Розділ Перший. Бібліотека Блеків.

Вітаю,

Мушу попередити читачів, що це моя АУ, і щось може бути не по канону. Ще хочу зазначити, що деякі описи я беру з оригінальних книг Дж. Роулінг, але трохи змінюю їх.

Особисто підтримую теорію Дамбігад (повністю) і Візлігад (частково). Я не буду робити з Смертежерів героїв, але вам буде чітко помітно на якій стороні і я, і Гаррі.

Не обіцяю, що буде щось схоже на Томаррі, поки що можу сказати, що вони будуть на одній стороні.

Примітки:

Шамбірівські ліки¹:

Еліот Шамбір(1869-1945) — французький маг, чаромедик, цілитель Дургого Ступеня. Це персонаж, якого я вигадала, і я думаю, що в історії він буде фігурувати ще декілька разів.

Бгаратські чаї²:

Бга́рат (гінді भारत, трансліт. Bhārat) — країна, більш відома нам як Індія. Всім відомо про велике різноманіття індійських чаїв. Можливо Індію також будуть іноді згадувати в цьому фанфіку.

³ — опис взято з сьомої книги Дж. Роулінг — “Смертельні Реліквії”, (трохи змінений).

________________________________

Цей день був звичним для магічного світу. Діти готувались до майбутнього навчального року. А деякі з них були особливо щасливі, адже мали їхати у Гоґвортс вперше. Було приємно дивитись як нові вулиці будувались, а старі поступово відновлювались і розбудовувались.

 

Поміж юрби дітлахів пройшов чоловік. Вони його немов і не помітили, але одна дівчинка вказала на нього пальцем і голосно сказала,

 

— Це ж Гаррі Поттер!

 

Але коли діти повернулись, Поттера там немов і не було.

 

Попри все, Гаррі, ніяк не міг прийняти все нове. Поки він ішов по Алеї Діаґон, не міг звикнути до того, що в книгарні “Флоріш і Блотс” змінили вивіску. Він не міг звикнути до того, що в лавці Олівандера тепер працював син Гарріка Олівандера – Семюель, а не сам Гаррік.

 

Але ще більше, Гаррі не міг звикнути до того, що в магазині Візлів тепер працював тільки Джордж.

 

І навіть попри те, що Гаррі був на високій посаді в Міністерстві Магії — він не був щасливим. Чомусь ні робота аврором, ні його покращені магічні навички, ні тиша, — його не тішили.

 

Можливо, це було те, що Герміона називала вигоранням?

 

Чи він просто не був щасливим?

 

Можливо, Гаррі і справді більше не відчував втіхи від того, що він, саме він, своїми руками вбив Волдеморта?..

 

Звичайно, після усіх своїх мук, Гаррі любив стабільність і спокій. Але після переховувань та часткової параної, він почав розуміти покійного Дикозора Муді. І він розумів, чому ця тиша його тепер напрягала, а не тішила.

Він не хотів бути героєм. Гаррі лиш хотів зрозуміти суть своєї перемоги для нього самого, а не для цілого магічного світу. Бо він якось звик, що інші знають все краще. Спочатку тітка Петунія, потім Геґрід, потім Дамблдор, потім Герміона, а зараз міністр. Чомусь Гаррі не відчував себе переможцем. І йому геть остогидли ці викрики на вулиці, або в Міністерстві Магії, коли він просто йшов кудись по своїх справах.

 

А ще, його досі мучила совість і кошмари.

 

Дивлячись на дітей, на підлітків які купували собі книжки, пера, котли, і так далі, він згадував усіх хто загинув тоді.

 

Тих, хто загинув у Гоґвортсі.

 

А список був нівроку. Близько двох сотень дітей та аврорів. А Гаррі навіть в обличчя половини з загиблих не знав.

 

А найбільше на нього вплинула смерть Рона.

 

Чомусь перед очима Гаррі, досі було його обличчя, після того як тіло витягли з Таємної Кімнати.

 

Рону не варто було торкатися кісток Василіска.

 

І Гаррі так картав себе за те, що пустив його туди.

 

Бо і досі пам’ятав сльози місіс Візлі і Джинні за Фредом і Роном.

 

А про обличчя замученої Герміони, він і думати не хотів. А душу найдужче гриз той факт, що Беллатриса її тіла так і не віддала. І ніхто не знає, де тепер та блискуча відьма — Герміона Ґрейнджер.

 

Гаррі не так уявляв собі закінчення цієї війни. І Дамблдор говорив про закінчення в більш позитивному руслі. Хоч і сам до кінця не дожив.

 

А його кошмари про всі ці смерті не давали йому спокою жодної ночі. Снився то Ремус з Тонкс, то Седрік або ж і Колін Кріві з Лавандою Браун.

Все дійшло до того, що він прокидався в холодному поту.

 

Гаррі практично постійно мучили мігрені і навіть галюцинації. Він не міг ні їсти ні спати. Але про це Магічному світові не варто знати. І брудним журналюгам також. Хоч Ріту Скітер і вигнали з Магічного Світу до маґлів.

 

Найдивнішим для Гаррі було те, що найспокійніші сни для нього були ті в яких помирав він сам.

 

То від рук професора Квірела.

 

Іноді через отруту Василіска, слухаючи низький, самозадоволений і трохи нелюдський сміх Тома Редла.

 

Або ж на тому цвинтарі, на могилі Волдемортового батька.

 

Та навіть тоді, коли смертежери прийшли в Гоґвортс завдяки Мелфою.

 

І тоді, в Забороненому Лісі…

 

Чомусь, йому ставало легше від смерті від рук свого найзапеклішого ворога. Йому і справді щось на мозок тисне, чи не так?…

 

Ці смерті для нього були найспокійніші. І він навіть підсвідомо радів, коли бачив уві сні обличчя Тома Редла, бо це означало, що він хоча б одну ніч прокидатись в холодному поту не буде. Краще вічно помирати і виспатись, ніж бачити як хтось помирає, і плакати пів ночі.

 

Він несвідомо дійшов до “Кабанячої Голови”.

 

Гаррі вирішив, що це знак. Окрім того, його розболілась голова. Тому він вирішив піти додому.

 

Гаррі увійшов всередину, і стараючись пройти якомога швидше, щоб ні з ким не вітатись, дійшов до каміна. Його пальці рефлекторно схопили жменьку порошку флу. Він зайшов в камін, і чітко сказав: “Площа Ґриммо дванадцять“.

 

Через мить, він опинився в своєму каміні.

 

По якійсь причині, вийти з каміна було важко, і Гаррі ледь не перечепився через килимок, але швидко схопився за стіл поблизу і не впав.

В голові вкотре промайнула думка про те, що треба замінити килим, бо він завжди за нього перечеплюється. А голова йому ще дорога.

 

Після війни дім на Площі Ґриммо не змінився, але став чистішим, бо Гаррі просив Крічера прибирати хоча б раз в тиждень.

Він схопився за голову, від болю і насилу пробурмотів обезболююче закляття. Стало трохи легше, попри те, що його цілительські чари і досі були на не високому рівні. Останнім часом, Гаррі частіше мучили мігрені. І звичні обезболюючі закляття вже майже не допомагали.

 

Тому поки його голова не боліла так сильно, як могла, він вирішив піти в Блеківську бібліотеку, і прочитати щось про обезболюючі закляття.

 

Він тихими кроками спустився по сходах на перший поверх, стараючись не слухати незадоволене бурчання Крічера. Але Гаррі помічав, що Крічеру було навіть шкода його.

 

Гаррі жбурнув своє молочне пальто на диван, що стояв в бібліотеці, і пішов шукати відділ чаромедичних книг.

 

Він проходив повз різні фоліанти і мимоволі читав їхні назви: “Маґлівські сухоти і чому ви на них хворієте“, “Драконяча віспа і Шамбірівські¹ ліки“, “Бгаратські² чаї для покращення здоров’я“, та багато-багато інших.

 

Гаррі ходив по відділу дуже довго. Блеківська бібліотека була гігантською. Та раптом Гаррі знайшов потрібну книгу. Вона називалась: “Головні болі і як з ними боротися“.

 

Він швидко відкрив книгу, але його відволік гучний звук. Гаррі рефлекторно витягнув паличку, розвернувся і відразу встав в бойову позицію. Але потім розгублено роздивився навколо, адже нікого тут не було.

 

“Моя паранойя прогресує,” — подумав Гаррі, іронічно хмикнувши. Він знову поставив свою паличку в кишеню штанів.

 

Та потім його погляд зачепився за книгу, що лежала на підлозі. Схоже, це вона впала. Він підняв її, і прочитав назву: “Казки подорожнього“.

 

Гаррі підняв брову, але відкрив книгу. На першій сторінці був напис від руки: “Для того, хто живе в майбутньому, але мріє про минуле…”

 

Гаррі лиш хмикнув, але перегорнув сторінку. Після цього, його очі, найбільш імовірно були як п’ять ґалеонів. Замість сторінок, там був… часоворот?..

Схоже, ця книга була простим сховком для часоворота. Виглядало, немов тут є сторінки. Вірніше, багато сторінок. Але сама книга всередині була немов коробка. І тільки той напис, трохи напрягав. Та і часоворот у Гаррі асоціювався тільки з Герміоною.

 

Герміоною?… 

 

Гаррі вагаючись взяв часоворот в руки.

 

“Все ж можна змінити!..“, — подумав він. — “Повернути і Рона, і Герміону, і… усіх!..”

 

Але потім він важко видихнув.

 

“Але ж… Не факт, що якщо я повернусь в минуле, то ніхто інший не помре…” — Гаррі і сам скривився від свого егоїзму. Це було ганебно, думати тільки про Рона і про Герміону, коли загинуло так багато людей. Це було егоїстично, на думку Гаррі. Його голова вже майже розривалась. Але тепер не тільки від головного болю, а і від лишніх думок. Адже він сам протирічив собі. Тож від цього голова заболіла ще дужче.

 

Гаррі стиснув губи в тонку смужку, і поставив часоворот назад у книжку. Він бережно поставив її на стіл поблизу, і взяв книгу про обезболюючі закляття.

 

Але чомусь, він не міг зосередитись на читанні, бо його погляд знову зупинявся на часовороті, що спокусливо відблискував світло від запалених свічок, що стирчали з канделябра.

 

Гаррі старався боротися з тим собою, що хотів ще раз обійняти Рона і Герміону. З тим Гаррі, що хотів ще хоч раз поговорити з Ремусом. З тим Гаррі, що хотів сказати Сіріусу, який він дорогий для нього…

 

Гаррі знову видихнув, і відвернувся від часоворота, стараючись сховати своє обличчя в книзі, щоб зосередитись на тексті. Але скільки б разів він не читав одне і те саме речення тексту — він не розумів сенсу.

 

Гаррі роздратовано видихнув через ніс, взяв книгу про обезболюючі закляття під руку, підійшов до дивана, схопив плащ, і закинув його собі на плече, виходячи з бібліотеки.

 

Не сьогодні.

 

Гаррі швидко йшов по коридору. Він хотів втекти від самого себе, і від своїх же думок, які його так дратують і засмучують. Він не знав чого він хотів. Гаррі хотів і слухати цей “внутрішній голос”, але і не хотів водночас.

Його очі блукали по табличках на дверях кімнат. За ці десять років, Гаррі вивчив їх на пам’ять. Він не змінював в цьому домі майже нічого, тільки зняв зі стін голови ельфів-домовиків, хоч Крічер і трохи сварився з ним на рахунок цього. Але сильно заперечувати хазяїнові Крічер не міг.

 

Гаррі зупинив погляд на портреті, що іноді зображав Фінеаса Ніґелуса Блека, Сіріусового прапрадіда, однак зараз у рамі нічого не було, крім натягнутого брудного полотна. Очевидно, Фінеас Ніґелус ночував у директорському кабінеті в Гоґвортсі.

 

Гаррі піднявся сходами далі, аж поки дістався найвищого поверху, де було тільки двоє дверей. Погляд Гаррі зачепився за двері з написом: “Сіріус“, і він, сам того не розуміючи, завмер. Його рука потянулась до клямки дверей і він зайшов всередину.

 

Гаррі рідко сюди заходив. Але іноді спав тут. Коли він засинав у Сіріусовій кімнаті, то спав як убитий, і на ранок не пам’ятав кошмарів, хоч знав, що вони йому снились.

 

Але Гаррі не хотів згадувати Сіріуса лишній раз, бо перед очима одразу з’являвся Відділ Таємниць. Тому він і спав тут рідко.

 

Все було як завжди.

 

Простора кімната в якій стояло велике ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям. Височенні вікна були завішені довгими оксамитовими шторами; з канделябра, досі стирчали недогарки свічок, а застиглий віск звисав як бурульки. Стіни були заліплені такою кількістю плакатів і знімків, що з-під них важко було помітити сріблясто-сірі шовкові шпалери.

Видно було, що Сіріус робив усе можливе і неможливе, щоб подратувати батьків.

 

Також на стінах було багато знімків мотоциклі. В кімнаті навіть була відчутна Сіріусова зухвалість.³

 

Гаррі впав на ліжко, і загорнувся в ковдру, стараючись забути про часоворот, і нарешті прочитати книгу про обезболюючі закляття.