Розділ одинадцятий

Я втомився.

Я втомився, я втомився, я втомився.

Я стою перед Повелителем. Виклик був такий несамовитий, що мітка на руці досі палає.

Я втомився. Я неймовірно, безкінечно, смертельно втомився. Якщо Темний Лорд зараз запустить в мене «Авадою» – я йому подякую. Якщо встигну, звісно.

Але він починає здалеку:

– До мене дійшли дивні чутки, Севере. Здогадуєшся, про що я?

Та як сказати… забагато варіантів. Подвійний агент, якщо він смертельно втомився, може утнути таку немислиму фігню, що й не вгадаєш.

Стримано відповідаю:

– Гадки не маю, пане. Мабуть, буде краще, якщо ви розповісте мені.

Буде краще, якщо ви не будете бавитися зі мною ні в загадки, ні в піжмурки, Ваша Темносте.

– Кажуть, що ти, Севере, переховуєш в себе одного з наших ворогів.

«Кажуть»?.. За плечем Лорда мені видно перелякану мармизу мого не в міру говіркого сусіда – я кидаю на нього один лише погляд, але такий, що бідака тепер до скону страждатиме на енурез.

– Так, пане, мені насправді пощастило захопити в полон декого з Ордену, – зі скупою посмішкою зізнаюсь я.

Я не зрадник, Ваша Темносте, я ваш вірний, хоч і скромний, слуга, – каже ця моя посмішка. Але Повелитель її не зчитує. Чи, може, не вірить.

– І чого ж твій полонений досі не тут? Бережете орденські таємниці, професоре Снейп?

– Мій полонений не знає нічого, чого не знав би я.

– Справді?

– Це Ремус Люпин, пане. Дамблдорів ручний вовкулака. Невже ви припускаєте, що старий довірив би вовкулаці щось серйозне?.. До того ж мій колишній колега… як би то сказати… трохи не в собі.

– Справді? – повторює Волдеморт  і свердлить мене недобрим поглядом. – В такому разі чому він досі живий?

А оце, між іншим, хороше питання. Чудове питання! Таке чудове, що я на мить зволікаю із відповіддю.

– Доправ його сюди, Северусе. Негайно, – жодної грайливості в голосі Темного Лорда тепер нема. – Я чекатиму в кабінеті.

– Звісно, пане. З вашого дозволу!

Я киваю і виходжу за двері. Являюся в Спінерз-енд.

Ну от і все, Люпине.

От і все.

***

Хоч я начебто й не планував вести з вовкулакою балачки, «Крила одноденки» в мене з собою, в торбі, серед інших препаратів першої необхідності. Було б якось… мабуть, неправильно?… не дати Люпинові сказати хоч пів слова наостанок.

Я виймаю вовкулаку з акваріума, і він одразу ж впадає в раж:

– Снейпе, годі бігати від мене, годі мені затикати, просто вислухай мене, будь ласка!

Я кривлюся і перебиваю:

– Ні. Це ти мене вислухай, Ремусе.

Розрахунок вірний: Люпин, якого я вперше за роки знайомства назвав на ім’я, ошелешено замовкає і витріщається на мене.

– Хтось доніс Темному Лордові про нас… про наш експеримент, – відсторонено повідомляю я. – Він вимагає, аби я негайно допровадив тебе до Малфой-менору. І я, звісно, зроблю це, бо моя репутація в очах Темного Лорда…

– Важливіша за мою шкуру, – стиха договорює Люпин. – Тут і думати нема чого, ти правий. Це Хвіст нас видав, він бачив мене. Я хотів попередити тебе ще вчора… Втім, яка тепер різниця.

– Отож.

– То я готовий, – просто каже він. Підводиться і поправляє на плечах імпровізований плащ. – Не будемо змушувати Волдеморта чекати й хвилюватися.

Але ж позер! Дешевий позер!

Не стримавши, здається, судомної гримаси, я схиляюся до нього впритул:

– Ти що, вирішив, що настав час померти героєм, Люпине?! То забудь. Не вийде. Ти не розумієш, що це означає! Ти не уявляєш, що це буде!

Він відступає на пів кроку й витирає з обличчя краплі моєї слини. Смиренно погоджується:

– Не уявляю. Розкажи мені.

Та вже. Розбігся і розказав.

Я переводжу подих.

– Просто мовчи. Що б там не відбувалося, що б ти собі не думав – мовчи. Прикидайся овочем, пускай слину, стелися перед ним, якщо буде треба – але мовчи, заради всього святого!

– Северусе…

Оркнейський вовк тобі «Северус»!

– Ти. Мене. Зрозумів? Ти зрозумів?! Не про твою героїчну загибель мова – мова про те, на що я роки свого довбаного життя поклав, і будь я проклятий, якщо зараз через тебе…

– Я зрозумів, Северусе. Не треба, – скляним голосом перебиває він. – Якщо тобі важливо, щоб я сконав там в слині й соплях – хай так буде. Тільки одне прохання маю. Можеш мені пообіцяти, що виконаєш?

– Що? – знехотя кидаю я.

Він ще й торгується, ти ба. Я його рятую – а він зі мною торгується, от же тварюка вперта!

– Не розповідай нікому з наших, що все закінчилось… отак. Пообіцяй.

– Ну звісно ж. Тебе завжди хвилювало, що про тебе подумають інші. В цьому ти весь.

– Годі, Снейпе. І без того кепсько.

Кепсько йому, ти диви. А мені – не кепсько?

– Гаразд, годі вже. Ходімо.

***

В кабінеті лише Повелитель та Белатриска. І Наджіні, авжеж. Мимоволі думаю, що Люпин для цієї тварюки – перекуска на один зуб. І що за відсутності Белатриси у нас було б трохи більше шансів.

– Нну? – холодно зустрічає мене Темний Лорд. – І де твій вовкулака?

Підготованим жестом я розкриваю долоню, струшую Люпина на стіл і підштовхую в спину – він за інерцією робить пару кроків і валиться на коліна. На пласкому обличчі Лорда Волдеморта відображається напрочуд багата палітра емоцій.

– Що це, Севере? – гидливо цікавиться він, впоравшись із мімікою.

– Проміжний етап мого експерименту, пане, – люб’язно пояснюю я.

Різко схилившись вперед, Темний Лорд підіймає паличкою Люпинове підборіддя. Вовкулака тупо глипає на нього з-попід лоба, і погляд в нього геть каламутний і непроникний – чудово, Люпине, отак і продовжуй…

– Подробиці, Снейпе, – лаконічно вимагає Повелитель.

– Тільки наодинці, пане, – спокійно заперечую я, виразно глянувши на Белатрису.

– Як ти смієш?! – верещить вона. – Повелителю, ви не повинні йому довіряти!

– Бело, вийди геть.

Смикнувши плечем, психопатка вилітає з кабінету.

Ну от, вже трохи легше.

– Подробиці, – наполягає Волдеморт.

– Я працюю над зменшувальним і збільшувальним зіллям зовнішньої дії. Це доволі складна, але перспективна розробка, яка відкриває широкі можливості використання… Як бачите, пане, зі зменшувальним у мене майже не виникло проблем.

– Еге ж, якщо не зважати на те, що твій піддослідний виглядає, як ідіот.

– Та він і в кращі свої роки виглядав приблизно так само, – пирскаю я.

– То чого ж ти ставиш свої досліди саме на ньому?

Я б розповів, та ви не повірите, Ваша Темносте. Я б і сам не повірив, якби мені розказали.

– Бо він вовкулака.

– І що?

– Я можу перевірити одразу два цікавих аспекти: спершу випробувати збільшувальне зілля, а потім повторити дослід і з’ясувати, як його зменшене тіло буде змінюватися в момент трансформації.

– Кишеньковий вовк? – гмикає Волдеморт.

– Або мертвий вовк. Як пощастить, – знизую я плечима.

– Не бачу сенсу в цій авантюрі, Северусе.

О-о, я міг би намалювати йому такі перспективи!..

Можна створити армію карликових перевертнів, які спершу проникають до Міністерства, а тоді вже перетворюються на величезних кровожерливих тварин… Можна вивчити невловимих шпигунів і запускати їх… зрештою, куди завгодно. Можна, кінець-кінцем, зменшити Белатриску, коли зовсім дістане, і тримати її в слоїку з-під варення.

Але я мовчу, покладаючись на його багату та спотворену уяву. Нехай він дійде до цих картинок самотужки.

Волдеморт кружляє кабінетом, заглиблений у роздуми. Я слідкую за ним очима, намагаючись не видати своєї напруги. Люпин, апатично звісивши голову на груди, не показує ані найменшої зацікавленості в тому, що відбувається.

– Дивись на мене, паскудо! – вимагає, нарешті, Темний Лорд, схиляючись до Люпина. – Кажи: хто ти такий?

Губи вовкулаки слабко ворушаться. Я, дякуючи «Крилам одноденки», вловлюю в його лепеті щось на кшталт «Хто-хто… гіпогриф у манто…» – але для Повелителя, на щастя, це беззмістовний комариний писк.

– Його голосові зв’язки зменшені пропорційно до розмірів тіла, – поспіхом пояснюю я. – Тому наш слух не здатний сприйняти його мову.

Темний Лорд спрямовує на вовкулаку паличку.

– Ні, пане, не треба! – я необережно роблю крок до столу.

– Чому ж? – закрадливо цікавиться Темний Лорд. – Чому не треба, Северусе?

– Бо в зілля є побічний ефект: вовкулака не переносить магії. Навіть найлегший «Сонорус» може його вбити.

– А я й не планував застосовувати «Сонорус», – з посмішкою зауважує Повелитель. – Мені цікаво було перевірити можливості його голосових зв’язок під «Круціатусом». Я, знаєш, теж люблю сміливі експерименти. Ну а якщо подохне – я дам тобі інший матеріал для дослідів. У необмеженій кількості.

Здається, це шах. А якщо не пожертвувати фігурою – отою жалюгідною, нікчемною фігурою, яка зіщулилась на столі – буде мат. Пробач, Люпине. Я намагався, але в мене не вийшло.

Повільно, майже театрально Темний Лорд здіймає паличку.

***

Повільно, майже театрально Темний Лорд здіймає паличку.

Я хотів би сказати, що мені не страшно, але то була б відверта брехня: мені збіса страшно, причому і за себе, і за Снейпа. Я буквально бачу ту довбану волосину, на якій висить його шпигунська кар’єра – і я розумію, як важко буде Ордену, якщо ця волосина обірветься.

Добре хоч «Круціатус», а не «Легіліменс» – я ніколи не був сильним блокологом… А «Круціатус» зводить жертву з розуму за двадцять секунд. Найстійкіших – за тридцять; за сорок п’ять; за хвилину. А потім вбиває. В моєму випадку справа, певно, піде швидше.

Геть невчасно я згадую Френка та Алісу Лонгботомів.

Ну давай вже, сволото. Не тягни.

– Круціо! – випльовує Волдеморт – і цієї миті Снейп, смикнувшись, обіруч закриває мене від магічного удару.

Заціпенівши, я спостерігаю, як судома болю зводить його пальці, м’язи рук, а потім – все тіло, вириває крик з його горла, перевертає його на підлогу.

Ти збожеволів, Снейпе?.. Що ти накоїв?..

Я забув, як дихати, я рахую секунди до «Фініте», і кожна здається мені безкінечною. Нарешті, Волдеморт зупиняє тортури , наближається до Снейпа та гидливо тицяє його ногою під ребра.

– Здивував, Севере. Несподівана і зворушлива відданість шкільному другові. Ви ж вчилися разом, я нічого не плутаю?

Снейп трусить головою, розмазує по обличчю кров з прокушеної губи.

– А якби то була «Авада»? Так само підставився б?

– Будь ласка, пане, – хрипить зілляр. – Дайте мені часу до повні. Я хочу завершити дослід. Просто завершити дослід, більш нічого.

– Нічого? Впевнений? Легіліменс!

***

– Легіліменс! – шипить він.

Мені не можна закриватися. Закриюся – остаточно підпишу собі вирок. Гаразд, Повелителю, дивись, насолоджуйся… Поки ще від мене залежить, що саме я тобі покажу.

Свідомість пливе від болю, але саме біль стає щитом для тих спогадів, які Лордові бачити не треба; зате я щедро, не розбираючи, вивалюю перед ним решту: вовкулаку, що блює на серветку, подробиці роботи над зіллям, ще раз вовкулаку, що блює – цього добра в мене хоч греблю гати – і всю мою злість, і купу сторінок з моїх журналів, і ще раз вовкулаку – насолоджуйтесь, прошу пана, і ні в чому собі не відмовляйте.

– Фініте Інткантатем.

Він виглядає спантеличеним. Чарами підіймає мене з підлоги і турботливо жбурляє в крісло.

– А ти маніяк, Севере…

Угу, я такий.

Цікаво, він нас обох одразу заавадить – чи збере все ближнє коло, щоб пройнялися і висновки зробили?

– Вали звідси, Снейпе.

Що?..

– Вали, кажу тобі. Забирай своє кишенькове чудовисько і завершуй свій дурний експеримент. Про результати відзвітуєш.

Ні, ну хто я такий, щоб сперечатися, якщо вже Повелитель раптом сповнився поваги до чистої науки та оцінив мій дослідницький азарт? Чи він таки уявив собі Белатриску в слоїку з-під варення?

– Так, пане! Дякую, пане! – недолуго лепечу я.

– Та на майбутнє… Не забувай, Северусе, що ти належиш мені весь: твоя душа, твоє тіло, твої мізки і твій час, – задля більшої переконливості він кивком скеровує до мене свою зміюку, і та, охопивши мене за шию тугим кільцем, хитає довбешкою в такт Лордовим словам. – Жодних більше дослідів з любові до мистецтва. Жодної самодіяльності. Я очікую від тебе цілком конкретних результатів. Це ясно?

– Так, мій Повелителю!

Наджіні відпускає мене так само раптово, як схопила, і повертається до крісла свого господаря. Я облизую пересохлі губи. Встаю і згрібаю Люпина у жменю.

– І ще одне, – Темний Лорд киває на вовкулаку. – Коли він стане тобі нецікавий – зроби все як слід, Северусе. Я дізнаюся.

– Так, Повелителю. Дякую вам, Повелителю!

Я опускаюся на коліна, принижено підношу до вуст край його балахону. З нашим Повелителем дуже зручно: що б ти не робив, переборщити з улесливістю в тебе не вийде.

– Годі, Северусе Снейп. Просто пам’ятай про те, що я тобі сказав.

Коротким рухом долоні Лорд велить мені зникнути з очей.

Тож я виходжу з кабінету і роз’являюся – і переміщаюся навпрямки до своєї спальні, і лише там дозволяю собі впасти.

***

Відчайдушне ворушіння Люпина приводить мене до тями: вовкулака цілеспрямовано видирається з моєї руки. Сил, щоб піднятися, в мене поки нема, тому я просто ставлю його на підлогу перед собою і дивлюся. Пильно. Не придушив під час апарації – ну і добре. А то прикро було б – після всього, що я там заради нього витворяв.

Пика у вовкулаки мокра і перекошена.

– Якого дементора, Снейпе?! Нащо?! – накидається він на мене. – Тобі пощастило, що він тебе не вбив!..

В голові у мене розпечений цвях, від скроні до скроні, і від Люпинового вереску цей цвях нагрівається ще сильніш. Мені що, тепер ще й виправдовуватися перед ним?

– Мені не «пощастило», – повільно відказую я. – Просто знаю… з ким маю справу.

Брешу, звісно ж. Мені пощастило.

А ти міг би і подякувати, скотиняко.

Невдячна скотиняка то розпливається, то знову набуває різкості, а то раптом розпадається на декілька дрібних екземплярів, які перелякано метушаться переді мною. Ото лише декількох Люпинів мені бракувало для повного щастя… Я змигую, щоб втриматися по цей бік реальності.

– Як ти? Як ти почуваєшся? – кіпішує він. За якоюсь химерою тягне тремтливу руку до мого лиця.

А оцього, будь ласка, не треба. Якось обійдуся без твоєї жалості.

– Я н-ніяк, Люпине. Ніяк не почуваюся. Вибралися – ну то й хвала Мерліну. І лапи свої… забери…

Збираюся з силами, щоб піднятися, змішати собі з пів склянки зміцнювального настою – та й вовкулаці теж ковточок не зашкодить. Розлежуватися нема коли.

…Через півгодини я валяюся в кріслі, закублившись у зимову мантію і прислухаючись до того, як уповзає з моїх суглобів біль і вистигає цвях у мізках. Люпин сидить на столі, теж загорнутий у щось тепле. Його б’є озноб. Хоч йому й не перепало «Круціатуса» – та все ж атмосфера там, в Менорі, геть нездорова, і темномагічного фону вовкулака хапнув із надлишком.

– Северусе, – раптом перериває він мовчання, яке тягнулося так довго, що майже стало затишним.

– М-м?

– Дякую тобі.

– Сказав би я, куди тобі піти з твоїм «дякую»…

– Снейпе, я направду вдячний. Я не забуду того, що ти для мене зробив.

Будь певен, вовкулако: я теж не забуду. Ніколи.