Розділ десятий

Ми роз’їжджаємося з Гоґвортсу на літо.

Мінерва, зібравши з усіх нас паперову данину, ще вчора відбула до своїх шотландських родичів; мадам Гуч тиждень тому відправилась до Франції, на Чемпіонат Європи з квіддичу (цього року до фінальної стадії чемпіонату пройшло одразу три британські команди, тож місцеві квіддичні маніяки божеволіють від щастя); Поппі теж вже поїхала, залишивши літній вітерець чергувати в лазареті…

Щоразу наприкінці навчального року Гоґвортс потребує щонайменше косметичного ремонту і генерального прибирання, а цими справами Директор воліє займатися самостійно і без свідків. Навіть і не знаю, чому – він нікого не втаємничує у подробиці своїх інтимних стосунків з замком, і навіть Філча відправив у відпустку. Разом з черговою кицькою. «Черговою» – бо я впевнений, що кішок Філч міняє, і кожну наступну називає на честь попередньої.

Втім, біс із ними, з Філчевими кішками; часу в мене обмаль. Я пакую скриню. Ранок виявився мирним, вовкулаку вбивати не довелося: він дав мені виспатися, він не помер, не впав у кому чи в неадекват – одне слово, диво, а не пацієнт. Ми поснідали у мовчанці, і я заповзявся збирати речі.

Тисяча пробірок та слоїків, три робочих блокноти, улюблений ніж, запас голок, маленький казанок – без великого спробую обійтись – якісь мантії, сорочки, білизна, шкарпетки – купою, не розбираючи… а ще там кави, здається, нема… і якби не закляття розширення, мені знадобилася б не скриня, а вагон.

На додачу до всього мотлоху – миша в клітці та вовкулака в акваріумі. А в Спіннерз-енді на мене до того ж чекає щур.

Не дім, а маєток-звіринець…

Дамблдор, до якого я на хвильку зайшов попрощатися, цікавиться, як просуваються пошуки вовкулаки, але похвалитися результатами я, ясна річ, не можу. Замість того нагадую Директорові, щоб утримався від надсилання патронусів і в разі чого зв’язувався зі мною через камін. Директор у відповідь нагадує мені, щоб я був обережний. Обоє ми, звісно ж, офігіти як потребуємо таких нагадувань – але треба ж хоч щось сказати.

Летиключ до Манчестера* налаштований на дванадцяту дня, отже я ще маю пів години. Переливаю у пляшку основу для зілля – вона майже готова, сьогодні ближче до вечора я зможу продовжити роботу – а решту часу витрачаю на те, щоб видати Люпинові цінні вказівки.

– Жодних книг, мантій, заклинань, істерик чи дискусій. Це ясно? Говорити будеш, тільки коли я дозволю. Всі свої права людини та інші Женевські конвенції можеш собі запхати… під пончо. Це ясно?

– Дихати можна? – індиферентно цікавиться він.

– Можна, якщо тихо. Люпине, я розумію, ти гадаєш, що я так розважаюся, і що життя моє легке і безтурботне – але ні, це не так. У Спінерз-енді за мною стежать, і донесуть Сам-знаєш-кому про найменшу мою помилку. Тому я не можу помилятися. І якщо ти, істерику ґрифіндорський, мене підставиш – я не знаю, що з тобою зроблю…

– Снейп, заспокойся. Я все зрозумів.

Сьогодні вовкулака воліє демонструвати байдужість і холодність. Що ж, тим краще. Хоч не питає, хто саме за мною шпигує. Добре, якби він цього не дізнався.

Я спаковую клітку до скрині, акваріум туди ж, але порожнім, а все найкрихкіше – пляшку з зіллям та похмурого вовкулаку – розпихую по внутрішніх кишенях плаща. Ну, доброї нам дороги.

***

Сиджу у Снейпа в кишені і слухаю, як б’ється його серце: нерівно та швидко.

У дитинстві, в школі, я б душу продав за можливість побувати у нього вдома. Тому що чутки на факультеті ходили найрізноманітніші. Хтось казав, що немає ніякого будинку в Манчестері, а насправді Слинявус живе на цвинтарі й спить у труні, бо ж він, вочевидь, не людина, а вампір. Дехто заперечував, що не на цвинтарі, а цілком собі в замку, бо ж він не просто вампір, а спадкоємець якогось вампірського князя з якогось зубожілого клану; ну а ще хтось вважав, що все це маячня, і Снейп аж ніяк не вампір, а напівкровець, а то й бруднокровець, але встиг перетруїти всіх маґлів в околицях і тепер мешкає серед руїн у якомусь глухому куті. Певну ясність могла б внести Лілі Еванс, але вона всі ці розмови припиняла, ввічливо, проте рішуче, і навіть Джеймс нічого не зміг з неї витягти. А як намагався!

Переміщатися за допомогою летиключа завжди неприємно, а мені, в нинішніх обставинах, удвоє неприємніше. Але коли спіраль порталу закручується навколо нас, Снейп обережно притискає мене рукою до грудей, і цього вистачає, щоб я зберіг свідомість.

Ми прилітаємо кудись у тишу, запах там затхлий, і тягне гнилизною з ріки. Снейп, перевівши подих, крізь зуби каже комусь: «Зникни з очей! Краще приготуй обід, і щоб я тебе не бачив і не чув». Йому, здається, щось відповідають, але я не розбираю слів. Невже в Снейпа є домовик?..

 ***

…Що ж. Не цвинтар, звісно, і не замок. Звичайнісінький дім, причому доволі занедбаний. Продавлене вузьке ліжко під линялою ковдрою, поруч стіл, на столі безладно валяються папери та книги. На цей стіл, у тінь книжкового стосу, він і вивантажує мене. У темному куті видно дверцята шафи, що висять на одній петлі.

Тут вочевидь не живуть, тут іноді перебувають, причому без жодного бажання. Втім, не мені судити. Мій дім на узбережжі виглядає не набагато краще.

Єдине віконце в кімнаті ретельно закрито порохнявою шторкою, тож вулиці – якщо вона там є – не видно. І не чутно.

Снейп мовчки наводить лад в акваріумі, мовчки пересаджує туди мене, і мовчки ставить акваріум під ліжко – так, щоб він був схований від чужих очей краєм ковдри.

– Сиди тут, – шипить він. – А краще спи. І щоб жодного звуку!

Так моя превесела пригода входить у найнуднішу фазу. І щось мені підказує, що вона затягнеться надовго.

Аж до повні.     

 ***

Мій так званий дім ніколи не був приємним місцем. Але, принаймні, тут спокійно. Жодних сусідів на милю навколо – коли фабрика закрилася, район знелюднів і занепав, і тепер тут мешкають хіба здичавілі коти, вештаються бродячі пси і ще якась живність на пустирі біля річки – та гніздяться на зруйнованих горищах кажани. Трьох видів. Мене такий розклад більш ніж влаштовує. Дім оточений захисним полем, тож місцева фауна існує сама по собі, а я – сам по собі.

Тепер вже не сам, дякую любому Повелителеві.

Я спускаюся до вітальні, з огидою помічаючи повсюдні сліди життєдіяльності Червохвоста. Що за звичка кидати де попало обгортки від їжі, непомиті горнятка і навіть – «Еванеско!» – шкарпетки?.. Людина з нього ще мерзенніша, ніж пацюк. Та все ж мені доведеться якось звикнутися з його присутністю. І не видати себе. І не видати вовкулаку. Є, щоправда, й певні переваги: сердечних розмов із Люпином більше не буде. Сидіти йому, бідосі, в моїй спальні безвилазно, аж поки я не закінчу роботу над зіллям… Чи, може, сховати його в підвалі, в лабораторії, щоб був під наглядом? Хотів би я знати в які куточки будинку Хвіст іще не запхав свій допитливий хвіст… себто, ніс? Вже всюди, певно, запхав, от тільки на лабораторії в мене захисні чари, і туди нікому ходу немає, і нехай лише паскудник спробує пожалітися Темному Лордові, що я, мовляв, щось приховую. Так, дорогенький, приховую – приховую такі таємниці Повелителя і такі рецепти, які тобі й у жахливому сні не насняться.  І Лорд Волдеморт, я певен, лиш похвалить мою обачність та обережність.

Звісно ж, у лабораторії, під захистом заклять, утримувати вовкулаку було б безпечніше. З іншого боку, там він буде постійно піддаватися впливу магічного фону згаданих заклять. А чим це закінчується, я вже бачив.

Цікаво, чи настане у моєму житті такий день, коли можна буде перестати прораховувати ризики? «Настане!» – життерадісно запевняє внутрішній голос. – «Коли тебе загорнуть у саван і зариють в землю. От тоді вже зможеш більше не прораховувати».

Авжеж. Якось так.

***

Три дні проходить у невимовному спокої. Не знаю, за що мені такий дарунок долі. Певно, зглянувся хтось.

Я працюю по шістнадцять годин на добу, і проблем із зіллям поки що не виникає – суміш виглядає, булькає і пахне саме так, як і повинна виглядати, булькати і пахнути на цьому етапі. Ще одна ніч, ще один тест – і я зможу окропити цією гидотою Люпина і, сподіваюся, позбутися його. В хорошому сенсі.

Вовкулака теж не завдає мені клопоту. Втім, навіть якби він хотів… Я підіймаюсь до спальні кілька разів на день, приношу йому їжу, перевіряю стан, прибираю в акваріумі. Говорити йому не дозволяю – весь час мені видається, що Хвіст шурхотить під дверима. А може й не видається…

Тихий Люпин – це дуже дивно. Схоже, він перейшов через всі належні фази – заперечення, гнів, торг, що там далі? – і застряг у депресії. Він майже не дивиться на мене, не намагається порозумітися за допомогою жестів, нічого не вимагає і не чекає. Якби в мене було серце – воно б, звісно, кров’ю обливалося з жалощів – але серця в мене, як відомо, нема, а ще в мене немає часу і бажання заглиблюватися в тонкощі душевної організації вовкулаки. Допоки він їсть, п’є і випорожнюється, як належить здоровому організму – то й химера з ним. Нехай страждає, скільки влізе. Кажуть, страждання вдосконалюють душу.

Елджернона я зате тримаю при собі. Може, знадобиться для тестів. Миша, на відміну від Люпина, поводиться неспокійно, метушиться в клітці, якось дуже вже пильно стежить за кожним моїм рухом – і навряд чи його неспокій викликаний спрагою до знань. Певно, відчуває, падлюка, що я його не пробачив. Іноді мені набридає мовчати, і я втаємничую вусатого зрадника в хід своєї роботи, вголос розмірковую про те, як має подіяти зілля, і про те, як воно може подіяти, якби щось пішло не так – і про те, як виглядатиме дурненька біла мишка, на котрій я це зілля буду випробовувати завтра з самого ранку.

Елджернон перестає гасати кліткою, встає на задні лапи біля решітки, махає передніми. Та начхати мені, друже, на твою цінну думку. Залиш її при собі.

***

Три дні щастя, три дні надії, еге ж. Звучить мов пісня.

А потім мене викликає Дамблдор, серед ночі, і якось одразу мені стає ясно, що він мене кличе не чаї ганяти. Інтонації Директора бездоганно коректні, але голос звучить так, наче він зібрався лягти й померти у найближчі півгодини.

– Северусе, зайди до мене, будь ласка. Боюсь, це терміново.

– Альбусе, що?.. – мимоволі запитую я, хоч і розумію, що жодних пояснень через камінний зв’язок не отримаю. Замість відповіді він демонструє свою правицю, і навіть у мерехтливому зеленому полум’ї помітно, що вона мало нагадує людську руку – більше скидається на чорну, висохлу головешку.

Де ж ви так вляпалися, Альбусе?!

Але цього я не запитую, просто кидаю йому: «Зараз буду». І біжу до лабораторії.

***

Снейп умчав до Дамблдора, а я собі місця не знаходжу від хвилювання. Що там, заради Мерліна, сталося?! Я хочу знати, я маю знати! Заціпеніння останніх днів минає, мов і не було. Нехай я смертник, але поки я живий, я все ж таки член Ордену, нікчемний, але який вже є – і я відчуваю, що сталося щось важливе. І погане. Щось таке, що змінює історію. А чуйка мене зазвичай не підводить.

…Що це? Кроки на сходах, і це напевно не Северус. Северус не ходить, крадучись, і не дихає під дверима так, наче не наважується зазирнути. Я лягаю долілиць на свою підстилку і намагаюся злитися з нею. Може, не помітить – хто б там не був, може, мені пощастить і він мене не помітить… 

Він прийшов зі свічкою – крізь примружені повіки я бачу, як лягають на підлогу жовтогарячі відблиски. Він прийшов, щоб покопирсатися у Снейпових речах. Він висуває шухляди, перебирає книги і сувої, сердито бурмотить – певно, сподівався знайти щось цікаве, але не знайшов. Він зазирає у шафу. Дверцята пронизливо риплять, і він завмирає, не дихаючи.

А я молюся Мерліну, згадуючи увесь його родовід, всю його анатомію і всі деталі його гардеробу. Нехай мені пощастить. Нехай він мене не помітить. Але коли то мені щастило?..

Акваріум повзе на світло, край ковдри більше не затуляє огляд, і небажаний гість деякий час просто дивиться на мене. А я – ховатися більше немає сенсу – сиджу і дивлюся на нього. І мені огидно.

Він не змінився за ті два роки, що ми не бачилися. Хіба сивіти почав, та очі бігають ще тривожніше, і ніс загострився, і рука виглядає якось дивно – затягнута у сліпучо-срібну рукавичку. Він здивовано блимає очима, впізнавши мене.

– Ремусе? Ремус Люпин? От кого не чекав побачити…

Сюрпрайз, блять, – думаю я. Мені б паличку і нормальний зріст. Ти б тоді ще доволі інших несподіванок відгріб, Петтігрю.

– Вельмишановний професор Снейп переховує в своїй спальні одного з лідерів Ордену Фенікса?.. Та ще й в такому непристойному вигляді, – з кривою посмішкою коментує Хвіст, за комір витягаючи мене з акваріума. – Уявляю собі, як здивується Темний Лорд, коли дізнається про це!

За «одного з лідерів», звісно, дякую – підлестив. Але краще б ти подумав про те, що з тобою зробить Северус, як повернеться.

І Хвіст, судячи з усього, саме про це і думає. Його невисоке чоло позначене важкими сумнівами: і вислужитися перед Волдемортом хочеться, і Снейпа розлютити страшно. І він такий зрозумілий мені, такий передбачуваний, що я абсолютно точно знаю, яке рішення він прийме. Ні, звісно ж, він не потягне мене до свого Повелителя просто зараз. Але здасть Снейпа за першої-ліпшої нагоди.

– Щось ти зле виглядаєш, Люпине, – Хвіст крутить мене перед своїм обличчям, роздивляючись, наче дохлу жабу – з цікавістю та відразою. – Це Снейп тебе так? У вас із ним завжди були дуже дивні стосунки.

Я ліниво прикидаю, чи не вкусити його за палець, якщо дістану. Та він вже повертає мене на місце і запихає акваріум назад під ліжко.

Пробач, Северусе. Ми все ж таки уклепалися по самісінькі вуха.  

***

Снейп повертається з Гоґвортсу під ранок. Про мене навіть не згадує. З-під краю ковдри мені видно лише його ноги: певний час він намотує кола по кімнаті, потім скидає плащ – просто на підлогу – і стягує черевики. Важко валиться в крісло біля столу.

Чую скляний дзвін та звук рідини, що ллється у склянку. Смачно пахне міцним вогневіскі. Ну от, приїхали.

Він п’є склянку за склянкою, мовчки, ґрунтовно, з тупою наполегливістю людини, що вирішила набратися до втрати свідомості. Через деякий час – можливо, через пів пляшки – він змахує паличкою, накладаючи на кімнату чари заглушення, і тоді лиш я чую його голос. І мені стає дуже, дуже страшно. І дуже боляче.

Він то шепоче, то кричить, то, здається, плаче, і в цьому жахливому монолозі я розрізняю такі вирази, яких професор Снейп нізащо б собі не дозволив, якби пам’ятав про мою присутність. І я з неймовірною чіткістю розумію, що коли він згадає – він попросту мене вб’є. За те, що я чув.

Ну і нехай вбиває, чого вже. Головне, щоб спочатку розповів, що трапилось.

Оргія відчаю триває до світанку, потім спорожніла пляшка падає зі столу, котиться по підлозі, а ліжко жалісно стогне під вагою Снейпа. Далі чутно лишень, як він дихає, хрипко, крізь зуби, неначе біль не відпускає його навіть у п’яному сні. Я сиджу, затуливши руками лице, і слухаю, слухаю, слухаю. І чомусь дуже боюсь, що і цей звук раптом обірветься, і я залишуся сам у тиші.

***

Снейп спить зовсім недовго: години дві, може три. Прокинувшись, стогне, із зусиллям підіймається з ліжка. Чую, як дзенькають пробірки в його тремтячих руках, поки він змішує собі якесь зілля. Припускаю, що протипохмільне.

Врешті він згадує про моє існування – але я встигаю зробити вигляд, що сплю: лежу, повернувшись до стінки, адже дивитися йому в обличчя я зараз геть не готовий.

– Ніколи, чуєш? – люто сичить він, висмикуючи мене з-під ковдри. – Ніколи не смій про це згадувати!

Отже, мій маневр його не обманув. І, значить, вбивати мене він поки не буде, і навіть банальний «Облівіейт» дозволити собі не може, і через це ненавидить мене ще сильніш.

Обличчя у нього змарніле, жовте, а очі – тьмяні.

Він йде на кухню, повертається з якимись харчами.

– Снейпе, нам треба поговорити, – рішуче заявляю я, відсуваючи посуд; нехай він не розрізняє моїх слів, але я сподіваюся справити враження невербальними методами. – Будь ласка! Це важливо!

– Відчепися від мене, Люпине, – відрізає він. – Завали пельку і їж! Я в лабораторію.

– Та стривай-но! – я волаю і жестикулюю, наче вар’ят, але Снейпа це вочевидь не цікавить. Він залишає миску біля мого ліжка, виходить і замикає двері закляттям. Що ж ти, курво, вчора їх так не замкнув?!

Я не відчуваю смаку їжі, та все ж їм.  

***

Цілий день він пропадає десь у підвалі. Червохвоста теж не видно, і я стирчу тут сам, чергуючи паскудно похмурі роздуми із такими ж паскудними, уривчастими снами. А ввечері відбувається ще один «сюрпрайз».

Гуркіт у двері – там, ззовні, за вікном. І незворушний голос Снейпа: «Нарциссо! Яка приємна несподіванка!» – «Северусе, можна з тобою поговорити? Це терміново!»  

…Після цієї розмови він не біситься, не кричить і не п’є. Навпаки, провівши гостей, він повертається до спальні зібраний і спокійний, як ніколи. Він механічно проводить наді мною вже звичні маніпуляції, ставить на стіл мою вечерю і гарячий чай – а я відчуваю, як щось у мені крижаніє від жаху. Тому що такого Снейпа я досі не бачив.

Він виглядає як людина, що довго страждала від важкої хвороби – і от тепер дізналася, що зцілення не буде, що недуга перейшла в останню, термінальну стадію. Дізналася – і прийняла це покірливо і без нарікань.  

І я нічим не можу допомогти йому. І нічого не можу сказати.