

— Тарас! Чув, що про нас говорять? Нісенітниця яка.

— Звісно, коханий.